Коли у вбиральні Фан Ю побачив, що Дін Вень залицявся до Ян Лей, лише одного його погляду вистачило, щоб той прибрав руки. Дін Вень знав багатьох покидьків, але цього Фан Ю він дійсно боявся.
- Останнім часом ти дуже зблизився з цим Дін Венем?
Одного разу, коли Ян Лей приходив на обід і вже збирався йти, Фан Ю не втримався і, погукавши, зупинив його.
- Типу того.
- Як це?
- Хіба він не допоміг мені? Просто спілкуємось.
Раніше Фан Ю навіть уваги не звертав на Дін Веня. Чого раптом питав про нього?
- … Ти знаєш, що він за людина? – пересиливши своє незадоволення запитав Фан Ю.
Ян Лей відчув це.
- А що він за людина? - він подивився на Фан Ю.
Вони були самі, і Фан Ю міг не стримуватись у словах. Він насупився:
- Чи ти не бачив, як він зиркав на тебе за столом?
- Я знаю. Він такий, як і Плямиста Кітка, - відповів Ян Лей, помітивши як від його слів вираз обличчя Фан Ю сповнився ворожістю та відразою, і залишивши в його душі дуже неприємні відчуття.
- Знаєш і продовжуєш плутатись з ним? Тобі… не складно?
- В сенсі? А як щодо Плямистої Кітки? Він тобі не подобається? Почуваєшся складно?
Фан Ю не чекав, що Ян Лей відповість йому так емоційно. Ця ситуація і так змушувала його страждати, а поведінка Ян Лея тільки ще більше роздратовувала.
- То геть інше! Він – мій брат! Він віддав мені своє життя!
- А Дін Вень - мій друг! Якщо він «такий» хлопець, то вже і друзів не може заводити? Чому це має бути складним? Він також людина і теж заслуговує на друзів!
Ян Лей і сам не знав, звідки в ньому взявся цей запал, але вже не міг зупинитись нервувати Фан Ю.
Дін Вень – чоловік, якому подобались чоловіки. Він - той, кого називали «психічнохворим» і «не сповна розуму». І хоч Ян Лей ніколи не ототожнював себе з Плямистою Кіткою чи Дін Венем, тепер він розумів їхні почуття. Він змінив свою думку про них. Тепер, принаймні, він поважатиме таких людей, тому що й сам почувався так само.
Але бачачи зневагу в очах і голосі Фан Ю, нехай вона і була спрямована на Дін Веня, Ян Лей відчув, ніби це адресовано до нього самого. Ось як Фан Ю сприймав «таких» людей – він просто зневажав їх, називаючи це «складністю»!
Фан Ю ошелешено дивився на Ян Лея. На його пам’яті, це було вперше, коли вони сварились через когось іншого, окрім них двох. Навіть коли Чуань Цзи і Сяо Ву, їхні найрідніші люди, влаштували криваву різанину один одному, вони так не сперечались.
Фан Ю опустив голову. Дістав з кишені цигарку і закурив, не кажучи більше ні слова.
Ян Лей також не став продовжувати цю розмову, розвернувся і пішов геть.
Фан Ю дивився йому вслід…
***
Хоча Ян Лей ніколи не думав про Дін Веня якось особливо, після більш близького знайомства з ним, він визнав, що той справді був непоганою людиною. Дін Вень - не такий, як ті придурки, з якими Ян Лей тусувався цілими днями. Він культурний, розбирався в техніці, багато чого знав. Він відкрив очі Ян Лея на багато речей. Наприклад, ще за кілька років до масової популярності пейджерів і телефонів, сім’я Дін Веня вже знала про такі гаджети. В нього була купа іграшок для комп’ютера на дискетах і дисках. Він терпляче навчив Ян Лея встановлювати їх і гратися. Перед Ян Леєм немов відкрився портал втечі від реальності. Він з головою поринув в цей ігровий світ і застряг у ньому.
Прямуючи до Дін Веня, Ян Лей мусив пройти вулицею повз будинок Фан Ю, і повернути двічі. Цією знайомою до болю дорогою він тепер крокував до іншого місця. Проходячи повз будинок Фан Ю, Ян Лей не втримувався і щоразу здіймав голову догори, вдивляючись в його балкон. Кілька разів він підходив до сходів, що вели до тераси на другому поверсі, пориваючись кинутись туди, а далі вгору по сходах на восьмий поверх, але щоразу він вгамовував власне серце, розвертався і йшов вперед.
