Том 1 Частина 3.1

Я зупинилася. дозволяючи покоївці відкрити переді мною двоє масивних дверей. За ними була та сама кімната, в яку витягли слуг, що зникли за завісою.

Тут були присутні, обрані мною чотири жінки і один чоловік. Хоча вислухати мене зараз могли тільки четверо, так як одна служка знепритомніла і зараз валялася на підлозі.

Двоє дверей зачинилися за мною.

“Перепрошую. Привести її до тями?”

“Так. Було б добре, щоб вона була з нами.”

Я ще раз зміряла всіх холодним поглядом, чекаючи доки буде час говорити. В роті відчувався огидний смак. Я вже майже звикла до нього, бо не вперше відчувала цей присмак спадку від ‘принцеси’. Так, я усвідомлювала, що якби не жорстока поведінка особистості, якою я тепер являлася, то реалізувати мій план було б куди важче. І мені справді було огидно, що всі бояться і ненавидять мене до втрати свідомості. Проте це не заважало мені користуватися своїм положенням.

“….. Чи усвідомлюєте ви свою провину?”

“Так.”

Здавалося люди переді мною остаточно зламалися. Жах і істерика з якою вони стикнулися, виснажили їх сили і змусили сприйняти долю, якою б вона не була. Вони змирилися. Але все ще боялися.

“Я не стану вбивати вас.”

“Перепрошую?”

Я подивилася згори на бліді і приголомшені обличчя та продовжила:

“Проте, я не прощаю вас. За кожну провину слід заплатити.”

“Яким чином…..”

“Ви станете моїми очима і вухами. Вашим обов’язком стане доносити мені все, що говорять поза моєю спиною.”

Звичайно мені слід було пояснити детальніше.

“Офіційно, сьогодні вас звільнено. Ви покинете палац принцеси, і так, щоб ніхто вас не побачив. Все зрозуміло?”

“Так.”

“Після цього ви почнете працювати в інших палацах замку. Але якщо ви приховаєте щось від мене або спробуєте мені збрехати, я таки вас страчу..”

“…..”

“Ви будете жити тільки доти, доки будете корисні мені. Не забувайте про це. Єдине, що ви можете зробити для покращення свого становища - це вірно служити мені.”

Якщо чесно, то, звичайно ж люди в першу лінію, і, відповідно, за завісу, потрапили не випадково. Я особисто відібрала їх, керуючись повною відсутністю родичів у всіх присутніх. Було зручно приховати від світу, що їх не стратили і не звільнили, а перевели на інші місця. Залишалося тільки розібратися з охоронцями, які мені допомагали. Якщо їх звільнити, все буде добре? Боюсь на радикальніші дії мене не вистачить. Тож це найкращий варіант, щоб змусити їх мовчати.

“Дозвольте супроводжувати вас.” - озвалася покоївка, що відкривала мені двері по дорозі в залу за завісою, коли я поверталася назад. Я вперше придивилася до неї. Можливо через мій власний хитрий план або просто як наслідок моєї адаптації до життя в цьому світі, я усвідомила, що досить часто бачила її біля себе. Можливо вона навіть була якоюсь старшою прислугою, чи навіть моєю особистою покоївкою. Чесно кажучи я все ще в цьому не розбиралася. Але звикати було слід.

“Яке в тебе ім’я?”

“Це Хесс.”

Я відклала це ім’я собі в пам’ять. Мені, справді слід звикати до постійного оточення зі слуг.

***

“Я думаю вона надзвичайна.”

Всі служниці, що стояли достатньо близько, щоб почути ці слова, впустили речі, які несли. Незважаючи ні на свій досвід, ні на сталеву дисципліну, якої вимагали в цьому крижаному палаці.

“Щ- Що ти сказала?” - ошелешено перепитала одна зі служниць, дивлячись на розбиті тарілки, які випустила з рук і навіть не усвідомлюючи, що їх потрібно підняти.

“Я сказала, що вона неймовірна! - анітрохи не знітилася винуватиця безладу і, так як ніхто більше не спроможний був щось говорити, безтурботно продовжила: - Я думаю, що Її Високість найкраща людина, яку я коли-небудь зустрічала!”

