Плямиста Кітка і Старий Лян, дізнавшись, що Фан Ю відпустили, поспішили до лікарні. Плямиста Кітка розплакався, побачивши стан Фан Ю.

- Дідько, не будь дівчиськом! – лаяв його Лян, але і в нього очі були на мокрому місці.

- Я вб’ю цю тварюку, яка посміла таке з ним зробити! – шипів Плямиста Кітка в коридорі, відлякуючи всіх, хто проходив повз.

Лян промовчав. Він самотньо сидів на стільці перед дверима палати, незворушно дивлячись в одну точку, і крутив в рука маленький забигач. Ніхто не наважувався підійти до нього.

У коридорі біля палати стояли зо два десятка хлопців, яких звичайна людина, тільки побачивши, воліла б обійти десятою дорогою. Усі мовчали.

Луо Цзю також прийшов навідати Фан Ю. Він подав знак Ян Лею вийти разом з ним. Знайшовши безлюдний закуток, він зупинився і спитав Ян Лея:

- Як ти його витягнув? Кажи правду.

Луо Цзю знайшов потрібну людину, приготував гроші, але ними і не скористався, дізнавшись, що Ян Лей, не витративши ні копійки, зробив лиш один телефонний дзвінок, а потім поїхав до відділку і витяг Фан Ю. Та ще й на поліцейській машині.

- Цзю Ге, я благаю Вас лише про одне, - почав Ян Лей.

Коли Луо Цзю йшов з лікарні, він наказав своїм людям: нікому не дозволено створювати проблеми.

- Якщо не можна чіпати поліцію, відплатимо Другичу! – Плямиста Кітка не міг так просто проковтнути цю образу. – Ляне, ти в ділі?

Той підвівся і пішов назирцем. Ці двоє навіть не послухались наказу Луо Цзю заради Фан Ю.

- Сядьте, - спокійно сказав Ян Лей, подивившись на них. – Залиште це мені. Я сам з ним розберусь.

Невдовзі після цього до лікарні прийшов Сунь Ке з молодшими колегами. В руках вони несли купу пакунків. Тепер на його обличчі сяяла радісна посмішка, і, здавалось, він був геть іншою людиною, а не тим, хто ще зранку кричав на Ян Лея.

Щойно поліцейські з’явились в коридорі, всі бандити, хто сидів, повскакували з місць і вибалушились на них. Плямиста Кітка і Старий Лян не знали цих фараонів, тому підозріло роздивлялись їх.

Сунь Ке, побачивши стовпотворіння погрозливого виду чоловіків, вирішив, що тут, мабуть, і знаходиться палата Фан Ю. Поліцейський набрався духу і з супроводом увійшов до палати.

Фан Ю ще спав. Біля його ліжка знаходився лише Ян Лей.

- Сяо Лей, перепрошую, що потурбували вас… Це справді якесь непорозуміння…помилка… Ми прийшли вибачитись і загладити провину… Це… невеличкий знак нашої пошани…- поки він говорив, Ян Лей дивився на нього, і все тіло Сунь Ке спітніло під цим поглядом.

Відколи він дізнався походження Ян Лея, почувався, немов водою облитий. Сунь Ке знав, що цього разу йому кінець. Та чи була тут його вина? Звідки він знав, що племінник шефа міської поліції є другом цього покидька з кримінальних нетрів? Побратим?! Якби він знав, то не зробив би такої тупості, навіть з пістолетом коло скроні. Як можна було триматись за штанину директора апарату замість начальника Бюро? Чи Сунь Ке настільки ідіот?

Прикро, що він не знав цього раніше, але ще більш прикро, що він зачепив людину, яку взагалі не треба було чіпати.

Ян Лей мовчки дивився на них, потім спокійно, без злості сказав:

- Ідіть, хлопці. Заберіть назад пакунки.

Чим спокійнішим був Ян лей, тим більше нервував Сунь Ке. Він відчував, ніби  чорна хмара насувалась на нього. Чуйка підказувала йому, що ще нічого не закінчено, Навпаки, це лише початок.

