Втрат на полі бою не було.

- А тепер переходимо до новин з фронту. Група безпілотних імперських машин «Легіон», сьогодні вторглася до сімнадцятого району. Наші безпілотні бойові машини Джаґґернаути, гордість та радість республіки Сан-Магнолія, перехопили ворога, противник поніс значні втрати та був змушений відступити. Пошкодження техніки були мінімальні, втрат з нашого боку немає.

Головна вулиця столиці республіки Сан-Магнолія, Ліберте ет Егаліте, була наскільки можливо мирною та красивою. Важко було повірити в те, що країна протягом останніх дев’яти років знаходиться у стані війни.

Фасади багатоповерхівок міста прикрашав білий різьблений мармур. Зелень дерев у придорожній смузі та чорні чавунні ліхтарні стовпи змішувались з весняним сонячним світлом і чистим блакитним небом, створювали мальовничий контраст. У кав'ярнях на розі вулиці сиділи студенти та закохані пари, їхнє сріблясте від природи волосся виблискувало, коли вони голосно сміялися.

Блакитний дах мерії прикрашав п’ятиколірний державний прапор республіки із зображенням Святої Магнолії, покровительки революції. Його п'ять кольорів означали: свободу, рівність, братерство, справедливість і благородство. Планування міста було продумане до дрібниць, а головна вулиця була вимощена величезним витонченим різьбленим камінням.

Повз Лєну пройшов хлопчик, його сріблясте волосся сяяло, як місяць, він сміявся, тримаючи батьків за руки. Вона посміхнулася родині, що проходила повз неї. Перевівши свої сріблясті очі на голографічний екран вуличного телевізора, посмішка зникла з її вуст.

Вона була одягнена в республіканську військову форму з темно-синім коміром жінки-офіцера. Шістнадцятирічна дівчина була володаркою білосніжної шкіри, яку можна було порівняти з вишуканістю фарфорових ляльок, що відповідали її віку, а також елегантної манери поведінки, яка була віддзеркаленням її виховання та родоводу. М’яке розпущене шовковисте волосся та довгі вії вражали переливами чистого срібла, а її великі, так само сріблясті очі слугували доказом того, що вона була не лише Альбою, нащадком корінної раси, які панували на цій землі з давніх-давен, але й чистокровною Селеною знатного походження.

- Під вправним керівництвом наших кваліфікованих кураторів, вітчизняні високоефективні дрони дозволяють нам захищати націю, усуваючи потребу відправляти дорогоцінні життя людей на передову. Немає жодних сумнівів у корисності та гуманності такого підходу. День, коли праведна республіка переможе злі залишки занепалої Імперії, неодмінно настане ще до того, як весь «Легіон» вийде з ладу через два роки. Вітаю Республіку Сан-Магнолія. Слава п’ятиколірному прапору!

Лєна насупилася при погляді на сяючу посмішку сніжноволосої, срібноокої алебастрової дикторки. Це оптимістичне, а точніше нереалістичне, повідомлення неодноразово повторювалося з початку війни, і більшість мирних жителів не сумнівалися в його достовірності. Вони вірили в це, незважаючи на те, що легіон з початку війни захопив більше половини території республіки і навіть через дев’ять років війни, їм так і не вдалося здвинути лінію фронту.

Достатньо було одного побіжного огляду мальовничої головної вулиці, щоб зауважити певний факт. Це спостерігалося по диктору, парам і студентам в кафе, людям, що проходили повз, і звісно, навіть по самій Лєні.

Республіка пишалася тим, що є першою у світі країною з сучасною демократією і активно приймала іммігрантів з інших країн. Якщо спочатку Республіка була батьківщиною Альб які її населяли, то тепер в ній проживало багато інших рас: темні як ніч Аквіли, золоті Аурати, що сяяли наче сонце, Рубери з їхнім блискучим багряним волоссям або блакитноокі Каерули. Усі різнокольорові раси, які носили загальну назву Колората жили на рівних.

Але сьогодні, якщо пройтися головною вулицею столиці — ні, навіть цілим містом — усіх, кого можна побачити у вісімдесяти п’яти республіканських адміністративних районах були срібноволосі та срібноокі Альби.

Саме так, формально кажучи інших рас не існувало, як і солдатів яких вважали людьми чи зараховували до загиблих на полі бою. Однак…

- ... Це не означає, що ніхто не загинув.

Палац Бланеж, де колись розташовувався королівський двір, тепер служив розкішним військовим штабом. Цей палац і фортифікаційна стіна, яка оточувала адміністративний район Ґран-Мюл, були місцем дислокації республіканських військ.

Поза Ґран-Мюлом, на передовій за сотню кілометрів від стін фортеці не було жодного солдата. Тільки дрони - Джаґґернаути — билися на полі бою, керування ними здійснювалося з диспетчерських у штабі військ. Більше ста тисяч Джаґґернаутів тримали лінію оборони на якій знаходилися протипіхотні та протитанкові мінні поля, артилерійські гармати наземного перехоплення. Оскільки ворогу ніколи не вдавалося прорвати лінію оборони, сили, дислоковані в Ґран-Мюлі, ніколи не брали участь в боях. Інші військові відповідали за зв’язок, транспорт, аналіз, тактичне планування та різну бюрократію. Інакше кажучи, жоден солдат республіканської армії ніколи не бачив справжнього поля бою.  

Лєна насупилася, відчувши помітний сморід алкоголю, що виходив від групи офіцерів, які пройшли повз неї. Ймовірно, вони знову використовували великий екран диспетчерської, щоб дивитися футбол чи щось інше. Коли вона кинула на них докірливий погляд, то зустрілася з глузливими очима.

- Панове, схоже наша маленька принцеса, яка любить ляльок, має що сказати.

- Ой як страшно. Їй краще закритися у своїй кімнаті та гратися з її дорогоцінними дронами.

- Слухайте ви…

- Доброго ранку, Лєна.

Почувши голос поруч з нею, вона обернулася та побачила Аннет. Дівчина приєдналася до армії того ж року, що і Лєна. Вона була технічним лейтенантом відділу лабораторії та подругою Лєни ще зі школи. Вони обоє перескочили клас навчального закладу, тому наразі дівчина була єдиною подругою Лєни одного з нею віку.

-…Доброго ранку, Аннет. Ти щось рано. Зазвичай ти просипаєш.

- Я повертаюся з нічного чергування. Будь ласка, не порівнюй мене з цими ідіотами, гаразд. Ти знаєш, що я трудоголік. З’явилася проблема яку могла вирішити лише геніальний технічний лейтенант Генрієтта Пенроуз.

Аннет позіхнула акуратно, наче кішка. Вона мала характерні для Альб срібні очі, а її срібне волосся було коротко підстрижене. Аннет знизала плечима, кидаючи погляд на групу п’яниць, які встигли піти під час обміну вітаннями, немовби кажучи, що намагатися дисциплінувати таких ідіотів, як вони, — марна трата часу. Лєна почервоніла, зрозумівши з погляду елегантних очей подруги, що вона саме намагається перешкодити їй це зробити.

- Доречі на твоєму інформаційному дисплеї було увімкнуте сповіщення. Мабуть ти маєш про це подбати.

- О ні… Вибач. Дякую, Аннет.

- Не хвилюйся. Просто намагайся не захоплюватися дронами, гаразд?

Лєна задумавшись повернулася, потім похитавши головою, попрямувала до командної кімнати.

Командна кімната була невелика, половину кімнати займала консоль та командний пуль в іншій же половині це було темне, прохолодне місце. Сріблясті стіни та підлога були тьмяно освітлені голограмою режиму очікування консолі.

Сівши у крісло, Лєна припідняла своє сріблясте волосся і наділа на шию — рейд пристрій. Тепер, коли лінія фронту були далеко за стінами Гран Мула, ця тісна кімната була єдиним полем битви, у вісімдесяти п’яти районах Республіки.

- Почати автентифікацію. Майор Владилена Мілідзе, командир дев’ятого відділу східного фронту третьої оборонної ескадрильї.

Автентифікація передбачала перевірку сітківки ока та голосу після її завершення система управління була активована.

Голографічні екрани вмикалися один за одним, показуючи запаморочливу кількість інформації, яка надходила з незліченних фрагментів обладнання спостереження, встановленого на лінії фронту. На головному екрані відображалася цифрова мапа, на якій у вигляді крапок фіксувалися мобільна зброя Республіки та ворога. Дружні загони — інакше кажучи, «Джаґґернаути» — були відображені синіми смугами, їх було сімдесят. У третьому ескадроні, яким командувала Лєна, було двадцять чотири одиниці, а в другому і четвертому — по двадцять три. Червоних крапок, які символізували ворожі підрозділи «Легіон» було занадто багато, щоб порахувати.

- Активувати парарейд. Об’єкт синхронізації центральний процесор «Плеяди».

Блакитно-кристалічна частина рейд пристрою, яка була встановлена навпроти потилиці, раптово нагрілася. Це було не справжнє фізичне тепло, а ілюзорне, яке відчували її нервові клітини, коли їх стимулював Сенсорний резонанс. Активований кристал псевдонервової клітини слугував блоком обробки інформації та стимулював певну частину мозку. Можливо, ця частина містила потенціал для розкриття еволюції людства, або можливо, це була частина, яка не використовувалася мозком, залишена та забута людством, коли воно еволюціонувало багато років тому. У будь-якому випадку, його використання розблокувало сховану, майже неактивну функцію мозку, відому як нічна голова.

Лена пройшла «шляхом», пірнувши в місце, набагато глибше її свідомості і навіть підсвідомості. «Колективне несвідоме», яке поділяє кожен представник людського роду. Лєна зв'язала свою свідомість з капітаном третьої ескадрильї, процесором підрозділу Плеяди через море несвідомого. В результаті взаємодії Плеяди з парарейдом Лєни сенсорна інформація була пов’язана та поширена.

- Куратор один до Плеяди — Резонанс завершено. З нетерпінням чекаю попрацювати разом з вами сьогодні, - сказала вона ніжно, і "голос" молодого чоловіка, мабуть на рік чи два старшого за неї, відповів.

- Плеяди Куратору один. Резонанс гучний та чіткий.

Голос був пронизаний іронією. Лєна була в кімнаті зовсім сама, тому цей голос лунав з процесора, який передавав його через їхнє спільне відчуття слуху.

Голос.

Джаґґернаути були побудовані поспіхом під час війни, й не мали обладнання для спілкування, і також не мали розвинених когнітивних здібностей, які б дозволяли їм думати чи відчувати. Парарейд — Сенсорний резонатор — зв’язував свідомість людини через колективне несвідоме.

На мінному полі рубежів оборони були встановлені протипіхотні міні, незважаючи на те що ворог використовував бронетанкові підрозділи.

Секрет за лінією фронту, де дрони билися один з одним, поле бою без втрат.

- Ми дуже вдячні за твої ввічливі вітання до нас, недолюдей, «Вісімдесят шість», Альбо.

«Вісімдесят шість». Коли Легіон захоплював континент, останнім раєм для громадян республіки стали вісімдесят п’ять районів республіки. Вісімдесят шостий район було визначено нейтральною зоною, населену свинями в людській подобі. Незважаючи на те, що його мешканці народилися громадянами республіки, вони були визнані недолюдьми, нижчими формами життя. Це було принизливе прізвисько для «Колорато», яких депортували за межі Ґран-Мюлу для проживання в таборах для інтернованих на лінії фронту.

Дев'ять років тому, 358 рік республіканського календаря, 2136 рік за глобальним календар.

Східний сусід республіки, наддержава північного континенту, імперія Ґіад, оголосила війну всім своїм сусідам і почала наступ з першою в світі армією автономних безпілотних бойових дронів відомих як «Легіон».

Зіткнувшись з переважаючою військовою силою Імперії, Республіканські Збройні Сили були розбиті протягом двох тижнів. Коли республіканська армія збирала залишки сил, що залишилися, щоб зупинити вторгнення за допомогою безнадійної тактики зволікання, уряд республіки прийняв два рішення.

Перше рішення було про евакуацію всіх громадян республіки до вісімдесяти п’яти адміністративних районів. Друге рішення – Указ Президента №6609, особливий закон про збереження миру під час війни. Цей закон визнавав усіх «Колорато» в межах республіки ворожими персонами та прихильниками Імперії та дозволяв позбавити їх цивільних прав. Їх призначили об’єктами спостереження та депортували до концентраційних таборів за межами вісімдесяти п’яти районів.

Цей вчинок порушував конституцію республіки, дух п'ятиколірного прапора. Проте винятком з закону були Альби, які проживали в імперії. Цей закон не пожалів навіть всіх Колорато, які були народжені в республіці. Це була політика відвертого расизму та дискримінації.

«Колорато», звичайно були проти закону, але їхня опозиція була придушена урядом. Деякі Альби також виступали проти закону, але більшість прийняла його. Вісімдесят п'ять районів були надто малі, щоб вмістити усе цивільне населення, не було достатньо їжі, землі чи можливості працевлаштування для всіх. Поширювалися неправдиві чутки про поразку республіки, і те що війна почалася в результаті шпигунства «Колорато». Ці чутки населенню було легше прийняти, ніж розібратися з технологічною неповноцінністю країни.

Опинившись в ситуації оточення та ізолювання ворогом, їм потрібний був цап відбувайло. Такий спосіб обґрунтування за допомогою євгеніки швидко поширився серед населення. Альби, які заснували країну, були визнані вищою расою як головні прихильники демократії — найвеличніші та найгуманніші з усіх форм правління. «Колорато» навпаки з їхнім застарілим, жорстоким і нелюдським імперіалізмом були нижчим видом — варварськими й дурними недолюдьми, свинями в людській подобі та результатом еволюційної помилки.

Таким чином, усі «Колорато» в республіці були вислані до таборів, де їх відправляли на фронт та будівництво Ґран-Мюлу. Їхнє майно та речі були реквізовані урядом для фінансування будівництва стіни, утримання військовослужбовців та цивільного населення Альб, яке було звільнено від призову на військову службу, праці та податків на військовий час, усі вони хвалили гуманну методологію уряду.

Альби висміювали «Колорато» як нижчий вид, називаючи їх «Вісімдесят шість». Цей дискримінаційний підхід зрештою відчувся повною мірою через два роки з появою дронів, які повинні були керували живі солдати — і всі ці солдати належали до 86. Незважаючи на те, що Республіка доклала всіх зусиль у виробництво безпілотних дронів, жодна спроба не досягла рівня, на якому вони могли б витримати живий бій. Але вищі Альби не могли визнати, що не змогли виготовити таку машину, тоді як нижча Імперія змогла.

Оскільки «Вісімдесят шість» не вважалися людьми, машина класифікувалася як безпілотний дрон.

Республіканський мілітаризований автономний дрон, відомий як «Джаґґернаут», виробництва Репаблік Мілітарі Індастріс (РМІ), отримав високу оцінку цивільних осіб після випуску як інноваційна, передова, гуманна система зброї, яка звела людські втрати до нуля. «Вісімдесят шість», які служили пілотами, були призначені блоками обробки інформації — «процесорами», що перетворило Джаґґернаут на керований дрон.