“Тобі не потрібно це повторювати… Ой, здається в мене серцевий напад.”

“В мене теж.”

“Мені слід зробити вам серцево-легеневу реанімацію?” - нарешті стурбувалася, порушниця нормального ходу речей.

Проте, вона геть не вловила основної суті проблеми. Тож її колеги спробували заговорити конкретніше: 

“Дейзі, здається нам слід прояснити ситуацію.”

 “Так! К-к-к-к-ко-кого ти називаєш ней-ней…-“

“Її Високість!” - незворушно відповіла Дейзі, знову яскраво усміхаючись

“Ти б хоч для вигляду повагалася!”

“Може ти щось погане з’їла?”

Але Дейзі не зважала на такі провокації. Її очі виблискували все фанатичніше і вона продовжила:

“І те що відбулося сьогодні… Я тепер не сумніваюся. Я це просто відчула. Вона без сумніву стане імператрицею!”

“Ти просто ще не знаєш нічого, бо працюєш тут лише кілька днів. Але ти мусиш отямитися! Якщо продовжиш так думати, нести нісенітниці і витати в хмарах, то в цьому палаці ти швидко втратиш голову. А ми будемо змушені, організовувати твій похорон!”

“Все я знаю! Мені надзвичайно пощастило служити такій неймовірній особі!”

“Пощастило? - в розмову раптово втрутилася Юріель, що приєдналася до приголомшених служниць. - Ти говориш це навіть після того, що сталося?”

Всі розуміли про що говорилося. Бо зараз всі обговорювали лише інцидент в “Залі Смерті”.

Таку назву дали цій події, бо вона неабияк вплинула на людей. Це було занадто не схоже на звичайні дії принцеси. Так вона завжди була жостокою і нікого б не здивувало, якби спадкоємиця престолу стратила всіх на місці і виставила на показ їх голови. Натомість же п’ятеро, найперших схоплених слуг, просто щезли. Ніхто не знав куди вони поділися і навіть їх тіла ніхто не бачив. Що змушувало людей думати, що з ними трапилося щось значно гірше за просте відсічення голови.

Решті винуватих нічого не зробили. Їх протримали в залі до наступного ранку і випустили не сказавши ні слова. Не знаючи, що робити люди повернулися до своєї роботи, але судячи з їх вигляду навряд чи вони могли повернутися до звичного життя. 

Звинувачені весь час робили помилки, в багатьох тряслися руки. Дехто періодично впадав в істерику, або весь час щось бурмотів під ніс.

Ніхто не сумнівався, що їм більше ніколи на гадку не спаде торкнутися когось без його згоди, а найвразливіші не подумають про сексуальні домагання навіть за цілковитою згодою.

Юріель теж побувала в “Залі Смерті”, але здавалося вона єдина не змінилася. А зараз вона навіть здавалася всім присутнім куди адекватнішою, ніж Дейзі. Проте останню це анітрохи не збило:

“Це була справедлива кара за їх помилки.”

“А якої б ти заспівала, якби тобі довелося відчути це на собі? Не думай, що гнів Її Високості ніколи не впаде на тебе.”

“Але це правда, Її Високість пробачила мою помилку, яку я зробила випадково. І надалі я збираюся зразково служити, тож принцесі ніколи не доведеться карати мене, зрозуміла?”

“Ха!”

“Чекай, Дейзі…. Яку ще таку помилку тобі пробачили….?” - втрутилася в розмову покоївка, що виглядала так, наче була на межі нервового зриву, хоч і не була в “Залі Смерті”. Вона вже нервово притискала руку до грудей, наче їй забракло повітря, а відповідь Дейзі аж ніяк не була покликана когось заспокоїти.

“Я наступила на її!”

“Що?”

“На сукню Її Високості! І Її Високість все… ой!”

Бемц!

Нервова покоївка не змогла дослухати і впала горілиць просто посеред коридору. Дейзі стурбовано кинулася до неї з широко розкритими очима:

“Ти в порядку? Що трапилося? Тобі погано?”

“Тобі краще замовкнути зараз.”

“Хах? Що? Хіба я зробила щось не так?” - ображена Дейзі таки замовкла, стискаючи губи, так і не зрозумівши в чому проблема.

