Пролог. Маки, що розквітають на полі бою

Том 1. Розділ 1 - Поле бою без загиблих

Втрат на полі бою не було. - А тепер переходимо до новин з фронту. Група безпілотних імперських машин «Легіон», сьогодні вторглася до сімнадцятого району. Наші безпілотні бойові машини Джаґґернаути, гордість та радість республіки Сан-Магнолія, перехопили ворога, противник поніс значні втрати та був змушений відступити. Пошкодження техніки були мінімальні, втрат з нашого боку немає. Головна вулиця столиці республіки Сан-Магнолія, Ліберте ет Егаліте, була наскільки можливо мирною та красивою. Важко було повірити в те, що країна протягом останніх дев’яти років знаходиться у стані війни. Фасади багатоповерхівок міста прикрашав білий різьблений мармур. Зелень дерев у придорожній смузі та чорні чавунні ліхтарні стовпи змішувались з весняним сонячним світлом і чистим блакитним небом, створювали мальовничий контраст. У кав'ярнях на розі вулиці сиділи студенти та закохані пари, їхнє сріблясте від природи волосся виблискувало, коли вони голосно сміялися. Блакитний дах мерії прикрашав п’ятиколірний державний прапор республіки із зображенням Святої Магнолії, покровительки революції. Його п'ять кольорів означали: свободу, рівність, братерство, справедливість і благородство. Планування міста було продумане до дрібниць, а головна вулиця була вимощена величезним витонченим різьбленим камінням. Повз Лєну пройшов хлопчик, його сріблясте волосся сяяло, як місяць, він сміявся, тримаючи батьків за руки. Вона посміхнулася родині, що проходила повз неї. Перевівши свої сріблясті очі на голографічний екран вуличного телевізора, посмішка зникла з її вуст. Вона була одягнена в республіканську військову форму з темно-синім коміром жінки-офіцера. Шістнадцятирічна дівчина була володаркою білосніжної шкіри, яку можна було порівняти з вишуканістю фарфорових ляльок, що відповідали її віку, а також елегантної манери поведінки, яка була віддзеркаленням її виховання та родоводу. М’яке розпущене шовковисте волосся та довгі вії вражали переливами чистого срібла, а її великі, так само сріблясті очі слугували доказом того, що вона була не лише Альбою, нащадком корінної раси, які панували на цій землі з давніх-давен, але й чистокровною Селеною знатного походження. - Під вправним керівництвом наших кваліфікованих кураторів, вітчизняні високоефективні дрони дозволяють нам захищати націю, усуваючи потребу відправляти дорогоцінні життя людей на передову. Немає жодних сумнівів у корисності та гуманності такого підходу. День, коли праведна республіка переможе злі залишки занепалої Імперії, неодмінно настане ще до того, як весь «Легіон» вийде з ладу через два роки. Вітаю Республіку Сан-Магнолія. Слава п’ятиколірному прапору! Лєна насупилася при погляді на сяючу посмішку сніжноволосої, срібноокої алебастрової дикторки. Це оптимістичне, а точніше нереалістичне, повідомлення неодноразово повторювалося з початку війни, і більшість мирних жителів не сумнівалися в його достовірності. Вони вірили в це, незважаючи на те, що легіон з початку війни захопив більше половини території республіки і навіть через дев’ять років війни, їм так і не вдалося здвинути лінію фронту. Достатньо було одного побіжного огляду мальовничої головної вулиці, щоб зауважити певний факт. Це спостерігалося по диктору, парам і студентам в кафе, людям, що проходили повз, і звісно, навіть по самій Лєні. Республіка пишалася тим, що є першою у світі країною з сучасною демократією і активно приймала іммігрантів з інших країн. Якщо спочатку Республіка була батьківщиною Альб які її населяли, то тепер в ній проживало багато інших рас: темні як ніч Аквіли, золоті Аурати, що сяяли наче сонце, Рубери з їхнім блискучим багряним волоссям або блакитноокі Каерули. Усі різнокольорові раси, які носили загальну назву Колората жили на рівних. Але сьогодні, якщо пройтися головною вулицею столиці — ні, навіть цілим містом — усіх, кого можна побачити у вісімдесяти п’яти республіканських адміністративних районах були срібноволосі та срібноокі Альби. Саме так, формально кажучи інших рас не існувало, як і солдатів яких вважали людьми чи зараховували до загиблих на полі бою. Однак… - ... Це не означає, що ніхто не загинув. Палац Бланеж, де колись розташовувався королівський двір, тепер служив розкішним військовим штабом. Цей палац і фортифікаційна стіна, яка оточувала адміністративний район Ґран-Мюл, були місцем дислокації республіканських військ. Поза Ґран-Мюлом, на передовій за сотню кілометрів від стін фортеці не було жодного солдата. Тільки дрони - Джаґґернаути — билися на полі бою, керування ними здійснювалося з диспетчерських у штабі військ. Більше ста тисяч Джаґґернаутів тримали лінію оборони на якій знаходилися протипіхотні та протитанкові мінні поля, артилерійські гармати наземного перехоплення. Оскільки ворогу ніколи не вдавалося прорвати лінію оборони, сили, дислоковані в Ґран-Мюлі, ніколи не брали участь в боях. Інші військові відповідали за зв’язок, транспорт, аналіз, тактичне планування та різну бюрократію. Інакше кажучи, жоден солдат республіканської армії ніколи не бачив справжнього поля бою.   