Він не знав, що Фан Ю бачив його декілька разів зі свого балкону.
Коли Фан Ю вперше побачив Ян Лея, крокуючого повз будинок, він мимоволі вигукнув: «Ян Лей!». Але той не почув. Спочатку Фан Ю думав, що Ян Лей йшов до нього і не крикнув ще раз, але потім побачив, що хлопець почимчикував до початку вулиці. Фан Ю миттєво взувся і спустився вниз, щоб наздогнати Ян Лея. Спускаючись сходами, в його голові промайнула думка, що сьогодні він випадково повернувся на робочій машині, що стояла тепер біля будинку. Тож можна було сісти і поїхати з Ян Леєм куди завгодно.
Коли він нарешті вибіг на вулицю, Ян Лей вже збирався повертати за ріг на перехресті. Фан Ю погнався за ним, і тільки-но повернувши за ріг і збираючись погукати його, побачив, що Дінь Вень стоїть на протилежному боці перехрестя і махає Ян Лею. Той перейшов дорогу і підійшов до Дін Веня. Вони розмовляли, сміялись і разом зайшли в парадні двері сусіднього будинку.
Тоді Фан Ю і дізнався, що Дінь Вень його сусід і куди саме Ян Лей бігав щовечора. Він ще неодноразово бачив Ян Лея зі свого балкона, але більше не гукав його.
Ян Лей ніколи не ночував в Дін Веня, навіть якщо засиджувався до ночі, і той вмовляв його залишитись.
Хоча Дін Вень вирішив не поспішати, все ж як він міг встояти перед коханою людиною? Погляд його очей завжди був сповнений ніжності, чуттєвості. Ян Лей не міг дивитись в ці очі.
Іноді Дін Вень навмисне брав Ян Лея за руку, якою той тримав мишку, і рухав нею. Іноді він, користуючись тим, що навчав Ян Лея користуватись комп’ютером, міг підійти дуже близько, нахилитись обличчям майже впритул до обличчя Ян Лея. Тоді Ян Лей відсувався, а якщо той заходив надто далеко, то і відштовхував.
Все ж Ян Лей відчував в своїй душі провину. Він розумів, що скористався добротою Дін Веня, щоб знайти собі притулок, втекти від нав’язливих думок. Він також усвідомлював, як зневажливо він чинив з Дін Венем, тому вирішив не повертатись більше за кілька днів.
Але тепер Ян Лей не просто подобався Дін Веню. Він глибоко закохався в нього і перебував на межі втрати контролю.
Одного разу, коли Ян Лей був надто зосереджений на грі, Дін Вень сидів поруч і не втримався. Він опустив руку на пах Ян Лея.
Ян Лей вскочив і витріщився на друга.
- Якщо ти продовжуватимеш це, я перестану приходити.
- Ти дуже мені подобаєшся, Лей Ге, я не можу тримати себе в руках, - жалібно сказав Дін Вень.
Він любив називати Ян Лея старшим, хоча насправді сам був старший за нього на два роки.
- …Але ти мені не подобаєшся.
Чиста болюча правда. Але це краще, ніж дозволяти йому тішитись ілюзіями.
- Ти дійсно нічого не відчуваєш до мене? – засмучено спитав Дін Вень.
Пригнічений вигляд хлопця викликав у Ян Лея почуття дежавю. Він також засмутився. Згадались слова Плямистої Кітки. «Деяких людей краще ніколи не знати. Знайомство з ними приносить надто багато болю».
- Ти хороший… друг. Сподіваюсь, ми зможемо залишитися друзями, - вимовив Ян Лей.
Дін Вень на мить замовк.
- Я відчуваю, що ти можеш прийняти це. Ти відмовляєш мені, бо в твоєму серці вже є хтось інший?
