Злочинець, спійманий на гарячому.

Закінчивши читати звіти, догоріла четверта воскова свічка. Вже по вигляду з вікна, можна було сказати що зараз середина ночі, а значить мені слід було закінчувати. Проте в моїй голові грала така велика кількість ідей, що навіть якби я хотів, я б не зміг заснути. Та й загалом мені треба ще багато чого зробити, оскільки нинішній стан королівства неймовірно хиткий.

Якщо дивитися на папери, то наша скарбниця має величезні кошти у розпорядженні. Цього достатньо щоб найняти найкращих ковалів, для спроби створити бодай сотню мушкетів за неділю. Також це дасть можливість найняти швачок, що змогли б зробити форму, та мені б, мабуть, вдалося навіть найняти флот для активної торгівлі. Звичайно швидкість створення мушкетів надто мала, але цього буде достатньо для особистої охорони та офіцерського складу. Навіть ті ж швачки не змогли б зробити хорошу форму за тиждень, тому, мабуть, тимчасово армія буде виглядати як якесь сільське ополчення. Мабуть, колись, коли я виготовлю прототип електричного генератора, я зможу також зробити креслення станків, завдяки яким буде збільшена кількість робочих місць, а також буде створено нові види озброєння та навіть нові види форми.

Проте все це зараз лише фантазії. Хоча я впевнений що у найближчому майбутньому, ця фантазія стане реальністю. Але для здійснення цієї фантазії будуть заважати борги, які лежать каменем на наших заощадженнях, не дозволяючи просто так усе розпочати. Борги перед церквою складають приблизно одну десяту від коштів що перебувають у нашій скарбниці. І це неймовірно велика сума, яка сильно вплине на ціни та податки у королівстві. Хоча, якщо усе правильно скерувати та закупити, то борг не вплине на становище людей. Зараз я просто буду по трохи віддавати борги, а коли настане час, назву себе банкрутом, або відмовлюся виплачувати ті борги. Хоча, навіть при такій схемі, закуповувати зерно в інших регіонах та країнах буде неймовірно дорогим задоволенням. Саме тому треба взяти бідних людей, та відправити на спустошений південь. Тоді в майбутньому збільшиться й кількість зерна у наступному зборі врожаю. Головне буде за цей час підготувати плацдарм для захисту від Роланда та церкви.

Що до витрат, то вони мінімальні, але від цього не змінюється ситуація з прибутком. Схоже на дохід впливають раби, церква, та звісно війна, яка хоч і по факту скінчилася, все одно нагадує про себе у вигляді нестачі їжі та знищеній вщент економіці. Міністри змогли трохи стабілізувати ситуацію, але якщо зима почнеться бодай на тиждень раніше, усе це посипиться як картковий будиночок. Тому у мене є місяць, щоб укріпити свої сили, та дістати їжу для більше ніж мільйону людей.

Якщо правильно думати, то тепер лицарі нам не будуть потрібні. Вони неефективні порівняно з простим замотивованим людом. Як тільки я отримаю звіти Міністра Закордонних справ, я скличу усіх, та видам накази у швидкому порядку, й розпочну пошук розв’язання наших вторинних проблем. Також слід негайно написати лист Роланду Вімблдону. Якби мені не хотілося, я маю з ним співпрацювати, бо війна з ним зараз страшенно не вигідна. Але пізніше, можна буде назвавши його своїм братом, вдарити у спину, та позбавивши його усього, кинути в прірву відчаю та болю. Найбільше я не люблю зрадників, та тих, хто називає себе сім’єю, коли єдине що їх об’єднує це лише кров. Слово "брат" завжди для мене було пустим звуком в минулому житті, а в цьому випадку воно може вимовлятися лише у ворожому тоні, оскільки в королівській сім'ї брати чи сестри, це лише суперники на шляху до влади. Можливо я дам йому шанс на те, щоб він попрохав вибачення, і ми могли разом зійтися на одному. Але якщо він не використає цей шанс, мені доведеться його прибрати.

Так чи інакше, я маю надіслати цей клятий лист. Якщо це не зробити, мій так званий брат може завдати ще одного неочікуваного удару, і тоді мені швидко може настати гаплик. Головне красиво написати, та вдати наче я трохи змінив свої плани, на більш дружні.

Позіхнувши та потягнувшись, я взяв невеликий пергамент та перо в руки, після чого відчув як вже по трохи засинаю прямісінько на своєму робочому місці. Я вже легенько заплющив очі, та думав спертися на спинку крісла, щоб подрімати. Як в мить гучний стук пролунав позаду мене, при цьому налякавши до такого ступеня, що я навіть схопився за сорочку в місці де має бути серце.

– Що це в біса було?! – Голосно вигукнув я, не стримуючись від здивування та переляку.

Повернувши голову, я почав розглядати стіни та усе що було позаду мене. Проте позаду нічого дивного я так і не помітив. Усе довкола було в такому ж стані як і до цього, лише шафа що стояла в кутку, мала відкриті дверцята які через вітер трохи коливалися та билися об стінку. Схоже через протяг дверцята шафи відчинилися та вдарилися об кам’яні стіни.

Заспокоївши трохи свої нерви, я уявив як у кабінет зайшла служниця, та помітила короля, що спить, втупившись своїм лицем у папери що були на столі, пускаючи слину. Було б дуже неприємно щоб це сталося в реальності, але, мабуть, це було б дуже смішно бачити.