***

“……”

Сонячні промені проникли в кімнату крізь опущені штори. Відкривши очі я одразу ж замилувалася картиною, що мене зустріла.

Ніколи раніше я навіть не припускала, що буду прокидатися, тримаючи в обіймах таку непомірну милоту. Краса таки здатна врятувати світ. Або принаймні примирити мене з цим світом. Бо зараз, дивлячись на бездоганне обличчя Надріка на сусідній подушці, я була цілком задоволена. І навіть не відчувала жодного збентеження від чергового пробудження в цьому світі.

Здається, я була готова змиритися. А ще, час було змиритися з тим, що настав ранок. Час прокидатися.

Я підняла руку і, ледве стримуючи капосну посмішку, тицьнула пальцем бліду щоку. Попри всі зусилля, кутики вуст таки поповзли вгору, настільки милим це було.

Фіалкові очі повільно відкрилися.

“Ой, Ви вже прокинулися?” - спочатку збентежився Надрік. Але помітивши мою посмішку, сонно усміхнувся у відповідь.

Якось я і не помітила, коли це спати з ним увійшло мені в звичку. З самого початку, підтримка і втішання від Надріка були тим єдиним, що дозволяло мені розслабитися і заснути в чужій кімнаті з червоною стелею. А з плином часу, це перетворилося в мені на умовний рефлекс. Я не була здатна заснути без Надріка, наче дитина, що не заспокоювалася, доки не обійме улюбленого плюшевого ведмедика.

“Доброго ранку, Ваша Високість.”

“Ум, і тобі доброго.”

Аналізуючи власну поведінку, я не могла не виділити й поведінку Надріка. А він був надзвичайно спокійним і м’яким. Здавалося раніше, ніж я усвідомила власні бажання він уже прийняв свою нову роль “подушки-обнімашки”.

Враховуючи передісторію мого тіла та й, якщо чесно, мою поведінку з моменту появи тут, Надрік цілком міг розраховувати на більше. Він міг вимагати куди серйозніших і інтимніших відносин, але нічого з цього не було.

Інколи, коли я про це думала, мене лякала його виваженість. Цей красень так спокійно спав в моєму ліжку. Будучи незмінно м’яким і вислужливим переді мною, але ніколи ні на міліметр не перетинаючи межу.

Надрік повільно підняв одне з пасем мого розпущеного волосся і поцілував, зажмурившись.

“…… І чим пахне?”

“Вибачте?”

“Просто це ж тільки волосся.”

Надрік дивився на мене так наче зовсім не розумів, що я маю на увазі. А я не знала як пояснити йому краще. Моя заплутана за ніч шевелюра зовсім не виглядала достойним того, щоб красень поводився з нею наче з тендітною і неймовірно гарною квіткою.

Я відвела очі від Надріка. Я не могла запитати і не могла не запитувати сама в себе наскільки сильно він кохав справжню принцесу.

Не хочу про це думати.

“Мені сказати, щоб вам принесли сніданок, чи ви бажаєте спочатку помитися?”

“Хмм. - якщо так подумати, я взагалі нічого не хотіла. - Ліньки.”

Я закопалася назад в подушки.

Справді, мені сьогодні нічого не хотілося, окрім як валятися в ліжку. Враховуючи, що спала я прекрасно, то це, мабуть дався в знаки стрес останніх днів. В мене наче сіли батарейки. Проте, зважаючи, що з того моменту як я прокинулася в цьому світі, я весь час мусила вертітися наче білка в колесі, то це було цілком логічно.

Я ж можу дозволити собі просто валятися цілий день. Умм… Це навіть подумки звучить прекрасно.

“Можливо…. Мені допомогти Вам?”

“Допомогти мені?”

Я пригадала нашу спільну трапезу і те, як Надрік весь час мене копіював. При тому, я поняття не мала якою з наявних ложок і вилок яку страву їдять, але чоловік однак повторював за мною. Не було схоже, що він здатен мені допомогти. 

“Як щодо того, щоб прийняти спочатку ванну?”

Ванну? Тобто він говорив не про сніданок.

Секундочку, ванну? Він збирається допомагати мені митися?”

Доки я вагалася з відповіддю, Надрік підвівся.

