— Татку, я чую з вулиці дивні звуки.

— Со‑Йон, сонечко, чому ти не спиш?

— Цей дивний шум… Мені лячно, — сказала Со‑Йон, підходячи до мене і потираючи очі.

Моя донька Со‑Йон щойно пішла до початкової школи.

Я присів навпочіпки, щоб поглянути їй прямо в очі, і погладив її по голові.

— Татко теж не знає, що це за шум.

— Хм… це дивно.

— Татко теж так думає. Тоді… дай таткові піти перевірити, а наша люба Со‑Йон може повернутися в ліжко?

— Мені страшно лишатися одній. Я хочу піти з татком.

Я подивився на неї, не знаючи, що сказати.

У всіх новинах були повідомлення про поширення нового вірусу, який, як кажуть, придушує раціональний розум інфікованих, залишаючи їм лише їхні прагнення до насильства.

Кілька разів на день по всьому місту лунали попередження, які закликали громадян залишатися вдома. Однак і вони припинилися, коли вимкнули електрику.

Після цього весь світ перевернувся з ніг на голову.

Щодня лунали крики, сотні, а то й тисячі разів. Ці крики ззовні проникали у свідомість здорових людей, штовхаючи тих, хто вижив, у ще темніше і глибше місце.

Я був одним з тих, хто вижив. Разом з моєю маленькою донькою ми чекали на прибуття рятувальників.

Я не знав, скільки часу минуло відтоді, як усе почалося. Мої дні стали сірими і монотонними, не було чим зайнятися, окрім як чекати на порятунок. Все, що я міг робити щодня – це дивитися у вікно і спостерігати за ситуацією надворі.

Со‑Йон озирнулася і запитала:

— Коли повернеться мамуся?

— Ну, щодо мами… Татко спробує їй подзвонити.

— Я сумую за мамою…

Вона зробила розчароване обличчя, сповнене смутку.

У такій ситуації мобільний зв'язок ніяк не міг працювати. Навіть у центрі Сеула не було зв'язку. Не було жодного способу зв'язатися з нею.

Мій погляд ковзнув по календареві, що висів на кухонній стіні. Я не міг не зітхнути, коли побачив кількість хрестиків на календарі.

Коли вірус тільки з'явився, я намагався відмовити дружину йти на роботу. Але вона не замислюючись пішла на роботу в масці, як зазвичай.

Відтоді минуло вісім днів.

Неможливо було залишатися спокійним, зважаючи на катастрофу, що розгорталася ззовні. Химерні крики, що супроводжували крики жертв… Це не були крики людини.

Людини? Ні, було б неправильно називати їх людьми. Ці крики линули від якоїсь істоти, яка лише нагадувала людину.

Це був моторошний звук, наче хтось розривав горло на частини. Це був нестерпно кошмарний звук.

Я посадив Со‑Йон на диван і обережно підійшов до вікна.

Я злегка підняв куточок штори і визирнув на вулицю.

Вдалині від кількох будинків валив густий сірий дим, але не було чутно жодної пожежної машини. Це означало, що виклик 119 не принесе користі. (НП: те саме, що і 911)

Я подивився вниз на перший поверх біля свого будинку, моє обличчя було похмурим. Перед входом до будинку стояло кілька невідомих істот.

Там стояв чоловік, згорблений, розмахуючи руками вперед‑назад. Неможливо було зрозуміти, про що він думав, або чому він це робив.

Ця ненормальна поведінка тривала протягом останніх трьох днів. Нарешті, мій погляд впав на жінку, яка лежала на землі поруч з ним. Вона втратила праву ногу і періодично смикалася.

Смикалася вона від болю, чи благала про допомогу? Однак, придивившись уважніше, на її обличчі не було жодних ознак болю чи відчаю. Навпаки, в її очах був рішучий погляд. Вона повільно махала руками, ніби намагаючись до чогось дотягнутися, і щоразу, коли вона це робила, я усвідомлював, що…

Вона дивилася на п'ятий поверх, де був я.