367 рік за республіканським календарем. Настав ще один день, коли солдати, до яких ставилися лише як до механічних частин збиралися на зустріч смерті, проте втрат на полі бою не було.

Отримавши підтвердження, що червоні мітки Легіону відступають на схід — у глиб їхньої території — Лєна нарешті відчула, як напруга почала покидати її тіло. В обмін на цей відступ її третя ескадра втратила сім одиниць «техніки». Клубок до горла підкотився. Сім Джаґґернаутів здетонували, вибухнувши разом із процесорами, які ними керували. Жоден не вижив.

Джаґґернаут - назвали цю машину так звані «інтелектуальні розробники», ім’ям бога з чужоземних міфів.

- Куратор один до Плеяди. Підтверджую відступ ворожих сил.

Вона повідомила про це процесора Плеяди — пілота «вісімдесят шість», який погодився служити на полі бою протягом п’яти років в обмін на відновлення громадянських прав своєї сім’ї.

Сенсорний резонанс дозволяв їм чути не тільки голоси один одного, а й звуки навколишнього середовища. Це був справді новаторський засіб зв’язку, завдяки якому припинили використовувати радіопередачі, які зазнавали перешкод у спілкуванні на відстані, впливу погодних умов та рельєфу місцевості — не кажучи вже про електромагнітне глушіння Айтансфліге та повністю застаріли.

Теоретично всі п'ять органів чуття можуть бути пов'язані через Пара-рейд, але зазвичай користувачі зв’язують лише свій слух. Обсяг даних, переданих шляхом підключення зору через Парарейд, часто був колосальним і міг спричинити сенсорне перевантаження, що несло в собі ризик серйозних наслідків для користувача. Слух, з іншого боку, давав чітке уявлення про ситуацію користуючись мінімальними даними. Спираючись на реальний досвід, це мало чим відрізнялося від спілкування по радіо чи телефону, але було порівняно менше перешкод.

Лєна вважала, що це була не єдина причина. Заборона зв'язувати зір позбавила Куратора можливості бачити речі, які краще було не бачити: ворога, що кидається на вас, товаришів, яких безжально розривають на шматки, нутрощі та кров, що тече з випотрошеного тіла.

- Четверта ескадрилья візьме на себе спостереження. Третя ескадра, будь ласка, повертайтеся на базу.

- Прийнято… Сподіваюся, тобі сподобалось спостерігати за нами свинями у свій маленький телескоп, Куратор один.

Уїдлива іронія, яка не полишала його голос від початку й до кінця. Лєна розуміла, що вони не могли не ненавидіти її. Вона була Альбою — однією з їхніх поневолювачів. І, як він сказав, стежити за ними було частиною її роботи Куратора.

- Добре попрацювали, Плеяди. І всі інші підрозділи теж, і семеро, які загинули… Мені дуже шкода.

- ….

Повисло холодне наче лезо меча мовчання. Парарейд пов’язував лише їхній слух, але оскільки резонанс проводився через спільну свідомість, також передавались почуття, які зазвичай можна відчути лише під час розмов віч-на-віч.

- … Дякую тобі за всі добрі слова, які ти завжди кажеш нам, Куратор один.

Холодна зневага і ненависть були вкраплені в цих словах. Але там було щось, що виходило за межі явної ненависті та обурення, які можна відчувати до свого гнобителя. Це відчуття збентежило Лєну.

Наступного ранку в новинах знову говорилося про те, наскільки величезними були втрати ворога, наскільки незначними були збитки з боку республіки, і що як завжди немає втрат. Диктор ще раз похвалила передову та гуманну тактику республіки, те що поразка ворога має бути близькою, і так далі. Іноді Лєна замислювалася про те, що усі ці новин були записом, який транслювався знову і знову. Це було спонсороване урядом мовлення з емблемою меча та розбитих ланцюгів на задньому плані. Вони означали повалення диктаторського правління, викорінення гноблення та були символом святої Магнолії, покровительки революції.

- Готуючись до припинення бойових дій через два роки, уряд вирішив поступово скорочувати військовий бюджет. Як попередником цього було скорочення сімнадцятого відділу південного фронту, всі сили, які там дислокувалися були розпущені та звільнені...

Лєна зітхнула. «Мабуть сімнадцятий район втрачено», - подумала вона. Це звичайно була не та новина, яку вони можуть просто замовчувати. Вони не тільки втратили територію, але й відмовилися від спроб її повернути. Уряд уже давно використав усю власність «Вісімдесят шість», і тепер голоси цивільних, які вимагали скоротити величезний військовий бюджет на користь соціального забезпечення та розвитку міста, ставало поступово складніше ігнорувати.

Одягнена у аристократичну сукню стриманого фасону мати Лєни, що сиділа навпроти, розкрила свої досконало рум'яні губи, й заговорила.

- ... Що трапилося, Лєна? Відклади свої проблеми та поїж.

Вишуканий стіл був накритий в столовій кімнаті, хоча більша частина продуктів були синтетичними. Після втрати половини своїх земель, республіці стало не вистачати місця для ведення сільського господарства, оскільки населення з того часу зросло на 80 відсотків — за винятком «вісімдесят шість». Вони також були відрізані від інших іноземних країн глушінням Айтансфліге Легіону, що означало, що торгівля, дипломатичні відносини чи навіть підтвердження існування інших країн були неможливі.

Лєна зробила невеликий ковток чаю, смак якого відрізнявся від смаку справжнього чаю, який вона пила в минулому. Після чого відрізала шматок синтетичного м’яса, виготовленого з протеїнів та пшениці таким чином, щоб відтворити смак справжнього м’яса. Єдиним натуральним інгредієнтом у її сніданку було варення, яке вона додавала до чаю. Малину для нього дівчина вирощувала в саду. Це була річ, яку не можливо було побачити в середньому домогосподарстві республіки, в якому не було місця навіть для квіткового горщика не кажучи про сад, що робило її досить цінною.

Її мати посміхнулася.

- Лєна, чи не пора б тобі звільнитися з армії і знайти собі нареченого з хорошої сім'ї?

Лєна зітхнула. Ця розмова повторювалася знову і знову, слово в слово щодня, як і випуск новин. Родовід. Статус. Вища кровна лінія. Це шовкове плаття. Цей особняк, побудований у ті часи, коли родина Мілідзе ще не вважалася дворянською. Збережені реліквії благословенної епохи, що давно минула.

- Легіон і «вісімдесят шість» — це не те, про що дочка родини Мілідзе повинна турбуватися. Я знаю, що твій покійний батько був військовим, але це в минулому.

Як війна могла залишитися позаду, якщо вони воюють з Легіоном прямо зараз? Поле бою було далеко, а ті, хто пішов на війну, ніколи не поверталися, щоб розповісти про неї. Для цивільного населення війна була нічим іншим, як послідовністю вигаданих подій, наче з документального фільму, без відчуття реальності та участі з їхнього боку.

- Захист Батьківщини - це обов'язок громадянина республіки Мамо. І, будь ласка, не називай їх «Вісімдесят шість». Вони такі ж громадяни республіки, як ми з тобою.

На тонкому, витонченому носі матері з'явилася зморшка.

- Як ти можеш вважати цю заплямовану брудними кольорами худобу, громадянами республіки? Чесно кажучи, навіть якщо ми повинні їх годувати, щоб вони виконувала нашу волю, про що думає уряд, дозволяючи цим тваринам ступати на землю Республіки?

«Вісімдесят шість», які погодилися брати участь у бойових діях, щоб отримати відновлення громадянських прав для себе та своїх родин. З метою захистити їх від жорстоких переслідувань і дискримінації з боку вісімдесяти п'яти секторів, їх місцезнаходження трималося в таємниці, але минуло вже дев'ять років від початку війни. Напевно, дехто з них уже повернувся до своїх старих домівок.

Це була справедлива винагорода, яку вони отримали за свою відданість державі. На жаль, можновладці не бачили підстав для такої винагороди і лише хитали головами, дивлячись на жалюгідний стан речей.

- Як жахливо. Лише десять років тому вони вешталися по Ліберте-ет-Егаліте так, ніби це їхня власність. Подумати тільки, що вони знову можуть повернутися... До якої міри свобода і рівність нашої республіки повинні бути заплямовані, перш ніж вони будуть задоволені?

- ... Якщо щось і може заплямувати ідеї свободи та рівності, то це слова, які ти щойно сказала, мамо.

- Перепрошую?

Побачивши здивований вираз обличчя матері, Лєна знову зітхнула. Вона просто не розуміє. Справді не розуміє. І не тільки її мати. Громадяни усієї республіки пишалися п'ятиколірним прапором та його цінностями свободи, рівності, братерства, справедливості та благородства. Вони вірили, що зробили висновки з історії, ненавиділи тиранію, обурювалися експлуатації, зневажали дискримінацію, уникали вбивств.

Але вони не розуміли, що республіка прямо зараз чинить ті самі звірства. Коли розсудлива людина намагалася розкрити їм очі, то вони дивилися на неї з співчуттям, вважаючи її схибленою.

- Ти що, не можеш відрізнити свиней від людей?

Лєна прикусила губу. Слова й справді зручна річ. Ними можна так легко приховати правду. Достатньо просто переписати табличку з іменем, і людину можна називати свинею.

Мати подивилася на неї з стурбованим виразом обличчя, але врешті-решт посміхнулася, наче щось зрозуміла.

- Твій батько також жалів худобу, а тепер ти береш з нього приклад?

- Н-ні, це не...

Лєна глибоко поважала свого батька, який до останнього заперечував депортування «вісімдесят шість» у концентраційні табори. Але вона не мала наміру наслідувати його. Дівчина все ще пам'ятала, той силует чотирилапого павука, емблему безголового скелета-лицаря на його броні, простягнуту руку, що врятувала її та відтінки яскраво-червоного та чорного кольорів, які були у нього від народження.

Ми громадяни республіки. Ми народилися та виросли в ній. І ось чому...

Зарозумілий голос матері висмикнув Лєну із спогадів.

- Ти повинна усвідомити, Лєна. Що до худоби треба ставитися як до худоби. Ти не можеш змусити тих варварів «вісімдесят шість» зрозуміти людські ідеали і благородство. Сенс є лише в тому, щоб замикати їх у клітках і керувати їх життями.

Лєна мовчки доїла сніданок, витерла рот серветкою і встала.

- Я піду мамо.

***

- Ви міняєте мою ескадрилью?

Золотисті шпалери з темно-червоними смугами надавали кабінету командира дивізії глибоку, поважну атмосферу. Лєна кліпнула очима не в силах відвести погляд від повідомлення про кадрові зміни, яке вона отримала від командира Карлшталя, що сидів за старовинним письмовим столом.

Реорганізація ескадрильї і відповідно зміна командира, відбувалися часто. Беручи участь у важких боях, ескадрильї поступово зазнавали все більших втрат, аж до того, що не залишалося сил для підтримки. Таким чином, ескадрильї регулярно об'єднували, реорганізовували, розформовували і формували заново. Навіть переведення через повне знищення ескадрильї було звичайним явищем, хоча Лєна ніколи не зіштовхувалася з цим особисто, та й не мала такого бажання.

Легіон був настільки сильний.

Розробляючи його з жорстокістю та технологічною перевагою, войовнича імперія Ґіад не шкодувала коштів на оснащення легіону найсучаснішою зброєю. Вона надала йому максимальну мобільність, а також здатність до автономного мислення, настільки розвинену, що важко було повірити в те, що це було творіння технологій цієї епохи. На додачу до цього, оскільки вони були повноцінними безпілотниками, Легіон ніколи не втомлювався, не порушував наказів і не знав страху. І незалежно від того, скільки їх було знищено, повністю автоматизовані виробничі та ремонтні заводи, що були розташовані по всій глибині територій Легіону, випускали нові одиниці. Чорний їдкий дим з труб заводу не переставав виходити жодного дня.

Всупереч думці цивільних «Джаґґернаути» значно поступалися «Легіону» за своїми характеристиками, ідея вийти з мінімальними втратами після бою з Легіоном була немислима. Навіть якщо Республіка завдавала Легіону великої шкоди, вони завжди поверталися в рівній і навіть в більшій кількості, єдине що могла зробити республіка - це підтримувати рубежі оборони.

Втім ескадрилья, якою командувала Лєна, не зазнала потрібної для реорганізації кількості втрат.

Покриті шрамами щоки Каршталя розтягнулися в усмішці. Трохи відросла борода надавала йому статний вигляд, цей образ доповнювала висока та широкоплеча постать.

- Твою ескадрилью не реорганізовують і не інтегрують. Правда в тому, що командир іншої ескадрильї нещодавно подав у відставку, і нам потрібно як найшвидше знайти йому заміну.

- Це підрозділ, який відповідає за оборону на східному фронті?

Іншими словами це був підрозділ, який не міг залишатися в режимі очікування поки не буде знайдено нового Куратора.

- Дійсно. Це перша ескадрилья оборони Східного фронту, також відома як «Вістря списа». Цей підрозділ складається з ветеранів східного фронту... Тому можна сказати, що це елітний підрозділ.

Почувши відповідь обличчя Лєни спохмурніло. Перший район бойових дій був безумовно важливим місцем; це значуща ділянка оборони де наступ Легіону був найзапеклішим. Перший ескадрон оборони був важливим підрозділом, який одноосібно відповідав за оборону цього сектору. Обов'язки, покладені на неї, такі як нічне патрулювання та підтримка, були зовсім іншими порівняно з попередніми другою, третьою та четвертою ескадрильями, які слугували підкріпленням на випадок, якщо перша не могла впоратися з завданням.

- Я думаю, що це занадто велика відповідальність для такого новачка, як я, пане...

Карлшталь криво посміхнувся.

- Хіба таке може казати талановитий, амбітний офіцер 91 випуску, який отримав звання майора в такому молодому віці? Твоя надмірна скромність починає дратувати, Лєна.

- Вибач, дядьку Джером.

Карлшталь звернувся до Лєни на ім'я, а вона у відповідь опустила голову, наче дитина соромлячись перед батьками. Карлшталь був найкращим другом покійного батька Лєни, який воював разом з ним пліч-о-пліч дев'ять років у складі збройних сил республіки, які нині вже розформували. Вони були одними з небагатьох, хто вижив. Він часто приходив у гості й грався з Лєною, коли та була маленькою. Після смерті її батька допомагав організувати похорон, а також підтримував Лєну та її сім'ю.

- Буду з тобою відвертий... У нас немає інших кандидатів на посаду командира ескадрильї «Вістря списа».

- Ви ж сказали, що це елітний підрозділ? Гадаю очолити його було б великою честю для будь-якого офіцера республіки.

