- Дене! Приятелю живи! Зараз надійде допомога, тільки благаю, протримайся ще бодай трохи!– долинув дивний крик з усіх боків.
Одразу дивний, але гучний крик, який був наповнений жалю та страху, пролунав настільки голосно, що здавалося наче я зараз оглухну. Взагалі, це кричав мій старий друг, з яким ми разом пройшли неймовірно багато перешкод. Проте чуючи цей крик я думав не про нього. Я думав лише про свою доньку Люсі, та шкодував, що так і не встиг сказати їй бодай одне слово «вибач»…
Розплющивши очі та оглянувши усе довкола, я побачив лише темну нескінченну темряву, крізь яку не було видно нічого, окрім мене самого. Жодного блиску, жодного звуку, жодного білого чи сірого предмету. Лише чорна нескінченність, та я. При цьому я не відчував болі у грудях, не відчував гніву через свою смерть, та навіть не відчував чогось своїм дотиком. Єдине що я міг відчути, це жаль, та печаль. А все тому, що лише один постріл, зміг відокремити мене від світу живих, та кинути у це невідоме, темне, та моторошне місце.
Де я був? Здавалося, що я знаходжуся у пустому просторі, в якому не мало б нічого бути окрім мене, проте у цьому просторі, якимось чином була підлога, повітря, та я, що в теорії не можливо.
Хоча, якщо так подумати, мабуть вже байдуже де я знаходжуся. Я загинув, і цього не змінити. Якби моя мати потрапила сюди, вона б вже почала говорити про якесь чистилище, та про те що Бог хоче випробувати її, чи готова вона до нового життя. Але ж я розумію, що це все маячня, і що Бога не існує. Існує лише природний людям страх, тупість, та дикість. Лише так звана «людяність», може змінити людину на краще. Проте не всі здатні набути такої навички за все своє життя.
Легко зітхнувши, змученим та сумним поглядом я обережно поглянув вниз, щоб розгледіти підлогу що має бути піді мною. До цього я навіть не повертав головою, настільки мені було байдуже на це навколишнє середовище.
Проте замість того щоб побачити підлогу, я побачив лише свої ноги. При цьому я був у сидячому положенні, та наче сидів у якомусь чорному кріслі, що був таким самим згустком темряви, що й усе довкола. Проте навіть не це було самим дивним. Побачивши свої ноги та тулуб, я не зустрів на них жодної подряпини від уламків скла, чи ще чогось. Замість цього я побачив лише одягнутий на собі дворянський одяг часів середньовіччя, що був акуратно пошитий, при цьому на ньому не було допущено навіть найменшої помітної похибки при його виробництві. Збоку я міг виглядати наче мала дитина, котра знайшла щось, що до цього вона ніколи раніше не бачила. З цікавості, я вирішив обережно доторкнутися до цього одягу що був на мені, щоб впевнитися що цей одяг справжній. Схопивши своїми пальцями одяг, та намагаючись відчути щось бодай своїм дотиком, мене різко немов вдарили по голові. Неочікуваний біль, з'явився разом з гулом у вухах. До мене наче повернулися усі види сприйняття, і через це мене практично не рвало на частини. Звісно біль через недовгий проміжок часу почав спадати, а гул у вухах, зникати.
Саме тоді я зміг трохи сконцентруватися на своїх відчуттях, і я звернув увагу, що на моїй голові знаходиться щось металеве, та тяжке. Але що це були за дивні відчуття? Чому мене різко розболілася голова, та чому усе довкола почало давати про себе знати у такі формі?
Закінчивши задавати собі питання, я вдихнув на повні груди, після чого мене знову заболіла голова, і у вухах почало пищати. Після цього, я стиснув лівою рукою підлокітник цього чорного крісла, доки правою рукою тримався за голову, бажаючи щоб біль та писк у вухах зникли. Стиснувши зуби, я розплющив очі, та перед моїми очима відкрилася страшна та дивна картина. Я побачив неймовірно велику тронну залу, по стінам якої були розвішані стяги фіолетового кольору, а неподалік від мене лежала величезна залізно-скляна люстра, під якою був чоловік. Помітивши чоловіка під цією люстрою, я спершу жахнувся. У чоловіка не було руки, лице і його тіло було у склі, а сам він по троху стікав кров'ю. Звісно він загинув.