- Сяо Лей, зрозумійте, це справді непорозуміння… це син директора Чжоу збрехав мені, я нічого такого не планував… - марно базікаючи з потом на обличчі Сунь Ке намагався викрутитись із свого хиткого становища. Він дістав з кишені товстий конверт, нерішуче протягуючи його Ян Лею. – Це маленький знак моєї поваги… Звісно, я візьму на себе всі медичні витрати Сяо Фана…

Ян Лей не брав конверт, і Сунь Ке, протягуючи його, почувався ніяково.

- Товариш Сунь, моєму братові необхідний відпочинок, - так само ввічливо і стримано сказав Ян Лей.

Коли пригнічені Сунь Ке і поліціянти вийшли з палати і попрямували до сходів, Плямиста Кітка та Старий Лян зрозуміли, що їм сказав Ян Лей. Вони зібрали всі їхні пакунки і викинули геть.

 Сунь Ке пришвидшив крок. Якби Ян Лей не зупинив братів, він би навряд чи вийшов з лікарні своїми ногами.

Після трьох крапельниць поспіль, лихоманка нарешті відпустила Фан Ю. Коли він прокинувся, Ян Лей посміхнувся йому і ніжно доторкнувся до його обличчя.

- Ти довго спав. Зголоднів? Що хочеш з’їсти?

Фан Ю дивився на нього, роздумуючи.

- Супу з локшиною.

- І все? Може придумаєш щось смачніше? – жартома спитав Ян Лей, але голос його був лагідним. Він обережно обтер чоло Фан Ю.

Цей суп – найпопулярніша місцева страва. Дешева і поживна.

- Більше не влізе, – також пожартував Фан Ю.

- Добре. Ти старший, як скажеш, - промовив Ян Лей, немов вмовляючи дитину. Потім покликав одного з братів з коридору, і сказав, щоб той купив їжу.

Почувши, що Фан Ю отямився, Плямиста Кітка і Лян увірвались до палати. Плямиста Кітка вже ледве не збирався лізти Фан Ю на голову, але Ян Лей зупинив його.

- Куди? Руки прибери!

- Він – твій чоловік, чи що? Тільки тобі можна торкатись його?

Пробудження Фан Ю збудило Плямисту Кітку, тому він знову почав відгавкуватись.

- Так, мій чоловік! Що не так? Не подобається?

- А чого це ти хизуєшся?

- Та досить вам… - Фан Ю безсило перервав їх сварню, почуваючись щасливим. Свійська атмосфера, створена цими двома бовдурами, змусила його почуватись невимушено і розслаблено, а особливо, коли він побачив цілого і неушкодженого Ляна, йому аж від серця відлягло.

Ян Лей вже розповів Старому Ляну і Плямистій Кітці, як витягнув Фан Ю. А з ним він поговорить пізніше. Нехай поки брати нічого не розповідають Фан Ю, просто повторять слова Ян Лея, що ніби Цзю Ге заплатив гроші, щоб забрати його.

Власне, він витяг Фан Ю ще в той момент, коли повернувся до Цзянхая. Якщо Плямиста Кітка і Старий Лян не помітили нічого дивного у візиті поліції, то вони справжні дурні.

Вони, звісно, були збентежені, але запитань не ставили.

В той час, хоча Ян Лей вже давно перебував в Цзянху, мало хто з бандитів знав про його родину, а сам він ніколи про неї не згадував. Янь Цзиї дізнався лише після того, як став старшим братом Ян Лея, а Луо Цзю і Фан Ю взагалі нічого не знали.

Звісно, Ян Лей розумів, що рано чи пізно Фан Ю дізнається. Але він не хотів, щоб правда розкрилась прямо зараз. Власне, Ян Лей взагалі не бажав згадувати свою сім’ю.

Раніше його вже арештовувала поліція, тож Ян Лей знав, як це – сидіти в мавп’ятнику в СІЗО, не кажучи вже про камери відділку. Ніхто з поліцейських і не здогадувався, що він – племінник начальника муніципального Бюро, а Ян Лей ніколи й не користувався своїм положенням.