Лєна насупилася, відчувши помітний сморід алкоголю, що виходив від групи офіцерів, які пройшли повз неї. Ймовірно, вони знову використовували великий екран диспетчерської, щоб дивитися футбол чи щось інше. Коли вона кинула на них докірливий погляд, то зустрілася з глузливими очима. - Панове, схоже наша маленька принцеса, яка любить ляльок, має що сказати. - Ой як страшно. Їй краще закритися у своїй кімнаті та гратися з її дорогоцінними дронами. - Слухайте ви… - Доброго ранку, Лєна. Почувши голос поруч з нею, вона обернулася та побачила Аннет. Дівчина приєдналася до армії того ж року, що і Лєна. Вона була технічним лейтенантом відділу лабораторії та подругою Лєни ще зі школи. Вони обоє перескочили клас навчального закладу, тому наразі дівчина була єдиною подругою Лєни одного з нею віку. -…Доброго ранку, Аннет. Ти щось рано. Зазвичай ти просипаєш. - Я повертаюся з нічного чергування. Будь ласка, не порівнюй мене з цими ідіотами, гаразд. Ти знаєш, що я трудоголік. З’явилася проблема яку могла вирішити лише геніальний технічний лейтенант Генрієтта Пенроуз. Аннет позіхнула акуратно, наче кішка. Вона мала характерні для Альб срібні очі, а її срібне волосся було коротко підстрижене. Аннет знизала плечима, кидаючи погляд на групу п’яниць, які встигли піти під час обміну вітаннями, немовби кажучи, що намагатися дисциплінувати таких ідіотів, як вони, — марна трата часу. Лєна почервоніла, зрозумівши з погляду елегантних очей подруги, що вона саме намагається перешкодити їй це зробити. - Доречі на твоєму інформаційному дисплеї було увімкнуте сповіщення. Мабуть ти маєш про це подбати. - О ні… Вибач. Дякую, Аннет. - Не хвилюйся. Просто намагайся не захоплюватися дронами, гаразд? Лєна задумавшись повернулася, потім похитавши головою, попрямувала до командної кімнати. Командна кімната була невелика, половину кімнати займала консоль та командний пуль в іншій же половині це було темне, прохолодне місце. Сріблясті стіни та підлога були тьмяно освітлені голограмою режиму очікування консолі. Сівши у крісло, Лєна припідняла своє сріблясте волосся і наділа на шию — рейд пристрій. Тепер, коли лінія фронту були далеко за стінами Гран Мула, ця тісна кімната була єдиним полем битви, у вісімдесяти п’яти районах Республіки. - Почати автентифікацію. Майор Владилена Мілідзе, командир дев’ятого відділу східного фронту третьої оборонної ескадрильї. Автентифікація передбачала перевірку сітківки ока та голосу після її завершення система управління була активована. Голографічні екрани вмикалися один за одним, показуючи запаморочливу кількість інформації, яка надходила з незліченних фрагментів обладнання спостереження, встановленого на лінії фронту. На головному екрані відображалася цифрова мапа, на якій у вигляді крапок фіксувалися мобільна зброя Республіки та ворога. Дружні загони — інакше кажучи, «Джаґґернаути» — були відображені синіми смугами, їх було сімдесят. У третьому ескадроні, яким командувала Лєна, було двадцять чотири одиниці, а в другому і четвертому — по двадцять три. Червоних крапок, які символізували ворожі підрозділи «Легіон» було занадто багато, щоб порахувати. - Активувати парарейд. Об’єкт синхронізації центральний процесор «Плеяди». Блакитно-кристалічна частина рейд пристрою, яка була встановлена навпроти потилиці, раптово нагрілася. Це було не справжнє фізичне тепло, а ілюзорне, яке відчували її нервові клітини, коли їх стимулював Сенсорний резонанс. Активований кристал псевдонервової клітини слугував блоком обробки інформації та стимулював певну частину мозку. Можливо, ця частина містила потенціал для розкриття еволюції людства, або можливо, це була частина, яка не використовувалася мозком, залишена та забута людством, коли воно еволюціонувало багато років тому. У будь-якому випадку, його використання розблокувало сховану, майже неактивну функцію мозку, відому як нічна голова. Лена пройшла «шляхом», пірнувши в місце, набагато глибше її свідомості і навіть підсвідомості. «Колективне несвідоме», яке поділяє кожен представник людського роду. Лєна зв'язала свою свідомість з капітаном третьої ескадрильї, процесором підрозділу Плеяди через море несвідомого. В результаті взаємодії Плеяди з парарейдом Лєни сенсорна інформація була пов’язана та поширена. []- Куратор один до Плеяди — Резонанс завершено. З нетерпінням чекаю попрацювати разом з вами сьогодні, - сказала вона ніжно, і "голос" молодого чоловіка, мабуть на рік чи два старшого за неї, відповів. - Плеяди Куратору один. Резонанс гучний та чіткий. Голос був пронизаний іронією. Лєна була в кімнаті зовсім сама, тому цей голос лунав з процесора, який передавав його через їхнє спільне відчуття слуху. Голос. Джаґґернаути були побудовані поспіхом під час війни, й не мали обладнання для спілкування, і також не мали розвинених когнітивних здібностей, які б дозволяли їм думати чи відчувати. Парарейд — Сенсорний резонатор — зв’язував свідомість людини через колективне несвідоме. На мінному полі рубежів оборони були встановлені протипіхотні міні, незважаючи на те що ворог використовував бронетанкові підрозділи. Секрет за лінією фронту, де дрони билися один з одним, поле бою без втрат. - Ми дуже вдячні за твої ввічливі вітання до нас, недолюдей, «Вісімдесят шість», Альбо. «Вісімдесят шість». Коли Легіон захоплював континент, останнім раєм для громадян республіки стали вісімдесят п’ять районів республіки. Вісімдесят шостий район було визначено нейтральною зоною, населену свинями в людській подобі. Незважаючи на те, що його мешканці народилися громадянами республіки, вони були визнані недолюдьми, нижчими формами життя. Це було принизливе прізвисько для «Колорато», яких депортували за межі Ґран-Мюлу для проживання в таборах для інтернованих на лінії фронту. Дев'ять років тому, 358 рік республіканського календаря, 2136 рік за глобальним календар. Східний сусід республіки, наддержава північного континенту, імперія Ґіад, оголосила війну всім своїм сусідам і почала наступ з першою в світі армією автономних безпілотних бойових дронів відомих як «Легіон». Зіткнувшись з переважаючою військовою силою Імперії, Республіканські Збройні Сили були розбиті протягом двох тижнів. Коли республіканська армія збирала залишки сил, що залишилися, щоб зупинити вторгнення за допомогою безнадійної тактики зволікання, уряд республіки прийняв два рішення. Перше рішення було про евакуацію всіх громадян республіки до вісімдесяти п’яти