Шок, страх та нове життя

- Дене! Приятелю живи! Зараз надійде допомога, тільки благаю, протримайся ще бодай трохи!– долинув дивний крик з усіх боків.

Одразу дивний, але гучний крик, який був наповнений жалю та страху, пролунав настільки голосно, що здавалося наче я зараз оглухну. Взагалі, це кричав мій старий друг, з яким ми разом пройшли неймовірно багато перешкод. Проте чуючи цей крик я думав не про нього. Я думав лише про свою доньку Люсі, та шкодував, що так і не встиг сказати їй бодай одне слово «вибач»…

Розплющивши очі та оглянувши усе довкола, я побачив лише темну нескінченну темряву, крізь яку не було видно нічого, окрім мене самого. Жодного блиску, жодного звуку, жодного білого чи сірого предмету. Лише чорна нескінченність, та я. При цьому я не відчував болі у грудях, не відчував гніву через свою смерть, та навіть не відчував чогось своїм дотиком. Єдине що я міг відчути, це жаль, та печаль. А все тому, що лише один постріл, зміг відокремити мене від світу живих, та кинути у це невідоме, темне, та моторошне місце.

Де я був? Здавалося, що я знаходжуся у пустому просторі, в якому не мало б нічого бути окрім мене, проте у цьому просторі, якимось чином була підлога, повітря, та я, що в теорії не можливо.

Хоча, якщо так подумати, мабуть вже байдуже де я знаходжуся. Я загинув, і цього не змінити. Якби моя мати потрапила сюди, вона б вже почала говорити про якесь чистилище, та про те що Бог хоче випробувати її, чи готова вона до нового життя. Але ж я розумію, що це все маячня, і що Бога не існує. Існує лише природний людям страх, тупість, та дикість. Лише так звана «людяність», може змінити людину на краще. Проте не всі здатні набути такої навички за все своє життя.

Легко зітхнувши, змученим та сумним поглядом я обережно поглянув вниз, щоб розгледіти підлогу що має бути піді мною. До цього я навіть не повертав головою, настільки мені було байдуже на це навколишнє середовище.

Проте замість того щоб побачити підлогу, я побачив лише свої ноги. При цьому я був у сидячому положенні, та наче сидів у якомусь чорному кріслі, що був таким самим згустком темряви, що й усе довкола. Проте навіть не це було самим дивним. Побачивши свої ноги та тулуб, я не зустрів на них жодної подряпини від уламків скла, чи ще чогось. Замість цього я побачив лише одягнутий на собі дворянський одяг часів середньовіччя, що був акуратно пошитий, при цьому на ньому не було допущено навіть найменшої помітної похибки при його виробництві. Збоку я міг виглядати наче мала дитина, котра знайшла щось, що до цього вона ніколи раніше не бачила. З цікавості, я вирішив обережно доторкнутися до цього одягу що був на мені, щоб впевнитися що цей одяг справжній. Схопивши своїми пальцями одяг, та намагаючись відчути щось бодай своїм дотиком, мене різко немов вдарили по голові. Неочікуваний біль, з'явився разом з гулом у вухах. До мене наче повернулися усі види сприйняття, і через це мене практично не рвало на частини. Звісно біль через недовгий проміжок часу почав спадати, а гул у вухах, зникати.

Саме тоді я зміг трохи сконцентруватися на своїх відчуттях, і я звернув увагу, що на моїй голові знаходиться щось металеве, та тяжке. Але що це були за дивні відчуття? Чому мене різко розболілася голова, та чому усе довкола почало давати про себе знати у такі формі? 