Трохи посміхнувшись, я знову поглянув на пустий пергамент, та замочивши кінчик пера в чорнильницю, взявся згадувати як правильно писати за тутешнім письмом. Загалом тутешнє письмо було якимось… Дивним. Дивним в плані написання, бо до цього я вже читав усі ці нові для мене символи, що нагадували дивні закарлючки.

Ця мова не була схожа на англійську, не була схожа на німецьку, та навіть не була схожу на арабську. Це було щось чудернацьке, що навіть мені було складно описати. Хоча цей вигляд літер неймовірно бісить, я не можу зараз зайнятися ще й зміною тутешнього письма та мови, інакше це був би вже перебір. Наче мені й так нічим зайнятися.

Трохи почухавши свою ліву щоку, я спробував спершу написати кілька фраз на іншому пергаменті. І написавши зо три фрази рідною мовою, та чотири на тутешній, я зрозумів що руки мене просто не слухаються. Мимоволі з’являлося питання «Якого чорта? Що не так з моїми руками? Чому коли я намагаюся щось написати, рука мене навіть не слухається».

Провівши ще кілька спроб написати те що мене інтересує, в мене нічого не вийшло, і я тільки вимазав свої руки у чорнилі. Ще колись, я помічав що мої руки тряслися та інколи гортали кілька листків замість одного, але я не уявляв наскільки у цьому тілі буде складно жити.

Моє нинішнє тіло було жвавішим, слабкішим та молодшим за попереднє. Саме тому кожен мій рух здавався трохи незграбнішим за інший. Навіть кроки відчувалися по іншому, через що мені й було складно ходити коли я тільки сюди потрапив. Дивно що я ще по дорозі до центру міста не встиг зашпортатися об випнуте з землі каміння.

Зітхнувши, я взяв ще один пергамент для листів, та трохи подумавши що саме я хочу написати своєму братові, я вирішив що якщо я хочу укласти з ним тимчасовий мир для зміцнення Ґрейкаслу, мені треба було не тільки бути менш ворожим, але й вдати з себе брата.

Взявши перо якомога краще, я почав писати, намагаючись зробити свій почерк охайним та обережним попри тремтіння рук. Мабуть, я провів за цим листом ще хвилин двадцять, доки не написав його остаточно, і не почав повільно читати, шукаючи помилки.

«Дорогий брате. Як ти можливо чув від своїх щурів у Королівському місті, я досі живий, та незадоволений тим що ти хотів вбити мене. Зараз, коли ти підступно задіявши своїх щурів хотів мене вбити, ти лише дав мені сил та рішучості. Але цей лист не про рішучість, та не про мою злість. Цей лист я пишу, бо бажаю зустрітися з тобою, у мирному місці, без зла та образ. Те що ти зробив, досить самовпевнено та ворожо, але навіть це я можу зрозуміти, оскільки ти захищаєш свої клаптики землі, що тобі дав наш нині покійний батько. Якщо ти справді зацікавлений у подібній зустрічі, то напиши мені відповідь до кінця цього місяця. Я пропоную зустрітися у Твердині Довга Пісня, щоб ми вклали мирну угоду, від якої ми обоє будемо у виграші.

З повагою, твій брат Тімоті Вімблдон»

Перевіривши усе, я не зустрів особливих хиб, окрім подекуди кривого написання тексту. Єдине що я зробив, так це підкреслив слово «брат» для особливої естетичності та краси, після чого згорнувши цей лист, я спокійно вклав його у конверт, та взявши червону майже розтоплену свічку до рук, підніс її до конверта. Коли віск почав повільно стікати у низ, я відчув певне розслаблення, від того як красиво та повільно стікав віск на цей конверт. Одразу на листі почала з'являтися невелика калюжка червоного воску, що виглядала наче кров. Коли на листі опинилося достатньо розтопленого воску, я швидко взяв свою печатку до рук, та приклавши до воску, почав тримати печатку на листі, щоб віск утворив форму печатки, надаючи їй значення королівської важливості. Піднявши печатку, на конверті замайорів королівський знак, на якому було зображено палац, корону, та два силуети, схожих на лицарів. Зараз, коли на листі є таке маркування, жоден не міг просто підмінити чи дістати лист, не знищивши при цьому конверт чи цю марку.

Поклавши списані пергаменти та перо для письма на місце, я чорними від засохлих чорнил пальцями, поклав лист у шухляду, та з відчуттям виконаного обов’язку, сполоснув руки у чистій воді що була неподалік, та ліг на диван, думаючи про те, що буде наступного дня. І відчуття у моїй душі було неприємним, але я не знав чому. Я очікував що я вмру, та зникну, але з’явився у цьому місці, не знаючи в якому я році, та в якому я становищі. Можливо це і на краще, бо просто вмерти, мені б не хотілося… Саме з цією думкою я поклав праву руку собі на лоба, та заплющивши очі, я просто заснув.

***

Прокинувшись від променів сонця що люб’язно світили мені на лице, я зрозумів що вже настав ранок. Моє тіло боліло, а відчуття втоми та розчарування різко огорнули мене немов бинти, що накладалися на рани. Чому я відчував розчарування? Тому що я знову згадав про своє минуле.. Мабуть, я б хотів подрімати ще бодай кілька годин та забути про все, але сонце, що так яскраво світило на усю кімнату, не дозволяло мені цього зробити. Саме тому я просто встав, помив руки та лице у воді, після чого сів за свій стіл, та просто сидів, втупившись у стіл.

