Ранок, як завжди, почався з гарячої ганчірки на спині та ніг у відрі з гарячою водою.
Ліріель та Дуглас ще сплять. Думаю, з цією довговухою мені не доведеться битися. Схоже, вона вбивця — судячи з двох кинджалів. Але рівень мани як у мага.
Медитація стала частиною мого ранку. За відчуттями, майже за хвилину я добрався до стіни. Пробити її маною — перша думка, яка прийшла в голову. Я створив щось на кшталт свердла, розкрутив його — і зробив маленьку дірку, з якої виходив димок.
Якщо коротко — я знаходжусь у коридорах, схожих на лікарняні. Це, мабуть, моя підсвідомість. У кожного вона своя, а я можу витягувати ману через цю дірку або зупинити її. Вона була білою. Уперше бачу таку. Раніше здавалась синьою… здається, та тварюка якось вплинула.
Відкривши очі, я не відчув жодних змін, але, уявивши магічне коло, спочатку нічого не побачив. За кілька секунд воно з’явилось — у десяти сантиметрах від витягнутої руки. Коли я перервав заклинання, відчуття мани зникло. Можливо, вона досі за тією стінкою, але якщо я можу користуватися нею — це вже великий крок до...
Я завжди запитував себе: що робитиму, коли з’явиться мана? Тепер, коли вона є — відповіді нема. І цілі теж.
Дуглас: Доброго ранку. У мене до тебе пропозиція.
Олаф: Я сьогодні зайнятий. Хочу навідатися в трущоби… сам. Розвідати, що з тим туманом.
Дуглас: Ти спочатку послухай.
Олаф: Іди з Ліріель, ночуй хоч де. Ти ж маєш авторитет, щоб ходити куди хочеш.
Спочатку дивився на мене, а потім його очі опустились. Вираз обличчя — наче зрозумів, що нічого не зробить. Дев’ять років знайомства — і я вже давно виставив межу дозволеного. Поганяти мене за водою чи їжею, як колись — не вийде. Але краще біля печі, ніж під дощем чи снігом.
Одягнувшись, я почув скавчання пса. Вийшов — і побачив картину, яка зіпсувала мені настрій.
Олаф: А мене можеш так ударити? Чи тільки над слабкими тваринами знущаєшся?
— Ти хто т…
Олаф: Не встиг договорити? Ай-яй-яй… біда. Цілителі, може, й зберуть тобі щелепу. Можливо. Біжи, Тузік, біжи.
Зітхнувши, я намагався заспокоїтись. Бо інакше у дворі старого дворфа лежав би труп, підживлюючи квіти. Кинувши погляд на того виродка, хотілося просто плюнути. Сам отямиться.
Чому мене оточують такі люди?.. Закрив очі, глибоко вдихнув — але настрій це не підняло. Можливо, пару артефактів допомогли б. Але не факт.
Олаф: Трущоби, трущоби… і ще раз трущоби. Ту-ту.
Пробурмотів собі під ніс і направився в сторону. Зайшов у таверну. Туман ще не накрив місто, а вже відчувається — ціни ростуть, торговці бояться їхати, а в гіршому випадку нам доведеться просто тікати звідси.
Охоронець: Пропустіть його.
Люди бояться. Діти не бігають, а сидять біля вікон. Люди забивають дошками вікна, надіючись, що це їх врятує. Дарма.
У трущобах усе інакше — стабільніше. Люди мають роботу. Жебраків не видно. Всього за кілька днів — і така зміна атмосфери.
Я зайшов у бар. Дим, як завжди, літав по залу — позначаючи територію. Але її господині не було.
Олаф: Друже-некроманте, тебе ще не вбили і душу не віднесли богині? То я запитаю або у неї, або у тебе. Обирай.
Бармен: Залежить, що тебе цікавить?
Олаф: Туман. Абсолютно все про нього.
Бармен: Я послав туди кількох мертвяків — усе йшло добре, доки зв’язок з ними не зник. Вони ще мої, але не слухають наказів. Там монстри, перед якими тікають не тільки авантюристи, а й герої.
Олаф: Є магічний зв’язок, але фізичного контролю нема. Не слухаються — значить, моя версія правильна. Пакуємо речі й тікаємо.
Бармен: Ви прямо сама проникливість…
Олаф: Не мели язиком. Твоїм “робочим” готуватися до штурму. Ви перші під удар. Передай це Пейл.
Бармен: Назвав би тебе божевільним, якби не знав, що ти правий. Розподіл територій і атака — це бул…
Олаф: Як я і думав.
Проговорився. Можливо, ідея Пейл, але все не так просто.
Я швидко залишив трущоби. Люди бояться. Ще трохи — і кинуть домівки. Повернувшись у місто, побачив прибуття самої королівської гвардії. Як казав Дуглас — голови гордо підняті, погляд як на жуків.
Командир: Всі авантюристи повинні взяти мечі та вступити в бій у тумані під нашим командуванням!
Розвернувся, побіг до Дугласа. Розповів усе.
Дуглас: Слухайте уважно. Залишайте значки, пакуйте інструменти. Ми йдемо геть. Ти почув, Олаф? Ти не полізеш у той туман.
Олаф: Я не дурень. Підтримую тебе.
Він витяг скриньки, сумки — зачарувань стільки, що кожна коштує п’ять королівських монет.
У дім зайшла Пейл. По запаху диму — вона.
Пейл: Куди зібралися?
Дуглас: Не твоє діло.
Пейл: Все такий буркотун. Я прийшла допомогти. Мої люди вже за містом. Королівська гвардія на всіх воротах — перевіряє кожного. Окрім бідняків з трущоб.
Олаф: Що хочеш за це?
Пейл: Нічого. Я рятую тих, хто мені корисний.
Дуглас: Ми згодні.
Пройшли через ворота в трущоби. Нікого. Приєдналися до інших. Люди сміялись і кричали нам вслід, щоб ми тікали якомога далі. І це здивувало мене.
Дуглас: Найгірший загін королівської гвардії. Їм байдуже. Їх випускають, як собак — вирішувати проблеми.
Олаф: Опусти голову.
Я набрав болота, обмазав його лице, своє, і Ліріель. Вписались у загальну картину стада.
Нам вдалося вийти за місто.
Дуглас: Здається, ти обмазав мене собачим лайном.
