Прокинувшись у таверні, я ще позіхав і потягувався на ліжку. У нетрях був камін, і я спав у кімнаті роздягненим по пояс. А тут — можна до ранку замерзнути.
Я пробував медитацію, але ще три години пішли коту під хвіст. У мене вже опускаються руки — воно близько, але між нами прозора стіна, яка нас розділяє.
Напевно, забагато питань з'являється в голові. Чому я лізу туди? Це не лапи, це клітка для душі, яка гарантує смерть. Та я вижив тоді — і виживу цього разу. Тоді я був у четвертому складі, і до нас прорвався лише один монстр. Я взагалі не брав участі в бою, але штани забруднити встиг, коли він вистрибнув на мене.
Вийшовши з таверни, я спустився, і мене гукнула власниця.
Селестіна: Чула, ти береш участь у зачистці лісу. Тримай.
(Піднос із шістьма тарілками їжі.)
Олаф: Я обов’язково заплачу.
Дискомфорт у животі з’явився при одному лише запаху їжі. Я сів снідати. З’їв усе. Можливо, це моральний тиск діє так, що я їм доволі багато. Закинувши голову назад, сперся до стіни — ще година часу. Спробую провести її в медитації.
???: Фантазія...
Я повернув голову — нікого не побачив. Але хтось сказав мені це просто у вухо.
Я знову стояв біля стіни й уявляв ману у формі кулі. Вона почала змінювати форму — таку, як я хотів. Я уявляв, як вона тягнеться до мене.
???: Ти ще довго сидітимеш тут? — сказав хтось із перехожих.
Олаф: Довго. Якщо буде потрібно. — відповів я злим і грубим голосом. Якби я пробудив ману — це був би успіх.
Оглянувшись, побачив, що всі столи зайняті, а на годиннику — за десять десята.
Олаф: Сідай. Мені пора.
Вийшовши з таверни, я рушив до гільдії. Біля мене зупинився віз.
???: Сідай, якщо йдеш на зачистку лісу. Часу мало.
Олаф: Який склад?
???: Другий. Сідай живо, там перескочиш до своїх.
Олаф: Ні, дякую. Я вже якось потрапив до четвертого.
???: Сідай біля мене, до гільдії підкину.
Заскочив — доїхали до гільдії. Там повідомили, що третій склад вирушає замість другого. Я почув сміх із натовпу.
???: Не переживай, ми теж авантюристи в минулому. Прикриємо спину.
Я боюся, щоб у мою спину не встромили меч. До чого така поспішність? Можливо, щось не так. А якщо це не просто зачистка, а прорив лісу? Якщо так — монстри з самого центру можуть теж поповзти на місто.
Олаф: Лафід. Мені потрібна Лафід. Де вона?
Адміністратор: Вибачте, але майстер гільдії в столиці. Вона повернеться через три дні.
Мені здається, це обернеться чимось поганим. Вийшовши з гільдії, я сів у візок. Діватися нікуди — моє ім’я внесено. Відсутність на полі бою — це зрада й смертний вирок. А ще — плакати з моїм обличчям і написом «Розшукується».
Доїхавши за чотири години, я побачив зовсім не те, що очікував. Усі були живі, чекали, доки прийде перший склад.
Перший вирушив, за ним — другий, потім ми, третій склад. Ми впоралися добре, навіть зайшли далі, ніж зазвичай. Мої побоювання виявилися марними.
Перший склад — знищений. Другий — наполовину, інші — важко поранені. Нам, навіть як третім, довелося битися з монстрами, які проходили повз.
Повернувшись до місця збору, ми мали побачити загони з шостого по четвертий. Але їх не було.
Все би нічого — можливо, отримали новий наказ. Але їхні речі просто валялися посеред табору: від нагрудників до шоломів. Вони зникли разом.
На щастя, до нас приставили одного з шостого складу, тож є доказ, що ми нічого не вчинили. Звісно, сформують нову пошукову групу. Але не з нас. Ми маємо свідка — це рятує нас.
Олаф: Подумай сам: навіть якщо хтось виживе, нас стратять. Тому ми повертаємось. Навіть якщо доведеться змусити тебе.
Через кілька хвилин він сів у візок. Ми вже збиралися рушати в сторону міста. І саме тоді стало найстрашніше — зниклі почали махати руками з-за дерев, кричали, щоби ми підійшли.
???: Вони живі! Бачите?
Олаф: Йдемо. В разі чого — вони самі доберуться. І на них не повинно бути броні. Якщо тебе потім питатимуть — скажи, що тебе зв’язали й силою забрали. Прислухайся — голос іде ехом. І ніби ще щось чути…
???: Я не розумію.
Олаф: Увесь наш склад і другий — атакували тебе. Тепер усе ясно?
???: Вони все ближче... І ще — туман з лісу. Стає густішим. Ніби рухається в наш бік, хоч і майже непомітно...
Повернувши голову, я побачив: зниклі махають за перегородками — деревами, камінням... А позаду на нас сунеться туман.
Головне — щоб він не був швидший за нас. А далі — вже не має значення. Думаю що дальше уже мене не стосується нічого....