адміністративних районів. Друге рішення – Указ Президента №6609, особливий закон про збереження миру під час війни. Цей закон визнавав усіх «Колорато» в межах республіки ворожими персонами та прихильниками Імперії та дозволяв позбавити їх цивільних прав. Їх призначили об’єктами спостереження та депортували до концентраційних таборів за межами вісімдесяти п’яти районів. Цей вчинок порушував конституцію республіки, дух п'ятиколірного прапора. Проте винятком з закону були Альби, які проживали в імперії. Цей закон не пожалів навіть всіх Колорато, які були народжені в республіці. Це була політика відвертого расизму та дискримінації. «Колорато», звичайно були проти закону, але їхня опозиція була придушена урядом. Деякі Альби також виступали проти закону, але більшість прийняла його. Вісімдесят п'ять районів були надто малі, щоб вмістити усе цивільне населення, не було достатньо їжі, землі чи можливості працевлаштування для всіх. Поширювалися неправдиві чутки про поразку республіки, і те що війна почалася в результаті шпигунства «Колорато». Ці чутки населенню було легше прийняти, ніж розібратися з технологічною неповноцінністю країни. Опинившись в ситуації оточення та ізолювання ворогом, їм потрібний був цап відбувайло. Такий спосіб обґрунтування за допомогою євгеніки швидко поширився серед населення. Альби, які заснували країну, були визнані вищою расою як головні прихильники демократії — найвеличніші та найгуманніші з усіх форм правління. «Колорато» навпаки з їхнім застарілим, жорстоким і нелюдським імперіалізмом були нижчим видом — варварськими й дурними недолюдьми, свинями в людській подобі та результатом еволюційної помилки. Таким чином, усі «Колорато» в республіці були вислані до таборів, де їх відправляли на фронт та будівництво Ґран-Мюлу. Їхнє майно та речі були реквізовані урядом для фінансування будівництва стіни, утримання військовослужбовців та цивільного населення Альб, яке було звільнено від призову на військову службу, праці та податків на військовий час, усі вони хвалили гуманну методологію уряду. Альби висміювали «Колорато» як нижчий вид, називаючи їх «Вісімдесят шість». Цей дискримінаційний підхід зрештою відчувся повною мірою через два роки з появою дронів, які повинні були керували живі солдати — і всі ці солдати належали до 86. Незважаючи на те, що Республіка доклала всіх зусиль у виробництво безпілотних дронів, жодна спроба не досягла рівня, на якому вони могли б витримати живий бій. Але вищі Альби не могли визнати, що не змогли виготовити таку машину, тоді як нижча Імперія змогла. Оскільки «Вісімдесят шість» не вважалися людьми, машина класифікувалася як безпілотний дрон. Республіканський мілітаризований автономний дрон, відомий як «Джаґґернаут», виробництва Репаблік Мілітарі Індастріс (РМІ), отримав високу оцінку цивільних осіб після випуску як інноваційна, передова, гуманна система зброї, яка звела людські втрати до нуля. «Вісімдесят шість», які служили пілотами, були призначені блоками обробки інформації — «процесорами», що перетворило Джаґґернаут на керований дрон. 367 рік за республіканським календарем. Настав ще один день, коли солдати, до яких ставилися лише як до механічних частин збиралися на зустріч смерті, проте втрат на полі бою не було. Отримавши підтвердження, що червоні мітки Легіону відступають на схід — у глиб їхньої території — Лєна нарешті відчула, як напруга почала покидати її тіло. В обмін на цей відступ її третя ескадра втратила сім одиниць «техніки». Клубок до горла підкотився. Сім Джаґґернаутів здетонували, вибухнувши разом із процесорами, які ними керували. Жоден не вижив. Джаґґернаут - назвали цю машину так звані «інтелектуальні розробники», ім’ям бога з чужоземних міфів. - Куратор один до Плеяди. Підтверджую відступ ворожих сил. Вона повідомила про це процесора Плеяди — пілота «вісімдесят шість», який погодився служити на полі бою протягом п’яти років в обмін на відновлення громадянських прав своєї сім’ї. Сенсорний резонанс дозволяв їм чути не тільки голоси один одного, а й звуки навколишнього середовища. Це був справді новаторський засіб зв’язку, завдяки якому припинили використовувати радіопередачі, які зазнавали перешкод у спілкуванні на відстані, впливу погодних умов та рельєфу місцевості — не кажучи вже про електромагнітне глушіння Айтансфліге та повністю застаріли. Теоретично всі п'ять органів чуття можуть бути пов'язані через Пара-рейд, але зазвичай користувачі зв’язують лише свій слух. Обсяг даних, переданих шляхом підключення зору через Парарейд, часто був колосальним і міг спричинити сенсорне перевантаження, що несло в собі ризик серйозних наслідків для користувача. Слух, з іншого боку, давав чітке уявлення про ситуацію користуючись мінімальними даними. Спираючись на реальний досвід, це мало чим відрізнялося від спілкування по радіо чи телефону, але було порівняно менше перешкод. Лєна вважала, що це була не єдина причина. Заборона зв'язувати зір позбавила Куратора можливості бачити речі, які краще було не бачити: ворога, що кидається на вас, товаришів, яких безжально розривають на шматки, нутрощі та кров, що тече з випотрошеного тіла. - Четверта ескадрилья візьме на себе спостереження. Третя ескадра, будь ласка, повертайтеся на базу. - Прийнято… Сподіваюся, тобі сподобалось спостерігати за нами свинями у свій маленький телескоп, Куратор один. Уїдлива іронія, яка не полишала його голос від початку й до кінця. Лєна розуміла, що вони не могли не ненавидіти її. Вона була Альбою — однією з їхніх поневолювачів. І, як він сказав, стежити за ними було частиною її роботи Куратора. - Добре попрацювали, Плеяди. І всі інші підрозділи теж, і семеро, які загинули… Мені дуже шкода. - …. Повисло холодне наче лезо меча мовчання. Парарейд пов’язував лише їхній слух, але