Напевно, такі гомосексуали, як Дін Вень, природньо мали підвищену чутливість, особливо в питанні сердечних симпатій. Так само, як і Плямиста Кітка помітив, що Ян Лей пристав душею до Фан Ю, коли Ян Лей ще сам про то не здогадувався, так і Дін Вень за найменшими дрібницями зрозумів, що людина в серці Ян Лея – це Фан Ю.
- Ти йому подобаєшся? – спитав Дін Вень
Ян Лей подумав, що це гарне запитання. Він хотів і сам це спитати, але не спромігся.
- Ми лише брати. В мене немає шансів.
Він гірко розсміявся і втішив Дін Веня:
- Ти гарний і освічений. Ти неодмінно зустрінеш людину, яка полюбить тебе. Подивись на мене! Я - бовдур! Навіть в коледжі не вчився.
Ян Лей розвернуся за своєю сумкою. Час йти. Але Дін Вень несподівано підвівся і, не чекаючи на реакцію Ян Лея, міцно обійняв його.
- Обійми мене, будь ласка. Лише трохи, - з розбитим серцем благав Дін Вень.
Ян Лей не відштовхнув його. Він розумів біль нерозділеного кохання.
Тієї ночі Дін Вень лише обіймав його і більше нічого не зробив. Він попросив Ян Лея залишитись ще трохи і посидіти з ним, навіть якщо це буде просто з жалю. Ян Лей подивився Дін Веню в очі і погодився. Вони ще пограли в ігри, розмовляли, доки настрій Дін Веня не покращився…
Коли Ян Лея збирався йти, була вже п’ята ранку, і небо ось-ось мало розвиднитись.
- Не йди, залишайся в мене, - просив Дін Вень.
- Ні, тобі треба відпочивати.
Ліжко Дін Веня було вузьким, і Ян Лей не хотів створювати зайвих проблем.
- Тоді я проведу тебе.
Вони вдвох спустились вниз і вийшли на вулицю. Було ще темно, а обрієм вже потроху спалахувало неясне світло. Ян Лей дійшов до перехрестя і сказав Дін Веню не проводжати його і повертатись додому відпочивати. Дін Вень все ще тримав його за руку, не бажаючи відпускати. Ян Лей ще щось йому сказав, а коли підняв голову, то побачив чоловіка, що стояв на тому боці дороги і заціпенів.
Того ранку Фан Ю був змушений провести всю ніч в ресторані, щоб розібратись із справами, і щойно повернувся додому. Його обличчя було сповнене втоми. Він хотів купити щось поїсти в тих ресторанчиках через дорогу.
Озирнувшись, він побачив Ян Лея і Дін Веня, що виходили з сусіднього двору.
Далі
Розділ 30
Фан Ю заклякнув, розглядаючи їх. Ян Лей та Дін Вень також, не відриваючи погляду, дивились на нього. Ян Лей мить вагався, перш ніж підійти до Фан Ю. Дін Вень, немов на прив’язі, пішов за ним. - Ти лише зараз повернувся?- зморений зовнішній вигляд Фан Ю змусив Ян Лея подумати, ніби той всю ніч бився. Фан Ю нічого не відповів, лиш продовжував пильно дивитися на них без жодних емоцій на обличчі. Дін Вень завжди відчував страх перед цим Фан Ю. Хоча цей чоловік зовнішньо залишався спокійним і врівноваженим, його вбивча аура пробирала Дін Веня смертельним страхом до кісток, що докорінно відрізнялось від теплоти і сердечності Ян Лея. Від самого лише погляду він відчував крижаний холод по всьому тілу. - Йди швидше відпочивай. Ян Лей розгубився, не знаючи, що сказати Фан Ю. Його головним бажанням зараз було скоріше дістатись додому і лягти спати. Він повернувся на тротуар, а Дін Вень пішов за ним, маючи намір провести до перехрестя. Фан Ю раптом крикнув: - Ян Лей! Той зупинився і обернувся. - Підійди. Маю розмову, - холодним, невиразним голосом сказав Фан Ю. Саме таким тоном він розмовляв з Ян Леєм, коли вони вперше зустрілись: холодним, жорстким, позбавленим жодних емоцій. Якусь хвилину Ян Лей дивився на нього, потім розвернувся і пішов назад. Дін Вень, вагаючись, почовгав