Закінчивши задавати собі питання, я вдихнув на повні груди, після чого мене знову заболіла голова, і у вухах почало пищати. Після цього, я стиснув лівою рукою підлокітник цього чорного крісла, доки правою рукою тримався за голову, бажаючи щоб біль та писк у вухах зникли. Стиснувши зуби, я розплющив очі, та перед моїми очима відкрилася страшна та дивна картина. Я побачив неймовірно велику тронну залу, по стінам якої були розвішані стяги фіолетового кольору, а неподалік від мене лежала величезна залізно-скляна люстра, під якою був чоловік. Помітивши чоловіка під цією люстрою, я спершу жахнувся. У чоловіка не було руки, лице і його тіло було у склі, а сам він по троху стікав кров'ю. Звісно він загинув.

Зі здивування та розгубленості, я піднявся зі свого крісла, не розуміючи навіть де я опинився. Тільки коли я встав, я помітив що те на чому я сидів, було насправді троном, обрамленим золотом й сріблом. При цьому цей трон мав вигляд як якийсь витвір мистецтва, і достатньо було трохи оглянути трон, як можна було помітити скіпетр, що лежав буквально в метрі від трону.

Не встиг я пройти бодай крок чи промовити бодай слово, як крізь дзвін у вухах я почув гучний крик. – Ваша Величносте! З вами усе в порядку? – Обернувшись у сторону звідки лунав цей крик, я помітив, як до мене біжить вродливий чоловік в трохи побитих легких обладунках. Його обличчя було збентежене та нажахане, при цьому за ним йшла варта, що з здивованим лицем прямувала до мене.

Щойно чоловік підійшов достатньо близько, він немов відчув полегшення, яке до цього ще не відчував. - Ваша Величносте, ви живі! Слава Богу ви живі! – кричав чолов’яга з полегшенням на лиці. Варта що була з ним, стали коло нього позаду, та дивилися прямо на мене, не говорячи а ні слова. – Ваша Величносте, тут небезпечно. Нам слід пройти у безпечніше місце, інакше може статися ще щось подібне. - Мовив чоловік, намагаючись поводитися поважно до мене, як до важливої особистості.

На мить, на моєму обличчі можна було помітити суміш шоку, здивування та нерозуміння. І це продовжувалося не довго, проте навіть від моєї мовчазної реакції, чоловік що був передімною почав трохи нервувати. Я вже хотів щось відповісти, як миттю, дивним мені чином, я зміг згадати цього чоловіка, поглянувши у його очі. Цього чоловіка звати Осборном, і він є моїм особистим охоронцем, а якщо бути точнішим, він є королівським лицарем... Але як це можливо, щоб я зміг так миттєво згадати людину, яку я вперше бачу у своєму житті?

Ще в районі десяти секунд я тримався за голову, та спираючись на трон, намагався щось промовити. Все ж трохи прийшовши до тями, я зміг крізь силу промовити. – Що це чорт його дери було?...

Відповідь від чоловіка була практично миттєвою, і вона не говорила нічого справді цінного чи ясного. - Ми не знаємо Ваша Величносте, але мабуть це землетрус. Все навколо вказує на це. – Занепокоєно відповів чоловік, дивлячись кудись у бік люстри.

Землетрус? Якби це був землетрус, він би викликав набагато більше руйнувань, ніж одна люстра що вбила людину. Це не міг бути землетрус, проте я цього звісно не вимовив у голос. Замість цього я поглянув спершу на люстру, а потім на стелю. І те що було на стелі, неаби як здивувало мене. На стелі була діра, крізь яку виднілося небо, усіяне хмарами. 

Одразу після побаченого, скрипнувши зубами від болю, та продовжуючи спиратися на трон, я промовив. - Ні, це аж ніяк не землетрус. Це будь що, але не землетрус. Негайно знайдіть причину цієї катастрофи, та покличте Прем'єр Міністра у мій кабінет.

- Але ж Ваша Величність...

- Негайно знайди Прем’єр Міністра! – Злісно крикнув я, хапаючись за голову. – А я піду до кабінету, де я й буду його очікувати. – Тихо пробурмотів я, намагаючись згадати де мав бути мій кабінет, оскільки я вже зрозумів, що я тут король, і в кожного поважаючого себе короля, мав би бути свій кабінет для роботи з паперами й усіляким подібним. 