“Зараз я скажу, щоб все приготували. Прошу, не турбуйтеся.”

Приготували?

Не здатна узгодити власні думки з реальністю, я тупо витріщалася на чоловіка, що швидко закотив калоші до колін і почав розстібати сорочку.

“Надрік.”

“Так.”

“Коли ти говорив, що потурбуєшся про мою ванну….”

Мій відверто спантеличений вигляд анітрохи не збентежив Надріка. Він відкинув свою сорочку на підлогу і підійшов до мене. Підійнявши мене на руки, наче безпомічне немовля, він відповів на моє незавершене питання:

“Так, я допоможу вам помитися.”

Можливо мені слід було відмовитися, але прилинувши щокою до голого плеча Надріка, я зовсім не відчувала дискомфорту.

“Я можу допомогти вам. - певно він запам’ятав моє недовірливе лице раніше, якщо почав мене запевняти - Я гарно потурбуюся про Вас.”

Я заплющила очі, дозволяючи себе транспортувати у ванну кімнату. Можливо причина була в тому, що я за останні дні я звикла до Надріка. А може мене ще від початку сильно тягнуло до нього. Можливо справа в тому, що він єдиний знав, що в мене немає спогадів реальної принцеси. А може у всьому винна його непомірна врода.

Я була занадто лінива сьогодні, щоб аналізувати це достатньо ретельно. Я вже вирішила нічого не робити, тому і опиратися подіям сенсу не було.

Навіть, якщо десь всередині мене ще залишалися зародки здорового глузду, які нагадували, що до цього моменту я навіть служниць виганяла не дозволяючи їм допомагати мені митися.

Ванна кімната вже була заповнена білими клубами гарячої пари.

Зайшовши всередину Надрік поставив мене на підлогу.

Потім, дивлячись мені в очі, він потягнув за пояс на моїй талії. Той швидко ковзнув додолу, розв’язавшись. Поли халату, більше нічим не стримувані, розійшлися, демонструючи голе тіло. Надрік плавно ковзнув мені за спину і остаточно звільнив мене від цього предмету одягу.

Знову повернувшись в поле мого зору він, явно вдоволений результатами своєї роботи, солодко усміхнувся.

“……Це взагалі-то нечесно.” - трохи зніяковіло протягнула я, при цьому слухняно підіймаючи спочатку одну, а потім іншу ногу, щоб допомогти Надріку зняти з мене білизну.

“Що саме?”

“Що тільки я гола.”

Чоловік лише усміхнувся, ігноруючи мій натяк.

“Прошу, довіртеся мені.”

Його голос звучав улесливо, а посмішка була зовсім легкою. Але я чомусь ні на секунду не сумнівалася, що він прекрасно знає, наскільки гарно виглядає. І як його врода діє на людей, і яку владу вона має наді мною.

“Я відчуваю, що ти мене зовсім зачарував.”

“Приємно це чути.”

“Чому?”

Але він тільки продовжував посміхатися, не відповідаючи.

“Чому ти тільки посміхаєшся?”

“….. Вам не подобається, що я посміхаюся?”

“Ні…. Нічого подібного.”

Мені довелося припинити це розпитування.

Надрік провів мене до ванни і я опустилася в теплу воду. Температура була відрегульована настільки вдало, що я видала вдоволене зітхання, занурюючись по самі вуха. При цьому я не могла не замислитись над питанням:

“Ти часто допомагав мені митися раніше?”

“Це не завжди був я, але Ваша Високість ніколи не приймали ванну самі.”

Відповідь прозвучала тихо і Надрік не дивився на мене.

Я знову вирішила не розпитувати далі. Мені здається, що я і так все зрозуміла. Хитрий наложник намагався монополізувати любов принцеси, доки вона не пам’ятала свого розпусного життя повною мірою.

“Прошу, опустіть свою голову сюди. Я помию вам волосся.”

Умілі руки, вправно намилили моє волосся, приємно масажуючи шкіру голови. Я вдоволено закрила очі і відкинулася назад, повністю розслабившись. Знаєте, а це виявилося напрочуд добре. Мій вдоволений видих, дивно гучно пролунав в вологому повітрі ванної кімнати.