слідом. - Без нього. Хай звалить. - Дін Вень, йди додому, - сказав Ян Лей, повернувшись до Дін Веня. - Я тут почекаю, - опирався Дін Вень. Він розумів, що ця битва делікатна, і не хотів програвати. - Йди! – нетерпляче вигукнув Ян Лей. Помітивши засмучений вигляд Дін Веня, він втішно додав: - Я завтра прийду. Обличчя Дін Веня посвітлішало, він кивнув, глянув ще раз на Фан Ю і повільно поволочився додому. - То в чому справа? – запитав Ян Лей Фан Ю, коли Дін Вень відійшов. Фан Ю мовчав. Він дочекався, поки споглядач зникне у сусідньому будинку, розвернувся і пішов додому. Зробивши декілька кроків, він повернувся і побачив, що Ян Лей стоїть на місці. - Ходімо! – гримнув він. - Куди? – спитав Ян Лей, безсумнівно здогадуючись, якою буде відповідь. - До мене додому! Куди ще? Чи ти хочеш піти деінде? Фан Ю вирячився на Ян Лея якимсь дивним поглядом. - Я хочу додому і спати. Кажи тут, - опирався Ян Лей. - Ні! – гаркнув Фан Ю. Ян Лей якийсь час просто дивився на нього та, зрештою, здався. Він поплентався за Фан Ю, не кажучи ні слова. Вони повернули за ріг один за одним, пройшли вулицею, піднялись сходами на велику терасу на другому поверсі, знову піднялись по сходах і увійшли в квартиру. Весь цей час обидва мовчали. Фан Ю зачинив за Ян Леєм двері. Ян Лей відчував складні емоції: і бентежність, і невизначене задоволення, яке і сам не міг пояснити. Протягом того часу, як він віддалявся від Фан Ю і зближувався з іншими, Ян Лей думав, чи хвилюватиметься Фан Ю, чи заперечуватиме він. Але хлопець не надто багато розміркував над цим. Він потоваришував з Дін Венем не для того, щоб спеціально показати Фан Ю, що зустрічається з іншим. З другого боку, що мав відчувати чоловік, якщо його брат зустрічався з кимось іншим? Звісно, нічого. Ян Лей більше не приходив вночі, а Фан Ю не заперечував. Отже, йому було байдуже. Можливо, минулого разу він трохи зніяковів, а тепер вважав, ніби нічого не сталось. Однак, спостерігаючи за поведінкою Фан Ю зараз, Ян Лей відчував, що Фан Ю не байдуже. Тож, він не міг не відчути це суперечливе щастя в своєму серці. Він подумав, що Фан Ю досі піклувався про нього. Всередині квартири панувала темрява. Лише слабке ранкове світло ледь-ледь пробивалось крізь штори ззовні. Фан Ю не вмикав світильник. Вони обидва стояли в вузькому темному холі, і ніхто не наважувався заговорити. - Що ти збирався мені сказати? – спитав Ян Лей, порушивши тишу. - Ти і Дін Вень. Що відбувається? Голос Фан Ю досі був холодним і прісним. - А що відбувається? - Це я тебе питаю. - Ти можеш припинити розмовляти зі мною тоном допитувача? - ян Лей більше не хотів вислуховувати незрозумілі обвинувачення в голосі Фан Ю, ніби він зробив щось непристойне. «Що з нами відбувається?». Фан Ю підняв голову і подивився Ян Лею прямо в очі, немов щось підозрюючи. -…Ти кожного дня йдеш звідти о цій годині? - Так, то й що? Спочатку Ян Лей хотів чесно сказати «ні», що сьогодні вони з Дін Венем просто заговорились, але побачивши в очах Фан Ю недовіру, не стримав свій впертий характер і гострий язик. - Чим ви займаєтесь, що ти щодня залишаєшся в нього до ранку? - Ти мені повіриш, якщо я скажу, що лише спілкуємось і граємо на комп’ютері? – дратувався Ян Лея. Більше за все на світі він ненавидів допити. - Граєте на комп’ютері? У Янь Ге теж є комп’ютер. Чого ти там не граєшся? - Це робочий комп’ютер, хіба я можу там гратись? - …Ха!...