Коли наші погляди зустрічались, у мене завмирало серце, і хвиля страху накривала мене з головою.

Щоразу мені не залишалося нічого іншого, як міцно заплющити очі й просто опустити штору.

— Татку, — покликала Со‑Йон, її голос був похмурим і сповненим страху. Я підійшов до неї і міцно обійняв. Вона відповіла на мої обійми без слів, але я відчув, що вона надулась. Я подумав, що вона сердиться на мене за те, що я не відповів на всі її запитання.

Проте, яке б питання вона не ставила, я міг відповісти лише одне й те саме.

— Все гаразд, татко тут.

***

Наступне, що я пам'ятаю – я спав на дивані.

Як тільки я прокинувся, я обернувся праворуч. Я тихо підвівся, з полегшенням відчуваючи ніжне дихання, що долинало з того боку.

Я знову підійшов до вікна і розсунув трохи штори.

Надворі була непроглядна темрява – справді пустельний краєвид.

Світло вуличних ліхтарів, яскраві вікна багатоквартирних будинків, автомобілі, що проїжджали дорогами… Всього цього ніде не було. Я подивився вниз, на під'їзд багатоквартирного будинку.

Невідомі істоти все ще були на тому ж місці.

Чоловік все ще був там, розмахуючи руками туди‑сюди, незважаючи на пору доби.

Я опустив голову і глибоко зітхнув. Мені було цікаво, скільки часу пройде, перш ніж все це зникне. Скільки часу пройде, перш ніж прибудуть рятувальники? Очікування здавалося безнадійним.

Я стиснув губи і повернувся до дивану. Со‑Йон спала, як немовля. Я погладив її по голові.

“Все добре. Все буде добре.”

Це була лише спроба обдурити себе, щоб ігнорувати реальність.

— Допоможіть, будь ласка, рятуйте!

Раптовий крик змусив мене здригнутися, повернувши мене до реальності. Я рефлекторно підвівся, нашорошивши вуха.

“Звідки цей крик?”

Це був жіночий голос. І його не було поблизу. Скоріше, це було схоже на відлуння, яке пробилося крізь темряву ззовні.

Я підійшов до вікна і уважно придивився.

Цілковита темрява надворі витягла на поверхню давно забуті страхи. Прикриваючись вікном, я оглядав місцевість, намагаючись знайти джерело звуку.

Я вдивлявся вдалину, щоб звикнути до темряви. Коли мої зіниці повільно адаптувались, я поступово зміг розрізнити, що хтось рухається.

Приблизно за два квартали від мене щодуху бігла жінка, несучи щось у руках. Я не міг розгледіти її обличчя, але з того, як мало шуму створювали її кроки, я міг сказати, що вона була босоніж.

— Рятуйте, благаю!!!

Її стогін повільно перетворився на крик. Вона кричала на все горло, ніби чіпляючись за життя. Але ніхто не приходив їй на допомогу.

Я не був винятком. Моє тіло заклякло, і все, що я міг робити, – це спостерігати за її рухом. Затамувавши подих, я спостерігав за зграєю невідомих істот, що слідували за нею.

Вони полювали на неї у моторошний спосіб. Їхні руки безконтрольно розмахували, а голови хиталися на всі боки. Те, що вони робили, не можна було назвати бігом. Скоріше, здавалося, що вони накидувались на здобич, яка намагалась втекти.

Від одного лише погляду на них у мене пройшов мороз по шкірі і посилився страх.

Вони не рухалися, як люди, і, схоже, відчайдушно намагалися скоротити відстань між собою і жінкою, що тікала.

— Прошу, врятуйте!

Її крик був здавленим і сповненим відчаю. Поглинений цією сценою, мій розум почав переслідувати мене.

“Чи маю я їй допомогти? Ні. Яка від мене користь? Крім того, а що, як через мене Со‑Йон потрапить у біду?”