- Брате, - лише й сказав Лян.

- Як там Лу Цзи? – Фан Ю питав про брата, якого підрізав Хамон.

- Житиме. Ти себе бережи, брате.

Більше Старий Лян не сказав нічого. Такою він був людиною: яку б послугу для нього не зробили, він ніколи нічого не скаже, навіть не подякує, але у своєму серці він завжди буде пам’ятати про це, а якщо буде треба, то віддасть своє життя.

- Ви можете йти. Я залишусь тут, - сказав Ян Лей. Він дуже хотів побути з Фан Ю наодинці.

Коли брати пішли, він передав Фан Ю його суп. Фан Ю був дуже голодним. Він нічого не їв із вчорашнього вечора.

Всівшись на ліжку, він відкрив контейнер і взявся за їжу. Ян Лей дивився, як він їв.

- Ти ж поїхав до столиці. Нащо ти повернувся? – спитав Фан Ю.

- В якому сенсі?

- Не треба було.

- Як це – не треба? Тобі не вистачило?

Фан Ю трохи помовчав, а тоді сказав, навіть посміхаючись:

- Та ні. Хіба комусь подобаються в’язничні тортури?

Ян Лей зрозумів, що Фан Ю переймався тим, що він почуватиметься ніяково, тому трохи втішив його:

- …Більше так не роби, чуєш? Я знаю, що ти, як старший брат, вступився за своїх людей, але ти думав, що дійсно витримаєш катування? В тебе багато братів. Скількох з них ти зможеш так захисти?

Перед сторонніми людьми Ян Лей був спокійним, стриманим і тактовним. Але з Фан Ю він не розумів, що з ним відбувалось. Ян Лей не міг приховати жодної емоції, ставав вкрай імпульсивним. Він бажав поділитись з Фан Ю всіма своїми думками, переживаннями і приємностями, щоразу виглядаючи в його очах неслухняним хлопчиськом, який так і не подорослішав.

І зараз він знову не стримався. Ян Лей настільки хвилювався за Фан Ю, що йому аж серце з грудей вистрибувало. Але він був певен, що наступного разу в такій самій ситуації Фан Ю все одно обов’язково вчинить так само.

- Годі, не свари мене. Я ж усе ще хворий.

Фан Ю рідко демонстрував свою слабкість. Лише ці слова змусили Ян Лея пом’якшати. Він замовкнув і просто дивився, як той їсть.

Фан Ю - людина, яка приділяє багато уваги своєму зовнішньому вигляду і любить бути охайним. Вийшовши з Бюро громадської безпеки, Фан Ю переодягнувся в одяг, який приніс Йонг, а також нашвидкуруч вмився. Але тепер з цим розбитим обличчям на його подобу годі було й дивитись.

Але Ян Лей дивився і, здавалось, не міг надивитися, однак нічого не казав. Він відчував, ніби це його провина, ніби він не встежив за Фан Ю, і той зник за одну секунду і тепер був в такому стані. Тож тепер Ян Лей не хотів ні на мить випускати його з поля зору. Він страшно боявся, що лиш прикривши очі, Фан Ю знову зникне, і з ним неодмінно станеться щось погане.

Їдучи в потязі зі столиці провінції, Ян Лей весь час сіпався. Коли він думав про те, скільки Фан Ю натерпівся цієї ночі, в нього серце горіло пекельним полум’ям.

Фан Ю підняв голову і перетнувся з поглядом Ян Лея. Обидва промовчали, і за мить Фан Ю відвернувся.

Він побачив в погляді Ян Лея тривогу, біль і жагу. Таку жагу ніколи не зможуть відчути сторонні люди, але того, кому вона спрямовувалась, вона схвильовувала лиш одним поглядом. Того вечора, в найважчий час, Фан Ю теж жадав Ян Лея. Шалено. Але він не хотів, щоб Ян Лей бачив його таким.