оскільки резонанс проводився через спільну свідомість, також передавались почуття, які зазвичай можна відчути лише під час розмов віч-на-віч. - … Дякую тобі за всі добрі слова, які ти завжди кажеш нам, Куратор один. Холодна зневага і ненависть були вкраплені в цих словах. Але там було щось, що виходило за межі явної ненависті та обурення, які можна відчувати до свого гнобителя. Це відчуття збентежило Лєну. Наступного ранку в новинах знову говорилося про те, наскільки величезними були втрати ворога, наскільки незначними були збитки з боку республіки, і що як завжди немає втрат. Диктор ще раз похвалила передову та гуманну тактику республіки, те що поразка ворога має бути близькою, і так далі. Іноді Лєна замислювалася про те, що усі ці новин були записом, який транслювався знову і знову. Це було спонсороване урядом мовлення з емблемою меча та розбитих ланцюгів на задньому плані. Вони означали повалення диктаторського правління, викорінення гноблення та були символом святої Магнолії, покровительки революції. - Готуючись до припинення бойових дій через два роки, уряд вирішив поступово скорочувати військовий бюджет. Як попередником цього було скорочення сімнадцятого відділу південного фронту, всі сили, які там дислокувалися були розпущені та звільнені... Лєна зітхнула. «Мабуть сімнадцятий район втрачено», - подумала вона. Це звичайно була не та новина, яку вони можуть просто замовчувати. Вони не тільки втратили територію, але й відмовилися від спроб її повернути. Уряд уже давно використав усю власність «Вісімдесят шість», і тепер голоси цивільних, які вимагали скоротити величезний військовий бюджет на користь соціального забезпечення та розвитку міста, ставало поступово складніше ігнорувати. Одягнена у аристократичну сукню стриманого фасону мати Лєни, що сиділа навпроти, розкрила свої досконало рум'яні губи, й заговорила. - ... Що трапилося, Лєна? Відклади свої проблеми та поїж. Вишуканий стіл був накритий в столовій кімнаті, хоча більша частина продуктів були синтетичними. Після втрати половини своїх земель, республіці стало не вистачати місця для ведення сільського господарства, оскільки населення з того часу зросло на 80 відсотків — за винятком «вісімдесят шість». Вони також були відрізані від інших іноземних країн глушінням Айтансфліге Легіону, що означало, що торгівля, дипломатичні відносини чи навіть підтвердження існування інших країн були неможливі. Лєна зробила невеликий ковток чаю, смак якого відрізнявся від смаку справжнього чаю, який вона пила в минулому. Після чого відрізала шматок синтетичного м’яса, виготовленого з протеїнів та пшениці таким чином, щоб відтворити смак справжнього м’яса. Єдиним натуральним інгредієнтом у її сніданку було варення, яке вона додавала до чаю. Малину для нього дівчина вирощувала в саду. Це була річ, яку не можливо було побачити в середньому домогосподарстві республіки, в якому не було місця навіть для квіткового горщика не кажучи про сад, що робило її досить цінною. Її мати посміхнулася. - Лєна, чи не пора б тобі звільнитися з армії і знайти собі нареченого з хорошої сім'ї? Лєна зітхнула. Ця розмова повторювалася знову і знову, слово в слово щодня, як і випуск новин. Родовід. Статус. Вища кровна лінія. Це шовкове плаття. Цей особняк, побудований у ті часи, коли родина Мілідзе ще не вважалася дворянською. Збережені реліквії благословенної епохи, що давно минула. - Легіон і «вісімдесят шість» — це не те, про що дочка родини Мілідзе повинна турбуватися. Я знаю, що твій покійний батько був військовим, але це в минулому. Як війна могла залишитися позаду, якщо вони воюють з Легіоном прямо зараз? Поле бою було далеко, а ті, хто пішов на війну, ніколи не поверталися, щоб розповісти про неї. Для цивільного населення війна була нічим іншим, як послідовністю вигаданих подій, наче з документального фільму, без відчуття реальності та участі з їхнього боку. - Захист Батьківщини - це обов'язок громадянина республіки Мамо. І, будь ласка, не називай їх «Вісімдесят шість». Вони такі ж громадяни республіки, як ми з тобою. На тонкому, витонченому носі матері з'явилася зморшка. - Як ти можеш вважати цю заплямовану брудними кольорами худобу, громадянами республіки? Чесно кажучи, навіть якщо ми повинні їх годувати, щоб вони виконувала нашу волю, про що думає уряд, дозволяючи цим тваринам ступати на землю Республіки? «Вісімдесят шість», які погодилися брати участь у бойових діях, щоб отримати відновлення громадянських прав для себе та своїх родин. З метою захистити їх від жорстоких переслідувань і дискримінації з боку вісімдесяти п'яти секторів, їх місцезнаходження трималося в таємниці, але минуло вже дев'ять років від початку війни. Напевно, дехто з них уже повернувся до своїх старих домівок. Це була справедлива винагорода, яку вони отримали за свою відданість державі. На жаль, можновладці не бачили підстав для такої винагороди і лише хитали головами, дивлячись на жалюгідний стан речей. - Як жахливо. Лише десять років тому вони вешталися по Ліберте-ет-Егаліте так, ніби це їхня власність. Подумати тільки, що вони знову можуть повернутися... До якої міри свобода і рівність нашої республіки повинні бути заплямовані, перш ніж вони будуть задоволені? - ... Якщо щось і може заплямувати ідеї свободи та рівності, то це слова, які ти щойно сказала, мамо. - Перепрошую? Побачивши здивований вираз обличчя матері, Лєна знову зітхнула. Вона просто не розуміє. Справді не розуміє. І не тільки її мати. Громадяни усієї республіки пишалися п'ятиколірним прапором та його цінностями свободи, рівності, братерства, справедливості та благородства. Вони вірили, що зробили висновки з історії, ненавиділи тиранію, обурювалися експлуатації, зневажали дискримінацію, уникали вбивств. Але вони не розуміли, що республіка