Однак не всі куратори ставилися до своєї роботи серйозно. Дехто дивився телевізор, грав у відеоігри в командній кімнаті, або взагалі залишали її без нагляду нехтуючи своїми обов'язками. Інші віддавали своїм «процесорам» жахливі накази або взагалі не надавали їм ніякої інформації та дивилися, як вони помирають, наче це просто вистава. Треті робили ставки зі своїми колегами на те, чия ескадрилья буде знищена першою. Лєна безумовно знала про це. Якщо вже на те пішло, то ті одиниці, хто серйозно ставилися до своєї роботи, були в абсолютній меншості, але це фактично не мало значення.

- А, так, елітний підрозділ, але...

Карлшталь на мить завагався.

- Капітан ескадрильї «Вістря списа», Позивний: Андертейкер. У нього є, скажімо так, неприємна історія.

- Андертейкер. Якийсь дивний позивний.

- Куратори, які з ним працювали, називають його «Жнець» і всі бояться його... Він має схильність... ламати своїх кураторів.

- Що?

Здивовано відповіла Лєна. Якби було навпаки це не було б так дивно, але щоб «процесор» зламав куратора.

- Як?

- Ви впевнені, що це не якісь місцеві плітки, пане?

- Запевняю тебе, я не маю звички викликати своїх підлеглих, щоб обговорити плітки... Але фактом залишається те, що незвично велика кількість кураторів, які відповідали за ескадрилью Андертейкера, подали прохання про зміну підрозділу або звільнення зі служби. Були прохання про переведення одразу після першої місії, і хоча ми не впевнені, чи це пов'язано, дехто з них скоїв самогубство після звільнення.

- Самогубство!?

- В це досить важко повірити, але... вони стверджують, що чують голоси привидів, які переслідують їх навіть після звільнення.

- …

Зрештою це було схоже на вигадану історію. Карлшталь стурбовано нахилив голову намагаючись зрозуміти про що думає Лєна.

- Якщо ти не хочеш то відмовся. Можеш залишитися командиром своєї нинішньою ескадрильї, і як я вже казав, "Вістря списа" - це зібрання ветеранів. З того, що я чув, вступати з ними в резонанс під час місії не рекомендується, тож ми цілком можемо залишити командування польовим командирам, забезпечивши мінімальний моніторинг...

Лєна напружено стиснула губи.

- Я зроблю це. Докладу всіх зусиль, щоб стати гарним командиром ескадрильї «Вістря списа».

Захист Батьківщини є гордістю та обов'язком громадянина республіки. Втратити можливість очолити підрозділ, який стояв в авангарді у самому епіцентрі бойових дій, просто неприпустимо.

Карлшталь ласкаво посміхнувся їй. «Справді, ця дівчина дуже...»

- Доклади мінімальних зусиль, не роби нічого зайвого... І ще, утримайтеся від надмірної взаємодії у спілкуванні з «процесорами».

- Знати своїх підлеглих - це частина обов'язків командира. Тому я докладатиму всіх зусиль, щоб взаємодіяти з ними.

- Господи…

Карлшталь зітхнув. Він відкрив шухляду столу і витягнув звідти пачку документів.

- Поки ми говоримо про пошук винних, я маю ще дещо сказати. Заради Бога, припини записувати кількість втрат у своїх доповідях. Офіційно на полі бою немає людей, тому ми не можемо приймати документи про втрати, яких не існує... Навіть якщо ти будеш протестувати, їх усе одно ніхто не прийме.

- Як би там не було, я не можу просто це ігнорувати... Немає жодних підстав для подальшого утримання «Колорато» у таборах.

Імперія Гіад за допомогою армії Легіону досить швидко захопила континент. Але з часом почало здаватися, що вона занепала чотири роки тому. Оскільки радіопередачі Імперії, які Республіка могла перехоплювати в перервах між хвилями глушіння Айнтагсфліге, раптово припинилися, і з тих пір вони не могли їх перехопити. Було невідомо, чому Імперія впала, можливо Легіон повернувся проти неї, чи була якась інша причина? Як би там не було цей факт був абсолютно очевидним: Імперія безумовно закінчила своє існування.

«Вісімдесят шість» відправили у концентраційні табори за те, що вони були «нащадками імперії», але тепер, коли імперії не стало, не було жодної причини для подальшого їхнього утримування в цих таборах. Однак, відчувши смак свого верховенства, цивільне населення республіки не бажало змінювати свої звичаї. Знущання над іншими давало їм ілюзію переваги, а наявність групи, яку можна було гнобити, давало їм відчуття того, що вони є переможцями. Опинившись у пастці, принижені та доведені до відчаю Імперією з її переважаючим озброєнням вони вдалися до *ескапізму, який дозволяв їм обманювати самих себе, замість того, щоб протистояти проблемі.

*Ескапі́зм — втеча від дійсності, втрата реальності. У психології та психіатрії — важливий захисний механізм людської психіки.

- Бути толерантним до таких злочинів рівнозначно їхній підтримці. Це не те, що має бути дозволено в...

- Лєна!

Це звернення змусило Лєну притримати язика.

- Твоя гонитва за ідеалами є надто натхненною, незалежно від того, чи вони твої чи чиїсь іще. Але ідеали цінні, тому що вони недосяжні.

- Але…

Сріблясті очі Карлшталя здригнулися від гірко-солодкої ностальгії.

- Ти справді схожа на Вацлава... А тепер майор Владилена Мілідзе. Я призначаю вас командиром першої оборонної ескадрильї Східного фронту. Починайте з сьогоднішнього дня, очікую від вас гарних результатів.

- Дуже дякую, пане.

***

- І ти погодилася? Ти справді дивачка, Лєна.

Прийняття командування новою ескадрильєю, означало зміну багатьох речей, і в першу чергу потрібно було змінити дані пара-рейду. Аннет була відповідальною за команду розробників пара-рейду, тому всі коригування налаштувань сенсорного резонансу Лєни робила саме вона. Дівчина також запропонувала Лєні пройти медичний огляд, але вона вже саме переодягалася у свою форму, коли Аннет зробила їй зауваження.

Охайно повісивши халат на вішалку, Лєна відповіла Анетті з іншого боку загартованого скла медичної палати, застібаючи блузку на ґудзики. Будівля медичного відділення колись була королівською віллою за часів монархії, тож ззовні нагадувала розкішний, величний маєток середньовіччя. Але всередині вона мала дивний футуристичний дизайн, а саме металеві та скляні панелі, що створювали відчуття роботизованості. На одному зі скляних екранів демонструвалося відео з тропічними рибками та кораловими рифами.

- Аннет, це просто вигадки, які придумали солдати, щоб не працювати.

Застібаючи панчохи на підв'язки, Лєна відчула посмішку на своїх губах. Вона регулярно проходила періодичні медичні огляди в рамках програми «Пара-рейд», тож у Аннет не було причин для хвилювання. Зрештою вона була зайнятою людиною...

- Частина історії про те, що дехто з них скоїв самогубство, правда.

Аннет сиділа по інший бік скляної стіни, проводила налаштування в рейд-пристрій Лєни і потягувала каву - точніше, якусь каламутну субстанцію, що ймовірно, мала її нагадувати.

- Я не вірю у всі ці історії про привидів. Напевно їх вигадали щоб було про що попліткувати. Але історія про самогубство це правда. Один з них відстрелив собі голову з рушниці.

Одягнувши спідницю та піджак, Лєна обернулася поправляючи комір. Потім вона зачесала назад сріблясте волосся, що торкалося її плечей.

- Справді?

- Ми отримали запит на перевірку, чи не був це якийсь збій у роботі Пара-рейду. Якщо не брати до уваги відставки, то коли хтось накладає на себе руки про це дізнаються всі.

- І якими були результати?

 

Аннет недбало знизала плечима.

- Хтозна?

- Що значить, хтозна...?

- Як я можу дізнатися деталі, коли об'єкт мертвий? Ніяких відхилень у роботі РЕЙД-пристрою не виявлено. Я сказала їм, якщо вони хочуть, щоб я дізналася більше деталей, то нехай привезуть мені того «процесора». Андертейкер, здається, так його звали? Але ці придурки з транспортного відділу відповіли: «На наших рейсах немає місця для перевезення свиней».

Аннет схрестила руки, притулилася до спинки стільця, і обурено пирхнула. Вона мала своєрідну хлоп'ячу красу та в поведінці часто копіювала чоловіків.

- Чорт забирай. Якби вони привезли його, я б змогла дослідити його мозок.

Лєна насупилася від зловісного зауваження. Звісно Аннет не сказала це серйозно, але все одно було досить не приємно.

- ...Хм, а звідки ти дізналися про «Процесора»...?

- Почула про нього від солдатів. Вони дали мені поглянути на звіт, але це була просто купа офіційних даних. Тоді вони запитали мене, чи не спадає мені щось на думку, і все. Поняття не маю, чи мав він до цього якесь відношення.

Сказавши це, Аннет криво посміхнулась.

- Коли йому сказали, що його куратор помер, він просто сказав: «Он воно як». Ніби не мав жодного уявлення, що вони хотіли від нього почути. Гадаю, немає сенсу для «Вісімдесят шість» відчувати себе якось занепокоєно. Навіть якщо ти скажеш, що їх командир загинув, їм буде байдуже.

- …

Коли вона побачила мовчазний вираз обличчя Лєни, посмішка на обличчі Аннет почала зникати.

- ... Лєна, тобі все ж таки варто перевестися в лабораторію.

- ?

Лєна, моргнула із спантеличеним виразом на обличчі.

- Зараз армія - це не більше, ніж допомога по безробіттю. Скрізь, окрім лабораторії, повно ідіотів з інших районів, які не можуть втриматися на роботі.

Нинішнім адміністративним центром Республіки був Перший район, який знаходився в самому центрі. Інші райони розташовувалися з чотирьох боків від нього прямокутною формою, позначені номерами за порядком близькості. Чим більший номер району, тим гіршими були умови проживання, громадська безпека та стандарти освіти, і тим вищим був рівень безробіття.

- До речі, що ти збираєшся робити через два роки, коли Легіон перестане бути проблемою? У твоєму резюме буде написано "колишній військовослужбовець" у мирний час це нікого не зацікавить.

Лєна посміхнулася. Через два роки всі машини Легіону будуть вимкнені. Це був факт, який Республіка виявила, дослідивши кілька захоплених машин. У центральних процесорах Легіону був запрограмований фіксований термін служби, 50000 годин роботи на кожну версію. Іншими словами, трохи менше шести років. Імперія, ймовірно, зробила це на той випадок якщо Легіон вийде з-під контролю.

Імперія занепала чотири роки тому, тож всі центральні процесори Легіону повинні вийти з ладу і припинити роботу через два роки. І дійсно, кількість Легіону, яку вони виявляли на полі бою поступово зменшувалася з роками. Підрозділи, які не отримали останніх оновлень, почали виходити з ладу.

- Дякую за пропозицію. Але зараз у нас війна.

- Так, але це не обов'язково має бути твоєю роботою.

Аннет не хотіла відступати. Закінчивши налаштування, вона відсунула голографічний екран, нахилилася вперед і схвильовано з гіркотою в голосі сказала.

- Якою б не була правда, ми говоримо про одного зіпсованого «процесора»... Хто знає, чого від нього чекати... І крім того, невідомо чи безпечний цей парарейд.

Очі Лєни розширилися.

- Хіба не доведено, що Парарейд абсолютно безпечний?

Вочевидь, Аннет сказала те, чого не мала казати. Вона знизила голос, продовжуючи говорити з винуватим виразом обличчя, який давав зрозуміти, що вона щойно вскочила в халепу.

- Лєна, ти ж знаєш як в цій країні усе влаштовано? Навіть якщо вони кажуть щось публічно, це не означає, що це насправді так.

Оголосивши своє верховенство, республіка пишалася тим, що їхні технології бездоганні. Навіть якщо були якісь недоліки, про них ніколи не повідомлялося. Це стосувалося як парарейду так і Джаґґернаутів.

- Насправді, вони відкрили цю технологію, досліджуючи людей за допомогою екстрасенсорного сприйняття. Так вони з'ясували, яку частину мозку потрібно стимулювати.

Вона постукала пальцем по Рейд-пристрою: синій кристал у витонченій срібній оправі. Наразі кристал був з'єднаний кількома дротами з інформаційним терміналом, оскільки інформація всередині нього перезаписувалася.

- Ці Еспери можуть резонувати з іншими членами сім'ї, тому пристрої куратора і процесора несуть квазігенетичну інформацію, яка ідентифікує користувачів як родичів другого ступеня спорідненості. Ми досі не знаємо, як насправді працює Резонанс.

- Але... хіба це не дослідження твого батька?

- Це було спільне дослідження. Фундаментальна теорія та гіпотеза були роботою інших дослідників. Тато лише відповідав за підготовку лабораторних умов і відтворення феномену з набраними піддослідними.

- Тож просто потрібно запитати інших дослідників.

На обличчі Аннет заграла холодна посмішка.

- Не вийде. Іншими дослідниками були «Вісімдесят шість».

Коли «Вісімдесят шість», яких вважали недолюдьми, відправляли у табори їм давали номер як єдиний ідентифікатор, імен же ніде не записували. На той момент не було жодного способу дізнатися, до якого табору їх відправили.

- Зараз на Рейд-пристрої стоїть запобіжник, але якщо хтось спробує увійти в резонанс із зоровим сприйняттям кількох людей, його мозок підсмажиться від інформаційного перевантаження, а якщо залишатися в резонансі занадто довго то мозок взагалі може зруйнуватися. Ти стаєш занадто збудженим, і можливість повернутися втрачається... Ти ж знаєш, що сталося з моїм батьком?

- …

З батько Аннет, професором Йозефом фон Пенроуз, стався нещасний випадок під час експерименту, який звів його з розуму. Це сталося невдовзі після завершення роботи над теорією сенсорного резонансу та створенням Рейд-пристрою. Швидкість синхронізації пристрою була випадково встановлена на максимум. Дехто вважав, що він під'єднався до чогось, що лежить за межами людської колективної свідомості. Якби людство в цілому було індивідуумом, то цим місцем був колектив - те, що вважається колективною свідомістю самого світу.

- Отже, як я вже казала, ніхто не знає, що може статися, якщо занадто часто використовувати Пара-рейд. Мені начхати, що станеться з «Вісімдесят шість», але якщо щось трапиться з тобою, я не знаю, що робитиму.

Лєна нахмурилася. Вона розуміла, що Аннет щиро турбується про неї, але все ж...

- Але це... це просто страх.

Аннет махнула рукою, ніби кажучи, що їй набридла ця розмова.

- Так, так. Присягаюся, ти справді дивачка.

Незручна тиша заповнила кімнату, розділену скляною стіною. Аннет злегка посміхнулася ніби розвіюючи її.

- Поки ми говоримо про речі, які змушують тебе поводитися дивно... Лєна, хочеш шифонового торта? Це моя остання робота. Зроблений із справжніх яєць.

- Ем?