Мабуть, зі сторони мої дії виглядали дивно. Вигляд людини, яка неемоційно дивиться в одну точку не відводячи погляду, не те що хочеш побачити заходячи у кабінет короля зранку. Але саме так я робив, коли мене зустрічали сум, чи туга. Цього разу, ранок не здавався як зазвичай радісним та веселим, а все тому, що я згадав про доньку та свою смерть. Замість того щоб спокійно сісти за роботу я відчував апатію, та відчуття наче щось не так.

Що було б якби мене не застрелили? Можливо я б прийшов додому, та зателефонував їй, щоб попрохати вибачення за свої слова? Хоча, можливо, вона б просто не вибачила мені. Ось ця сварка у день моєї смерті... Мабуть, слід було закрити свого рота, і цього усього не було б. Того дня я був надто прямолінійний та грубий, і якби я тоді стримався, цього б не сталося. Тоді б я не прийшов на роботу та був би досі живий. Хоча, я не впевнений що мені б так просто вдалося уникнути цього всього балагану на роботі. Взагалі, тема нашої з донькою розмови сама по собі була найгіршою з тільки можливих.

Тоді мова йшла про її матір, та про те як вона померла. Люсі звинувачувала мене у її смерті, бо саме тоді коли я був за кермом, сталася аварія, яку я пережив. Проте не її матір. Я тоді змирився з її смертю, але задля доньки я вирішив жити без інших жінок. А що до тепер, то я не знаю про що й думати...

Зітхнувши, я відчув як кілька сльозинок прокотилися по моїм щокам, а мої руки не навмисне стискали підлокітники крісла. Зрозумівши що я роблю, я прибрав руки зі стільця, та повільно опустивши свою праву руку у кишеню, й взявши хусточку що там була, я витер ці сльози що досі стікали по моїх щоках. Але навіть так, я досі відчував тягар за те, що так і не вибачився перед Люсі, і схоже більше ніколи не зможу.

Коли мої депресивні думки досягали свого апогею, у двері різко постукали. Стук був чіткий та достатньо гучний, щоб можна було почути його навіть з самого віддаленого куточка кабінету. Це змусило мене відкласти усі зайві думки, та взяти до своїх рук пергамент й перо, щоб вдати наче я вже працюю. – Заходьте! – Крикнув я людині, що стояла за дверима.

Тим хто стукав у двері кабінету виявився Осборн. Він з досить рішучим виразом обличчя став перед моїм столом, вклонився приймаючи кулак до грудей, та в мить повернувся у своє звичайне положення, бажаючи щось повідомити. На усе це я дивився з кам’яним обличчям, не видаючи якихось особливих емоцій, оскільки це були лишні рухи яких можна було уникнути, всього-на-всього виконавши звичний для армії жест військового вітання. Взагалі, слід буде попрацювати над великою кількістю жестів для майбутньої армії. Наприклад...

– Доброго ранку Ваша Величність. – Вимовив Осборн голосно та рішуче. – Я хотів доповісти вам про те, що наша варта змогла затримати людину, пов’язану з щурами принца Роланда Вімблдона. Що накажете з ним робити Ваша Величність?

Щойно Осборн мовив про зрадника, усі мої думки про жести для армії в мить зникли, і лишилося лише здивування. Осборн сказав що вони спіймали щура Роланда? Трохи піднявши брови, та втупившись в обличчя Осборна, я просто дивився, щоб побачити чи це є правдою. Невже варта справді змогла затримати щура Роланда? Чи це лише ідіот якого варта взяла під варту по помилці? Якщо це виявиться другий варіант, то це буде лише зайвий клопіт для мене та для варти. Тому закінчивши розглядати пику Осборна я насупив трохи своє обличчя, та відповів. – Приведіть його сюди, негайно. Я хочу особисто побачити цього щура.

– Як накажете Ваша Величність. – Відповів Осборн не заперечуючи. Зробивши невеликий поклін, він одразу ж повернувся до мене спиною, щоб вийти з кабінету, в той час, як у моїй голові знову вирувала велика кількість думок.

Проте одна думка в моїй голові переважала всі інші, і це думка про те що Осборн та інші тутешні Міністри окрім Міністра Економіки, це бісові невігласи. Тутешні аристократи навіть уявити не можуть тієї сили яка може нам загрожувати прямо в цей момент. Якщо моя теорія про те, що у Роланда є люди здатні робити бомби правдива, то це буде значити що ми вже програли. На наступному засіданні я буду говорити відвертіше, і одразу роздам з десяток наказів, щоб я не робив усю брудну роботу один.

***

Через десять чи може більше хвилин, у мій кабінет знову гучно постукали, після чого вигукнувши дозвіл зайти, двері відчинилися, та у кабінет зайшов Осборн, а разом з ним невідомий мені королівський лицар, та чоловік, що був одягнутий у звичайний одяг простолюдина, проте з занесеними позаду руками, й кайданами що заважали йому рухатися.

Поки я сидів, Осборн силою змусив чоловіка стати на коліна, після чого доповів мені те, що він знав про цього чоловіка, з сильно зневажливим тоном. – Ось він Ваша Величносте. Його звуть Хілл Фокс, та він є колишнім актором однієї з театральних груп, яка донедавна зникла через невідомі мені обставини. За тим що ми знаємо, він тісно співпрацює з людиною яка довгий час перебувала в оточенні Роланда Вімблдона, та ця людина схоже виконує прямі накази принца, намагаючись зашкодити вам, та людям що проживають у столиці. Також крізь тортури він сам зізнався про те, що є щуром Роланда Вімблдона. Проте більшого на жаль, він не сказав.