Зі здивування та розгубленості, я піднявся зі свого крісла, не розуміючи навіть де я опинився. Тільки коли я встав, я помітив що те на чому я сидів, було насправді троном, обрамленим золотом й сріблом. При цьому цей трон мав вигляд як якийсь витвір мистецтва, і достатньо було трохи оглянути трон, як можна було помітити скіпетр, що лежав буквально в метрі від трону.
Не встиг я пройти бодай крок чи промовити бодай слово, як крізь дзвін у вухах я почув гучний крик. – Ваша Величносте! З вами усе в порядку? – Обернувшись у сторону звідки лунав цей крик, я помітив, як до мене біжить вродливий чоловік в трохи побитих легких обладунках. Його обличчя було збентежене та нажахане, при цьому за ним йшла варта, що з здивованим лицем прямувала до мене.
Щойно чоловік підійшов достатньо близько, він немов відчув полегшення, яке до цього ще не відчував. - Ваша Величносте, ви живі! Слава Богу ви живі! – кричав чолов’яга з полегшенням на лиці. Варта що була з ним, стали коло нього позаду, та дивилися прямо на мене, не говорячи а ні слова. – Ваша Величносте, тут небезпечно. Нам слід пройти у безпечніше місце, інакше може статися ще щось подібне. - Мовив чоловік, намагаючись поводитися поважно до мене, як до важливої особистості.
На мить, на моєму обличчі можна було помітити суміш шоку, здивування та нерозуміння. І це продовжувалося не довго, проте навіть від моєї мовчазної реакції, чоловік що був передімною почав трохи нервувати. Я вже хотів щось відповісти, як миттю, дивним мені чином, я зміг згадати цього чоловіка, поглянувши у його очі. Цього чоловіка звати Осборном, і він є моїм особистим охоронцем, а якщо бути точнішим, він є королівським лицарем... Але як це можливо, щоб я зміг так миттєво згадати людину, яку я вперше бачу у своєму житті?
Ще в районі десяти секунд я тримався за голову, та спираючись на трон, намагався щось промовити. Все ж трохи прийшовши до тями, я зміг крізь силу промовити. – Що це чорт його дери було?...
Відповідь від чоловіка була практично миттєвою, і вона не говорила нічого справді цінного чи ясного. - Ми не знаємо Ваша Величносте, але мабуть це землетрус. Все навколо вказує на це. – Занепокоєно відповів чоловік, дивлячись кудись у бік люстри.
Землетрус? Якби це був землетрус, він би викликав набагато більше руйнувань, ніж одна люстра що вбила людину. Це не міг бути землетрус, проте я цього звісно не вимовив у голос. Замість цього я поглянув спершу на люстру, а потім на стелю. І те що було на стелі, неаби як здивувало мене. На стелі була діра, крізь яку виднілося небо, усіяне хмарами.
Одразу після побаченого, скрипнувши зубами від болю, та продовжуючи спиратися на трон, я промовив. - Ні, це аж ніяк не землетрус. Це будь що, але не землетрус. Негайно знайдіть причину цієї катастрофи, та покличте Прем'єр Міністра у мій кабінет.
- Але ж Ваша Величність...
- Негайно знайди Прем’єр Міністра! – Злісно крикнув я, хапаючись за голову. – А я піду до кабінету, де я й буду його очікувати. – Тихо пробурмотів я, намагаючись згадати де мав бути мій кабінет, оскільки я вже зрозумів, що я тут король, і в кожного поважаючого себе короля, мав би бути свій кабінет для роботи з паперами й усіляким подібним.