Анетт стримувала себе, щоб не розсміятися вголос, коли Лєна підняла на неї очі, і її уявна пара котячих вух нагострилася від уваги. Все ж таки Лєна була такою ж дівчиною і солодкі речі миттєво привертали її увагу, а шифоновий торт зі справжніх яєчних білків був рідкісним екземпляром у республіці через брак вільного місця та часу для будівництва птахофабрик. Вирощування курей у саду її маєтку було тією дорогоцінною розкішшю, яку могла дозволити собі лише донька родини Пенроуз, яка раніше належала до дворянського роду.

Втім…

- Хм... Він не буде смакувати як сир, навіть якщо його там не має... чи не виглядатиме так, ніби з нього зараз піде дим, та чи не буде схожим на жабу?

Такими були враження людини, яка куштувала тістечка з кремом, які Аннет якось приготувала. Останній коментар був скороченою версією «випукла, переїхана жаба». Якщо не брати до уваги форму, Аннет якимось чином змогла з вражаючою точністю відтворити колір жаби.

- Цього разу усе нормально. Я попросила свого ймовірного нареченого скуштувати його.

Хоча після п'ятого прототипу він знепритомнів та у нього з роту пішла піна.

- Тоді, мабуть добре... Але навіть якщо він тобі не подобається, обов'язково дай йому скуштувати шматок нормального торта, добре?

- Звісно. Я навіть загорнула його в рожевий обгортковий папір зі стрічкою. Та поклала листівку з надписом. "Моєму коханому Теобальду"... Залишила її у поштовій скриньці квартири, яку він знімає із своєю коханкою.

Лєна довго не могла вирішити, чи варто їй його жаліти, чи ні.

Доки подруги розмовляли за чашкою чаю з шифоновим тортом, завершилася зміна даних на рейд-пристрої. Повернувшись додому, Лєна одягла його на шию. Він був у формі елегантного срібного чокера, прикрашеного витонченим орнаментом. Дрібні блискучі намистинки оточували квазікристал, тому важко було повірити в те, що цей маленький пристрій виконував ту саму функцію, що й стара військова рація.

Несподівано вона пригадала сьогоднішню розмову з Аннет. Про Жнеця. «Вісімдесят шість», який доводить людей до самогубства.

Що це за людина?

Чи… Ненавидить він нас?

Лєна похитала головою і глибоко вдихнула. Гаразд.

- Активувати.

Вона активувала парарейд. Цей найсучасніший метод зв'язку, можна було використовувати незалежно від часу та місця, ігноруючи відстань, погоду чи рельєф місцевості.

Синхронізацію завершено. Проблем під час з'єднання немає. По кімнаті роздався ледь помітний шурхіт.

- Куратор Один - усім підрозділам ескадрильї «Вістря списа». Приємно з вами познайомитися. Від сьогодні я буду вашим новим куратором.

Настала довга, дещо незручна пауза. Лєна відчула занепокоєння. Ніхто з ескадрильї не знав, як реагувати на офіцера, який вперше з ними вітається, хоча це мало б бути звичайною справою серед людей.

Після нетривалого очікування, вона почула у відповідь молодий голос.

- Приємно познайомитися, Куратор один. На зв’язку капітан ескадрильї «Вістря списа», позивний: Андертейкер.

Всупереч зловісному позивному його вимова та дикція були точними та чіткими, а голос був спокійним, як тихе лісове озеро. Це був хлопчина приблизно її віку, ймовірно, з сім'ї середнього або вищого класу.

- Мені повідомили про зміну куратора. Бажаю Вам удачі.

Лєна посміхнулася уявивши його мовчазну вдачу, яку було чутно з холодного відстороненого тону. Так, вона могла легко визначити це, просто розмовляючи з ним ось так і він ніяк не міг її обдурити.

Вони люди, а не «Вісімдесят шість», яких вважають не зрозуміло чим.

- Навзаєм. Я з нетерпінням чекаю на співпрацю, Андертейкер.

