Глибокої ночі дзижчали комахи, а Со-Йон міцно спала. Здавалося, вона ніколи не могла виспатись. Цікаво, може, вона скоро стане вищою. Я накрив її ковдрою і попрямував до підсобного приміщення, яке ми використовували як комору.

Усередині стояло старе радіо. Всі телефони і телевізори перестали працювати, але я подумав, що радіо все ще може працювати. Я не був упевнений, що зможу його полагодити, оскільки я був далекий від механізмів, але я мусив щось спробувати. Я увімкнув радіо з мінімальною надією, але зрештою нічого не вийшло. Налаштування приймача на різні станції також не допомогло.

Я подумав, що радіо було просто зношене. Треба було навчитися ремонтувати речі, коли була така нагода. Я вдарив радіо кілька разів, сподіваючись, що воно само налагодиться.

“Раніше воно лагодилось від кількох ударів…”

На жаль, у мене нічого не вийшло. Я зітхнув і підійшов до вікна. Хто винен у моєму невігластві? І хто винен у тому, що відбувається у світі? Визирнувши на вулицю, я помітив, що «вони» повернулися туди, звідки прийшли, зрозумівши, що їм більше немає на що полювати. А істота повернулася на своє звичне місце, продовжуючи займатися своїми звичними справами.

Ця відчайдушна реальність… сьогодні здавалася напрочуд мирною. Я замислився, чи це я просто звик до всього цього. Чи, може, моє відчуття небезпеки притупилося. Я зітхнув і втупився в нічне небо. Місяць світив яскравіше, ніж зазвичай. У такі моменти мені хотілося вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям. Але вікно з подвійним склом і штори закривали мені вид, немов просили повернутися на землю.

Я заплющив очі, концентруючись на дзижчанні комах. «Вони», здавалось, ніяк не реагували на дзижчання комах, просто мовчки роззирались довкола. Схоже, що вся їхня увага була зосереджена на тому, щоб визначити, звідки доноситься їхнє дзижчання, і вони не шкодували енергії на безглузді звуки. Я так і не зміг з'ясувати справжню причину цього, але завдяки комахам я зміг провести спокійний вечір.

Туп, туп, туп, туп, туп.

У цю мить раптова какофонія розірвала тишу. Я розплющив очі і подивився прямо перед собою в темряву. Я помітив кількох людей у будинку 101 – будинку навпроти мого – які, згорбивши спини, крадькома виходили на вулицю.

У такому багатоквартирному будинку, як цей, навіть найменший звук розносився по всьому комплексу, незалежно від того, наскільки щільно були зачинені вікна. Це було ще більш відчутно в таку ніч, як ця, коли можна було почути навіть цвірінькання комах. Я чув їх ще чіткіше, бо так зосереджено прислухався.

А як же «вони»? «Вони» покладалися на свій слух. «Вони» ніяк не могли пропустити це. Я швидко переключив свою увагу на вхід до будинку і зосередився на «них». «Вони» перестали розмахувати руками і дивилися прямо на будинок 101.

“«Вони» ніяк не могли цього пропустити. «Вони», певно, почули їх.”

Я простежив за «їхнім» поглядом і зрештою виявив, що дивлюся на людей зі 101‑го будинку. На вулиці було троє людей, двоє чоловіків і жінка. Чоловік, що стояв попереду, почав щось шепотіти тому, що стояв позаду, ніби помітивши «їхній» погляд. Тоді мені здалося, що чоловік, який стояв в кінці, здійняв шум.

Я не міг не відчути занепокоєння, дивлячись на них.

“Заходьте всередину і не виходьте більше на вулицю!”

Пересуватися вночі було практично самогубством. Набагато безпечніше було пересуватися вдень, коли «їхні» рухи були сповільнені. А в таку тиху ніч, як ця… «їхні» відчуття, мабуть, були особливо загострені.

Я вчепився в штори, спостерігаючи за трійцею, відчайдушно бажаючи, щоб вони повернулись всередину. На жаль, вони почали спускатися на перший поверх.