- Гаразд... Як скажете Ваша Величність. – Вимовив Осборн, з нотками тривоги в голосі. – Так, ви обоє. - Мовив Осборн вказуючи на двох вартових що були поряд. - Проведіть Його Величність до його кабінету, доки ми будемо шукати причини виникнення цього інциденту.

Майже одразу ці два вартових кивнули, і попри певну незграбність, вони доклали усіх зусиль щоб допомогти мені йти. Вже через кілька хвилин ми досягнули мого кабінету, і звісно, кабінет мені теж був не знайомий, як і усі стіни цього місця. Проте трохи напруживши свій мозок, я зміг трохи пригадати що це за місце. Це палац у столиці величезного королівства, й в цьому палаці відбуваються основні політичні події цього королівства, та з моїх спогадів, моє ім'я це Тімоті Вімблдон, та я тутешній король.

Дійшовши до кабінету, лицарі відчинили двері, та почали допомагати мені дійти до крісла. Було достатньо кинути лише один невеликий погляд, щоб зрозуміти, що це місце по справжньому варте вкладених коштів. Красиві охайні стіни, килим, чудове крісло Лорда, дивани й крісла з подушками для відпочинку, книжні полиці, камін, та якісний робочий стіл, на якому була купка паперів, перо, чорнильниця, воскова печатка, й неподалік у кутку кімнати була чудова велика шафа. Видно, що це справді кабінет якогось вельможі, а не офісного робітника чи не дай Бог, працівника заводу з виробництва палива.

Одразу як мене посадили на крісло, вартові низько вклонившись, чітко запитали чи потрібно ще з чимось допомогти. На що я миттєво наказав варті вийти з кабінету, та лишити мене в спокої. Хапаючись за голову та відчуваючи невимовний біль який зростав з кожним подихом, я зняв з себе цю дурнувату корону, яка весь цей час була на мені, після чого гримнувши її об стіл, я зняв і мантію, яка була такою ж неймовірно важкою.

Зараз, коли я зменшив тягар з плечей та шиї, моя голова стала менше боліти, та це дозволило мені бодай якось думати. Одразу я почав задавати собі купу питань. Хто я? Де я? Чому я тут? І чому я досі живий?

Звісно у мене не було чітких відповідей на ці питання. Але що я точно збагнув, так це те, що я живий, та навіть можна сказати, цілий та неушкоджений.

З моїх спогадів, я можу зрозуміти що я Король Тімоті Вімблдон. Але крім імені та дивакуватого прізвища, я також був одним з п’яти наступників на трон Ґрейкаслу. Чудово, а тепер мені треба знати що сталося... Набравши побільше повітря у свої легені, я почав міркувати на цю тему, і все ж я згадав про розмову з лицарем шляхетного походження, який і загинув під цією люстрою. Він доповідав про стан його земель, як вмить стеля обвалилася та щось наче вибухнуло у повітрі. Але як це можливо щоб у часи середньовіччя, в яких я схоже перебуваю, були бомби? Це ж... Неможливо.

Хай там як це не те що я хотів згадати, проте це всеж досить важлива інформація. Мені слід пригадати якомога більше, та докласти усіх зусиль, щоб не вмерти від якоїсь хріні.

Щойно я виринув зі своїх думок, та трохи перевів подих, я почув нервовий стук, який лунав зі сторони дверей. Здогадуючись що це міг бути Прем’єр Міністр, я чітко та виразно вигукнув. – Заходьте.

Почувши мій дозвіл, двері відчинилися, і у кабінет зайшов старуватий чоловік з золотистим, трохи посивівшим волоссям, та з морщинками коло очей, що вказували на його вік. Він підійшов ближче до столу, та низько вклонившись мені, повернувся у звичайну позу, та поглянув мені у вічі. По лицю що я міг розгледіти, його занепокоєння, що сто відсотково було пов'язано з цим "землетрусом". – Викликали Ваше Величносте? – Запитав чоловік.