Далі

Том 1. Розділ 2 - На скелетному фронті все спокійно

СТО ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ДО ЗАКІНЧЕННЯ СЛУЖБИ! ДОВБАНА СЛАВА ЕСКАДРИЛЬЇ «ВІСТРЯ СПИСА»! У задній частині ангару обвітреної казарми на дошці, яку хтось підняв, великими літерами кольоровою крейдою, було надряпано повідомлення про зворотний відлік часу. Піднявши очі від блокнота в руках, Шін зустрівся поглядом з цим святковим реченням. Якщо бути точним, залишилося 119 днів. Куджьо записав це повідомлення в день, коли приєднався до ескадрильї, і оновлював його щоранку. Але Куджьо помер десять днів тому. Швидко глянувши на перерване повідомлення про зворотний відлік, Шін зрештою перемикнув свою увагу на звіт про технічне обслуговування на планшеті, який він тримав у руках. Він ішов ангаром, заставленим Джаґґернаутами, що стояли наготові, і прямував до своєї машини, яка щойно закінчила технічне обслуговування. У нього були криваві очі Піропа і чорне, як у Онікса, волосся. Ці дві риси походили від його благородної, змішаної, наполовину Аквільської, наполовину Рубельської крові та відрізняли його від інших Вісімдесят шостих, які загалом підпадали під категорію Колората. Його спокійний вираз обличчя, що не відповідав його віку, надавав його вродливим рисам певної холодності, а струнка статура і бліді риси були характерні для аристократії старої імперії. Попри те, що він служив на східному фронті, який здебільшого складався з лісів, прерій та смуг боліт, він носив камуфляжну форму пустельного кольору з відтінками піщано-коричневого та сірого, яку дістав з нерозпроданих запасів Республіки. Не було офіцерів, які могли б зробити йому зауваження, тому він тримав комір розстебнутим, і з-під нього визирав небесно-блакитний шарф, обмотаний навколо шиї. Звук машин і вигуки ремонтної бригади гучно лунали в робочому ангарі, змішуючись з радісними вигуками кількох його товаришів, які грали в баскетбол два на два на майданчику перед ангаром, і гітарою, яка вигравала мелодію зі старого мультфільму. Товариш по службі Кіно, який сидів у кабіні своєї машини з відкритим куполом і читав порножурнал, помітив, що Шін проходить повз нього, і підняв руку на знак привітання. Попри те, що це була лінія фронту, в дні без боїв персонал бази мав тенденцію нудьгувати. Зазвичай, вони повинні були патрулювати спірні зони щодня, але вони ніколи цього не робили, оскільки в цьому не було потреби. Проте, на папері та згідно зі звітами, які вони подавали кураторам, вони мали б зараз бути на патрулюванні. Деякі з них, кому хотілося погуляти, ходили по руїнах довколишніх міст, шукали матеріали. Всі інші займалися домашніми справами (готували їжу, прали, прибирали, доглядали за полем і курми на задньому дворі бази) або просто проводили час, як їм заманеться. Звук міцних військових черевиків наблизився до нього, і грубий голос потряс ангар гуркотом, який змусив би навіть танк зупинитися на місці. — Шін! Шіней Ноузен! Ти знову все зіпсував, маленький засранець! Кіно вискочив з кабіни та шмигнув у тінь, наче переляканий тарган, а Шін терпляче чекав, доки власник голосу підійде до нього. — Як справи? — Не питай мене «Як справи?», Могильнику! Трясця твоїй матері! Людина, яка накинулася на Шіна, як божевільний пекельний пес, була п'ятдесятирічним членом ремонтної бригади. Його волосся було сивого попелястого кольору, на ньому були сонцезахисні окуляри та заляпаний мастилом робочий одяг. Це був Лев Альдрехт, капітан технічної служби ескадрильї «Вістря списа». Шін, якому цього року мало виповнитися шістнадцять, вважався ветераном серед солдатів на полі бою, але Альдрехт виходив за рамки ветерана і був старшим за нього, оскільки він вижив і служив на війні протягом дев'яти років. — Чому ти щоразу під час вилазок трощиш свого Джаґґернаута?! Привід і демпфер торохтять на кожному кроці! Я ж казав тобі, що підвіска слабка, то чому ти продовжуєш її так ганяти?! — Вибач. — Ти думаєш, що твої вибачення все виправлять?! Я не прошу тебе вибачатися... я прошу тебе змінити свою поведінку! Цей твій божевільний стиль бою колись зведе тебе в могилу! У нас закінчилися запчастини, тож я не можу полагодити твою машину, поки ми не поповнимо запаси! — А запасний? — А, так, запасний. У нас же є запасні, так? Треба мати запасні, коли капітан продовжує ламати свою техніку направо і наліво. Ти приходиш до нас на ремонт втричі частіше, ніж будь-який інший процесор. Ти думаєш, що ти якийсь принц чи що?! Га?! — Республіка скасувала класову систему під час революції триста років тому. — Синку, так і хочеться вибити з тебе всі дурниці... Враховуючи, як швидко ти трощиш свою техніку, якщо ми не знайдемо три Джаґґернаути на яких ти зможеш битися, ми не зможемо встигати з ремонтом. А якщо врахувати, скільки часу ми чекаємо на поповнення запасів, і як часто ви ходите в рейди, ми ніяк не встигнемо! І що я маю робити, молитися, щоб ваші машини не зламалася? Чи сподіватися, що металобрухт не наступатиме на вас найближчу сотню років? Чи, може, молитися феям металобрухту, щоб вони зібрали для тебе запчастин?! — А хіба Фідо не повернув Джаґґернаут Куджьо? — Шін промовив це байдужим тоном. Альдрехт на мить замовк. — Ну, так, я міг би взяти потрібні мені частини з Джаґґернаута Куджьо... Можна зробити з кількох Джаґґернаутів один, але мені не хочеться цього робити. А ти як, до цього ставишся? Ти не проти? Що я поставлю на твій Джаґґернаут запчастини з машини загиблого. Шін нахилив голову і постукав тильною стороною долоні по броні Джаґґернаута - Могильника. Нижче кабіни був його особистий знак - скелет без голови з лопатою в руках. Альдрехт гірко посміхнувся. — Так, запізно для цього, я гадаю... Чи не так, Могильнику? Задумливо киваючи головою, старий механік дивився на весняні поля, що розкинулися за відчиненими віконницями. Над головою розкинулося безхмарне небо, блакитні відтінки якого, здавалося, поглинуть усе і вся. Поля синіх волошок і зелень нового листя вкривали рівнини заворожливою, красивою мозаїкою. Це слугувало могилою для скелетів мільйонів Вісімдесят шість, які загинули на полі бою. Вісімдесят шість не були поховані в могилах. Могил не могло бути, коли не було жертв. Навіть збирати їхні останки було заборонено. Свиням, що маскувалися під людей, було відмовлено в праві спочивати з миром, або навіть у праві оплакувати своїх загиблих товаришів. Це був світ, який їхня батьківщина створила дев'ять років тому, фасад який вони підтримували й досі. — Я чув, що Куджьо розірвало на шматки. — Так. Самохідна міна - погано зроблена протипіхотна зброя, що складається з фюзеляжу, наповненого вибухівкою, зі стрижневими кінцівками та кулястою головою, дуже противна бо схожа на людину, не помітна здалеку неозброєним оком. Одна з них вчепилася в Куджьо, який прийняв її за пораненого солдата. Це був нічний бій, місія з порятунку іншого підрозділу. — Добре. Значить, він відійшов. — Напевно. Шін не вірив у рай чи пекло. Але хотів вірити, що душі Куджьо та інших знайшли своє пристанище. Альдрехт глибоко засміявся. — Куджьо пощастило, що врешті-решт він опинився в одному підрозділі з тобою... І їм теж. Вони чули голоси, що збуджено вигукували на вулиці, коли м'яч опинився у розірваній сітці. Відлуння гітарного хору долинало аж до полів за казармами. Альдрехт знав, що такого видовища не побачиш в жодній іншій ескадрильї. Бій за боєм. Щоденні патрулювання в очікуванні атаки Легіону. Тривога і страх поступово виснажували нерви процесорів, які з кожним боєм втрачали все більше і більше товаришів. У такій екстремальній ситуації, коли найкраще, що можна було зробити, - це дожити до наступного ранку, вони навіть не мали розкоші думати про розваги чи гуманний спосіб життя. Але це не стосувалося цієї ескадрильї. Навіть якщо їм доводилося йти в наступ, їм ніколи не доводилося турбуватися про несподіваний напад. — ...Це завдяки тобі, Шіне, вони можуть так жити. — Але я все одно приношу вам, втричі більше роботи, ніж будь-який інший процесор. Альдрехт голосно хихикнув. Шін подивився назад у пару очей, що гірко дивилися на нього з-під сонцезахисних окулярів, і знизав плечима. — Присягаюся, ти, маленький засранець... Я думав, що нарешті змусив тебе пожартувати, і це все, що ти придумав. — Мені справді шкода, навіть якщо я не можу цього показати. — Ти клятий ідіот. Переконатися, що ви, діти, повернетеся живими - це робота команди технічного обслуговування. Поки ми можемо це зробити, нам начхати на те, що станеться з Джаґґернаутами, і ми зробимо все можливе, щоб повернути їх у робочий стан. Сказавши це одним махом, Альдрехт відвернувся і подивився в інший бік. Він явно збентежився. — А, так. Я чув, що куратора знову поміняли. І як тобі новий? Яка він людина? Настала пауза. — ...Ммм. — Що ти, в біса, мав на увазі під «ммм», тупоголовий? — Ну ось, приблизно такі враження в мене й були.  Кураторів так часто змінювали, що відрізняти їх не було ніякого сенсу.  Та й з самого початку парарейд був налаштований так, щоб процесори не повинні були усвідомлювати, присутність свого куратора. Куратори настільки нехтували своєю роботою, що повністю ігнорували свої обов’язки. А коли розгорталася достатня кількість Одноденок, радари та передача даних перестали функціонувати, тож стало неможливим підтримувати командування з віддаленої бази. Саме тому процесори не покладалися на кураторів і не дуже переймалися тим, чи були вони присутні, чи ні. Зрештою, робота куратора зводилася до спостереження за процесорами. Завдяки нашийнику, відомому як «парарейд», незалежно від місця і часу, вони завжди могли чути кожне слово, яке виходило з рота процесора. Єдине, що очікувалося від кураторів, - придушувати, та стримувати бунтівні наміри Вісімдесят шість. Шін відкрив рота, щоб заговорити, пригадуючи ті кілька розмов, які він мав з нею цього тижня. Перше, що спало на думку, було: — У мене побільшало паперової роботи. Схоже, тепер мені доведеться щодня підробляти свої патрульні звіти. — ...Ти, мабуть, єдиний, у кого такі міцні яйця, щоб надсилати щоразу той самий недбалий звіт п'ятирічної давнини, лише тому, що вони його не читають, Шіне. Він навіть не потурбувався про зміну дати чи місця, а оскільки відтоді він не виходив на патрулювання, то й зміст був випадковою нісенітницею. Шін був щиро здивований, що ніхто досі не помічав. «Здається, ви випадково надіслали мені не той файл...» Коли вона м'яко вказала на це своїм голосом, схожим на чистий срібний дзвіночок, Шін не зміг втриматися, щоб не зітхнути. Вона спокійно розсміялася, сказавши, що він «іноді може бути напрочуд недбалим» тоном, сповненим дружелюбності та щирої доброзичливості. — Вона зв’язалася з нами в день свого призначення привіталася і сказала, що хоче краще нас пізнати, тому буде виходити на зв'язок з нами щодня. Незвично для солдата Республіки. — Значить, вона порядна людина, так? ...Мабуть, важко так жити. Бідолашна. Шін був повністю згоден, тому вирішив промовчати. Справедливість та ідеали не мали жодної ваги в цьому світі, як би ти не намагався втілити їх у життя... — ...Хмм... Шін раптом перевів погляд у далечінь, за весняні поля, наче почув, що його щось кличе.   — Та-даа! Ось що вони насправді мають на увазі під «богом забутими свинями, які живуть за межами Ґран-Муру»! — Це поганий жарт, Харуто. Вони були на кухні в казармі. Тео, чиїм хобі було малювання, обірвав жарт свого товариша по загону, коли той стояв над киплячою каструлею з ягідним варенням і щось занотовував у своєму блокноті для ескізів. У нього було золотисте волосся і смарагдові очі, і, попри те, що цього року йому виповнилося шістнадцять років, він був маленького зросту, стрункий і худорлявий. Підкинувши велику тушу кабана до бічного входу в задній сад, Харуто, який був Рубісом, опустив руки, які він жартівливо розвів у сторони, і почухав голову. Він пішов на полювання до сусіднього лісу, хоча сьогодні була не його черга. — Так, ніяк не можу донести до тебе суть анекдоту. Ти мав би зараз сміятися. — Чесно кажучи, мене від цього знудило. Але все одно, мушу віддати тобі належне... Відклавши свій блокнот, Тео прикипів поглядом до туші, яку приніс Харуто. Він, мабуть, притягнув її на своєму Джаґґернауті, але нести такого жахливо великого кабана самотужки, мабуть, все одно вимагало чималих зусиль. — Дивовижно. Це чудовий улов. Харуто щасливо засміявся, задоволений компліментом. — А хіба не так?! У нас же сьогодні барбекю! Куди подівся Райден? І Анджю теж. Я сьогодні маю помінятися обов'язками з приготування їжі. — Так, серед нас сьогодні за це відповідає Шін. Райден у місті, збирає матеріали, а Анджю сьогодні чергує в пральні. Решта дівчат пішли з нею. Погляд Харуто раптом зупинився на Тео. — Зачекай. Коли це було? — Здається, одразу після сніданку? — А зараз майже полудень. — Точно. — ...... Навіть якби їм довелося випрати білизну всієї бази, вшістьох їм вистачило б усього ранку, щоб впоратися з цим. А прали вони зазвичай на березі річки. До того ж, сьогодні був спекотний, ясний весняний день.  Харуто несподівано зрадів. — Це означає, що вони купаються! Берег річки зараз - це просто рай на землі, розумієш?! — Напевно, я повинен сказати тобі це до того, як вони дійсно відправлять тебе на небеса, вони всі озброєні! Харуто застиг на місці. Тео зітхнув, помішуючи бамбуковим ополоником казан. Побачивши, що казан нарешті закипів, він загасив вогонь. Тільки-но він накрив казан кришкою, як відчув, що активувався «парарейд». Коли він тільки вступив на службу, йому імплантували рейд-пристрій у потилицю разом із навушником-міткою та переліком інших цілей, з якими він міг би синхронізуватися. Потім надійшов приплив фантомного тепла, що означало активацію цих двох пристроїв. Тео притиснув палець до навушника і увімкнув передачу сигналу. — Активувати. А. Нефритові очі Тео стали холоднішими, коли він зрозумів, хто щойно зв'язався з ним. Він обмінявся поглядами з Харуто, чия посмішка зникла в ту мить, коли він натиснув на власну вушну раковину, і вони обоє заговорили до людини, яка синхронізувалася з ними. — Шін... Що сталося?   