прямо зараз чинить ті самі звірства. Коли розсудлива людина намагалася розкрити їм очі, то вони дивилися на неї з співчуттям, вважаючи її схибленою. - Ти що, не можеш відрізнити свиней від людей? Лєна прикусила губу. Слова й справді зручна річ. Ними можна так легко приховати правду. Достатньо просто переписати табличку з іменем, і людину можна називати свинею. Мати подивилася на неї з стурбованим виразом обличчя, але врешті-решт посміхнулася, наче щось зрозуміла. - Твій батько також жалів худобу, а тепер ти береш з нього приклад? - Н-ні, це не... Лєна глибоко поважала свого батька, який до останнього заперечував депортування «вісімдесят шість» у концентраційні табори. Але вона не мала наміру наслідувати його. Дівчина все ще пам'ятала, той силует чотирилапого павука, емблему безголового скелета-лицаря на його броні, простягнуту руку, що врятувала її та відтінки яскраво-червоного та чорного кольорів, які були у нього від народження. Ми громадяни республіки. Ми народилися та виросли в ній. І ось чому... Зарозумілий голос матері висмикнув Лєну із спогадів. - Ти повинна усвідомити, Лєна. Що до худоби треба ставитися як до худоби. Ти не можеш змусити тих варварів «вісімдесят шість» зрозуміти людські ідеали і благородство. Сенс є лише в тому, щоб замикати їх у клітках і керувати їх життями. Лєна мовчки доїла сніданок, витерла рот серветкою і встала. - Я піду мамо. *** - Ви міняєте мою ескадрилью? Золотисті шпалери з темно-червоними смугами надавали кабінету командира дивізії глибоку, поважну атмосферу. Лєна кліпнула очима не в силах відвести погляд від повідомлення про кадрові зміни, яке вона отримала від командира Карлшталя, що сидів за старовинним письмовим столом. Реорганізація ескадрильї і відповідно зміна командира, відбувалися часто. Беручи участь у важких боях, ескадрильї поступово зазнавали все більших втрат, аж до того, що не залишалося сил для підтримки. Таким чином, ескадрильї регулярно об'єднували, реорганізовували, розформовували і формували заново. Навіть переведення через повне знищення ескадрильї було звичайним явищем, хоча Лєна ніколи не зіштовхувалася з цим особисто, та й не мала такого бажання. Легіон був настільки сильний. Розробляючи його з жорстокістю та технологічною перевагою, войовнича імперія Ґіад не шкодувала коштів на оснащення легіону найсучаснішою зброєю. Вона надала йому максимальну мобільність, а також здатність до автономного мислення, настільки розвинену, що важко було повірити в те, що це було творіння технологій цієї епохи. На додачу до цього, оскільки вони були повноцінними безпілотниками, Легіон ніколи не втомлювався, не порушував наказів і не знав страху. І незалежно від того, скільки їх було знищено, повністю автоматизовані виробничі та ремонтні заводи, що були розташовані по всій глибині територій Легіону, випускали нові одиниці. Чорний їдкий дим з труб заводу не переставав виходити жодного дня. Всупереч думці цивільних «Джаґґернаути» значно поступалися «Легіону» за своїми характеристиками, ідея вийти з мінімальними втратами після бою з Легіоном була немислима. Навіть якщо Республіка завдавала Легіону великої шкоди, вони завжди поверталися в рівній і навіть в більшій кількості, єдине що могла зробити республіка - це підтримувати рубежі оборони. Втім ескадрилья, якою командувала Лєна, не зазнала потрібної для реорганізації кількості втрат. Покриті шрамами щоки Каршталя розтягнулися в усмішці. Трохи відросла борода надавала йому статний вигляд, цей образ доповнювала висока та широкоплеча постать. - Твою ескадрилью не реорганізовують і не інтегрують. Правда в тому, що командир іншої ескадрильї нещодавно подав у відставку, і нам потрібно як найшвидше знайти йому заміну. - Це підрозділ, який відповідає за оборону на східному фронті? Іншими словами це був підрозділ, який не міг залишатися в режимі очікування поки не буде знайдено нового Куратора. - Дійсно. Це перша ескадрилья оборони Східного фронту, також відома як «Вістря списа». Цей підрозділ складається з ветеранів східного фронту... Тому можна сказати, що це елітний підрозділ. Почувши відповідь обличчя Лєни спохмурніло. Перший район бойових дій був безумовно важливим місцем; це значуща ділянка оборони де наступ Легіону був найзапеклішим. Перший ескадрон оборони був важливим підрозділом, який одноосібно відповідав за оборону цього сектору. Обов'язки, покладені на неї, такі як нічне патрулювання та підтримка, були зовсім іншими порівняно з попередніми другою, третьою та четвертою ескадрильями, які слугували підкріпленням на випадок, якщо перша не могла впоратися з завданням. - Я думаю, що це занадто велика відповідальність для такого новачка, як я, пане... Карлшталь криво посміхнувся. - Хіба таке може казати талановитий, амбітний офіцер 91 випуску, який отримав звання майора в такому молодому віці? Твоя надмірна скромність починає дратувати, Лєна. - Вибач, дядьку Джером. Карлшталь звернувся до Лєни на ім'я, а вона у відповідь опустила голову, наче дитина соромлячись перед батьками. Карлшталь був найкращим другом покійного батька Лєни, який воював разом з ним пліч-о-пліч дев'ять років у складі збройних сил республіки, які нині вже розформували. Вони були одними з небагатьох, хто вижив. Він часто приходив у гості й грався з Лєною, коли та була маленькою. Після смерті її батька допомагав організувати похорон, а також підтримував Лєну та її сім'ю. - Буду з тобою відвертий... У нас немає інших кандидатів на посаду командира ескадрильї «Вістря списа». - Ви ж сказали, що це елітний підрозділ? Гадаю очолити його було б великою честю для будь-якого офіцера республіки. Однак не всі куратори ставилися до своєї роботи серйозно. Дехто дивився телевізор, грав у відеоігри в командній кімнаті, або взагалі залишали її без нагляду нехтуючи