Сніг уже помалу почав хрустіти під моїми ногами, коли я дивився на вхід до підземелля на горі.
Олаф: Су**... в око вітром з снігом... ****,*****
Сніг завіяв мені прямо в око, і саме через це я особливо не люблю зиму. Через п'ятнадцять хвилин я вже був біля входу, і мене не покидало дивне відчуття ще з того моменту, як я потрапив у якусь кімнату та доторкнувся, як мені здавалося, до пастки. Але, скоріше за все, це була не вона — просто спалах, який засвітив усе навколо та пройшов крізь мене.
Потрібно буде поглянути в блокнот — він точно дасть відповідь. Хоча, можливо, й не варто.
Зайшовши в печеру (так, напевно, її називати правильніше), я побачив плями на землі й відчув солодко-металевий запах, який переходив у запах вишні. Запах парфумів та крові змішався воєдино, утворивши аромат, який, якби я відчув десять років тому — точно вирвало б. Він не такий приємний, як можна подумати.
Пройшовши далі за слідом крові, я побачив, що він веде до дірки, що вела в тунель. Бажання лізти туди зникало з кожною секундою, але треба.
Діставши щит, я закріпив його на спині та спустився в дірку. Якщо хтось нападе ззаду — удар припаде на щит. Йти напівприсядки було незручно, але, добравшись до кінця сліду, я не знайшов тіла, як очікував. Мені не дуже подобаються такі фокуси.
Я висунув голову, як кріт із нори, й побачив вовка, який винюхував щось. Вибравшись повністю, я хотів убити його зі спини, але він помітив мене. Діставши меч, я готувався до бою, але він лише заричав і продовжив винюхувати, проігнорувавши мене. Добре, ще з тілом це можна якось пояснити, але от така поведінка вовків — ні.
Через секунду в мою шию вчепилась якась тварюка розміром із дворфа. Зняти її самостійно не було можливості, але один із вовків схопив її зубами, і з горла тварюки потекла кров. Я відчув, як моя шия була вся в темно-бурдовій слизі, що змішалась із моєю кров'ю.
Діставши червоне зілля, я протер шию рукою й вилив з флакона зілля на рану. Вона почала затягуватись. Але єдиний мінус — під час загоєння ран біль такий, що з першого разу можна впасти від болю. Це ціна затягнутої рани, і цього не змінити. Це не ігри, де можна пити зілля по три штуки за раз під час бою. Тут більше двох — і тебе стошнить, та й ефекту не буде.
Тут усе залежить від часу: 15 хвилин, 30 хвилин, 2 години — такий часовий діапазон дії зіль. Якщо випити одне, а потім друге, ефект від другого буде значно слабшим. У кращому разі воно ненадовго зупинить кров.
Рана досі пульсує, а вовки розривають те створіння. Краєм ока я побачив, що це метаморф. Акуратно взявши пробірку, я зібрав з його шиї кров. Доки вовки роздирали його на шматки, я пробрався далі та швидко почав добувати руду. Пульсація в шиї й дискомфорт — таке в мене вперше.
Неважливо. Потрібно швидко добути руду й тікати звідси. Удар за ударом — і руда відкололась. Повторив так тричі й направився до виходу. Вони досі всією зграєю роздирають демона.
Метаморф — це демон, якого інші демони не вважають своїм. Вони агресивні щодо нього. Метаморфи дуже рідкісні. За десять років я вперше зустрів одного, і то випадково. За розповідями більш досвідчених авантюристів, які в справі вже понад тридцять років, вони бачили метаморфа не більше трьох разів.
Існує легенда або просто байка: кров метаморфа може перетворити людину на демона. Хоча, точніше — на напівдемона.
Я добрався до скрині й швидко все з неї забрав. У цьому підземеллі немає боса. Тут просто скриня, яку охороняє сотня білих вовків. Це єдине підземелля, де потрібна група С-рангових. Навіть B-ранговим тут буде нелегко.
Вийшовши з печери через тунелі, я майже добрався до виходу. Пульсація в шиї збивала мене з пантелику. Я був певен, що вони не зможуть вийти з підземелля.
Та коли я підняв голову, то побачив, як вовки вибігають із печери. Ну, все, далі — не моя робота. Я кинувся навтьоки, але тепер я переконався: вони можуть вийти з підземелля за певних умов.
Звісно, я можу, як герой з фільму, підняти меч і спробувати перебити їх сам, але тоді мої частини тіла розтягнуть по всьому лісу. Це не моя робота. Хоча я досі не перевіряв свій ліміт через обережність. Та й лізти в лапи смерті я не збираюсь.
— Я не герой, — пробурмотів я, жадібно хапаючи ротом холодне повітря, тримаючи в руках шолом.