Пральня ескадрильї розташовувалась на березі річки, яка, попри свої невеликі розміри, завжди була повноводною. Саме біля берега цієї річки, дівчата з «Вістря списа» гралися у воді, бавилися та плескалися одна з одною. — Що ти робиш, Кайе? Не стій там, заходь вже! Побачивши, що її подруга вештається неподалік і вовтузиться, Курена припинила гру у квача і покликала її. У неї було коротко підстрижене каштанове волосся кольору агату і котячі очі кольору топазу. Вона зняла верхню частину своєї польової форми та обв'язала її навколо талії, виставивши на сонце оливково-сіру майку і пишну фігуру під нею, але оскільки всі інші були в однаковому вбранні, ніхто не відчував збентеження. — Н-ні, я просто... Знаєте, я просто подумала, що це вбрання трохи сором'язливе... Попри свої хлоп'ячі манери, Кайе, чорнява, чорноока, мініатюрна Орієнта, безсумнівно, все ще була дівчиною. Здавалося, вона була дуже стурбована тим, як її мокра майка прилипала до шкіри, а обличчя було багряним. Її кінський хвіст, досить довгий, щоб поміститися на потилиці, нагадував прикрасу лицарського шолома, прилип до шкіри й переплітався аж до шиї та декольте. Це було, слід визнати, досить спокусливе видовище. — Я маю на увазі... Це дійсно нормально...? Гратися у воді, не гукаючи інших - Чхі! Анджю, яка до цього часу полоскала своє довге сріблясто-блакитне волосся, зачерпнула води обома руками і бризнула на Кайе. Вона не зняла свій формений топ, але розстебнула блискавку до самого пупка. Доволі сміливий вчинок, зважаючи на її скромний характер. Судячи з кольору волосся, в ній текла густа Адуларійська кров, але блідо-блакитні очі Селести вона успадкувала від прабабусі. Вже одне це визначало її як «Вісімдесят шість» у Республіці, яка надавала першочергове значення чистоті крові. — Розслабся, Кайе. Все гаразд, ми вже закінчили прання. Інші дівчата також приєдналися. — Шін знав про це, коли дозволив нам приїхати сюди, чи не так? — О, так. Він сказав, що сьогодні буде спекотніше, ніж зазвичай, а потім навіть трохи посміхнувся, що було незвично. — Саме в такі моменти наш «кам'янолиций» капітан може бути дуже крутим. Потім вона швидко перевела погляд на Курену і винувато посміхнулася. — А, вибач, що не зрозуміла, Курено... І ти, і Шін зараз не маєте ніяких обов'язків, тож ми, мабуть, повинні були придумати якийсь привід, щоб залишити вас удвох. — Щ-що ти кажеш?! Все зовсім не так! — Я не розумію, що ти в ньому знайшла. Ніколи не знаєш, що у нього в голові. — Кажу тобі, я нічого в ньому не бачу! — До речі, що ти про нього думаєш, Кайе? — Хто, Шін? Він досить симпатичний. Мені подобається його «мовчазний і стійкий» образ. — Що за...? Кайе?! Кайе мусила придушити сміх від панічного виразу обличчя Курени. Це було надто очевидно. — Так, так, я зрозуміла. Якщо ніхто з вас не націлився на нього, можливо, я зможу забрати його сьогодні ввечері. Це східна традиція, «Йобаї»¹ знаєте... Дівчина прокрадається в кімнату хлопця серед ночі і... — Кайе?! Зрозумій мене правильно, я нічого не відчуваю до Шіна, але я не думаю, що це гарна ідея! Тобі слід дотримуватися етикету «Ямато Надісіко»² і всього такого! Ось про що я, ви ж розумієте, так...? Дівчата посміхнулися, спостерігаючи, як Курена з кожною секундою все більше хвилюється. — Курено, ти така мила!!! Зрозумівши, що її спіймали на живця, Курена розчаровано закричала. — Ви задираки! — А, ось і надута Курена! Зарості поруч з ними зашелестіли, і раптом з них вискочив їхній товариш по загону Дайя. У Дайї було світле волосся і блакитні очі, як у Сапфіра. Він був хлопцем. — Кяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя! — Гяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя! Під бомбардуванням потужної ультразвукової зброї, якою всі жінки були благословенні при народженні, та шквалом усіх можливих твердих предметів, що потрапляли під руку, Дайя відступив у відносну безпеку на інший бік заростей. — Гей, що за чортівня?! Хто тільки що кинув у мене?! Ви з глузду з'їхали?! Хочете мене в... — Кяааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа! — Гяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя! Отримавши явний удар від другої хвилі килимового бомбардування дівчат, Дайя повністю замовк. Інші дівчата озирнулися на Анджю, поправляючи свій розпатланий одяг, коли вона наблизилася до Дайї. — То навіщо ти прийшов сюди, Дайє? — Мої зламані кістки зцілилися б, якби ти зараз запитала мене «Ти в порядку?» милим голосом, Анджю. — О, Боже, з тобою все гаразд, Дайя, любий? — О, Боже, вибач. Пробач мені. Я більше ніколи не проситиму про це - просто, будь ласка, перестань говорити монотонно і з таким байдужим виразом на обличчі. Я зараз заплачу. Застебнувши блискавку на уніформі до самої застібки, Кайе підняла голову, щоб переконатися, що інші дівчата також поправили своє вбрання. — Можеш виходити, Дайє. Що сталося? — А, так. Справа в тому, що я сьогодні почав підпрацювувати кур'єром. Очевидно, він мав для них повідомлення. Курена надулася, все ще обіймаючи руками верхню частину уніформи, щоб прикрити свою пишну фігуру. — Можна просто скористатися парарейдом. Навіщо було долати весь цей шлях заради цього? — Я говорю про те, що синхронізуватися з купою дівчат, які пліткують, було б незручно для всіх, чи не так? Ти ж не хотіла б, щоб я синхронізувався і зловив тебе на тому, що ти кажеш щось на кшталт «Гей, дівчата, я люблю Шіна!», правда? — Щ-що-що-що-що-що?! Почувши, як Дайя передражнює її огидно-милим тоном, який вона ніколи б не використала, Курена почервоніла до самих вух. Тим часом усі інші дівчата (окрім Кайе) почали базікати. — Не можу сказати, що я згодна з тим, що ти ляпнув, але це судження більш-менш правильне. — Я маю на увазі, що нам це здається смішним, але бідолашна Курена, напевно, поховала б себе заживо. — Це майже сталося, чи не так? — Чекай, я придумала. Наступного разу ми повинні заговорити її так, щоб вона це сказала, а Шін синхронізувався, в цей момент. Ось це буде видовище! — Реакція Курени була б єдиною цікавою частиною. Шін навіть не поворухнеться, з такою залізною маскою на обличчі. — Я б цього не казала! Припиніть! — Курена, ти така мила!!! — Ах ви, задираки!!! Спостерігаючи, як всі присутні (включаючи Дайю) дражнять її, Курена закричала у відчаї. Тремтячи від сміху, Кайе подивилася на Дайю. — Ох, добре, так, що це за повідомлення? Вираз обличчя Дайї втратив будь-які риси. — Так. Воно від Шіна. Від цих слів обличчя дівчат одразу ж стали серйозними.   «Не хлібом єдиним живе людина».³   Ці слова були сказані якимось поблажливим месією тисячі років тому, але Райден подумав, що в них все ж таки може бути якась мудрість. Для того, щоб відчувати себе по-справжньому повноцінним, життя потребує таких речей, як цукерки чи кава - або навіть менш важливих речей, як ігри та музика.  Білі свині Республіки, які кинули їх у це пекло, не вважали за потрібне давати своїй худобі щось більше, ніж необхідний мінімум їжі, щоб вона вижила. Якщо поглянути на це речення під іншим кутом зору, то воно означає, що, якщо не брати до уваги якість життя, люди не могли жити без їжі. — Гаразд, Фідо. Ось тобі невеличке випробування. Вони часто бували на руїнах якогось безіменного міста, шукаючи консерви, перерослі овочі, здичавілу худобу чи покинуті речі. На площі, заваленій уламками, віце-капітан ескадрильї, Райден, взяв бляшанку з синтетичним пайком, який вони отримали з виробничого цеху бази, і поставив її на бетон поруч зі шматком хліба, який він знайшов у аварійному сховищі міської мерії. Він був одягнений у неохайну польову форму, що обтягувала його худорляві кінцівки, його рудувато-чорне волосся, що свідчило про чистокровне походження Айзена, було коротко підстрижене, а його обличчя та риси мали дикий, гострий вираз. Перед ним стояв знайомий «Сміттяр». Цей автономний дрон, який супроводжував Джаґґернаутів на полі бою і постачав їм запасні енергетичні пакети та боєприпаси, мав квадратний, незграбний корпус і бігав на чотирьох ногах. Фідо нахилився, і його оптичний сенсор на основі лінз пильно спостерігав за об'єктами, що лежали перед ним. — Що з них сміття, а що їжа? — Пі. Фідо негайно простягнув руку-кран і відкинув синтетичний раціон. Дивлячись, як біла кулька котиться геть, Райден відкусив шматок хліба. «Навіть клятий дрон знає, що ця синтетична банка - сміття. Про що думали білі свині, намагаючись видати це за їжу?» Усі табори та бази для інтернованих мали виробничі заводи й автоматизовані фабрики при них, щоб вони могли самостійно виробляти всі необхідні товари. Регулювання темпів виробництва та електроенергія надходили зі столиці через підземні кабелі. Це була надзвичайно складна, масштабна система забезпечення, яка означала, що Республіка не шкодувала коштів, лиш би не контактувати зі своїми так званими «свинями». Їжа та товари, вироблені на фабриці, були справді найнеобхіднішими, і, хоча їх називали їжею, пайки, які вони отримували щодня, чомусь виглядали як пластикова вибухівка. І само собою зрозуміло, що на смак вони були як лайно. Тож, якщо вони хотіли з'їсти щось хоч трохи пристойне, їм доводилося шукати їжу та провізію у руїнах, залишених дев'ять років тому, як от ця. На щастя, їхній ескадрильї не потрібно було турбуватися про патрулювання, а це означало, що вони мали достатньо часу та енергетичних блоків, щоб полювати в цих руїнах, а Джаґґернаути виконували найважчу роботу. — Гаразд, Фідо, сьогоднішнє завдання - знайти все, що не схоже на це сміття. Збери стільки їжі, скільки знайдеш, і принеси її додому. — Пі. Фідо голосно провів Райдена, який підвівся з корточок і почав збирати всі корисні предмети, які тільки міг знайти. Від уламків Джаґґернаута до фрагментів використаних снарядів, він збирав усе, що можна було переробити та використати знову, і завантажував у контейнер, який згодом мав відвезти назад на базу. Це була одна з робіт, яку виконували «Сміттярі». До речі, «Сміттяр» - це не справжня назва цих машин, а скоріше прізвисько, яке їм дали. Адже вони знімали деталі з розтрощених Джаґґернаутів... і навіть з інших Сміттярів, що загинули в бою... і прочісували поля битв у пошуках металобрухту навіть тоді, коли не відбувалося жодних боїв. Ніхто з процесорів не називав їх офіційними іменами, вважаючи за краще називати їх Сміттярами... трупоїдами. Вони були одночасно і вірними супутниками, які рятували їх від необхідності турбуватися про те, що у них закінчаться боєприпаси або енергія, і, водночас, механічними стерв'ятниками, які жадібно пожирали рештки своїх полеглих побратимів. Фідо був Сміттярем Шіна і підкорявся йому вже близько п'яти років.  Вочевидь, він належав до одного зі старих загонів Шіна, вони були єдиними, хто вижив у битві, що не пожаліла нікого, крім них. Шін, притягнув Фідо, єдину машину, яка не була повністю знищена, назад на базу, і відтоді вони були разом. Неможливо уявити, що машина здатна відчувати щось настільки складне, як вдячність, навіть якщо вона має певну схильність до автономного мислення. Але Фідо, схоже, визначив Шіна як найпріоритетнішу ціль, коли йшлося про поповнення запасів, і слідував за ним незалежно від того, скільки разів Шін змінював підрозділи, завжди залишаючись поруч з ним у кожній вилазці. Такої відданості не можна було очікувати від інших, менш поступливих «Сміттярів». Судячи з номера моделі, «Фідо» був зроблений на початку війни, коли «Сміттярі» тільки з'явилися на полі бою. Прослуживши так довго, Фідо, ймовірно, дізнався набагато більше, ніж інші сміттярі. Спостерігаючи, як він вірно слідує за ним, Шін вирішив назвати його Фідо. Таке ім'я можна було б дати хіба собаці, як Вайті чи Лакі... У хлопця точно не було кількох гвинтиків у голові. — Пі. — Хм? Райден обернувся і побачив, що Фідо, який ішов по його слідах, раптово зупинився. Простеживши за поглядом його оптичного сенсора, Райден помітив  величезне дерево, яке росло на клумбі в тіні уламків, а під тим дерево виднівся розтрощений скелет — ...Ох. Зрозумівши, чому Фідо покликав його, Райден підійшов до скелета. Його форма розсипалася, а штурмова гвинтівка, яку він тримав у руках, почервоніла від іржі. Той факт, що з ключиці тіла звисав жетон, давав зрозуміти, що це не Вісімдесят шість. Ймовірно, це був солдат Збройних сил Республіки, який загинув дев'ять років тому. Фідо, тримаючись на невеликій відстані позаду Райдена, знову посигналив йому. Це був допитливий гудок, який запитував, чи потрібно щось принести. На вільний від боїв час Шін навчив Фідо першочергово збирати речі полеглих у бою, адже білі свині навмисно заборонили забирати їхні трупи. Райден похитав головою. — Ні, все гаразд... Цей хлопець вже має до біса гарне місце упокою. Райден знав це дерево. Це була сакура - вишневе дерево. Вона була поширена на сході континенту, її квіти яскраво розквітають навесні. На початку цієї весни, за пропозицією Кайе, вся база відвідала сакури на головній дорозі поблизу цього місця. Видовище тремтливих пелюсток, відбитих у блідому місячному світлі серед ночі, було настільки прекрасним, що викликало в уяві образ потойбічного світу. Не було сенсу ховати цього солдата в холодній, темній землі, коли у нього була власна подушка з вишневого цвіту, з якої він міг дивитися на сакуру. Можливо, це був труп Альби, але це все одно були останки солдата, який загинув на полі бою. Поводитися з ним, як зі свинею, було б неправильно. Промовивши тиху молитву за душу покійного, Райден підняв голову. Фантомне тепло пощипувало його вухо. — Усім мисливцям, прийом? — Тео? Що таке? Голос був чітким, наче він стояв зовсім поруч. Резонанс був спрямований на всіх, хто досліджував руїни, але Райден відповідав від імені групи. — Зміна прогнозу. Наближається злива. Очі Райдена похмуро звузилися. Коли він подивився вгору в напрямку території Легіону, навіть його гострі очі ледве змогли розрізнити ледь помітний відтінок кількох сріблястих блискіток, які почали розсіюватися в небі. Це був рій літаючого Легіону, схожих на метеликів, які поглинали та відбивали електромагнітні хвилі та промені видимого світла - Одноденки. Вони були наріжним каменем наступу Легіону, розпорошуючись перед атакою, щоб збити з пантелику і заглушити радари та зв'язок, маскуючи основну масу ворожих сил. — Коли? — Приблизно через дві години. Вочевидь, найближча до нас група перегрупувалася з іншою, що була позаду. Ймовірно, вони поповнюють запаси. Як тільки вони закінчать, вони прибудуть до нас. Хоча Легіон був близько, його все ще не було видно, і в цей момент жоден радар не зміг би виявити ворожі сили. І все ж Тео… точніше, людина, чиї слова він переказував… описав ситуацію так, ніби бачив її на власні очі. — Прийнято. Ми скоро повернемося. ...Чісе, Курото. Ви чули, так? Точка зустрічі біля виїзду на дванадцяту трасу. — Зрозумів. — Цього разу Пастуха теж немає, тож вони, мабуть, просто спробують взяти нас грубою силою. Звичайно, це залежить від їхнього маршруту, але якщо ми влаштуємо засідку біля точки 304, то зможемо зачистити їх одним махом, — весело сміючись випалив Тео. Райден попрямував до своєї машини, яка чекала на нього неподалік, весь час віддаючи накази решті мисливців. Його губи також скривилися в лютій посмішці. — Значить, це просто отара овець. Це буде схоже на риболовлю в бочці. Це аж ніяк не була б легка битва, але овець, які дотримувалися лише простої тактики, було набагато, набагато легше перемогти, ніж армію на чолі з Пастухом. Знати заздалегідь, що на нас не наступають найнебезпечніші вороги, було величезним полегшенням. «Серйозно, сьогодні наш Бог Смерті благоволить...» Але тут думки Райдена обірвалися. Хлопець скривився. Що насправді відчував цей Бог, червоноокий Жнець, коли блукав полем бою в пошуках своєї загубленої голови? Коли Райден і решта мисливців повернулися на базу, решта вісімнадцять Джаґґернаутів вже були готові до бою. Тео чекав перед своєю машиною біля входу в ангар, вітаючи їх посмішкою пустотливого кота. — Ти запізнився, Райден. Я вже подумав, що ти наступив на міну по дорозі сюди. — Стулися... я не запізнився. І не жартуй про міни. — А... Вибач. Куджьо підірвався на самохідній міні. Через два місяці, відколи було сформовано їхню ескадрилью, він став третьою жертвою. Швидкість загибелі процесорів була надзвичайно високою. Щороку їх набирали сотні тисяч, але за рік залишилося менше тисячі. Вони все одно були в кращому становищі, ніж їхні батьки, яким доводилося кидатися в бій з головою. Кажуть, що в ті дні, коли єдиною стратегією, яку вони мали, була атака на Легіон з архаїчними ракетницями або вибухівкою в руках, кожна ескадрилья втрачала половину своїх солдатів протягом дня.  Порівняно з цим, їхні втрати не були такими жахливими, але вони все ще перебували на передовій. Не існувало поля бою без втрат. Смерть була єдиною річчю, яка приходила однаково... і раптово... для всіх. — Всі тут, так? Струнко. Почувши цей тихий, але напрочуд чіткий голос, усі випростали спини. Не встигли вони й оком моргнути, як Шін, мовчазний і урочистий, неначе північний місяць, стояв перед картою першого району бойових дій, виводячи в прозорому файлі важливі нотатки на карті операції. Його обличчя було таким же блідим, як і завжди, і він був одягнений у свій старий камуфляжний одяг зі знаками розрізнення на плечах, які позначали його звання капітана. Синій шарф, який він носив і зараз, був ще однією з причин його зловісного псевдоніма, немовби Бог Смерті намагався прикрити місце, де колись була відсічена його голова... — Я проясню ситуацію. Обличчя всіх присутніх відбилися в холодних червоних очах капітана загону, який носив прізвище Жнець. Закінчивши цей стислий, але надзвичайно чіткий брифінг, в якому було детально описано все - від чисельності ворога, його маршрутів до тактики, яку вони повинні застосовувати, - процесори піднялися на борт своїх Джаґґернаутів. Всі вони були дітьми-солдатами від середнього до пізнього підліткового віку, юність все ще була помітна в їхніх рисах обличчя та статурі. Вставивши останні кілька необхідних запчастин в корпус, двадцять одна бронемашина прокинулась від короткого сну.  