Нічого не відповівши, я опустив погляд на цього чоловіка, та в момент почав оглядати його з голови до п'ят. Він весь був у синцях, порізах та почервонінь від ударів палкою чи чимось подібним. Проте це можна було побачити лише у відкритих частинах тіла у вигляді рук та ніг. Усе ж інше було сховано за тоненькою тунікою, через яку ледь виднілася кров. Що до рук, я без проблем міг побачити їх за спиною чоловіка. Вони були досить грубі та великі, і при цьому закуті у грубі, залізні, міцні кайдани. З рук цієї людини, можна зробити висновок що він не один день тяжко працював, задля досягнення своєї мети. Що ще можна було додати, так це його обличчя. Видно що воно отримало не менше шкоди ніж усе інше. Порізи, синці, розбиті губи, та на половину відрізане вухо що виднілося збоку від лиця. Для когось це могло здатися жорстоким, диким, чи можливо навіть жахливим. Проте я не відчував до нього, а ні жалю, а ні співчуття, бо якщо цей чоловік справді вирішив піти на ризик й протистояти аристократам, то це був його вибір, і він не має про нього шкодувати.

Звісно попри вигляд чоловіка, у моїй голові все ж промайнула думка, що навіть так я маю бути більш доброзичливим до нього. Оскільки якщо я хочу здобути від нього інформацію, або навіть завербувати його до своїх особистих щурів, мені доведеться бути схожим на приємного, ввічливого та доброго чоловіка, що не підвищить голос без причини.

– Осборн, прошу, зніми з цього чоловіка ці кайдани. Невже слід людині стояти на колінах, після таких жахливих тортур які ви провели без мого відома? – З легкою посмішкою вимовив я.

На мить, я поглянув на Осборна, який схоже не був готовий виконувати мій наказ. Його вираз обличчя, нагадував мовчазну відмову. І це мені не сподобалося, через що мені довелося знову повторити те що сказав. – Осборн, зніми з нього кайдани. – Вимовив я вже більш грубим, та наказовим тоном. І звісно його відповідь не забарилася себе чекати.

– Ваша Величність, заради вашої безпеки я цього не зроблю. Якщо цей зрадник встане з колін та наблизиться до вас, він може спокійно вбити вас, і саме тому я не збираюся виконувати цей наказ! – Відповів Осборн, суттєво підвищивши голос, та показуючи своє невдоволення моїм рішенням.

Крик Осборна пройшовся по усій кімнаті, та могло навіть здатися що весь палац міг його почути. Його крик, був показником, що дисципліною у тутешніх лицарів навіть не пахне. Саме тому, я не встаючи з крісла склав руки на стіл, після чого трохи підвищивши голос, відповів на питання Осборна. — Якщо ти переживаєш за моє життя, то ти маєш захищати мене, а не застерігати від того що я й сам знаю. Якщо ви не перевірили чи є у нього зброя, то нахіба мені такі королівські вартові? Якщо я сказав це зробити, то, мабуть, я знаю що роблю? Ти про це не думаєш Осборн? Запам'ятай. Якщо я захочу спитати твою думку, я спитаю, але до цього я бажаю, щоб ти мовчки виконував мої накази. Тобі усе зрозуміло?

Мабуть, я переборщив з використанням "якщо", але це було не важливо, бо коли я закінчив говорити, я почав свердлити Осборна поглядом, через що він спершу трохи занервував, став на одне коліно, опустив голову й відповів. – Т-так Ваша Величність, вибачте що заперечив вашим словам. Цього більше не повториться.

– Чудово, а тепер просто зніми з нього кайдани, та втручайся лише за необхідності. Я впевнений що ти зрозумієш коли слід втрутитися й без мого наказу.

– Так Ваша Величність, як накажете. – Відповів Осборн, піднімаючись та йдучи до чоловіка, щоб зняти з нього ці тяжкі залізні кайдани. Його лице у цей момент виглядало трохи нервовим та не рішучим. Схоже він не аби як опікується моїм життя. Ну, або він просто хотів відпочити, доки злочинець сидів би, та не становив загрози для усіх тут присутніх.

І ось, як тільки кайдани були зняті, Осборн відійшов ближче до дверей, та вирішив просто стояти, в очікуванні нових наказів. По його вигляду було ясно, що мої слова не обурили його, а лише трохи пригнітили. Він розумів що зробив не так, а тому тепер стояв мовчки та намагався бути готовим до можливих дій цього не підтвердженого злочинця. Осборн дав волю емоціям та накричав на мене, знаючи хто я, та розуміючи усе що було навколо, при цьому відмовляючись виконувати мій прямий наказ. Для нього, як для лицаря та своєрідного військово це мало бути неприпустимо. Саме тому він вибачився.

Зітхнувши та змістивши погляд з Осборна на чоловіка, що досі сидів на колінах, я лише взявся за чашку з досі гарячим чаєм, та трохи відпивши, відклав її, й промовив у сторону чоловіка невелику фразу, вказавши правою рукою на вільне крісло навпроти мене. – Пане Хілл, встаньте та сядьте на крісло поряд. Вас ніхто більше не буде чіпати, за умови що ви не будете нікого чіпати у відповідь.