Всього лише із-за якогось комп’ютера…? Я привезу сюди такий самий комп’ютер. Хочеш гратись? Ходи до мене, чого бігати по чужих людях! – кричав Фан Ю. Ян Лей витріщився на нього. - В сенсі? – рикнув він. Його дуже розлютило, що Фан Ю не повірив, що він ходив до Дін Веня лише через комп’ютер. – Тоді для чого ж, по-твоєму, я ходив до нього? А що ще залишалось думати Фан Ю, побачивши цих двох, що зранку виходили разом, тримаючись за руки, з будинку цього клятого Дін Веня, який до всього ще й шкірився на всі 32? Хоч Фан Ю і знав, наскільки часто Ян Лей бігав до того хлопця, і це змушувало його нервувати, він завжди вірив, що між цими двома нічого не буде. Навіть якщо Дін Вень і був таким самим, як Плямиста Кітка, і залицявся до Ян Лея, Фан Ю вірив, що Ян Лей не «розважатиметься» з ним. Ян Лей абсолютно правий, в тому що він в праві дружити з ким завгодно, навіть з Дін Венем, так само, як і Фан Ю братався з Плямистою Кіткою, навіть якщо в минулому той і переслідував його. Найважливішим для Фан Ю було те, що хоча вони з Ян Леєм так «розважались», це відбувалось лише між ними тільки через їх запальну, невгамовну енергію. Тільки тому вони могли продовжувати цей абсурд і «виходити за межі». Ян Лей і Фан Ю не були такими, як Плямиста Кітка. Йому навіть в голову не приходило робити це з кимось іншим. Тому, коли Ян Лей і Дін Вень зблизились, він вирішив промовчати. Фан Ю не був безрозсудним. Він не став втручатись в ці стосунки, хоча, безумовно, він відчував образу. Однак, побачивши їх двох сьогодні рано вранці і отримавши підтвердження від Ян Лея, що той залишався у цього «спостерігача» кожної ночі, його думки перетворились на суцільну кашу, тотальний хаос. Він засумнівався в своїх попередніх оцінках! - Ти і з ним так «розважався»?- Фан Ю не міг більше стримуватись, і спитав те, що так сильно мучило його. Ян Лей заціпенів, як і його мозок. - В якому сенсі… розважався? – відстало перепитав він, нічого не розуміючи. - Так само, як і зі мною, нахрін, розважався?! - від емоцій обличчя Фан Ю розчервонілось, а очі сповнились люттю. - Ти з ґлузду з’їхав! – гнівно викрикнув Ян Лей, розвернувся і потягнувся до дверної ручки, щоб вийти. Фан Ю смикнув його за руку, повернув, і одним жорстким поштовхом притиснув спиною до дверей, тримаючи за плече. - Розважався чи ні? – шаленів Фан Ю, дивлячись в очі Ян Лею. – Кажи! Ян Лей розглядав Фан Ю. Він вважав його своєю найближчою людиною, тим, хто найбільше його розумів, тим, кого він найсильніше любив. Але ось як Фан Ю думав про нього. Фан Ю не захотів продовжувати «розважатись» з Ян Леєм, і Ян Лей прийняв це. Але тепер він думав, що Ян Лей «розважатиметься» з іншими! Якщо Ян Лей не «гратиме» з ним, то знайде собі іншого? Що він взагалі думав про Ян Лея?! За кого він його мав?? - А ти як думаєш, я розважався з ним чи ні? – голос Ян Лея тремтів. – Ти скажи! - Звідки я знаю! Фан Ю був абсолютно не в змозі контролювати свої бурхливі емоції. Минуло багато років з тих пір, коли він в останнє мав труднощі з самоконтролем. - Курва! Як сильно ти хочеш, щоб я сказав, що розважався! Розважався! Щоночі! Мені було так кайфово! Набагато краще, ніж з тобою! Тепер ти, в біса, задоволений?? – волав Ян Лей. Йому здавалось, що його серце просто розірветься на шматки - настільки гірко і боляче він почувався. - Що ти сказав? – перепитав Фан Ю, наче нічого не чув. - Я гадав, ти більше не хотів зі мною розважатись! То чи не все одно тобі, з ким розважався я? Я буду розважатись з ким захочу, чи тобі не байдуже?! Щойно Ян Лей договорив, тінь від кулака промайнула