“Чому? Якого хріна вони спускаються? У них скінчилася їжа? Чи вони думають, що рятувальна команда ніколи не дістанеться до них? Чи вони більше не витримують відчаю через перебування у пастці? Чи вони чомусь вірять, що зможуть знайти допомогу ззовні?”

Мої очі були прикуті до них, коли вони поспішно рухалися вздовж стіни першого поверху. У цей момент одна з істот біля входу в будинок почала поводитися дивно. Вона рухала головою вгору-вниз, роблячи дивний вираз обличчя, і я почув слабке сопіння.

У той момент я не міг не думати про обличчя істоти, яку я бачив раніше вранці. Воно займалося своїми звичними справами, розмахуючи руками вперед і вниз на своєму звичному місці, але цього разу його рот був залитий кров'ю. До того, як дитина і жінка були з'їдені живцем напередодні ввечері, він тільки розмахував руками. Виходячи з цього, я мав би зробити висновок, що істота, мабуть, відчула запах крові дитини і жінки, а потім поласувала їхнім м'ясом. Це було єдиним поясненням того, що кров покривала його рот. Це означало, що «вони» також мали нюх.

Я не міг повірити, що це не спало мені на думку раніше. Я здивувався, чому я вважав, що «вони» покладаються виключно на слух. Ця думка викликала у мене мороз по шкірі, коли я спостерігав за трійцею, що рухалася вздовж стіни.

Я не міг не уявити собі найгіршого, що могло б статися з трійцею, якби їх спіймали «вони». Зрештою, якби йшлося лише про шум, вони могли б йти обережніше і дихати спокійніше, поки не опинилися б поза межами «їхньої» досяжності. Але як щодо «їхнього» нюху? Що, якби «вони» могли відчувати запах життєвої сили живих істот? Якщо так, то не було б жодного шансу втекти від «них», не будучи спійманим.

Я прикусив губу, дивлячись, як вони біжать.

“Чи можу я якось подати їм сигнал, щоб вони повернулись? Мусить бути якийсь спосіб подати їм сигнал.”

Однак у той момент у моїй голові промайнула досить холоднокровна думка.

“Чому я взагалі хвилююсь за них? Це все одно не моя справа.”

Я не міг їх врятувати, та й не мав жодної причини це робити. Але чомусь я не міг перестати за них хвилюватись. Чи не тому, що вони були такими ж людьми, як і я? Через те, що я знав, як це – бути таким, як вони? Чи… в глибині душі я таємно вболівав за них, щоб вони вибралися звідти живими і неушкодженими? Чи їхній успіх додасть мені мотивації, чи сміливості?

Я похитав головою і зітхнув. Зараз не було часу для таких думок. Я повинен був з'ясувати, що відбувається.

“Прокрутимо кілька сценаріїв і спробуємо спрогнозувати їхні результати. Якщо я дійсно допоможу їм і виведу їх звідти живими. А якщо вони почнуть мені погрожувати? І якщо вони підуть за рештою їжі, що залишилася у нас із Со-Йон…”

Тоді мені доведеться відбиватися від них. І в процесі хтось, напевно, буде поранений, або навіть загине. Зрозуміло, що тоді не було б жодного сенсу допомагати їм у першу чергу.

Але що, якби вони могли допомогти мені? Я почав обмірковувати, яку допомогу вони могли б мені запропонувати.

“Їжу? Ліки? Інформацію? Живу силу, щоб відбитися від «них»?”

Я уважно спостерігав за ними, перебираючи різні варіанти.

“На їхньому місці… я б не вибрав цей час для виходу назовні.”

Попри шум комах, не було сенсу рухатися вночі. Більше сенсу було рухатися вдень, коли шанси на виживання були вищими. Якби ця трійця звернула увагу на те, що «вони» робили, вони б зараз не вийшли на вулицю.

З цього я дійшов висновку, що вони не були такими вже й розумними. Вони діяли ірраціонально, не продумавши все до кінця. Хоча це правда, що дії іноді говорять голосніше, ніж слова, вони, ймовірно, мали безпечне місце, де вони могли б розробити стратегію, і, чесно кажучи, мусили б це зробити. І це було їхньою помилкою… Не продумати все до кінця.