Почувши що я сказав, чоловік удав наче нічого не чув. Він лише продовжував сидіти на колінах та досить голосно й важко дихати, доки усі, включаючи мене, дивилися на нього. Промайнуло лише кілька тяжких подихів, після чого чоловік все ж піднявся, та спробував підійти до крісла. Й підійшовши достатньо близько, він все ж схопився за крісло, та сів на нього. Саме схопився, а не підійшов як зазвичай це роблять звичайні люди. По вигляду він ледве тримався на ногах, а його лице яке я зміг краще розгледіти, було збірником з синців, порізів, та звісно, виснаження. Схоже що чоловік навіть не спав, настільки виснаженим був його вигляд. Мабуть, його спіймали у ночі, та катували, а ж до самого ранку, доки я не прокинувся та сюди не зайшов Осборн.

Взявши в руки чайничок, я елегантно та обережно налив у одну з запасних чашок чай, після чого підсунув чашку ближче до чоловіка, щоб той міг випити його, та можливо трохи розговоритися. Але чоловік не показав жодної реакції, він просто дивився мені в очі з дивним бажанням, схожим на бажання прирізати мене прямо в цьому кабінеті. Це бажання я вже бачив, і не один раз. Саме тому навіть не поворухнувши пальцем, я просто почав розповідати Хіллу нісенітницю, яку встиг пригадати за весь цей час.

– Що ж пане Хілл, чудово що ми зустрілися. Як ви вже знаєте, мене звуть Тімоті Вімблдон, і я не буду пояснювати хто я та що з себе представляю. Ви й без мене все чудово знаєте та розумієте, тому перейдемо ближче до суті цієї розмови. – Я трохи промовчав, продовжуючи дивитися на чоловіка навпроти, намагаючись побачити у ньому бодай якісь емоції окрім ненависті. Проте нічого не побачивши продовжив, з більш холодним голосом. – Ви щур Четвертого Принца Роланда Вімблдона, це видно по вашій міміці, по ваших діях, та по вашій поведінці. Без сумніву можу сказати, що ви бажаєте моєї смерті. І хоча вас мали стратити ще у в’язниці, цього не зробили, бо у мене є для вас краща пропозиція, а ніж загинути під час тортур.

Відклавши зелений чай що я тримав у своїх руках, я відкрив шухлядку у якій необережно лежав один лист, що неймовірно видівся серед усіх паперів що там були. Цей лист планував надіслати Роланду Вімблдону одним з чотирьох можливих способів. На щастя один з цих способів прийшов прямо до мене в гості та сидить навпроти, що суттєво полегшує мою роботу. Діставши лист з шухляди, я просто поклав його перед чоловіком, через що той заворушив очима, та поглянув з нетямущим поглядом спершу на лист, а потім на мене.

– Що це? – Запитав чоловік, дивлячись на мене змученим та байдужим поглядом.

– Це лист який необхідно доправити одній дуже важливій людині. Я бажаю з вами співпрацювати, пане Хілл. У вашому випадку це найкращий…

– Нізащо. – Миттєво перебив мене чоловік своїм змученим та трохи гнівним голосом. – Я нізащо не буду працювати на людину, що поводиться з людом як зі скотом, відправляючи на забій. Мені чхати на ці ваші пусті балачки.

Вау, як цікаво слухати ці образи. Може він мені ще лекцію прочитає про те який я козел, і що мені вже час в могилі прокрутитися сто двадцять сім разів?

Гаразд, якщо бути серйозним, то його слова були сповнені гніву та ненависті, що мені навіть сподобалися. І все через те, що людина котра має на меті когось вбити, легше піддається брехні. Завжди можна просто спрямувати гнів на когось іншого, щоб усіма правдами й неправдами відхреститися, та зайняти позицію ангелочка. Схема перевірена не одним диктатором, і вона майже завжди працює.

Спершу я нічого не сказав на ці образливі слова, я лише запитав його, із зацікавленим поглядом. – Чому? За що ви ненавидите мене?

Чоловік не зводив погляду з мене свого зневажливого погляду, і помітивши мою зацікавленість, він лише відповів. – Так мені ще й слід говорити за що! Я вас ненавиджу за: полювання на відьом, байдужість до навколишніх, підігрування на руку аристократам, геноцид людей у війні за трон, та багато інших причин, які можна перераховувати нескінченно. Таких гнилих людей як ви, ще слід пошукати.

Найбільше зі сказаного чоловіком мене зацікавила згадка про полювання на відьом. Якщо пригадати, то я справді віддавав наказ про початок полювання на відьом. Проте відьом же не може існувати, бо це лише фокус церкви, що лише грає на страху, називаючи простих жінок відьмами. Так було в минулому яке я вивчав, і так є й зараз. Хоча, по всесвітній історії в мене була оцінка D в усіх класах. А все тому, що я не особливо цікавився цією бурдою.

– Ясно… – Тихо пробурмотів я. – Може до чогось що ви перерахували я і причетний, але я не прикладав руку до полювання на відьом.

– Брешете! – Різко викрикнув чоловік, якимось чином знайшовши в собі сили кричати та якось рухатися. – Ви нахабно брешете, бо всі знають що це саме ви наказали почати полювання на відьом!

– Ні, як раз таки я не брешу. Бо цей наказ йшов не від моєї примхи, а від церкви. – Спокійно відповів я, намагаючись вдавати саму спокійну людину на цій бісовій планеті. Звісно з мене актор як з Осборна балерина, але впевнений що я зможу надурити цього дурня, та дізнатися трохи більше про цих щурів що вставляють мені палки у колеса.

Чоловік почувши мою відповідь, продовжив кричати, подекуди намагаючись встати. – Ні, ви брешете. Якби це зробила церква, вам не довелося б вдавати, що це саме ви віддали наказ. Навіщо вдавати немов саме ви віддали наказ, якщо це неправда?