Пілотовані автономні безпілотні багатоногі бронемашини, M1A4 «Джаґґернаут». Чотири довгі, зчленовані ноги. Невеликий, органічний на вигляд тулуб, що нагадує лялечку, його броня білувато-коричневого кольору, як колір старих кісток. На озброєнні були: маніпулятор, важкий кулемет, комплект тросів і гаків, а також 57-мм гладкоствольна гармата на спині. Його загальний силует нагадував павука, що повзе, а два маніпулятори та головна батарея нагадували хвіст і клішні скорпіона. Найближчий супутник Вісімдесят шість, а також місце їхнього останнього спочинку. Обравши тінь зруйнованої церкви в міських руїнах як схованку для засідки, Шін розплющив очі в тісній кабіні свого Джаґґернаута. Вони визначили головну вулицю як зону ураження і розмістили підрозділи кожного взводу таким чином, щоб їхні лінії вогню не перетиналися. Перший взвод Шіна і третій Тео виступали авангардом, а Райден (другий) і Кайе (четвертий) виконували функції придушення вогню, і були розподілені вздовж лівого і правого боків головної вулиці. П'ятий взвод фугасної артилерії Дайї працював разом із шостим снайперським взводом Курени, прикриваючи всіх інших з краю вулиці. Навіть не дивлячись на оптичні екрани, Шін відчував чисельність і розташування ворожих сил. Кабіна Джаґґернаута була схожа на кабіну реактивного винищувача, заповнена безліччю перемикачів, рідкокристалічних екранів і двома важілями управління ліворуч і праворуч. Найбільша відмінність полягала в тому, що замість куленепробивного лобового скла кабіна Джаґґернаута була закрита броньованим куполом, тому пілот не міг бачити за межами апарату. Щоб компенсувати це, кабіна була обладнана трьома екранами й голо-вікном, які надавали всілякі дані, але це майже ніяк не допомагало розвіяти темне, клаустрофобне відчуття в кабіні. Ворожий підрозділ застосував ромбоподібну формацію, як вони і очікували - типовий наступальний стрій, де розвідувальний загін займає тил, а інші чотири загони формують вершину. Хоча Легіон переважав їх чисельно і за якістю, їхня тактика була простою і легко передбачуваною. Чисельна перевага, що програє стратегічному маневруванню, була елементарною концепцією... але ця логіка не так легко спрацьовувала проти цього ворога. Це була армія, чисельність якої відповідала назві Легіон. І все ж, це був звичайний процес для процесорів. Ситуації, подібні до цієї, коли невеликому загону доводилося долати труднощі та перемагати значно більшу армію, ситуації, які з самого початку здавалися нерозважливими та безперспективними, були тими битвами, через які регулярно проходили Вісімдесят шість. Раптом з глибин його пам'яті виринув уривок з Біблії, який хтось читав йому в минулому. Хтось. Останній раз, коли він бачив і чув цю людину, був розмитий у його спогадах, тому він не міг точно пригадати. Він пам'ятав лише слова: « ...І він спитав його, Як тебе звати?» Почувши, що Шін прошепотів через парарейд, який ловив навіть найменші звуки, Райден сів у своїй кабіні, закинувши перед тим ноги на консоль. Оскільки він ховався в руїнах, його основний екран показував лиш колір бетону, а екран радара був встановлений на пасивний режим. Оскільки це була не його рідна мова, мова Республіки, він не зрозумів, що сказав Шін. «Dicit ei, Legio, nomen, mihi...» Це було все, що він зміг розібрати. Тео заговорив роздратованим тоном. — Шін, ти щойно процитував Біблію? Це моторошно, чувак. І це, мабуть, найгірша цитата, яку ти міг би підібрати. — Що він сказав? — Месія, типу, запитав у диявола чи демона його ім'я, і отримав відповідь: «Ім’я мені Легіон, бо нас багато». Райден замовк. Безумовно, це не те, що варто говорити в такій ситуації. Саме тоді дехто інший синхронізувався через  парарейд. — Куратор Один — всім підрозділам. Вибачте за запізнення - я затрималася. Приємний голос, дзвінкий, як срібний дзвіночок, долетів до його вух через синхронізацію. Це був новий куратор, якого призначили до них після того, як старий звільнився через страх перед Женцем. Судячи з голосу, це була дівчина приблизно їхнього віку. — Наближаються ворожі сили. Ми повинні перехопити їх в точці 208... — Могильник - Куратору Один. Ми підтвердили позицію ворога. Ми розгорнулися в точці 204, — Шін відповів чітко й холодно. Лена різко вдихнула від почутого. — Це було швидко... Хороша робота, Могильнику. «Куратор була щиро вражена Шіном», — подумав Райден, але для нього це було буденністю. Шін і решта процесорів їхньої ескадрильї мали особисті позивні. Особистий позивний був своєрідним титулом, який давали ветеранам. Більшість процесорів під час операцій використовували позивні, що складалися з назви взводу та номера. Таке звання отримували лише ті ветерани, які вижили протягом року, пройшовши крізь жахіття поля бою і подолавши цей 0,01 відсотковий поріг виживання. Це були ті, хто мав талант і характер, яких бракувало більшості процесорів, а головне - диявольське везіння, що дозволило їм виживати і вдосконалювати ці якості. Монстри, благословенні дияволом або Богом смерті. Люди, які ніколи не вмирали і навіть не здавалися здатними на це. Ті, хто завжди повертався з-за порога смерті, долаючи неймовірні труднощі, не змигнувши оком, лише мимохідь поглянувши на міріади своїх загиблих товаришів. Особисте ім'я символізувало повагу і трепет, з яким інші процесори ставилися до цих ветеранів. Мінімальну повагу, яку вони могли віддати героям, що досягли вершин, недоступних іншим, і благоговіння перед тими демонами війни, які могли боротися, переступаючи через рештки як своїх товаришів, так і своїх ворогів. Усі члени ескадрильї «Вістря списа» були заслуженими носіями таких «Імен», які мали від чотирьох до шести років бойового досвіду, що робило їх найбільш підготовленими та досвідченими серед усіх процесорів. Вони б чудово впоралися навіть без цієї маленької принцеси, яка командувала б ними зі свого замку. Але водночас Райден був трохи вражений. Точка 208 була б найкращим місцем для засідки, якби вони виявили легіон у цей момент. Вона вказала цю точку, попри те, що була призначена до їхньої ескадрильї лише тиждень тому. Здавалося, було щось більше, вона не була просто доброю принцесою. Пролунав попереджувальний сигнал тривоги. Датчики коливань на  їхніх ногах щось зафіксували. На екрані з'явилося голо-вікно, яке збільшилося. Попереду лежав прямий схил в кінці головної вулиці, заваленої з боків уламками. Чорний силует раптом затулив сонячне світло, що падало з вершини схилу, а наступної миті колір сталі, заполонив всю вершину. «Вони вже тут». Екрани їхніх радарів раптом заповнилися червоними плямами, що вказували на ворожі одиниці. Армія механічних демонів йшла на них, погрожуючи зафарбувати сірість руїн своїм кольором. Легіон йшов стрункою лінією, залишаючи між собою проміжки від п'ятдесяти до ста метрів. Найлегші одиниці, розвідники «Мурахи», рухалися з тишею, яка  не видавала їхню вагу в понад десять тонн, шум від їхніх двигунів, що накладався один на одного, наче кістки, що труться одна об одну, зливався в щось схоже на шелест листя. Це було дивне, вражаюче видовище. Складні датчики внизу їхніх тулубів і 7,56-мм протипіхотні кулемети на плечах розгойдувалися, коли вони марширували, човгаючи трьома парами ніг. «Мураха» мав незграбну форму, і нагадував піранію. З 57-мм протитанковою реактивною системою залпового вогню на спині, зі світлом, що загрозливо відбивалося від високочастотних лез, які стирчали з передніх ніг, Сірий вовк типу «Драгун» мав грізний вигляд шестилапої акули. З п'ятдесятитонними рамами танків на восьми зчленованих ногах, танки типу «Лев» гордо просувалися вперед, а їх грізні 120-мм гладкоствольні башти дивилися вперед. Розгорнуті в небі «Одноденки» кидали довгу тінь на поле бою, коли їхні хмари затуляли сонце. Вони осипали землю сріблястими лускоподібними частинками, схожими на сніг, які регенерували мікромашини, що слугували одночасно і кров'ю легіону, і його нервовою системою. Взвод Мурах увійшов у зону ураження. Він наблизився до першого взводу, який стояв у засідці, і пройшов повз них, не помітивши. На чолі з авангардом, решта підрозділів проходили повз них один за одним, поки врешті-решт Лев, який закривав колону, не потрапив в оточення... Кінець. Вони опинилися в клітці. — Відкрити вогонь. За наказом Шіна всі підрозділи навели приціли на призначені їм цілі й натиснули на курок. Четвертий взвод почав обстрілювати авангард, тоді як перший взвод обстрілював тил. Відносно крихка броня Мурах і слабо захищені тили Левів були простріляні наскрізь, і вони впали, та більше не рухалися. Інші Джаґґернаути відкрили вогонь, пронизуючи рештки сил Легіону, які негайно зайняли бойові позиції. Вибухи та громоподібні удари сколихнули поле бою. Шматки металобрухту і срібляста кров мікромашин бризнули в повітря, на тлі чорного полум'я, що поглинало все навколо.  І в цей момент двадцять один Джаґґернаут відступив від своїх позицій. Одні залишили укриття і продовжували вести вогонь, інші перебігали від укриття до укриття, розряджаючи снаряди з флангів і тилу по Легіону, який намагався відстрілювати їхній авангард. Коли перші ворожі машини були повністю взяті в оточення, Джаґґернаути вже сховалися в укриття і почали обстрілювати фланги інших машин. Джаґґернаути були безнадійними, погано сконструйованими бойовими машинами.  Їх квола броня була виготовлена з алюмінієвого сплаву, який легко пробивався кулеметним вогнем, маневреність лише трохи перевершувала маневреність танка на відритій місцевості, а основна гармата була надто слабкою, щоб змагатися з Левом.  Чи то не вистачило часу, чи то не вистачило технологічних ноу-хау, щоб належним чином розробити програму керування для тендітних чотирьох ніг Джаґґернаута (оскільки складність керування росла пропорційно кількості ніг). Але в будь-якому випадку, тиск ніг на ґрунт був надзвичайно високим. Це змушувало Джаґґернаутів на східному фронті, де було багато боліт і м'якого ґрунту, часто пересуватися. Ніхто навіть у найсміливіших мріях не міг очікувати, що ці машини будуть стрибати або котитися, не кажучи вже про те, щоб літати, як гігантські роботи, яких ми бачили у фільмах, мультфільмах та аніме. Якби Джаґґернаут можна було з чимось порівняти, то процесори, які весь час криво посміхалися, сказали б, що він схожий на труну, з чотирма ніжками. Легкоозброєний Джаґґернаут, навіть якщо він міг би, хоч якось позмагатися в прямому бою з Мурахою, не мав жодної надії перемогти Сірого вовка чи Лева Загальна стратегія процесорів полягала в тому, щоб атакувати їх кількома одиницями і, використовувати переваги місцевості та укриття, стріляти в їхні слабкі місця, або в їхні вразливі спини. Це була тактика, передана їм їхніми попередниками... «Вісімдесят шість», які загинули на цій землі... і відпрацьована протягом багатьох боїв і незліченних жертв. Ескадрилья «Вістря списа» воювала за цією тактикою роками і вже встигла до неї звикнути. У них принципово не було потреби в комунікації всередині взводів, оскільки кожен підрозділ виконував свої обов’язки, заважаючи  товаришам. «А крім того...», — губи Райдена скривилися в нахабній посмішці. Їх захищав Жнець. Джаґґернаут з особистим символом безголового скелета... Могильник... мчав тінями руїн розваленої будівлі, ухиляючись від лінії вогню ворогів, але ніколи не випускаючи їх з поля зору. Він вправно обстрілював Легіон, знищуючи розвідників і драгунів, іноді навіть кружляючи навколо танків і обстрілюючи їхні вразливі слабкі місця, а також виводячи з ладу їхній ескорт і знищуючи його. Порушення координації ворожих сил було завданням Шіна. Перебуваючи в авангарді, він був влучним стрільцем, який мав виняткові навички ведення ближнього бою навіть серед інших авангардистів. Це була і його роль в ескадрильї, і стиль ведення бою, яким він володів найкраще. Як і випливає з його прізвища, він був женцем, який вирішував, хто з його ворогів помре першим. Коли він мчав полем бою, його холодний погляд, який відзначав цілі, що були приречені на неминучу смерть, на мить став сумним. «Ах, цього разу ти теж не прийдеш за мною, правда?»  Цю безглузду, миттєву думку поглинув чорний дим його зброї, коли він знову натиснув на спусковий гачок. Втупивши холодний погляд у наступну мішень, він роздавав вказівки своїм побратимам, розкиданим по місту, як найефективніше знищувати ворога. — Третій взвод. Виманіть ворожі машини з якими воюєте і ведіть за собою, відступайте на південний схід. П'ятий взвод, залишайтеся на місці. Відкрийте вогонь, коли ворожі сили увійдуть у зону ураження, і знищіть їх. — Чорний Пес (Дайя), вас зрозумів... Снігова Відьма (Анджю), якщо збираєшся перезаряджатися, роби це зараз. — Веселий Лис (Тео) слухає. Я теж перезаряджаюсь. Тільки не стріляйте в нашому напрямку, Чорний Пес! — Фальке (Харуто). Напрямок 270, відстань 400. Вороги проникають через будівлі і прямують сюди. — Зроооозумів. Фавнір (Кіно), допоможи мені. Звук пострілів здалеку сколихнув руїни. Група Сірих вовків спробувала влаштувати засідку, використовуючи дивовижну техніку… бігти вертикально вздовж стін будівлі... але вони були розбиті кулеметним вогнем, щойно спробували кинутись на Джаґґернаутів. Шін озирнувся, намагаючись визначити наступну ціль, але його погляд зупинився, коли він щось помітив. — Всім підрозділам, припинити вогонь і розосередитися. Це був несподіваний наказ, але всі підрозділи виконали його беззаперечно. Ніхто не задавався дурним питанням чому. Тому що існував ще один тип Легіону, який піднімав свою потворну голову, коли інші машини були притиснуті спиною до стіни... Високий, пронизливий вереск наповнив повітря, а потім артилерійські снаряди, очевидно, випущені з великої відстані, почали падати та розриватися по всьому полю бою. Обвуглена чорноземна земля здувалася і лопалася. Це була артилерійська підтримка 155-мм самохідної гармати Легіону, далекобійної гармати типу «Скорпіон». Допоміжний комп'ютер Шіна розрахував траєкторії польоту снарядів і визначив вогневу позицію за тридцять кілометрів на схід-північний-схід від їхньої поточної позиції. Однак це була марна інформація, оскільки у них не було жодних далекобійних озброєнь. У ворога були розгорнуті підрозділи спостерігачів дальнього радіусу дії, щоб точно визначити місце падіння снарядів, але місцевість і ворожі сили  давали можливість визначити їхнє місцезнаходження. — Куратор Один - всім членам ескадрильї. Передаю координати підрозділів дальнього спостереження. Є три потенційні цілі. Будь ласка, підтвердіть і знищіть їх. Шін підняв погляд, помітивши три точки, що засвітилися на його цифровій карті. Порівнявши їх з ворожими позиціями, які він бачив, він віддав наказ снайперу, що ховався в будівлях неподалік. — Стрілець (Курена), чотири одиниці на даху, в напрямку 030, відстань 1200. — Зрозуміла. Прийнято. — Кураторе Один, використання лазерів для передачі даних ризикує викрити нашу позицію. Передавайте всю інформацію під час операцій тільки усно. — А... Вибачте. — Наступний загін спостерігачів має незабаром прибути. Ми розраховуємо на те, що ви зможете визначити їхнє місцезнаходження. Через парарейд він відчув, як на її обличчі розквітає посмішка. — Звичайно! Він звів брови, слухаючи підбадьорливий голос дівчини куратора, але, почувши серед плутанини криків сигнал тривоги наближення, Шін переключив свою увагу назад на поле бою. Продовжувати обстріл і не звертти уваги на союзні втрати  - таку варварську тактику застосовував Легіон, бо всі вони були безпілотниками.  Райден мчав полем бою, уникаючи обстрілу, та шукаючи наступну ціль. Поле бою все ще було переповнене ворожими машинами. . Потрапляння однієї кулеметної кулі означало б смертельне поранення, а одного танкового снаряда вистачило б, щоб рознести його на друзки. Пробираючись через руїни, кидаючись від одного укриття до іншого, він зустрів, іншого Джаґґернаута. Це був Могильник. У нього закінчилися набої, і він, звісно ж, поповнював їх запаси за допомогою... Фідо. — Тобі справді потрібно стільки набоїв? — Це як рибалити в бочці, так? Можемо розважатися, поки маємо шанс. Очевидно, він чув їхню розмову з Тео. — ...