Снігукрив верх шолома, і моє волосся також було в снігу. Опершись об дерево, я закрив обличчя рукою та сміявся. Щит і горжет — міри захисту, які я прийняв — виявилися не такими вже й надійними. Якби не горжет, мені б відтяпало пів шиї.
Більша частина крові того створіння потрапила на горжет, який зрештою мало не зірвали. Видихнувши, я тримався за шию — можливо, у того створіння був якийсь яд на іклах, бо інакше чому ж рана так пульсує?
Від неочікуваних атак потрібно берегтися. Узявши шолом, я підвівся і пішов назад до міста. Останій раз це було п’ять років. Тодія був не надто досвідченим, але вже тоді розумів, що на мене може чекати.
Та я явно не очікував такого. Вся моя увага була прикута до монстра. Я вперше таке бачив і тому напевно розгубився.
За півтори години я дістався міста й зупинився перед дверима майстерні дворфа. Скажу як є — в голові крутилися різні думки. Зайшовши, я побачив Дугласа, який працював над намистом.
Дворф: Повернувся, значить. Це добре, — пробурмотів він крізь зуби, не відволікаючись від справи.
Дворф: Як усе пройшло? Дізнався?
Олаф: Я ледь не загинув, та ще й знайшов метаморфа.
Дворф: І де його тіло?
Олаф: Білі вовки, напевно, доїдають. Ця тварюка вкусила мене за шию, і рана пульсує,.......викликає дискомфорт. А ще вовки з підземелля розбіглися невідомо куди.
Дворф: А руду ти добув?
Олаф: Інакше не повернувся б. Та ще й кров метаморфа, можливо, отруйна — потрапила на рану.
Дворф: Напівдемоном ти не станеш — хіба що помреш швидко. Багато хто пробував кров цього монстра — вона дає силу та ману, але тіло не витримує — смерть неминуча.
Олаф: Я живий, на щастя. І сподіваюсь, кров не вплине на мене та мою особистість.
Дворф: Побачимо.
Я виклав руду, пробірку й кинув на стіл горжет.
Дворф: Акуратно... нічого собі — він відкусив шматок горжета! Міг і шию. Як ти потрапив під таку атаку?
Я сів у крісло-гойдалку та почав розповідати.
Олаф: Я зайшов у підземелля й відчув запах вишні.
Дворф: Цікаво як він там міг появитися. Хоча, якщо змішати парфуми з кров’ю...
Олаф: Саме так. Я поліз у нору, шукав тіло по слідах крові — не знайшов. Випхав з нори голову та побачив одного з вовків та хотів убити монстра, та він винюхував, замітивши на мене поричав та дальше все винюхував та за кілька секунд накинулась та тварюка. Розміром може із тебе, вкусив за бік. Щит на спині захищав шию ззаду.
Дворф: Повезло. Невідомі повадки — це небезпечно. Не лише тебе це стосується — це загальна проблема,коли зіштовхуєшся з невідомим думаєш бігти чи атакувати.
Дворф: Чув схожий випадок. Один протримався пів року. Його вкусив метаморфоз, і кров потрапила в рану. Почались повільні, але помітні зміни. Він гнався за силою, приймав кров у малих дозах. З’ясували, що вона — отрута. Якщо не використовуватимеш її — залишишся живим,подай іголку з ниткою.
Олаф: Я не божевільний. У мене, як сам казав, підвищена адаптація до середовища,цю?.
Дуглас: Так ця та цим ти схожий на того монстра. У нього сильна адаптація — бачить у темряві, шкіра твердіє після поранень та появляється швидка регенерація, швидко розвивається. Живе довго. Є навіть еволюція.
Олаф: Здається, ніби вони мали б стерти нас із лиця землі...
Дворф: У них немає адаптації до бою з людьми. Кожна битва — для них остання. Демони їх винищували, бо боялись суперництва.
Олаф: Тримай. Горжет краще новий зробити — цей ремонту не підлягає.
Дворф: Я не горжет шию, а штани. Якщо щось зміниться — повідом, або я сам вирішу, або наковальню кину на тебе коли спати будеш або зілля якесь зроблю.
Олаф: Дякую... Обрадував ****
Дворф: А ти що хотів? Менше лайки — я або я тобі роскажу декілька нових слів які вивчив за пару сотень років.
Олаф: Добре....добре. Щодо справ, про які ти казав — дізнався, де їх прокручують?
Дворф: У сусідніх містах і лісах. База десь там — чув від капітана рицарів і мера. Шукають поки що під прикриттям.
Олаф: Єдине, що знайдуть — це розбійників. А справжні винуватці продовжать. Усе крутиться в трущобах. Я голодний — піду поїм та повернусь. Сувій очищення є?
Дворф: У шафі, там, де всі інші.
Відкривши шафу, на мене посипались сувої прямо у ноги. Знайшовши потрібний, я почав складати їх назад. У животі крутило від голоду.
Олаф: Колись ти їх посортуєш?
Дворф: У мене для цього є ти.
Я витягнув в’ялене м’ясо й почав жувати доки однією рукою складав сувії. Від нього стало трохи легше. Зупинився, думаючи, що переїдати — погано. Але в кінцевому результаті з’їв усе.