- Гаразд... Як скажете Ваша Величність. – Вимовив Осборн, з нотками тривоги в голосі. – Так, ви обоє. - Мовив Осборн вказуючи на двох вартових що були поряд. - Проведіть Його Величність до його кабінету, доки ми будемо шукати причини виникнення цього інциденту.
Майже одразу ці два вартових кивнули, і попри певну незграбність, вони доклали усіх зусиль щоб допомогти мені йти. Вже через кілька хвилин ми досягнули мого кабінету, і звісно, кабінет мені теж був не знайомий, як і усі стіни цього місця. Проте трохи напруживши свій мозок, я зміг трохи пригадати що це за місце. Це палац у столиці величезного королівства, й в цьому палаці відбуваються основні політичні події цього королівства, та з моїх спогадів, моє ім'я це Тімоті Вімблдон, та я тутешній король.
Дійшовши до кабінету, лицарі відчинили двері, та почали допомагати мені дійти до крісла. Було достатньо кинути лише один невеликий погляд, щоб зрозуміти, що це місце по справжньому варте вкладених коштів. Красиві охайні стіни, килим, чудове крісло Лорда, дивани й крісла з подушками для відпочинку, книжні полиці, камін, та якісний робочий стіл, на якому була купка паперів, перо, чорнильниця, воскова печатка, й неподалік у кутку кімнати була чудова велика шафа. Видно, що це справді кабінет якогось вельможі, а не офісного робітника чи не дай Бог, працівника заводу з виробництва палива.
Одразу як мене посадили на крісло, вартові низько вклонившись, чітко запитали чи потрібно ще з чимось допомогти. На що я миттєво наказав варті вийти з кабінету, та лишити мене в спокої. Хапаючись за голову та відчуваючи невимовний біль який зростав з кожним подихом, я зняв з себе цю дурнувату корону, яка весь цей час була на мені, після чого гримнувши її об стіл, я зняв і мантію, яка була такою ж неймовірно важкою.
Зараз, коли я зменшив тягар з плечей та шиї, моя голова стала менше боліти, та це дозволило мені бодай якось думати. Одразу я почав задавати собі купу питань. Хто я? Де я? Чому я тут? І чому я досі живий?
Звісно у мене не було чітких відповідей на ці питання. Але що я точно збагнув, так це те, що я живий, та навіть можна сказати, цілий та неушкоджений.
З моїх спогадів, я можу зрозуміти що я Король Тімоті Вімблдон. Але крім імені та дивакуватого прізвища, я також був одним з п’яти наступників на трон Ґрейкаслу. Чудово, а тепер мені треба знати що сталося... Набравши побільше повітря у свої легені, я почав міркувати на цю тему, і все ж я згадав про розмову з лицарем шляхетного походження, який і загинув під цією люстрою. Він доповідав про стан його земель, як вмить стеля обвалилася та щось наче вибухнуло у повітрі. Але як це можливо щоб у часи середньовіччя, в яких я схоже перебуваю, були бомби? Це ж... Неможливо.
Хай там як це не те що я хотів згадати, проте це всеж досить важлива інформація. Мені слід пригадати якомога більше, та докласти усіх зусиль, щоб не вмерти від якоїсь хріні.
Щойно я виринув зі своїх думок, та трохи перевів подих, я почув нервовий стук, який лунав зі сторони дверей. Здогадуючись що це міг бути Прем’єр Міністр, я чітко та виразно вигукнув. – Заходьте.
Почувши мій дозвіл, двері відчинилися, і у кабінет зайшов старуватий чоловік з золотистим, трохи посивівшим волоссям, та з морщинками коло очей, що вказували на його вік. Він підійшов ближче до столу, та низько вклонившись мені, повернувся у звичайну позу, та поглянув мені у вічі. По лицю що я міг розгледіти, його занепокоєння, що сто відсотково було пов'язано з цим "землетрусом". – Викликали Ваше Величносте? – Запитав чоловік.