– Все набагато складніше. – Відказав я чоловіку, при цьому намагаючись вдати себе вже у більш серйозному руслі, змінивши свою позу сидіння, славши руки на стіл, та сильніше насупивши брови, після чого підвівся ближче, та запитав. - Чи чули ви про надзвичайних?

– Надзвичайних? – Зло відповів чоловік. – Так, відьми що мають сили, які не можливо розвіяти каменями Божої Кари. Про них не чув тільки лінивий.

Чудово, тепер я маю ще одне уявлення про церкву. До цього я навіть не знав що церква продає камінці що наче мають рятувати від відьом. Хороший маркетинг, і найкращий сука обман в історії. Що далі? Вони продадуть лід ескімосам? Чи може поставлять податок на повітря?

Гаразд, якщо бути більш серйозним, то цей потяг абсурду продовжує свій рух кудись не туди. Надто вже дивно що я пригадав про надзвичайних, але не пригадав про камені Божої Кари. Сподіваюся що церква не прийде по мою душу з криками про те що в мене вселився біс.

– Тоді ви, мабуть, маєте уявити що могло статися з церквою, якби вона втратила бодай одну таку відьму з під свого контролю. Це були б великі проблеми для церкви. Ви ж уявляєте що сталося б з тутешньою церквою, чи не так? – Заговорив я, намагаючись запудрити йому мізки як міг. Головне тягнути цю ниточку брехні до кінця, намагаючись не запнутися об свою ж неправду.

Чоловік спочатку нічого не відповів на мої доводи. Він лише трохи спростив лице, та не полишаючи свого гніву, легко кивнув. Після чого все ж додав. – Так, я уявляю що було б.

– Тоді як думаєте, що зробила церква? Вирішила розбиратися з цим самостійно? – З усмішкою запитав я. Але не очікуючи відповіді я продовжив. – Ха, та вони скоріше спалять усе Королівське місто, а ніж визнають свої помилки. Легше ж скинути все на короля, що досі у хиткому становищі.

– Якщо це замовила церква, то чому ви погодилися? – Запитав Хілл, намагаючись підхопити мене на власній брехні.

– Ви досі не зрозуміли? Вони хотіли скинути мене, та остаточно знищити човен стабільності, який пливе по морю негараздів. Кожен крок у Королівському місті бачить церква. Церкві вірять, церкві поклоняються, та за церкву готові вмерти. А король, це лише пішак, що не здатний ні нащо, та є одним з інструментів, які вже можуть бути їм не потрібними.

Й знову чоловік замовчав. Він зрозумів, що якщо я і брешу, то роблю я це дуже вміло, і що якщо він хоче підхопити мене на брехні, йому доведеться витратити багато часу. Мабуть, тому він просто взяв лист у руки, та почав дивитися на нього своїм досі гнівним лицем. Хоча навіть тоді як він взяв листа, я не замовчав.

– Так чи інакше, хотів я того чи ні, церква все одно скористалася моєю владою, та приховавши свою участь, буквально наказали мені взяти на себе роль цапа відбувайла, та всюди сказати що це мій задум. Але я, не вбивав тих людей, не я вибирав жертв, і я навіть не бачив тих, кого засудили. Тим хто займався цією справою був один з головних мисливців на відьом, на ім’я пан Ленглі. Саме пан Ленглі першим отримав наказ від церкви, шукати усіх відьом за критеріями, які вони надали. – Повільно заплющивши очі та піднявши голову до гори, я сперся на крісло та продовжив говорити. – Я хочу позбутися Ленглі, і якщо хочете, я можу віддати його вам.

Договоривши, я певний час чув лише тяжке дихання, проте через хвилину вираз обличчя чоловіка певним чином змінився. Мені навіть здалося, що йому стукнула в голову якась неочікувана ідея. Проте через побиття я не міг сказати ствердно, чи справді до нього прийшла якась ідея, чи то він просто не зміг скривити своє лице так, як хотів.

– Кому цей лист?…

– О, так ви зацікавлені? Я не встиг підписати листа, але невже ви погоджуєтесь на мою пропозицію?

– Ні, я проти прямої співпраці. – Одразу відповів чоловік. – Але я міг би доставити цього листа, за умови що ви віддасте мені цього мисливця на відьом, та відпустите. – Відповів Хілл, досі тримаючи лист у руках.

– Без питань. Але якби ви погодилися, ви могли б приєднатися до лав антицерковників. Мабуть, вам би навіть вдалося з часом допомогти мені знищити церкву. Та й загалом, вам би тимчасово виділили кімнату, щоб ви відпочили від усіх цих тортур.

– Я повторюся. Я не збираюся лишатися тут, та працювати на тих, хто так чи інакше причетний до усіх цих злочинів. – З гнівом хрипло відповів Хілл.

Дивлячись на цього чоловіка, мені здається що він надто вже не вірить у мої ідеї. Тим більше з урахуванням того, ким я був. Все що мені лишається, це лише погодитися, з одним малим але. – Як забажаєте, Хілл Фокс. У такому разі, вам треба доставити цей лист прямо до рук Роланда Вімблдона. І лише після того, як від нього прийде звістка, я готовий буду віддати вам Ленглі прямо в руки.

– Але я не можу так довго чекати. – Спробував прокричати Хілл, але замість цього він зміг лише трохи підняти голос. – Це надто довго. За цей час доки я його доставлю, може статися будь-що.