Але Левів, безумовно, більше, ніж я думав. Вони, мабуть, перегрупувалися з ними, поки поповнювали запаси. Він говорив так, ніби це було так само просто, як вирішити, брати парасольку в дощовий день, чи ні. Райден не міг пригадати, щоб коли-небудь бачив, щоб Шін втрачав самовладання. Цей хлопець, мабуть, не змінив би виразу обличчя навіть у годину власної смерті і залишився б таким і після неї. — Маючи так мало місць, де можна сховатися, наш «щит» довго не протримається. З такою швидкістю вони проаналізують наші маршрути пересування. Ми повинні скоротити їх до мінімуму, перш ніж це станеться. Кран-маніпулятор Фідо закінчив заміну останнього магазину в контейнері. Поповнення запасів завершено. Могильник підвівся на ноги. — Я візьму на себе Левів. Я залишу всіх інших і передам командування тобі, прикривайте мене. — Зрозумів. Могильник... Старий Альдрехт знову влаштує тобі пекло. Він відчув слабку посмішку крізь парарейд. Могильник вистрибнув з руїн. Вміло маневруючи між лініями вогню, Джаґґернаут на максимальній швидкості кинувся на групу з чотирьох танків. Це був вчинок, який виходив за рамки просто нерозважливого, поспіх, який будь-хто розцінив би не інакше, як самогубство. Дівчина-куратор закричала, від жаху. — Могильнику?! Що ти...? Один з Левів навів башту та вистрілив. Могильник спритно повернув свою машину вбік, успішно уникнувши снаряда. Ще один постріл. Ще один промах. Один постріл, один промах і ще один, і ще, і ще... Прослизаючи крізь шквал 120-мм снарядів, здатних перетворити на порох і людину, Джаґґернаута. Могильник продовжував наближатися до Левів. Шін не мав часу, щоб слідкувати за поворотом кожної башти. Покладаючись лише на інтуїцію, виплекану досвідом, безголовий скелет підкрадався до левів, використовуючи цей кошмарно складний і дивовижний маневр. Танк нахилився до нього всім корпусом, ніби втративши самовладання. Він кинувся на нього з вибуховою швидкістю, його вісім ніг... смертоносна зброя сама по собі... піднімали землю на своєму шляху. Не було чутно жодного звуку його кроків, коли він мчав вперед, несучи за собою масивну вагу свого сталевого каркасу. Різко перейшовши до максимальної швидкості в одну мить, Лев накинувся на Могильника. Це була абсурдна, несправедлива мобільність, надана потужними амортизаторами та лінійними прискорювачами. Вісім механічних ніг притиснулися до землі й пружинили вперед. Вони мали намір розчавити його. І тут... Наступної миті Могильник опинився в повітрі. Стрибнувши горизонтально, він ухилився від атаки Левів. Змінивши орієнтацію в повітрі, він знову стрибнув вгору, як тільки приземлився. Чіпляючись за раму Легіону, Могильник використав суглоби ніг Левів, щоб встати на ноги, і швидко видерся на верхівку башти. Розставивши ноги в екстремальній позі, що змусила його нахилитися вперед, Могильник націлився гарматою в сталево-синю броню башти. Цілячись у місце, де броня Левів була найтоншою... верхівку башти... Могильник вистрілив. Високошвидкісний протитанковий вибуховий снаряд, з розрахованою  швидкістю вісім тисяч метрів за секунду, з вимкненим режимом мінімальної дальності детонації, пробив броню, перетворивши нутрощі Лева на попіл. Коли він вистрибнув з димлячих уламків Лева, Могильник вже націлився на іншу ціль...  Короткими стрибками прослизаючи крізь шквал куль, які випустив у його бік спарений кулемет Лева, Могильник відтягнув одну з ніг і рубонув маніпулятором. Однією з наявних у маніпулятора зброєю було високочастотне лезо. Однак ніхто, окрім Шіна, не використовував його, оскільки, попри його потужність, його радіус дії був занадто малий, щоб бути ефективним. Другий лев впав, і Шін випустив ще один снаряд у його вразливу башту. Використовуючи підбиту машину як щит, Шін заблокував постріл третього танка. Скориставшись моментом, коли полум'я заблокувало датчики  «Лева», Шін вистрілив своїм дротяним гаком у дах сусідньої будівлі, використовуючи його для швидкого підйому. Потім він приземлився на башту третьої машини, яка відчайдушно крутилася, шукаючи втрачену ціль, і знищив її впритул. — … Райден відчував, що по той бік парарейду, Куратор була шокована так, що не можна було описати словами. «Якби той, хто розробив цю алюмінієву труну, побачив це, він, без сумніву, знепритомнів би від шоку». — роздумував Райден.  Райден примружився, побачивши цей надлюдський подвиг. Джаґґернаут ніколи не був розрахований для такого стилю ведення бою. Це була жалюгідна машина, якій не вистачало мобільності, броні та вогневої потужності, і вона планувалася як зброя самогубців, яка в кращому випадку ледве могла стріляти. Неможливо було уявити, що один Джаґґернаут може перемогти лева, не кажучи вже про декілька поспіль. Але, звичайно, ціна такого маневрування була високою. Доведення Джаґґернаута, який був крихким навіть у найкращі часи, до межі його мобільності означало, що до моменту закінчення битви він скоріш за все зламається.  Легіон чудово знав про це, тому війська які супроводжували Левів старалися атакувати слабкі місця Джаґґернаутів.  Райден та інші, завжди намагалися уникати будь-яких боїв з танками,  оскільки вступ у бій з левами, гарантувало їм загибель. Попри те, що вже наближався кінець битви, те, що Могильник досі не загинув, було справжнім дивом. Він був тим монстром чи то Богом, який кидався на левів у кожному бою і виживав протягом п'яти років, воюючи такими методами. Райден завжди вважав, що Шін був занадто хороший для цієї війни. Він воював пліч-о-пліч з ним протягом трьох років. Три роки Райден був віце-капітаном Шіна, тобто весь цей час він завжди був його другим номером. Але, хоча він також мав позивний, Райден ніколи не міг сподіватися на подібні трюки. Він ніколи не міг стояти з ним на рівних. Цей безголовий Жнець був, без жодного перебільшення, героєм неперевершеного таланту, коли справа доходила до бою. Але йому не лише диявольськи щастило, коли йшлося про виживання. Маючи достатньо часу та відповідне спорядження, він, без сумніву, міг би стати ключем до знищення кожної машини Легіону з лиця континенту. Ось наскільки безпрецедентними були його здібності. І хоча йому пощастило вижити у війні, в іншому йому не щастило. Йому не пощастило народитися не в ту епоху і під час найгіршої з можливих кривавих воєн. Якби він народився в далекому минулому, в епоху лицарів, він, без сумніву, став би героєм якогось міфу, який би оспівували наступні покоління, а його життя закінчилося б смертю героя на полі бою, де люди воювали з іншими людьми. Але ця фантазія була лише мрією. Їхньою долею було померти в невідомому куточку поля бою, відкинуті, як відпрацьоване знаряддя, позбавлені прав і людської гідності, без могили для спочинку, без імені, без честі, яку можна було б викарбувати на неіснуючих надгробках. Як і мільйони їхніх побратимів, які загинули на полі бою, найбільше, що вони могли зробити, це довірити свої скелети один одному. Туман від Одноденок розвіявся, і на них знову засяяло сонячне світло. Рештки Легіону почали відступати, під прикриттям артобстрілу Скорпіонів. Ця холодна, безсердечна автономна зброя ніколи не божеволіла від помсти, незалежно від того, скільки їхніх товаришів було знищено. Як тільки втрати переходили певний поріг, вони просто робили висновок, що їхня мета не може бути досягнута, і швидко припиняли всі бойові дії, щоб якнайшвидше відступити. Промені призахідного сонця підкреслювали силует Могильника, який стояв серед уламків Лева. Це було прекрасне, трепетне видовище, як місячне світло, що відбивається від вістря старого меча. У дні, коли не треба було йти на нічні штурми чи нічне патрулювання, кілька годин між вечерею і відбоєм були вільним часом. Закінчивши прибирати після вечері, Анджю повернулася, щоб налити всім кави, і побачила, що перед ангаром проводиться турнір зі стрільби з пістолета. — Це один постріл у Короля Ведмедя і два постріли в Пана Кролика! Харуто набрав сім очок! — Ааа, я промахнувся двома пострілами, чорт забирай! Ось як, коли ти точно не товаришуєш з пістолететами... — Ого, до нас прийшов Фідо з випробуванням! Як у порівнянні з ним виглядатимуть навички Кіно?! — Та ну, ти ж не можеш бути серйозним... Тьху! Я не маю час клеїти дурня! Наступний! Наступний! — О, моя черга? Хм... Кайе Танія, я приймаю виклик! — Так, два очки! — Ого, всі п'ять пострілів влучили в ціль. Непогано, Райдене. — Не може бути. Це божевілля. — Ти нахабний малий...! Давай, Курено! Покажи їм диво справжнього снайпера! — Гаразд, я вас рознесу, хлопці. Фідо, не просто вишиковуй їх у лінію. Кидай! — Ууууууууууууу! — Чорт, Фідо сьогодні відчуває себе садистом. Тепер він ставить їх у форму вежі. Збільшує складність, так? — Давай. Твоя черга, Шін. — Мм. — ...Срань господня. Він зніс її з першого разу! Це майже не весело, коли ти продовжуєш робити це кожен раз. Використовуючи порожні бляшанки, що залишилися після чергування на кухні, як мішені, вони стріляли з власних пістолетів. Замість мішеней Тео маркером намалював на бляшанках милих звіряток, а Фідо піднімав розбиті бляшанки і вибудовував їх у формі вежі або піраміди. Спостерігаючи за цим бурхливим видовищем, Анджю тепло посміхнулася. Вечеря була пишна. Вони засмажили на грилі впійманого кабана і подали його з соусом з аґрусу, зібраного в лісі. На гарнір був салат з овочів з городу і вершковий суп з консервованого молока та грибів. Їсти в їдальні було занадто просто, тому вони винесли стіл на вулицю, а оскільки люди, які відповідали за приготування їжі, не могли впоратися з цим самостійно, то всі долучилися до допомоги. Це було весело, і все тому, що вони робили це всі разом. Вона була щаслива, коли бачила, що всі працюють разом. Навіть не переймаючись тим, чи влучив він у порожні бляшанки, Шін відсторонився від метушні і почав гортати книжку. Анджю поставила перед ним горнятко кави. — Чудово попрацював сьогодні. Єдиною його відповіддю був короткий погляд на неї, перш ніж він повернувся до книги. Залишивши тацю з горнятками кави з Дайєю, який помітив їх і підійшов до неї, Анджю присунула стілець навпроти Шіна і сіла на нього. Вона зазирнула в товсту книгу, яку читав Шін, і посміхнулася, побачивши, як чорне кошеня в білих шкарпетках, якого вони тримали в казармі, грається зі сторінками. — Цікаво? — Не дуже. Можливо, зрозумівши, що його відповідь була надто короткою, Шін зробив паузу, а потім відкрив рот, щоб заговорити знову. — Коли я зосереджуюсь на чомусь, то не чую його так голосно. — ...Зрозуміло, — сказала Анджю, і на її губах з'явилася болісна посмішка. Це була єдина річ, з якою вони не могли йому допомогти. — Дякую тобі. Ти завжди... Раптом фантомне тепло загріло її рейд-пристрій. — Куратор Один усім підрозділам. Ви зараз вільні? — пролунав голос дівчини-куратора. Відколи її призначили тиждень тому, вона старанно виходила на зв'язок щовечора після вечері для короткої розмови. — З нашого боку жодних проблем, Куратор Один. Гарна робота сьогодні. Шін відповів від імені всіх. Дивно, але кошеня намагалося перегорнути сторінки саме тоді, коли Шін читав, тож він підняв книжку разом з котиком, що звисав з неї. Всі інші, хто ще хвилину тому розважався, поспіхом витягли магазини з пістолетів і поклали їх у кобури. Вісімдесят шість не дозволяли носити стрілецьку зброю, щоб запобігти повстанню. Ніяких перевірок ніколи не було, і майже кожна ескадрилья здобувала зброю в довколишніх покинутих селах і на військових об'єктах. — Так, ви теж чудово попрацювали, Могильнику... Ви грали в якусь гру? Вибачте, що перервала вас. — Ми просто вбивали час. Не треба про це хвилюватися. Кожен, хто не хотів брати участь у цій розмові, міг вільно розірвати зв'язок, як сказала їм куратор у свій перший день. Шін говорив, спостерігаючи, як кілька товаришів по загону негайно перервали зв'язок і сміливо повернулися до змагання з метання ножів. Райден, Тео, Кайе та ще кілька людей сіли поруч з ним, потягуючи каву зі своїх кухлів. — Ви впевнені? Мені здалося, що вам там було весело... Вони відчули, як куратор сіла на стілець, викликаючи відчуття, що вона дивиться прямо на них. — Могильнику, я маю до вас кілька претензій. Це було більше схоже на докір старанного президента класу, ніж на наказ командира. Шін незворушно продовжував потягувати каву, показуючи, що він не сприймає нічого з того, що говорила куратор по той бік стіни, особливо серйозно. — Про що? — Про бойові журнали взводу. Те, що ви надіслали мені не ті, не було помилкою. Коли я спробувала прочитати їх... це був один і той самий звіт. Шін злегка підняв очі. — Зачекай, ви кажете, що прочитали їх усі? — Всі, з того часу, як вас призначили капітаном «Вістря списа». — ...Що за чортівня? Ти й досі цим займаєшся? Шін проігнорував здивовану реакцію Райдена, який не міг стримати свого подиву. — Я не знаю, що ви сподіваєтесь отримати від них, знаючи, що відбувається на полі. Мені ці звіти здаються безглуздими. — Аналіз тактики і маневрів Легіону - це робота куратора. Сказавши це уривчасто, Куратор пом'якшила свій тон. — Я розумію, що ви не робили їх, оскільки ніхто не потрудився їх прочитати. Це була недбалість з нашого боку, тому я не зараховую це вам в провину. Але, будь ласка, надалі надсилайте їх належним чином, тому що я буду їх читати. «Який клопіт».  Шін відкрив рот, щоб заговорити з цією думкою в голові. — Я не вмію писати, і лиш зовсім трохи читаю. — Ти такий упертий... — прошепотів Дайя.  Шін повернувся до гортання сторінок книги. куратор, звісно, не знала про це, бо її там не було. До її голосу домішалося збентеження, коли вона зрозуміла, що багато процесорів, поміщених у табори для інтернованих у молодому віці, так і не отримали належної освіти. — Ой, вибачте... Але в такому випадку, це буде дуже корисно, підготовка звітів допоможе вам навчитись і звикнути писати. Сприймайте звіти як практику. Я впевнена, що це вам точно допоможе. — Справді? — ... Куратор була явно пригніченена. Тео пирхнув, ніби кажучи, що він вміє читати, якщо не більше, і кинув ніж, який тримав у руці, збивши банку з малюнком милої принцеси-свинки. Кайе здивовано нахилила голову, все ще тримаючи кухоль в обох руках. — Але це справді корисно для тебе, Могильнику. Твоє хобі - читання, зрештою. Хіба те, що ти зараз читаєш, не є книжкою з філософії? Як на мене, вона виглядає дуже складною. По той бік парарейду повисла важка тиша. — Могильнику? Її слова були такими ж м'якими, як і раніше, і, можливо, на її обличчі навіть з'явилася посмішка, але в голосі відчувався якийсь дивний тиск. — ......... Гаразд, зрозумів. — Будь ласка, надсилайте мені звіти про всі ваші патрулювання, добре? І бойові звіти теж. Про все. — ...Файли даних бортового самописця підійдуть? — Ні. Рукописні звіти, будь ласка. Шін клацнув язиком. Кайе, яка підглядала за тим, що відбувається, здивовано ахнула, її хвостик затремтів. Вона звела руки разом і схилила голову на знак вибачення, але Шін мотнув головою, ніби кажучи, що вона не змушувала його це робити. Куратор зітхнула: «От лихо», а потім раптом згадала, чому вона досі не закінчила передачу. Стримуючи гнів, вона серйозно продовжила. — Якщо ми проаналізуємо оперативні дані, то, можливо, придумаємо контрзаходи проти Легіону. А ваші дані найважливіші, тому що ви досвідчені ветерани. Це знизило б рівень втрат на всіх фронтах і допомогло б і вам, тому прошу вас співпрацювати зі мною в цьому питанні. — ... Шін нічого не відповів, і дівчина-куратор сумно замовкла. Потім вона весело заговорила, намагаючись розрядити напружену атмосферу. — До речі, дати на цих документах досить старі. Ви їх від когось отримали? Чи ви їх відсилали відтоді? — Так, цей бовдур надсилав ці фальшиві звіти з давніх-давен, Кураторе Один. Він робив це ще до того, як я з ним познайомився. Райден дражливо приєднався до розмови. Вони відчули, як куратор моргнула зі спантеличеним виразом обличчя. — Ти був знайомий з Могильником до того, як приєднався до цієї ескадрильї, Перевертень? Кайе знизала плечима, і заговорила: — Більшість з нас такі. Чорний Пес (Дайя) і Снігова Відьма (Анджю) були в одному підрозділі з моменту призову, а я приєдналася того ж року, що і Фальке (Харуто). Веселий Лис (Тео) і Стрілець (Курена) приєдналися до загону Могильника і Перевертня (Райден) два роки тому... І я так зрозуміла, що ви двоє знайомі десь два роки? — Три роки, — відповів Райден, і куратор на мить замовкла. — Скільки часу минуло відтоді, як вас призвали до армії? — Гадаю, чотири роки для всіх нас. А, Могильник тут найдовше. П'ять років. До голосу куратора знову домішалася радість. — У такому разі ти майже завершив свою службу, Могильник. Ти вже думав про те, що робитимеш, коли звільнишся? Куди б ви хотіли поїхати? Щось хочеш побачити? Всі погляди були прикуті до Шіна. Все ще не відриваючи очей від сторінки, він відповів коротко. — Та ні. Я ніколи про це не думав. — О-о-о, я розумію... Але я думаю, що тобі варто почати думати про це. Можливо, ти знайдеш щось, чим захочеш займатися. Думаю, це було б чудово. Шін слабо посміхнувся. Кошеня, яке дрімало у нього на колінах, смикнуло вухами й підняло на нього очі. — Так, може бути.   Пояснення 1. Нічне́ відві́дування (яп. 夜這い йобаї) — японська традиція, поширена в сільській місцевості з ранніх років періоду Едо (1603) до початку періоду Мейдзі (1868) і яка збереглася в деяких частинах Японії аж до середини XX століття. Традиція дозволяла молодим людям таємно проникати в будинки дівчат ночами і вступати з ними в статевий зв'язок зі згоди партнерки і з мовчазної згоди її батьків. 2. Ямато-Надісіко (яп. 大和撫子, букв. "японська гвоздика") - ідіоматичний вираз у японській мові, що позначає патріархальний ідеал жінки в традиційному японському суспільстві. P.S Ains: Жінка не повинна заперечувати чоловікові навіть у тому випадку, якщо він не має рації, а натомість мудро і непомітно запобігти невірному вчинку з його боку. 3. Цитата з Біблії (Матв. 4,4; Лука, 4, 4).

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!