- Так... Прем’єр Міністре, я вас скликав щоб ви негайно зібрали усіх присутніх Міністрів у залі для зустрічей вельмож. – Відповів я, стукаючи пальцями бо столу. Саме після цієї фрази я зміг крізь силу згадати ім’я Прем’єр Міністра що стояв переді мною. Прем’єр Міністра звали Маркізом Вайком, і хоча те як його кликали було для мене трохи дивним, я не надав цьому якогось особливого значення.
- Але Ваша Величність, ви чули цей гуркіт який стався недавно. Мабуть не ліпшою ідею буде лишатися тут... – Пролунала відповідь, з вуст Прем’єр Міністра.
Почувши це, я наче відчув цей страх. З моєї сторони це виглядало більш жалюгідно, якщо враховувати що він був в іншому кінці замку за моїми спогадами. – Маркіз Вайк, я знаю що я роблю. Те що сталося, більше не повториться по як мінімум одній простій причині. Ті хто це зробили вже втекли, і момент за який вони повернуться може зайняти чимало часу. А тому виконуйте мій наказ! Від цього залежить життя не тільки Ґрейкасла, але і їхні життя! - Викрикнув я, притискаючи руку до лоба. - Так і передайте, щоб вони знали чому їм слід прийти.
Маркіз нічого не відповів на мій крик. Він лише кивнув, вклонився, та вийшов з кабінету зачинивши за собою двері. На вигляд він був трохи обурений моїми словами, але якось чхати. Той хто це зробив, точно цілився на мене, і це не говорить про хороші наміри нападника. Та й загалом мені б слід було відпочити, але що як це знову повториться? Не думаю що зараз ліпший варіант, це відпочивати сидячи у кріслі. Треба знайти тут щось, що дасть мені згадати більше.
Відчинивши шухляди свого столу, я почав обшукувати та переглядати кожен папірець, проте так і не побачив практично нічого корисного. Купа паперів, чорнильниць та пір’я, що зараз не грали особливої ролі у моїх пошуках. Відчинивши останню найменшу шухляду, я побачив чотири дивних листа які були вже відкриті. Схопивши усі ці листи та діставши усе що в них було, я почав перечитувати ці повідомлення. Як тільки я закінчив, я згадав людину яка їх писала, а разом з тим згадав поразку на річці Червона Вода. Відправника звали Роландом Вімблдоном. Він був Четвертим принцом Ґрейкаслу та можна сказати, моїм молодшим братом. В останньому листі він розповідав про якусь свою помсту, і в теорії, це справді могло бути його помстою... Але я сумніваюся що він зміг створити бомбу. До того ж у нього слава бабника за спогадами Тімоті.
Трохи погортавши свої спогади, я нічого не знайшов про вибухівку. Але я знайшов спогад про порох, та про те, як його мені демонстрували. Це значить зараз той період коли тільки відкривають порох, а тому створити вибухівку можливо. Хоча по тому що я також можу сказати... Тімоті був жалюгідною людиною, а його брати та сестри не кращі за самого Тімоті, своїми вчинками та діями. Тутешній король в якого я схоже вселився, був неймовірно пихатим козлом, і не схоже що щось з наявних спогадів могло якось виправдати його.
Повільно зітхнувши, я взяв корону в руки, та оглянувши, просто поклав її до шухляди, після чого звернув увагу на свої руки. М’які та ніжні руки, що наче жодного дня у своєму житті, не займалися тяжкою працею. При цьому ці руки шалено тремтіли, наче від страху, який вже давно промайнув крізь мене та пішов. Мабуть це просто шок, чи вплив мого перевтілення.
Зітхнувши, я відкинув у бік свою мантію що весь цей час лежала у мене на колінах, та потерши свої тремтячі руки, задумав продовжити огляд усього довкола, як у двері знову постукали, та з того боку долинув голос Осборна. – Ваша Величносте, усі Міністри вас вже очікують.