Не було сенсу рятувати таких ірраціональних істот. Виправдавшись, я раптом відчув полегшення. Мені й справді не було сенсу ризикувати. Я повинен був піклуватися про Со-Йон. Її безпека була моїм пріоритетом номер один. Одна помилка, і наші життя можуть обірватися.

Я поклав голову на руки, коли переключив свою увагу на те, що вони робили. Вони пройшли повз стіни і досягли бічного входу зліва, і висунули голови на головну дорогу. Мені стало цікаво, що вони збираються робити далі.

“Куди вони йдуть?”

Для того, щоб отримати їжу, їм довелося б піти в цілодобовий магазин або супермаркет, а шлях до них пролягав через головний вхід. Але оскільки головний вхід переповнений «ними», це було неможливо. Проте бічний вихід зліва вів у нікуди. Якщо вони хотіли потрапити до будь-якого магазину, то мусили йти до правого виходу.

“То що ж вони шукають? Вони шукають інше місце, щоб сховатись?”

У цей момент чоловік, що йшов попереду, жестом наказав групі продовжувати рух вперед. На диво, на головній дорозі не було жодних істот. Всі «вони» в житловому комплексі звернули свою увагу на будинок 101. «Вони» почали збиратися навколо нього, а деякі з «них» почали принюхуватись у напрямку сходів.

“«Вони» пробують їх вистежити?”

Я не мав жодного уявлення про те, що задумала ця трійця, але повернутися вони вже не могли. Я почав нервово гризти нігті, поглядаючи на головну дорогу. Трійця швидко перейшла дорогу і тепер стояла на узбіччі. Через вимкнене світло я не міг розгледіти, перед яким магазином вони стояли. Я довго мружився, поки, на свій подив, не зрозумів, куди вони прямують. На будівлі був великий логотип і напис «Аптека».

“Вони ризикують життям, щоб піти в аптеку. З ними хтось хворий? Хтось із простудою? Харчове отруєння? Ентерит? Екзема?”

Я міг би придумати тисячі хвороб, на які міг би захворіти будь-хто в нашій ситуації. Без електрики та води наша імунна система слабшала. До того ж без електрики зберігати їжу було дуже складно, а відсутність можливості помитися ще гірше ускладнювала ситуацію.

Сповнений тривоги, я затулив рота і стиснув кулак. Невдовзі я почув звук важких кроків, що долинали з будинку 101, і спрямував свою увагу туди.

— О, боже…!

З моїх вуст вирвався вигук.

Клац! Клац!

«Вони» не йшли за трійцею. Натомість «вони» простежували свій шлях назад, туди, звідки прийшла трійця. «Вони» піднімалися сходами, наче тварини, прокладаючи собі шлях на четвереньках. Схоже, їм не бракувало витривалості. Коли «вони» піднялися на третій, четвертий, п'ятий і, нарешті, сьомий поверх, то раптом зникли. Напевно, «вони» пішли в протилежний коридор.

За мить штори на вікні балкона на сьомому поверсі почали здригатися. Коли вони нарешті трохи розсунулись, я побачив жінку, яка стояла там. Її погляд був прикутий до вхідних дверей, і стукоту, що долинав з того боку, було достатньо, щоб змусити мене перелякано заклякнути.

Бум, бум, бум!

Стукіт, удари та дряпання продовжувалися.

“Що робити, що робити?”

Я відчув себе на її місці.

«Вони» заблокували їй єдиний шлях входу і виходу з цього блоку. У неї не було виходу. Її група друзів була зовні, і вона не мала жодних засобів, щоб відбитися від них.

Моє підборіддя затремтіло. Я затулив рота, не бажаючи ризикувати, що будь-який звук просочиться назовні. Страх смерті майже поглинув мене.

Жінка озирнулася між вхідними дверима і балконом. Потім широко розсунула штори і виглянула на вулицю.

---

Заходь у мій телеграм, там публікуються розділи швидше