- Так... Прем’єр Міністре, я вас скликав щоб ви негайно зібрали усіх присутніх Міністрів у залі для зустрічей вельмож. – Відповів я, стукаючи пальцями бо столу. Саме після цієї фрази я зміг крізь силу згадати ім’я Прем’єр Міністра що стояв переді мною. Прем’єр Міністра звали Маркізом Вайком, і хоча те як його кликали було для мене трохи дивним, я не надав цьому якогось особливого значення.

- Але Ваша Величність, ви чули цей гуркіт який стався недавно. Мабуть не ліпшою ідею буде лишатися тут... – Пролунала відповідь, з вуст Прем’єр Міністра.

Почувши це, я наче відчув цей страх. З моєї сторони це виглядало більш жалюгідно, якщо враховувати що він був в іншому кінці замку за моїми спогадами. – Маркіз Вайк, я знаю що я роблю. Те що сталося, більше не повториться по як мінімум одній простій причині. Ті хто це зробили вже втекли, і момент за який вони повернуться може зайняти чимало часу. А тому виконуйте мій наказ! Від цього залежить життя не тільки Ґрейкасла, але і їхні життя! - Викрикнув я, притискаючи руку до лоба. - Так і передайте, щоб вони знали чому їм слід прийти.

Маркіз нічого не відповів на мій крик. Він лише кивнув, вклонився, та вийшов з кабінету зачинивши за собою двері. На вигляд він був трохи обурений моїми словами, але якось чхати. Той хто це зробив, точно цілився на мене, і це не говорить про хороші наміри нападника. Та й загалом мені б слід було відпочити, але що як це знову повториться? Не думаю що зараз ліпший варіант, це відпочивати сидячи у кріслі. Треба знайти тут щось, що дасть мені згадати більше.

Відчинивши шухляди свого столу, я почав обшукувати та переглядати кожен папірець, проте так і не побачив практично нічого корисного. Купа паперів, чорнильниць та пір’я, що зараз не грали особливої ролі у моїх пошуках. Відчинивши останню найменшу шухляду, я побачив чотири дивних листа які були вже відкриті. Схопивши усі ці листи та діставши усе що в них було, я почав перечитувати ці повідомлення. Як тільки я закінчив, я згадав людину яка їх писала, а разом з тим згадав поразку на річці Червона Вода. Відправника звали Роландом Вімблдоном. Він був Четвертим принцом Ґрейкаслу та можна сказати, моїм молодшим братом. В останньому листі він розповідав про якусь свою помсту, і в теорії, це справді могло бути його помстою... Але я сумніваюся що він зміг створити бомбу. До того ж у нього слава бабника за спогадами Тімоті.

Трохи погортавши свої спогади, я нічого не знайшов про вибухівку. Але я знайшов спогад про порох, та про те, як його мені демонстрували. Це значить зараз той період коли тільки відкривають порох, а тому створити вибухівку можливо. Хоча по тому що я також можу сказати... Тімоті був жалюгідною людиною, а його брати та сестри не кращі за самого Тімоті, своїми вчинками та діями. Тутешній король в якого я схоже вселився, був неймовірно пихатим козлом, і не схоже що щось з наявних спогадів могло якось виправдати його.

Повільно зітхнувши, я взяв корону в руки, та оглянувши, просто поклав її до шухляди, після чого звернув увагу на свої руки. М’які та ніжні руки, що наче жодного дня у своєму житті, не займалися тяжкою працею. При цьому ці руки шалено тремтіли, наче від страху, який вже давно промайнув крізь мене та пішов. Мабуть це просто шок, чи вплив мого перевтілення.

Зітхнувши, я відкинув у бік свою мантію що весь цей час лежала у мене на колінах, та потерши свої тремтячі руки, задумав продовжити огляд усього довкола, як у двері знову постукали, та з того боку долинув голос Осборна. – Ваша Величносте, усі Міністри вас вже очікують.