Далі
Розділ 2 - Зустріч з Міністрами
Щойно я ступив на поріг цього залу, я відчув наче по моїй спині пройшла не одна сотня мурах. Чому? Тому що усі присутні дивилися прямісінько на мене, не відводячи погляду. Проте всі дивилися на мене по різному. Хтось дивився на мене з байдужістю, намагаючись приховати своє ставлення до мене за зовнішнім виглядом, обличчям, та манерами. Де хто з присутніх навпаки, були дуже зацікавлені у зустрічі зі мною, хоча таких людей я можу перерахувати на пальцях однієї руки. Останні ж, виглядали так, наче вбачали у мені наживу, що було досить неприємним фактом, але не секретом. Не показуючи жодних емоцій, я зі спокійним обличчям підійшов ближче до столу, та доторкнувшись до нього кінчиками пальців, я почув різкий звук, що нагадував відсування стільця по килиму. Звернувши на це увагу, я побачив як усі Міністри встали, та низько вклонившись, вигукнули лише одну фразу. – Раді бачити в доброму здоров'ї Вашу Величність! Побачивши це, я навіть слова не проронив. Я лише відвів погляд від цієї вистави, та легко зітхнувши, сів на своє місце, кинувши одну ногу на іншу, та склавши руки на столі, чекаючи поки всі сядуть на свої крісла. Не побачивши нічого у відповідь, Міністри лише тихо посідали, та почали знову шурхати стільцями, сідаючи ближче до столу. Поки я готувався до свого монологу, почалося активне перешіптування, що було сконцентровано на останніх рядах зали. Мало того що це було чистою неповагою, так це ще й сильно напружувало, від чого моя голова знову починала гудіти. Саме тому, щоб усі чітко звернули на мене увагу, та повністю замовкли, я тричі постукав по столу кісточкою середнього пальця, після чого усі дуже швидко затихли, дозволивши почати. – Вітаю усіх присутніх тут міністрів та важливих для Ґрейкасла людей. Сьогодні, думаю усі чули цей грім, що пролунав на всю столицю, зганьбивши неприступність палацу та сили короля як такі. Саме тому я вирішив, що час трохи розібратися у стані королівства як такого, оскільки якщо нічого не зміниться, подібний "грім", може повторитися. Майже усі Міністри мовчали, не наважуючись піти першими, що дратувало мене більше, ніж проста зневага. Лише одна людина серед усіх присутніх вирішила почати. – Ваша Величносте, чи можу я почати першим? – Мовив чоловік, дивлячись на усіх присутніх Міністрів з нотками презирства, наче стидаючись що він сидить серед таких боягузів. Цей чоловік досить сильно виділявся порівняно з іншими Міністрами, в першу чергу своєю поведінкою. Він був добре одягнений, мав добре зачісане коротке волосся, та при цьому його погляд і дії були спокійними та плавними. Видно, що він не перший рук працює у плідній співпраці з королем, оскільки він поводився набагато спокійніше за інших, та виглядає набагато рішучішим. – Звісно, я уважно слухаю. – Дякую за таку можливість висловити свою думку, Ваша Величносте. – Мовив Міністр з перебільшеною повагою, яка навіть йому була досить огидна. – Ваша Величносте, я пропоную прибрати наших лицарів з території Порту Чистої Води. Війна проти принцеси Ґарсії скінчилася перемогою, і її Високість більше не контролює регіон, звільняючи нам руки на півдні. Я вважаю, що розформувавши більшу частину лицарів на півдні, ми зможемо звільнити велику суму коштів та продовольства, для відновлення регіону. Якщо ми цього не зробимо, величезні суми грошей полетять у нікуди, а відновлення затягнеться на невідомий строк, через що може початися голод у південних регіонах. Вислухавши подібну думку, я пригадав хто цей чоловік. Його звали Лорен Мур, й він був найбільшим прихильником миру, та процвітання серед Міністрів. Лорен Мур, досить самовпевнена особа, що займає місце Міністра Економіки Ґрейкаслу, та постійно висловлює своє