своїми обов'язками. Інші віддавали своїм «процесорам» жахливі накази або взагалі не надавали їм ніякої інформації та дивилися, як вони помирають, наче це просто вистава. Треті робили ставки зі своїми колегами на те, чия ескадрилья буде знищена першою. Лєна безумовно знала про це. Якщо вже на те пішло, то ті одиниці, хто серйозно ставилися до своєї роботи, були в абсолютній меншості, але це фактично не мало значення. - А, так, елітний підрозділ, але... Карлшталь на мить завагався. - Капітан ескадрильї «Вістря списа», Позивний: Андертейкер. У нього є, скажімо так, неприємна історія. - Андертейкер. Якийсь дивний позивний. - Куратори, які з ним працювали, називають його «Жнець» і всі бояться його... Він має схильність... ламати своїх кураторів. - Що? Здивовано відповіла Лєна. Якби було навпаки це не було б так дивно, але щоб «процесор» зламав куратора. - Як? - Ви впевнені, що це не якісь місцеві плітки, пане? - Запевняю тебе, я не маю звички викликати своїх підлеглих, щоб обговорити плітки... Але фактом залишається те, що незвично велика кількість кураторів, які відповідали за ескадрилью Андертейкера, подали прохання про зміну підрозділу або звільнення зі служби. Були прохання про переведення одразу після першої місії, і хоча ми не впевнені, чи це пов'язано, дехто з них скоїв самогубство після звільнення. - Самогубство!? - В це досить важко повірити, але... вони стверджують, що чують голоси привидів, які переслідують їх навіть після звільнення. - … Зрештою це було схоже на вигадану історію. Карлшталь стурбовано нахилив голову намагаючись зрозуміти про що думає Лєна. - Якщо ти не хочеш то відмовся. Можеш залишитися командиром своєї нинішньою ескадрильї, і як я вже казав, "Вістря списа" - це зібрання ветеранів. З того, що я чув, вступати з ними в резонанс під час місії не рекомендується, тож ми цілком можемо залишити командування польовим командирам, забезпечивши мінімальний моніторинг... Лєна напружено стиснула губи. - Я зроблю це. Докладу всіх зусиль, щоб стати гарним командиром ескадрильї «Вістря списа». Захист Батьківщини є гордістю та обов'язком громадянина республіки. Втратити можливість очолити підрозділ, який стояв в авангарді у самому епіцентрі бойових дій, просто неприпустимо. Карлшталь ласкаво посміхнувся їй. «Справді, ця дівчина дуже...» - Доклади мінімальних зусиль, не роби нічого зайвого... І ще, утримайтеся від надмірної взаємодії у спілкуванні з «процесорами». - Знати своїх підлеглих - це частина обов'язків командира. Тому я докладатиму всіх зусиль, щоб взаємодіяти з ними. - Господи… Карлшталь зітхнув. Він відкрив шухляду столу і витягнув звідти пачку документів. - Поки ми говоримо про пошук винних, я маю ще дещо сказати. Заради Бога, припини записувати кількість втрат у своїх доповідях. Офіційно на полі бою немає людей, тому ми не можемо приймати документи про втрати, яких не існує... Навіть якщо ти будеш протестувати, їх усе одно ніхто не прийме. - Як би там не було, я не можу просто це ігнорувати... Немає жодних підстав для подальшого утримання «Колорато» у таборах. Імперія Гіад за допомогою армії Легіону досить швидко захопила континент. Але з часом почало здаватися, що вона занепала чотири роки тому. Оскільки радіопередачі Імперії, які Республіка могла перехоплювати в перервах між хвилями глушіння Айнтагсфліге, раптово припинилися, і з тих пір вони не могли їх перехопити. Було невідомо, чому Імперія впала, можливо Легіон повернувся проти неї, чи була якась інша причина? Як би там не було цей факт був абсолютно очевидним: Імперія безумовно закінчила своє існування. «Вісімдесят шість» відправили у концентраційні табори за те, що вони були «нащадками імперії», але тепер, коли імперії не стало, не було жодної причини для подальшого їхнього утримування в цих таборах. Однак, відчувши смак свого верховенства, цивільне населення республіки не бажало змінювати свої звичаї. Знущання над іншими давало їм ілюзію переваги, а наявність групи, яку можна було гнобити, давало їм відчуття того, що вони є переможцями. Опинившись у пастці, принижені та доведені до відчаю Імперією з її переважаючим озброєнням вони вдалися до *ескапізму, який дозволяв їм обманювати самих себе, замість того, щоб протистояти проблемі. *Ескапі́зм — втеча від дійсності, втрата реальності. У психології та психіатрії — важливий захисний механізм людської психіки. - Бути толерантним до таких злочинів рівнозначно їхній підтримці. Це не те, що має бути дозволено в... - Лєна! Це звернення змусило Лєну притримати язика. - Твоя гонитва за ідеалами є надто натхненною, незалежно від того, чи вони твої чи чиїсь іще. Але ідеали цінні, тому що вони недосяжні. - Але… Сріблясті очі Карлшталя здригнулися від гірко-солодкої ностальгії. - Ти справді схожа на Вацлава... А тепер майор Владилена Мілідзе. Я призначаю вас командиром першої оборонної ескадрильї Східного фронту. Починайте з сьогоднішнього дня, очікую від вас гарних результатів. - Дуже дякую, пане. *** - І ти погодилася? Ти справді дивачка, Лєна. Прийняття командування новою ескадрильєю, означало зміну багатьох речей, і в першу чергу потрібно було змінити дані пара-рейду. Аннет була відповідальною за команду розробників пара-рейду, тому всі коригування налаштувань сенсорного резонансу Лєни робила саме вона. Дівчина також запропонувала Лєні пройти медичний огляд, але вона вже саме переодягалася у свою форму, коли Аннет зробила їй зауваження. Охайно повісивши халат на вішалку, Лєна відповіла Анетті з іншого боку загартованого скла медичної палати, застібаючи блузку на ґудзики. Будівля медичного відділення колись була королівською віллою за часів монархії, тож ззовні нагадувала розкішний, величний маєток середньовіччя. Але всередині вона мала дивний футуристичний дизайн, а саме металеві та скляні