Том 1 Частина 3.3

“Юріель!”

Юріель, що швидко йшла, зупинилася, почувши оклик. Озирнувшись, вона побачила молодого чоловіка зі збитим диханням, певно через його спробу наздогнати її перед цим.

Чоловік мав свіжий вигляд, благородно бліде обличчя і цинічний погляд, і, ще зовсім недавно, цей чоловік належав Юріель. Він поправив свої окуляри, долаючи останні кроки, що їх розділяли.

“Що ти тут робиш, Ровіє?”

Наразі вони зустрілися на вулиці біля покоїв принцеси. До цього часу Ровія так і не спромігся влаштувати їй обіцяну зустріч з принцесою.

“Здається це саме те, що я маю запитати в тебе, Юріель.”

“…….”

“Я ж казав тобі почекати.”

“Як довго?”

Юріель сердито склала свої руки на грудях.

Вона не була настільки дурною, щоб довіряти його обіцянкам тепер, коли його рівень прихильності обнулився. Юріель роздратовано фиркнула.

Вони все ще були потрібні одне одному. Ось чому Ровія також підтримував ці стосунки і навіть вдавав, ніби його почуття не змінилися.

“Як я можу просто чекати, коли ти тільки годуєш мене порожніми обіцянками і не робиш жодних спроб допомогти?”

“Ти ж прекрасно розумієш, що нічого не зміниться, як би сильно ти на мене не тисла.”

“Якщо ти не можеш цього зробити, то просто не заважай. Чи ти гадаєш, що в мене немає шансів впоратися без твоєї допомоги?”

Від цих слів, Ровія поклав руки на плечі Юріель і заговорив заспокійливо:

“Просто не злися і покладись на мене. Я ж все ще кохаю тебе, пам’ятаєш?”

Юріель просто втратила дар мови від такої нахабної брехні.

“І, якщо ти тільки скажеш мені для чого тобі зустріч з принцесою, я одразу ж вигадаю як це влаштувати найкращим чином. Адже це зовсім не мудро вештатися тут намагаючись зіткнутися з її високістю за неналежних обставин.”

“Ти навіть не зустрічався з нею жодного разу відтоді?”

“…..”

Ровія різко клацнув зубами, стуляючи рот. Цього разу мову відібрало в нього.

“Певно в тебе все ще залишилися почуття до тієї жінки?”

“Це не так.”

“Добре, якщо так. Я не хочу, щоб тобі знову завдали болю... Ти ж знаєш, чи не так? Чому Її Високість залишила мене в спокої, навіть коли правда про наші відносини стала відомою?”

Юріель зробила ще крок ближче до Ровії, і схопила пальцями край його сорочки. Вона зазирнула в його обличчя, дивлячись знизу вверх:

“Це через те, що їй начхати на тебе.”

“…..”

“Цілком і повністю.”

“……Я знаю.”

“Я єдина для тебе, як колись так і зараз. Чи не так?”

Запитала Юріель пронизливим шепотом, що вгвинчувався в мозок, наче слова ката на допиті.

“…….”

Вона доскіпливо розглядала Ровію. Що ж, схоже, він все ще не знав. Причини, що змінили ‘принцесу’.

А принцеса змінилася. Буквально за ніч. Її аура, найменші рухи, манера триматися, все було іншим.

Зрештою, ці зміни дали можливість Юріель зберегти свою голову на плечах, але такі раптові зміни без причин не могли не дратувати.

“Це просто гра. А я головна героїня. Хіба все не повинно працювати на мене?!”

Вона ненавиділа це. Все повинно служити їй. Навіть зміни в принцесі.

Якщо наслідки її появи тут завдяки ‘силі’ були розкриті….

Ні, не має значення! Якби вона була готова здатися через такі дрібниці, якби вона так легко лякалася, то з самого початку, просто б не погодилася прийти сюди.

Юріель, зосередилася на тому, щоб дивитися в майбутнє. Пригадуючи інформацію зі спливаючих вікон, то зовсім скоро в столицю має прибути ще одна ціль. І до цього моменту вона повинна стати служницею принцеси. А тільки зібравши всі “цілі”…

“Що ж. Поговоримо, якось іншого разу.”

Кинув Ровія, бо вони саме дійшли до дверей з палацу принцеси.

***

“Надріка?”

Я поквапилася до своїх покоїв, але не знайшла там, людину, котру прагнула побачити. Кімнати були порожніми.

“Хесс.”

“Так.”

“Куди він пішов?”

Служниця не сумнівалася про кого я запитую. Адже всі останні дні Надріка весь час перебував в моїх покоях, поруч зі мною.

“Він повернувся в своє звичне місце проживання.”

“Повернувся?”

Я присіла на краєчок ліжка, схрестила руки на грудях і задумалася.

Всього кілька хвилин тому Юріель намагалася вивідати мої слабкості і, судячи з усього, зазнала невдачі. Можна припустити, що вона справді не знає де моя “ахіллесова п’ята”.

Можливо мені можна розслабитись. Адже, якщо в неї намітиться прогрес в цій справі, то я повинна буду дізнатися про все з системних вікон.

“Коли він пішов?”

Служниця завагалася на кілька секунд.

“В чому справа?”

“Нічого. Він просто виходив на вулицю, а потім, повернувся на своє місце.”

“Він виходив? Ти знаєш куди?”

“…Я можу дізнатися.”

Я стрепенулася, відчувши, що веду себе наче патологічно ревнивий чоловік, що стежить за кожним кроком своєї дружини. Звичайно ж Надріка також має право на прогулянки.

“Ні, не потрібно.”

Не існувало ніяких правил через які Надріка мусив цілісінькими днями чекати на мене в моїх покоях. Я відчула себе дещо ніяково і прокашлялася.

“Можеш йти.”

Я відіслала служницю і впала на ліжко. Повіки м’яко опустилися, я постаралася розслабитися.

“Він, певно, прийде раніше ніж я встигну заснути…”

Це може бути навіть на краще. Віднині небезпечним є наше, вже звичне, постійне перебування разом.

Зважаючи на ситуацію з Юріель, буде добре триматися подалі одне від одного деякий час. Коли Надріка прийде до мене, я повинна буду пояснити йому ситуацію, щоб він не був захоплений зненацька моїм рішенням відтепер спати окремо.

Я прокручували в голові найрізноманітніші думки, як все пояснити для Надріка.

Проте, ніч минула, а він так і не прийшов.