скептичне ставлення, до будь-якого озброєного конфлікту. Лорен Мур працював ще за часів Вімблдона III, і за тим що я знаю, він був одним з найкращих Економістів які тільки були серед усіх чотирьох королівств. Це і було причиною чому за свою нахабність він досі живий, та при цьому їсть свій зароблений плідною працею хліб. – Чудова ідея, чи будуть у вас ще якісь пропозиції? – Поки ні, Ваша Величносте. – Мовив Міністр, похитуючи своєю головою. – Гаразд, у такому разі я хочу почути ще кілька думок. – Голосно вигукнув я, бажаючи почути ще більше нових, цікавих ідей. У ту ж мить пролунав низький голос. – Ваша Величносте, прошу дозволити висловити свою думку перед усіма тут присутніми. – Дозволяю – Мовив я, дивлячись на чоловіка. В цю мить цей чоловік, чимось схожий з мисливцем на вампірів у поєднанні з Міністром, встав зі свого стільця, та трохи прокашлявшись, мовив. – Як голова мисливців на відьом, та не прямий представник від церкви, я хочу висунути свою пропозицію, про негайне розслідування цього нападу та спробу замаху на Його Величність. Я, як і більшість тут присутніх, майже повністю впевнені у тому, що за цим замахом стоять відьми! – Ліпше б вам замовкнути Ленглі! Ви знаєте що сталося минулого разу, коли були проведені останні пошуки відьом по столиці. Ваші методи не дієві, та призводять лише до лишніх збитків! Тим хто почав кричати у сторону мисливця на відьом, виявився Міністр економіки, що встав, та почав гнівно жестикулювати, подекуди вказуючи на Ленглі пальцем. Побачивши це, Міністр поряд з Муром почав його заспокоювати. – Муре, заспокойтеся. Разом з Міністром Економіки, піднявся також ще один чоловік, з чорним досить довгим волоссям, що було заплетеним в одну косу. Чоловіку на вигляд було тридцять, але навіть так на його лиці було досить багато зморшок. Це був Міністр Закордонних справ Куля Флінн, що спробував заспокоїти присутніх, та мав на меті зупинити сварку, що от мала початися. – Прошу заспокоїтися, зараз не час для подібних речей. Сядьте на свої місця. Проте Флінна ніхто навіть не слухав, оскільки Міністр економіки продовжив кричати. – Ви дарма витрачаєте величезну кількість коштів, при цьому використовуючи варварські методи, та руйнуючи роботу цілих гільдій у нашій столиці! Я протестую, проти вашої участі у цих, та наступних засідань. – Та як ви смієте Муре! Якби не церква, а разом з ними й мисливці на відьом, ви б давно гнили в землі! Вислуховуючи це, я в районі шести хвилин спостерігав на дебати двох людей, що поступово перетворювалася в буквальну сварку. Спершу я терпів, та просто вислуховував думку кожного, лише стукаючи своїм взуттям по підлозі, від бажання втрутитися. Коли ж дебати перетворилися в цілковите закидування один одного образами, я почав відчувати головний біль через велику кількість криків. Від цього я просто встав, та крикнув, демонстративно вдаривши по столу. – Годі! Негайно припинили весь цей балаган, та посідали на свої місця! Миттєво усі Міністри, що вступили у цю сварку, звернули на мене увагу, та побачивши моє розлючене обличчя, припинили розмовляти. Першим хто щось промовив, був Ленглі, що вибачився, та сів на своє місце. Після цього, Міністри поступово почали повторювати за ним, та поверталися на свої місця. Лише Міністр економіки стояв непорушно, свердлячи Ленглі своїм поглядом. Тільки коли усі посідали, він помітив мій гнівний погляд, що буквально говорив сісти. Міністр навіть не сіпнувся від мого погляду, він лише спокійно вимовив – Перепрошую за подібне, Ваша Величносте. – після чого сів на своє місце, продовжуючи дивитися на Ленглі з гнівним поглядом. – Значить, з усього почутого, я зробив свій висновок. – З гнівним тоном сказав я, навіть не наважуючись на те, щоб сісти. – Я забороняю