Ось воно, те за що треба хапатися за для успішної умови. – Ну, якщо так, то просто лишіться зі мною, та підпишіть контракт, і я віддам вам Ленглі у найближчі два дні. – Промовив я, пишучи цей самий контракт, прямо у цей же момент. І ось закінчивши писати, я коротенько переглянув усе, та виправивши помилки, поклав перед ним документ та чорнильницю. – Мокніть свій палець у чорнильницю, після чого прикладіть його до контракту, щоб залишити відбиток свого пальця. Але перед цим раджу прочитати його, щоб ненароком не загнати себе у неприємне становище.

Взявши у руки мій документ, чоловік почав дуже швидко водити своїми очима по ньому, і з кожним рядком який він читав, його брови починали потроху підійматися від здивування. Через одну хвилину, він перевів погляд на мене, та з серйозним обличчям запитав. – Це справді ваші умови?

– Так. – Ствердно відповів я, не приховуючи своєї легкої посмішки, від якої м’язам лиця вже було боляче. – Що вас здивувало?

– Обмеження та зарплата. Обмежень не мало, але й не багато, а зарплатня вища порівняно з професійним ковалем, що вивчав свою справу понад двадцять років. Невже ви справді не помилилися?

– Ні, не помилився. Все ж якщо ви будете триматися правил та контракту, ви справді отримуватимете зазначену в паперах заробітну плату. Але… – Я на мить замовчав, після чого підвівся ближче до чоловіка, та з усмішкою відповів. – Я не люблю зрадників, тож обіцяю, що якщо ви мене зрадите, то дуже глибоко пошкодуєте

Коли Хілл дивився на моє обличчя, він дивився на мене з неймовірним здивуванням та страхом. Він виглядав так, наче побачив справжнього диявола. Проте коли я трохи підняв брови, він зрозумів що я маю на увазі, та нахмурившись, він просто мокнув один з пальців у чорнильницю, після чого обережно приклав палець туди куди треба. І коли він прибрав палець, на місці вже був відбиток, що значило цілковиту згоду.

– Чудово. З цього самого моменту, ви працюєте на мене, з фіксованою заробітною платою та офіційним королівським захистом. Зараз, вас проведуть до кімнати для гостей. А ввечері, я віддам вам лист, та заарештую пана Ленглі. Добре?

– Так… – Ствердно вимовив Хілл. – Ваша Величність. – З неохотою додав Хілл, встаючи зі стільця.

– Проведіть пана Хілла до вільної кімнати. А ти Осборн лишаєшся зі мною. – Заговорив я, показуючи на невідомого мені вартового рукою.

Через лише одну хвилю, в кімнаті були лише я, та Осборн, що схоже трохи нервував. Через це нервування я вирішив швидко заспокоїти його. – Все в порядку Осборн, я лише хочу тебе про де що спитати.

– Про що ви хочете спитати Ваша Величність? – Запитав Осборн, витираючи з лоба піт. Таке відчуття наче він готується до того що я зараз накажу стратити його. Принаймні так виглядало з мого боку.

– Ти ж розумієш чому я обурився на те що ти відмовився виконувати мій наказ? Поясни, чому я це зробив.

– Ви… Ви обурилися, бо я відмовився виконувати наказ Вашої Величності. Це було неприпустимо з моєї сторони, і це більше не повториться.

Вже через мить Осборн почув мій галасливий сміх, який лунав по всій кімнаті, доки на моєму лиці була усмішка. – Це не зовсім те що я очікував почути. Схоже ти справді не розумієш чому. Давай я відповім тобі на це питання дуже легкою відповіддю, яку можна вмістити в одне слово. – Повільно взявши чайничок у руки та наливши собі ще трохи чаю, я відповів.
 
– Дисципліна.

– Дисципліна? – Не розуміючи відповів Осборн.

– Так, дисципліна. – обережно дмухаючи ще гарячий чай, відповів я. – Дисципліна, це можна сказати, правила поведінки, що потрібні для підтримання порядку. Ти, мабуть, з ними не знайомий, але зрозумій, що відмовлятися виконувати наказ було не потрібно. Ти міг лише сказати що це може зашкодити, і я був би не надто обурений, та можливо дослухався б до твоїх порад. Зрозумій, твій обов’язок, це за будь-яку ціну охороняти мене, але ти можеш спокійно застерігати мене, замість того щоб так грубо відповідати. Розумієш?

– Т-так Ваша Величність. Я зрозумів ваше невдоволення.

– Чудово тоді ось тобі мій наказ. Знайди або найми людей, щоб вони слідкували за кожним кроком Хілла Фокса. А також розповсюджуй чутки, про те що саме церква змусила мене почати полювання на відьом. – Відповів я, випивши трохи чаю. – А також, прослідкуй, щоб наша розмова з Хіллом Фоксом не вийшла за стіни цього палацу.

– Як накажете Ваша Величність, але на це усе може піти певний проміжок часу.

– Це не велика проблема. Головне зробіть усе, щоб вже через місяць чутки були по всьому Ґрейкаслу.

– Так і зробимо Ваша Величносте. – Відповів Осборн зробивши низький поклін, та поклавши праву руку до своїх грудей. Після цього він швидко чкурнув з кімнати, лишивши мене одного.