“……”

Надрік, ніяк не зреагував на це. Але пізніше, коли піна вже була змита з мого волосся, я почула: 

“Ваша Високість.”

Я ліниво відкрила очі виринаючи з цього солодкого блаженства. Надрік стояв біля ванни, справа від мене.

“Зараз ми маємо помити Ваше тіло.”

“Будь ласка, покладіть свої руки мені на плечі.”

Я слухняно виконала прохання. Так як, розімлівши в гарячій воді, я не була впевнена в своїй здатності стояти на ногах. 

Надрік почав мити моє тіло, ковзаючи намиленим рушником від моїх рук до пахв і нижче, спускаючись на груди і живіт…

Моя здатність триматися на ногах ставала все більш сумнівною.

Підступний наложник же зберігав незворушний вираз обличчя, всім своїм виглядом демонструючи старанне виконання роботи. При цьому рушничок знову і знову повторював свій маршрут невиправдано часто та довго затримуючись на моїх грудях.

Я з усіх сил старалася контролювати своє дихання, тримаючи рот закритим, і глибоко дихаючи через ніс. Виходило погано. Кожного разу, як я програвала, плечі тремтіли. Через мої руки на своїх плечах, Надрік не міг цього не помічати. Я почала дратуватися через його незворушність.

Моя ж тріщала по швах. Я переступила через бортик ванни, щоб отримати хоч трошки твердіший ґрунт під ногами. Рука, що не була зайнята рушником, в ту ж хвилину притягла мене ближче. Надрік почав старанно милити тепер вже мою спину, спускаючись донизу.

Коли рушничок ковзнув занадто низько, я швидше інстинктивно, ніж через реальний протест, спробувала відсахнутися, смикнувшись вперед, і остаточно притислася до Надріка. Його ліва нога опинилася поміж моїх і хоча це мало б давати мені надійнішу опору, та натомість ще більше позбавило мене здатності триматися на ногах.

Той мінімум одягу, що залишався на Надріку намок від контакту зі мною. Мій настрій мало б покращити, те, що крізь мокру тканину я добре відчувала, що все рівнодушшя Надрика було награним. Але він явно збирався ігнорувати і далі і мій, і свій власний стан. Чоловік потягнувся до лійки, щоб полити мене водою. Я перехопила його зап’ясток.

“Ваша Високість?” - голос Надріка звучав так невинно наче не він довів мене до цього розбурханого і невдоволеного стану.

Мої руки, що вже були на його плечах, обвилися довкола шиї і я, майже сердито, впилася в губи свого наложника. Нарешті, він відкинув свою гру і відповів на мій поцілунок так, наче тільки цього і чекав. Це був не перший раз коли ми цілувалися, але вперше я відчувала таку пристрасть. Наче відчуваючи протест проти кожного міліметра, що нас розділяв, мої пальці вчепилися в волосся Надріка притягуючи його ще ближче, а наші язики сплелися.

В своєму пориві я раптом втратила баланс, неусвідомлено ставши навшпиньки. Губи від яких я відірвалася тільки заради ковтка повітря, розтягнулися в посмішці, і чоловік, завбачливо схилився. Я теж усміхнулася, знову нападаючи на нього. Цього разу мої вуста тільки легенько чмокнули кутик його губ і перемістилися до щоки,  а потім і шиї прокладаючи доріжку з поцілунків далі.

“Ах!”

Тільки-но мені здалося, що я повністю заволоділа ініціативою, як Надрік сам почав цілувати моє тіло, вибиваючи ґрунт з під моїх ніг. Його вуста безпомилково знаходили найчутливіші точки на моєму тілі і коли вони нарешті повернулися до моїх, я відповіла на поцілунок, майже скимлячи, вигинаючись всім тілом, відчайдушно благаючи про продовження.

Проте поцілунок Надріка був легким. Він погладив мене по спині наче заспокоюючи.

“Повільніше.”

“Хіба не я тут маю віддавати накази?”

Надрік розсміявся. Мені слід було б зрадіти, що старання мої не пропали даром і він так сміло ігнорує невдоволення принцеси, а не принижується, як раніше.

Проте я відчувала зовсім інші емоції, коли знову потягнулася до вуст свого наложника, але він відхилився уникаючи мого поцілунку. 