проведення ще одного полювання на відьом, через велику кількість факторів. Я вже знаю скільки невинних людей загинуло після ваших нікчемних спроб знайти відьом! Що вже говорити про збитки, що вийшли у досить велику суму, яка могла б піти у щось більш важливе. Ви - Ленглі, змогли спаплюжити себе не тільки у своїй справі, так ще й на цих зборах. – Але ж Ваша Величносте... – Я не бажаю чути жодних виправдань! – Сповненим гніву голосом крикнув я на Ленглі, змусивши його замовкнути. Коли ж настала повна тиша, й усі дивилися на мене, я продовжив вже більш спокійним голосом. – Лорен Мур. – Так, Ваша Величносте? – Миттєво відгукнувся Міністр економіки. – Надайте мені папери наших боргів, витрат та доходів продовж двох днів. Список має бути за минулий місяць, й має містити максимально детальну картину того, де найближчим часом може виникнути голод. Також потрібно щоб ви перерахували казну, оскільки будь-який золотий дракон буде важливий для нашої роботи. Вам усе ясно? – Так, Ваша Величносте. Робота буде зроблена у найшвидшому порядку. – Чудово, а тепер що до вас, Куля Флінн. – Промовив я, поправляючи своє волосся, що від гніву кинулося мені на очі. – Від вас мені потрібен цілковитий список відносин палацу з іншими дворянами, та повний розпис усіх дружніх до нас королівств. У вас також два дні на виконання цієї роботи. – Як накажете, Ваша Величносте. – Мовив Куля Флінн, з серйозним обличчям. - Гаразд. Також мене цікавить головний алхімік Релей Кеннет. Він присутній? - Так Ваша Величність, я тут та маю для вас чудові новини. – з бадьорим голосом відповів трохи старуватий сивий чоловік. - Якщо це новини про сніжний порошок, то можете навіть не починати говорити про свої відкриття, мене це не цікавить. Мене цікавить те, чи здобули ви якогось прогресу в способі використання? - Н-ні Ваша Величносте… – Понуро відповів алхімік. Не давши спершу жодної відповіді, запала невелика тиша. Логічно що не все йде одразу, але навіть за спогадами короля, 90% чиновників та важливих діячів у палаці, були не важливим для роботи кадрами, й трималися тут, лише завдяки своєму статусу. Зараз треба в найкоротші терміни придумати як зробити бодай мушкети, щоб протистояти ворогам. З того що я пам’ятаю, алхімічна майстерня Ґрейкаслу найкраща у світі, та виробляє рідкісні речі, такі як кришталеве скло, порох, парфуми й тому подібне. З Міністрами я розберуся пізніше. - Ясно… В такому випадку ми припиняємо неймовірну закупівлю селітри. Ми витрачаємо надто багато коштів на це. Ліпше б ви спрямували свій погляд на створення бодай чогось справді корисного. Звичайно увесь цей порошок ми будемо далі зберігати у таємниці, але відсьогодні, ви маєте сконцентруватися на пошуку інших займистих речовин, яких ми ще не відкрили. – Як накажете, Ваша величносте. – Мовив Релей, почісуючи свою бороду. Не маючи більше ідей що можна було б наказати, я хотів закінчити засідання, проте мене спинив голос одного з Міністрів. – Ваша Величносте, чи можу я висловити свою думку? Цим Міністром що привернув мою увагу, став Міністр Юстицій Лорд Пілоу. Досить важлива людина у цьому осередку непотрібних Міністрів. Можна навіть сказати, що він нічим не гірший за Міністра економіки, хоча й різниця також була. – Говоріть. – Дякую за таку можливість, Ваша Величносте. – З повагою вимовив Пілоу. – Я помітив, що лицарі почали частіше споживати церковні таблетки, задля досягнення військової мети. Я пропоную заборонити їх масове використання, та припинити давати їх простим людям, оскільки таблетки коштують досить дорого, а витрачають у пусту. - Я пропоную перестати використовувати ці церковні таблетки у наших військах! Ми ж бачимо що вони роблять з людьми. Нам треба знищити їх як можна швидше! Не