Якщо подумати, то цей Хілл Фокс справжній невдаха у справі щура. Так попастися на очі може лише шпигун, що не до кінця розуміється у своїй справі. Мабуть, слід було спитатися Осборна. Можливо він би сказав на чому він попався, бо я так і не дізнався як він потрапив на очі вартових. Хоча, мені має бути байдуже на це, чи не так? Я лише використаю його, щоб зв’язатися з братом, а також завдяки його неуважності, спробую дістати тих щурів що так пристрасно очікують моїх нових невдач. І цих зрадників буде очікувати суд, після якого голова кожного буде відправлена брату у подарунок якщо… Ні, це вже я замріявся. Просто в рабство і кудись під нагляд.

***

З точки зору Хілла:

Цей Тімоті… Він схожий на досить розумного чоловіка, що знає своїм знанням ціну. Але в той самий момент коли він підвівся до мене, виголосивши свою нелюбов до зрадників, я побачив як його очі наче спалахнули червоним, а погляд став більш схожим на маніяка. Від цього погляду не можна було не здригнутися. В мить він почав виглядати як справжній диявол, що в мить міг би мене вбити.

Якщо так подумати, доки я працюю на цього виродка, я зможу передавати інформацію Тасі. До того ж тепер у мене може з’явитися унікальний шанс вбити й самого короля, закінчивши увесь цей клятий цирк. Хоча, навіть я розумію що Тімоті не допустить мене близько, коли я тільки приєднався до нього.

Та й те що він сказав на рахунок церкви… Я не вірю цій брехні, бо усі знають що це був прямий наказ короля. Але навіть так, у мене є невеликі сумніви що до цього твердження… Навіть якщо це якимось боком може виявитися правдою, Тімоті все одно не зрівнятися розумом з Четвертим Принцом. Тим хто й справді зможе дати мені те що я хочу, буде сам Принц Роланд, а не цей узурпатор.

Доки я блукав у своїх думках, почувся голос вартового, що допомагав мені йти, поступово приводячи до моєї кімнати. – Ось ми й прийшли. – Вимовив вартовий, відкриваючи двері до кімнати.

Я нічого не відповів, а лише кивнув у знак згоди. На що вартовий не надто здивовано, допоміг мені дійти до ліжка, після чого коли я вже сів, вартовий додав. – Добре, в разі чого клич мене та я прийду. Зазвичай я патрулюю тут неподалік, тож зможу без проблем почути. Якщо Його Величність вимовить бажання з тобою зустрітися, я повідомлю про це тобі особисто.

– Добре. – Відповів я, думаючи над словами Тімоті. Проте коли вартовий вже майже зачинив за собою двері, я швидко зупинив його. – Постривайте. Я можу запитати як вас звуть?

– Мене? Мене звуть Ерен.

– Тоді скажи мені Ерен, чи правда усе що сказав… Його Величність. – Запитав я, намагаючись видавити з себе повагу до цього нелюдя.

Ерен кліпнув кілька разів, після чого вимовив – Я цього не знаю на певне. Але те що сказав Його Величність має сенс, і потому, що я чув, він кричав на Ленглі, звинувачуючи у смерті невинних. Особисто я думаю, що Його Величність недавно отримав листа від церкви, та прочитавши щось обурливе, вирішив діяти, щоб прибрати вплив церкви. Але це лише моє особисте припущення.

Я спочатку хотів йому щось сказати, але потім зрозумів що це буде лишнім. Він нічого не знає, та може запідозрити щось, а тому мені не слід питати. – Добре, зрозуміло.

– Чудово, тоді до тебе прохання не шастати по палацу, та мати бодай краплину поваги до Його Величності. Факт того що ти живий, вже є милосердним.

Після цих слів, Ерен зачинив двері, та лишив мене одного. «Факт того що ви живі, вже ж милосердним». Теж мені милосердя з його сторони. Катували, били, знущалися, а тепер називають це милосердям. Хоча до цього вартового я не маю жодної неприязні. Бо саме завдяки його силі, він зупинив усе це, та разом з цим Осборном довели мене до кабінету клятого демона в обличчі людини.

Зітхнувши, та відкинувши думки, я просто плюхнувся спиною на ліжку та відчувши неймовірну м’якість, зміг з певним полегшенням зітхнути. Мабуть, це такий план, щоб я відчув увесь комфорт, та почав працювати на клятого узурпатора з більшим задоволенням. Але я не куплюся на таку хрінь, я скоріше спробую вбити Тімоті коли навколо буде з десяток вартових, ніж повірю у ці брехливі слова.

Треба лише дочекатися, доки мені дадуть лист, і я зможу побігти до Таси, та розповісти йому про усе що тут відбувається. Думаю він дасть хороші настанови для легшої роботи. А зараз, мені ліпше трохи відновити свої сили, бо біль так просто не пройде.

Це ж як треба було прорахуватися, щоб бути спійманим...
____________________________________________________________

Післямова
Привіт усім читачам цієї історії, що дочитали аж до цього моменту. Дякую за те що ви прочитали цей, вже четвертий розділ. Якщо вам справді сподобалося, прошу оцінити цю історію та написати коментар, щоб показати що я не дарма працюю над написанням своїх історій. До того ж це найбільший розділ серед усіх написаних, тож хиб тут не менше ніж ворогів у Тімоті, тому прошу також писати що до хиб, оскільки я 100% щось пропустив)

Також хочу сказати, що в мене є телеграм канал, на якому вже є усі нині наявні розділи у кількох форматах файлів. Також там будуть знаходитися ШІ стилізації персонажів, щоб ви як читачі, могли приблизно уявити як виглядають персонажі на мою думку.

Прошу донатити на ЗСУ та не забувати про підтримку українського контенту. На цьому все, бажаю вам удачі, а сам йду працювати далі.

ТГК: https://t.me/RaymundMoment