Я подивився на Со‑Йон, яка все ще міцно спала. Я не міг ризикувати її життям, щоб врятувати незнайому мені людину.

“Я мушу захистити Со‑Йон. Будь ласка, благаю, Боже, хто‑небудь, врятуйте цю жінку… І врятуй мене, і Со‑Йон теж…”

Я відчайдушно молився комусь, кого, скоріш за все, не існувало.

За мить жінка спіткнулася об камінь і впала.

— Вставай, вставай…, — прошепотів я собі крізь зуби.

Я стиснув штори в руках, мої руки тремтіли, я важко дихав. Невідомі істоти наближалися до жінки на землі. Я майже відчував її жах, наче це я лежав посеред вулиці.

Попри те, що жінка втратила рівновагу, вона не випустила предмет, який стискала, і тому впала головою на жорстку землю. Вона лежала там, не рухаючись, а потім її верхня частина тіла сіпнулася, ніби вона отримала струс мозку. Що б це не було в її руках, воно звивалося, вириваючись з її обіймів.

Це була маленька дитина, менша за Со‑Йон.

Дитина простягла руку, щоб торкнутися матері.

Від солодкого дитячого голосу у мене запаморочилося в голові.

— Мамо… Мамо…

Її плач пронизав темряву і відлунням рознісся по всьому місту. В одну мить невідомі істоти накинулися на них. Я затулив рота обома руками, не в силах відірвати від них очей.

Я затулив рота, не в силах нічого зробити, окрім як спостерігати за жахливою сценою, що розгорталася перед моїми очима. Я хотів відвернутися, але моє заклякле тіло не дозволяло мені. Це був момент жаху, жорстокості та повного відчаю. Навіть цих слів не вистачає, щоб описати почуття, яке охопило мене в той момент.

Ми, люди, які стояли на вершині харчового ланцюга і вважали себе поза ним… це був момент, коли все це не мало значення.

Сльози беззвучно потекли по моєму обличчю.

Все, що я міг зробити, це прикрити рот і стримувати схлипування, які намагалися вирватися назовні. Хвиля страху і невіри пронизувала мене, змушуючи нестримно тремтіти.

Монстри, які виглядали як люди… їли людей. Жінку з дитиною вони з'їдали живцем.

Дитина кричала в агонії, дивлячись на те, як їй відривають руки. Вона кричала від страху, не в змозі дати відсіч. Вона була нічим іншим, як безпорадною здобиччю, яку пожирає хижак.

А я дивився на це, бачив всю цю сцену і не міг нічого вдіяти… Я відчував себе таким безпорадним. У мене підкосилися ноги, і я впав на підлогу. Від шуму прокинулась Со‑Йон, яка спотикаючись підійшла до мене, потираючи очі.

— Татку…?

Я швидко обійняв її, закриваючи очі. Вона подивилася на мене, нічого не розуміючи. Несучи її, я заліз під обідній стіл. Побачивши мої налиті кров'ю очі, вона засмутилася і, здавалося, ось‑ось заплаче.

Я закрив їй рот і тремтячим голосом сказав:

— Все добре, все добре.

Цього було недостатньо, і вона почала плакати. Я сильніше притиснув праву руку до її рота, молячись, щоб її плач не пролунав занадто далеко.

Я прикусив нижню губу і доклав усіх зусиль, щоб перестати тремтіти.

“Перестань тремтіти, заспокойся.”

Але моє тіло, сп'яніле від страху, не слухалося. Я повторював одне й те саме, наче одержимий.

— Все гаразд. Ми в безпеці. З нами все буде добре…

Я повторював, що з нами все буде добре, але це були безглузді слова, вимовлені без жодних серйозних роздумів.

Насправді мені було зовсім не добре.

Мені було дуже страшно…

І я хотів вирватись з цієї ситуації більше, ніж будь‑хто інший.

---

Заходь у мій телеграм, там публікуються розділи швидше