панелі, що створювали відчуття роботизованості. На одному зі скляних екранів демонструвалося відео з тропічними рибками та кораловими рифами. - Аннет, це просто вигадки, які придумали солдати, щоб не працювати. Застібаючи панчохи на підв'язки, Лєна відчула посмішку на своїх губах. Вона регулярно проходила періодичні медичні огляди в рамках програми «Пара-рейд», тож у Аннет не було причин для хвилювання. Зрештою вона була зайнятою людиною... - Частина історії про те, що дехто з них скоїв самогубство, правда. Аннет сиділа по інший бік скляної стіни, проводила налаштування в рейд-пристрій Лєни і потягувала каву - точніше, якусь каламутну субстанцію, що ймовірно, мала її нагадувати. - Я не вірю у всі ці історії про привидів. Напевно їх вигадали щоб було про що попліткувати. Але історія про самогубство це правда. Один з них відстрелив собі голову з рушниці. Одягнувши спідницю та піджак, Лєна обернулася поправляючи комір. Потім вона зачесала назад сріблясте волосся, що торкалося її плечей. - Справді? - Ми отримали запит на перевірку, чи не був це якийсь збій у роботі Пара-рейду. Якщо не брати до уваги відставки, то коли хтось накладає на себе руки про це дізнаються всі. - І якими були результати? []  Аннет недбало знизала плечима. - Хтозна? - Що значить, хтозна...? - Як я можу дізнатися деталі, коли об'єкт мертвий? Ніяких відхилень у роботі РЕЙД-пристрою не виявлено. Я сказала їм, якщо вони хочуть, щоб я дізналася більше деталей, то нехай привезуть мені того «процесора». Андертейкер, здається, так його звали? Але ці придурки з транспортного відділу відповіли: «На наших рейсах немає місця для перевезення свиней». Аннет схрестила руки, притулилася до спинки стільця, і обурено пирхнула. Вона мала своєрідну хлоп'ячу красу та в поведінці часто копіювала чоловіків. - Чорт забирай. Якби вони привезли його, я б змогла дослідити його мозок. Лєна насупилася від зловісного зауваження. Звісно Аннет не сказала це серйозно, але все одно було досить не приємно. - ...Хм, а звідки ти дізналися про «Процесора»...? - Почула про нього від солдатів. Вони дали мені поглянути на звіт, але це була просто купа офіційних даних. Тоді вони запитали мене, чи не спадає мені щось на думку, і все. Поняття не маю, чи мав він до цього якесь відношення. Сказавши це, Аннет криво посміхнулась. - Коли йому сказали, що його куратор помер, він просто сказав: «Он воно як». Ніби не мав жодного уявлення, що вони хотіли від нього почути. Гадаю, немає сенсу для «Вісімдесят шість» відчувати себе якось занепокоєно. Навіть якщо ти скажеш, що їх командир загинув, їм буде байдуже. - … Коли вона побачила мовчазний вираз обличчя Лєни, посмішка на обличчі Аннет почала зникати. - ... Лєна, тобі все ж таки варто перевестися в лабораторію. - ? Лєна, моргнула із спантеличеним виразом на обличчі. - Зараз армія - це не більше, ніж допомога по безробіттю. Скрізь, окрім лабораторії, повно ідіотів з інших районів, які не можуть втриматися на роботі. Нинішнім адміністративним центром Республіки був Перший район, який знаходився в самому центрі. Інші райони розташовувалися з чотирьох боків від нього прямокутною формою, позначені номерами за порядком близькості. Чим більший номер району, тим гіршими були умови проживання, громадська безпека та стандарти освіти, і тим вищим був рівень безробіття. - До речі, що ти збираєшся робити через два роки, коли Легіон перестане бути проблемою? У твоєму резюме буде написано "колишній військовослужбовець" у мирний час це нікого не зацікавить. Лєна посміхнулася. Через два роки всі машини Легіону будуть вимкнені. Це був факт, який Республіка виявила, дослідивши кілька захоплених машин. У центральних процесорах Легіону був запрограмований фіксований термін служби, 50000 годин роботи на кожну версію. Іншими словами, трохи менше шести років. Імперія, ймовірно, зробила це на той випадок якщо Легіон вийде з-під контролю. Імперія занепала чотири роки тому, тож всі центральні процесори Легіону повинні вийти з ладу і припинити роботу через два роки. І дійсно, кількість Легіону, яку вони виявляли на полі бою поступово зменшувалася з роками. Підрозділи, які не отримали останніх оновлень, почали виходити з ладу. - Дякую за пропозицію. Але зараз у нас війна. - Так, але це не обов'язково має бути твоєю роботою. Аннет не хотіла відступати. Закінчивши налаштування, вона відсунула голографічний екран, нахилилася вперед і схвильовано з гіркотою в голосі сказала. - Якою б не була правда, ми говоримо про одного зіпсованого «процесора»... Хто знає, чого від нього чекати... І крім того, невідомо чи безпечний цей парарейд. Очі Лєни розширилися. - Хіба не доведено, що Парарейд абсолютно безпечний? Вочевидь, Аннет сказала те, чого не мала казати. Вона знизила голос, продовжуючи говорити з винуватим виразом обличчя, який давав зрозуміти, що вона щойно вскочила в халепу. - Лєна, ти ж знаєш як в цій країні усе влаштовано? Навіть якщо вони кажуть щось публічно, це не означає, що це насправді так. Оголосивши своє верховенство, республіка пишалася тим, що їхні технології бездоганні. Навіть якщо були якісь недоліки, про них ніколи не повідомлялося. Це стосувалося як парарейду так і Джаґґернаутів. - Насправді, вони відкрили цю технологію, досліджуючи людей за допомогою екстрасенсорного сприйняття. Так вони з'ясували, яку частину мозку потрібно стимулювати. Вона постукала пальцем по Рейд-пристрою: синій кристал у витонченій срібній оправі. Наразі кристал був з'єднаний кількома дротами з інформаційним терміналом, оскільки інформація всередині нього перезаписувалася. - Ці Еспери можуть резонувати з іншими членами сім'ї, тому пристрої куратора і процесора несуть квазігенетичну інформацію, яка ідентифікує користувачів як родичів другого ступеня спорідненості. Ми досі не