Я розчаровано смикнула за біляве волосся. Це нітрохи не зменшило веселість Надріка, що насмішливо цілував мене то в щоку, то в кінчик носа, уникаючи губ. 

Я скиглила і чіплялася за плечі Надріка. Я хотіла… Я потребувала… Мені було необхідно більше.

Раптом чоловік опустив голову вниз. Його вуста припали до моїх грудей.

Звуки поцілунків, посилені парою та відлунням, утворювали приголомшливу какофонію зливаючись з моїм давно збитим диханням.

Надрік так старанно смакував мною, що в голову мимоволі полізли дурні жарти чи не через це він мене спочатку мив, але я не встигла їх озвучити. Я навіть не встигла їх як слід продумати, бо і без того розбурхані відчуття остаточно захопили мене виносячи з реальності. Мене розривали між собою бажання більшого, яке все ще нікуди не поділося і ненаситна спрага саме до того що відбувалося зараз. 

“Ваша Високість.”

“…….”

“Ваша Висорість.”

Я відкрила очі без всякого бажання і сил повертаючись в реальність:

“Що?...”

“Ви можете втриматися на ногах зараз?” - один тільки шепіт яким це було озвучено і лоскіт від подиху Надріка на моїй шиї, руйнували всіляку надію на мою ствердну відповідь.

Проте, я доклала всіх зусиль щоб не звалитися на підлогу відірвавшись від свого наложника. Чоловік же завбачливо підтримував мене доки я не зайняла більш-менш стабільну позицію, спершись на найближчу стіну.

Надрік опустився на коліна. І, даючи мені ще одну точку опори, поклав мої руки собі на плечі. Я, одразу, вже звично, ковзнула пальцями на його потилицю, заплутуючись в м’якому волоссі і притягуючи чоловіка ближче до себе.

“Що ти…” -  питання виникло занадто пізно, щоб в нього була хоч найменша можливість сформуватися. Подих Надріка опалив мою шкіру. Моє тіло затремтіло і всілякі думки знову слухняно ретирувалися з голови.

Рука чоловіка ковзнула по моїй литці вгору, трохи припіднімаючи і відводячи ногу вбік. Я вся вигнулася, відкидаючи назад голову.

Він був занадто вправний.

Надрік явно знав тіло принцеси не просто краще за мене, він знав його бездоганно. Я просто потонула у водовороті насолоди.

Зрештою, перед моїми очима спалахнуло біле світло. Наче в кімнату влетіла шарова блискавка.

Звісно все це була тільки моя уява. Проте сил в мені залишилося рівно стільки, наче я і справді потерпіла після якогось катаклізму. Тіло обмякло і зіслизнуло вниз по стіні.

“Ваша Високість?”

Я відкрила очі і побачила над собою Надріка. Його волосся було зовсім розкуйовджене моїми руками, а очі дивилися вкрай стурбовано. Давно він мене кличе?

“Вибач, я зовсім себе втратила.”

“Нічого, просто…..” - все ще розгублений чоловік, невпевнено підійняв руку і обережно провів пальцями по моїх щоках. Я тільки тепер збагнула, що він витирає сльози і стала сама незграбно витирати обличчя. 

Потім, ще більше прийшовши до тями, спробувала привести до ладу волосся Надріка.

Він легенько посміхнувся до мене.

Моє стомлене обличчя повернуло йому посмішку.

“Нам все-ще потрібно Вас помити.”

Надрік знову коротко чмокнув мене і підвівся. 

“Не думаю, що зможу зараз втриматися на ногах.”

Чоловік не вагаючись знову підняв мене на руки і відніс до лавки, що стояла в кутку.

Я спостерігала за Надріком. Здавалося він заздалегідь знав, що трапиться і вів себе цілком природно. Втім, мені слід було дивуватися, що я так спокійно все сприйняла. І, зараз, цілком безтурботно отримувала його вислужливу турботу про моє тіло, не відчуваючи жодного збентеження. Єдиний дискомфорт давала думка, чи нормально, що тільки я отримала задоволення.

Проте, навіть вона не здатна була вивести мене з лінивого сповненого насолодою відпочинку. Сьогодні я точно не контролювала ситуацію.