повз його обличчя. Він інстинктивно ухилився, але удар спрямовувався не в нього. З глухим «бахом» кулак врізався в стіну поруч. - …З ким ще ти розважався? – вимовив Фан Ю. – Я лише один з них? Якби вони обидва були трохи спокійнішими, то не пороли б гарячку. Але така вже людська натура: чим більше непорозуміння, тим сильніше люди жалять у відповідь, або в запалі просто не розуміють, коли в інших говорить гнів. - Та пішов ти!! Ян Лей несвідомо замахнувся у відповідь, але Фан Ю перехопив його кулак і скрутив обидві його руки в нього за спиною. Ян Лей почав бити ногою, але Фан Ю міцно зафіксував його своїми ногами. Фан Ю стискав його в залізних обіймах. Ян Лей продовжував брикатись. Фан Ю притиснувся до нього всім тілом, вдавив в двері і не давав поворухнутись. Він дуже добре знав звички Ян Лея. Щойно той робив випад, Фан Ю знав, куди він націлений. Хлопець міцно утримував Ян Лея, дивився в очі і з болем в голосі гнівно кричав: - Якщо я перестану розважатись з тобою, ти знайдеш собі іншого? Тобі лише б розважатись, чи не так? Гаразд! Ян Лей був розлюченим, обуреним, роздратованим, розчарованим, засмученим… Але щільно притиснуте грудьми, торсом, пахом до Фан Ю, від додаткового тертя їхньої боротьби, його тіло несподівано відгукнулось неконтрольованою реакцією. Чоловіче тіло завжди віддане своїм інстинктам. Хоч би як Ян Лей не віддалявся від Фан Ю, не дистанціювався від нього, він не міг стримувати прагнення свого тіла. Вони не були так близькі один до одного відтоді, як перестали «розважатись». Його дихання поважчало. Але й дихання Фан Ю змінилось. Крізь штани Ян Лей відчув, що член Фан Ю також відреагував. Фан Ю несподівано нахилився, підняв Ян Лея на руки, відніс до спальні і кинув на ліжко. Перш ніж Ян Лей встиг підхопитись, Фан Ю навалився на нього зверху. - Давай! Я думав, що ти не збираєшся більше розважатись зі мною! Ми ж, бляха, брати, чи не так?! - Ян Лей вже не розумів, що саме він говорив. - О, я зрозумів! Ти просто шукач гострих відчуттів! Якщо не я, то хтось інший! А я ще й боявся розбестити тебе! А виявляється, я тобі лестив! - Фан Ю розгарячився до білого жару. – Я тебе так розважу, що ти не встанеш! Перевіримо, чи тобі все ще будуть потрібні інші? Він жорстко стиснув зап’ястки Ян Лея, випростав обидві його руки над головою і з силою здавив, розсунув колінами його ноги, а другою рукою розірвав сорочку так, що відірвані з м’ясом ґудзики розлетілись по всьому ліжку. Ян Лей ще якийсь час боровся, але потім раптово здався, наче йому враз стало байдуже за себе. Він замислився над тим, що взагалі зараз відбувалось. Вони з Фан Ю і справді дійшли до такого. Пізніше, він почув від когось, що кохана людина завдає найбільшого болю. Тоді в глибині душі Ян Лей, мабуть, думав саме про це. Фан Ю зірвав з нього сорочку, майку, висмикнув пасок з хомутиків на штанах. Він діяв по-дикунськи, немов варвар. Блискавка застрягла посередині і Фан Ю ривком рвонув її донизу. Він робив боляче не тільки тілу Ян Лею, але й його серцю. Ян Лей лежав нерухомо, відчуваючи лише нестерпну гіркоту. Можливо, саме ту дитячу гіркоту, коли він маленьким від розпачу все плакав і плакав. Вже дорослим він навчився проливати кров і більше не пам’ятав, як це - проливати сльози. Кілька разів йому здавалось, що він плаче, хоча насправді жодна сльозинка не зірвалась з його очей. Ще й плакати було б вже занадто. Чоловіки не плачуть.
Читати
Відгуки
Читається на одному подиху. Класнюча робота і переклад. Дуже дякую