знаємо, як насправді працює Резонанс. - Але... хіба це не дослідження твого батька? - Це було спільне дослідження. Фундаментальна теорія та гіпотеза були роботою інших дослідників. Тато лише відповідав за підготовку лабораторних умов і відтворення феномену з набраними піддослідними. - Тож просто потрібно запитати інших дослідників. На обличчі Аннет заграла холодна посмішка. - Не вийде. Іншими дослідниками були «Вісімдесят шість». Коли «Вісімдесят шість», яких вважали недолюдьми, відправляли у табори їм давали номер як єдиний ідентифікатор, імен же ніде не записували. На той момент не було жодного способу дізнатися, до якого табору їх відправили. - Зараз на Рейд-пристрої стоїть запобіжник, але якщо хтось спробує увійти в резонанс із зоровим сприйняттям кількох людей, його мозок підсмажиться від інформаційного перевантаження, а якщо залишатися в резонансі занадто довго то мозок взагалі може зруйнуватися. Ти стаєш занадто збудженим, і можливість повернутися втрачається... Ти ж знаєш, що сталося з моїм батьком? - … З батько Аннет, професором Йозефом фон Пенроуз, стався нещасний випадок під час експерименту, який звів його з розуму. Це сталося невдовзі після завершення роботи над теорією сенсорного резонансу та створенням Рейд-пристрою. Швидкість синхронізації пристрою була випадково встановлена на максимум. Дехто вважав, що він під'єднався до чогось, що лежить за межами людської колективної свідомості. Якби людство в цілому було індивідуумом, то цим місцем був колектив - те, що вважається колективною свідомістю самого світу. - Отже, як я вже казала, ніхто не знає, що може статися, якщо занадто часто використовувати Пара-рейд. Мені начхати, що станеться з «Вісімдесят шість», але якщо щось трапиться з тобою, я не знаю, що робитиму. Лєна нахмурилася. Вона розуміла, що Аннет щиро турбується про неї, але все ж... - Але це... це просто страх. Аннет махнула рукою, ніби кажучи, що їй набридла ця розмова. - Так, так. Присягаюся, ти справді дивачка. Незручна тиша заповнила кімнату, розділену скляною стіною. Аннет злегка посміхнулася ніби розвіюючи її. - Поки ми говоримо про речі, які змушують тебе поводитися дивно... Лєна, хочеш шифонового торта? Це моя остання робота. Зроблений із справжніх яєць. - Ем? Анетт стримувала себе, щоб не розсміятися вголос, коли Лєна підняла на неї очі, і її уявна пара котячих вух нагострилася від уваги. Все ж таки Лєна була такою ж дівчиною і солодкі речі миттєво привертали її увагу, а шифоновий торт зі справжніх яєчних білків був рідкісним екземпляром у республіці через брак вільного місця та часу для будівництва птахофабрик. Вирощування курей у саду її маєтку було тією дорогоцінною розкішшю, яку могла дозволити собі лише донька родини Пенроуз, яка раніше належала до дворянського роду. Втім… - Хм... Він не буде смакувати як сир, навіть якщо його там не має... чи не виглядатиме так, ніби з нього зараз піде дим, та чи не буде схожим на жабу? Такими були враження людини, яка куштувала тістечка з кремом, які Аннет якось приготувала. Останній коментар був скороченою версією «випукла, переїхана жаба». Якщо не брати до уваги форму, Аннет якимось чином змогла з вражаючою точністю відтворити колір жаби. - Цього разу усе нормально. Я попросила свого ймовірного нареченого скуштувати його. Хоча після п'ятого прототипу він знепритомнів та у нього з роту пішла піна. - Тоді, мабуть добре... Але навіть якщо він тобі не подобається, обов'язково дай йому скуштувати шматок нормального торта, добре? - Звісно. Я навіть загорнула його в рожевий обгортковий папір зі стрічкою. Та поклала листівку з надписом. "Моєму коханому Теобальду"... Залишила її у поштовій скриньці квартири, яку він знімає із своєю коханкою. Лєна довго не могла вирішити, чи варто їй його жаліти, чи ні. []Доки подруги розмовляли за чашкою чаю з шифоновим тортом, завершилася зміна даних на рейд-пристрої. Повернувшись додому, Лєна одягла його на шию. Він був у формі елегантного срібного чокера, прикрашеного витонченим орнаментом. Дрібні блискучі намистинки оточували квазікристал, тому важко було повірити в те, що цей маленький пристрій виконував ту саму функцію, що й стара військова рація. Несподівано вона пригадала сьогоднішню розмову з Аннет. Про Жнеця. «Вісімдесят шість», який доводить людей до самогубства. Що це за людина? Чи… Ненавидить він нас? Лєна похитала головою і глибоко вдихнула. Гаразд. - Активувати. Вона активувала парарейд. Цей найсучасніший метод зв'язку, можна було використовувати незалежно від часу та місця, ігноруючи відстань, погоду чи рельєф місцевості. Синхронізацію завершено. Проблем під час з'єднання немає. По кімнаті роздався ледь помітний шурхіт. - Куратор Один - усім підрозділам ескадрильї «Вістря списа». Приємно з вами познайомитися. Від сьогодні я буду вашим новим куратором. Настала довга, дещо незручна пауза. Лєна відчула занепокоєння. Ніхто з ескадрильї не знав, як реагувати на офіцера, який вперше з ними вітається, хоча це мало б бути звичайною справою серед людей. Після нетривалого очікування, вона почула у відповідь молодий голос. - Приємно познайомитися, Куратор один. На зв’язку капітан ескадрильї «Вістря списа», позивний: Андертейкер. Всупереч зловісному позивному його вимова та дикція були точними та чіткими, а голос був спокійним, як тихе лісове озеро. Це був хлопчина приблизно її віку, ймовірно, з сім'ї середнього або вищого класу. - Мені повідомили про зміну куратора. Бажаю Вам удачі. Лєна посміхнулася уявивши його мовчазну вдачу, яку було чутно з холодного відстороненого тону. Так, вона могла легко визначити це, просто розмовляючи з ним ось так і він ніяк не міг її обдурити. Вони люди, а не «Вісімдесят шість», яких вважають не зрозуміло чим. - Навзаєм. Я з нетерпінням чекаю на співпрацю, Андертейкер. [] []