зрозумівши про які таблетки йде мова, я уявив собі таблетки схожі на наркотичні, проте трохи пригадавши, я зміг зрозуміти що воно таке насправді. По суті це звичайний наркотик який дає сил. Але його вигляд скоріше схожий на таблетку риб'ячого жиру, та мав дивний колір. Одна подібна таблетка фактично нарікала людину на смерть, оскільки вона буквально роз'їдала твої нутрощі упродовж довгого часу. Трохи обміркувавши дію та можливе використання подібних таблеток, я відповів. – Ваша правда Лорде Пілоу, це досить хороша ідея. Проте треба враховувати що церква буде незадоволена тим, що ми різко припинимо закупівлю таблеток. Саме тому, я даю вам завдання. Сховайте усі таблетки як найдалі, та у найближчу неділю зробіть оголошення для церкви, що ми тимчасового припинимо закупівлю таблеток, через величезні витрати на поновлення лицарського складу. В такому разі, церква не буде на заваді, оскільки це, буде частковою правдою. – Ми так і зробимо Ваша Величносте. – Тоді, на цьому поки що все. Як тільки я отримаю та прочитаю ваші звіти, я знову скличу вас для подальшого розв'язання кількох питань, які будуть підняті на наступних зборах. А тепер я можу вважати засідання закінченим. Закінчивши говорити, я почав дивитися як усі присутні Міністри встають зі своїх стільців, та розходяться під наглядом варти. Коли ж усі розійшлися, я потягнувся, після чого задумливо дивився в одну точку на столі, з думкою про церкву, та про її вплив. Таблетки що здатні вбити лише за одне вживання, полювання на відьом, набожність та все інше. Це все бентежить, і мабуть, мені доведеться докласти неймовірних зусиль, щоб бодай замінити нинішню церкву на щось інше. Але зараз це все лише мрії… Легко зітхнувши, я подумки розсміявся з того як я навіть не зрозумівши що відбувається, почав швидко розв'язувати тутешні проблеми. Обертаючись, щоб піти у сторону де мене мала очікувати варта, стояв Осборн з трохи здивованим лицем. Як тільки я помітив його здивування, я легко посміхнувся, та коли він помітив мій погляд, майже миттєво змінився у лиці. – Ваша Величносте, давайте я вас проведу до кабінету. – Мовив Осборн, з трішки нервовим обличчям. На що я з тією ж усмішкою відповів. – Звісно. ____________________________________________________________ Післямова Привіт усім читачам цієї історії, що дочитали аж до цього моменту. Дякую за те що ви прочитали цей розділ. Якщо вам сподобалося, прошу оцінити цю історію та написати коментар, щоб показати що я не дарма проходив 4 кола пекла, щоб отримати такий результат. Прошу також писати що до хиб, оскільки деякі з цих хиб я міг просто не помітити. =) Також хочу сказати, що в мене є телеграм канал, на якому вже є усі нині наявні розділи у кількох форматах файлів. Також там будуть знаходитися ШІ стилізації персонажів, щоб ви як читачі, могли приблизно уявити як виглядають персонажі на мою думку. Прошу донатити на ЗСУ і та не забувати про підтримку українського контенту. На цьому все, бажаю вам удачі, а сам йду працювати далі. ТГК: https://t.me/RaymundMoment
Читати
Відгуки
Клас! Супер, твір дуже цікавий раджу всім, давно таке не читав!
Дуже класний твір раджу всім!
Клас!
Тепер стосовно моїх вражень. Початок не поганий просто тут є зайва сцена з темною кімнатою і жалем гг. Почалось би все відразу з того як гг приходить до тями то нічого б не змінилось, навіть стало б краще, і динамічніше. Хоча якщо це буде далі обігруватись, то окей. Що ще не сподобалось то оформлення, воно виглядає "важким". Мало абзаців, репліки в середині абзацу це банально важко читати. Що стосується самої історії поки важко сказати.
і я звернув увагу, що на моїй голові знаходиться щось металеве, та тяжке. Також я відчув що на моїй голові лежить щось металеве та тяжке.