Том 1 Частина 2.6

Я відіслала Надріка. Мені потрібно було добре відпочити. День був виснажливим, а наступний мав стати не легшим. Я не збиралася залишати в спокої цю гру. Час було продемонструвати всім силу принцеси.

Зранку я попросила чаю. Чай був неймовірно смачним. Взагалі в своєму нормальному житті я зовсім не цікавилася чаєм, але королівські запаси чайного листя були настільки добрими, що тут я певно стану його фанатом. Але зараз моєю ціллю було не насолодитися ідеальним смаком. Я подивилася, на служницю, що наповнювала мою чашку.

“Як давно ти працюєш в палаці?”

Її обличчя на приховувало здивування, раптовим запитанням. Здивування з чіткою ноткою страху. 

“Має бути чотири роки, Ваша Високість.”

“О, досить довго.”

“….”

“Припускаю, саме через це ти так знахабніла.”

“Перепрошую?”

Я відкинулася на спинку стільця і нічого не кажучи, почала постукувати кінчиками пальців по підлокітниках. Чим довше тривала тиша тим, сірішим ставало зблідле обличчя служниці.

“Ви ж розумієте, Ваша Високість! Я була… Я просто хочу сказати… Я просто -“

“Охорона.”

Двері з готовністю відчинилися і близько п’ятнадцяти гвардійців заповнили кімнату. Вони вишикувалися в ідеальне півколо навколо мене. Ідеальна форма і муштра не дозволяла прочитати хоч одну емоцію на їх обличчях.

Руки служниці ослабли і чайничок перехилився. Я насупилася. Псувати хороший напій і свій килим не входило в мої плани. Я підняла ще більш сердитий погляд на сполотнілу служницю.

“Є дещо, що ти можеш зробити для мене. Ти ж не проти?”

“В-Ваша Високість! Прошу, помилуйте!”

Служниця молитовно розпласталась на мокрому килимі. 

********

В цьому світі, а, можливо, тільки в цій країні, не існувало в’язниць розрахованих на довге утримування в’язнів. Серйозних злочинців одразу страчували, а тих хто вчинив більш дрібні порушення карали побиттям, або іншими тілесними покараннями.

Іншими словами, королівська родина не бачила жодного резону витрачати кошти на утримування злочинців забезпечуючи їм життя довше, ніж було потрібно для отримання покарання.

І це приводило мене до непростої дилеми. Як принцеса, я була цілком вправі виставити на мурі голови всіх, хто домагався мого наложника, ще до заходу сонця. Але не будучи справжньою принцесою, я не була певна, що маю моральне право так вчинити.

І що мені з цим робити? Я пів ночі ламала голову над цим питанням.

“Ми всіх привели.”

Я сіла на підвищенні в кінці просторого залу. Приміщення переді мною було заповнене прислугою замку найрізноманітніших спеціалізацій. Я помітила Юріель, що приєдналася до обвинувачених останньою.

Коли я пообіцяла служниці, що я збережу їй життя, вона з охотою розповіла все що знала. В отриманому звіті було не менше тридцяти імен. Традиція сексуального домагання в палаці сягнула масштабів, яких я не очікувала. 

Їх провина була цілком очевидною. Однак, я не була певна, що відповідальність за таке відношення була лише на присутніх тут слугах.

Цілком можливо, що вони просто наслідували поведінку своєї ‘принцеси’. 

Як можуть поводитися підлеглі, якщо їх хазяйка дозволяє собі розважатися в будь-який спосіб з будь-ким, незалежно від їх статусу чи бажань. Життя в цьому гнізді пороку не могло не зміщувати поняття моральних норм.

“…..”

Я мовчала і дивилася на людей, яких без жодних пояснень схопили і кинули в цю залу. Двері за їх спинами зачинилися і троє охоронців залишилися там. Решта вишикувалася в дві шеренги, вивищуючись над переляканими слугами.

В залі панувала цілковита тиша.. 

Затримані слуги боялися навіть вдихати зайвий раз. Проте, поступово вони озиралися. Чим більше знайомих облич вони бачили довкола тим більш нажаханими ставали.

Присутні мали різні обов’язки і навіть працювали в різних покоях, а то й крилах палацу. Проте, час минав. Напружена тиша стояла непорушною. І все в більшій кількості очей я бачила приречений здогад. Вони зрозуміли, що саме їх об’єднує. 

Наймолодший, принаймні так здавалося, присутній служка, голосно захникав. Його сусід швидко і без найменших слідів гуманності заткнув йому рот. 

Тиша знову відновилася, але вона вже захиталася.

Час було починати діяти. Про що мені нагадав і гвардієць, що стояв поруч.

Завіса, що відділяла частину зали похитнулася і з-за неї з’явилися двоє охоронців, що тягли ту саму служницю, що подавала мені чай і імена винних. 

То тут то там з’являлися нові поки що поодинокі схлипи і зойки.

Я підняла руку і охоронці схопилися за зброю. Тільки це були не мечі, а масивні сокири. Як по команді, всі винуватці зірвалися в істерію. З суцільного ґвалту то тут то там я могла виділити окремі фрази на кшталт:.

“Ваша Високість!”

“Прошу! Помилуйте!”

Щоб, одразу відмести всілякі сумніви, щодо мого бажання будь-кого милувати, я підперла рукою голову, влаштувавшись так, наче збиралася подивитися на цікаву виставу. 

Охоронці схопили слуг, що були в першому ряду переді мною і потягнули їх вперед. Люди, що були одразу за ними нажахано ломонулися назад. Дехто спробував прорватися до дверей, але, звичайно ж, був зупинений гвардійцями. І схоплені і ті хто хотів втекти, однаково нажахано кричали.

Зал поринув у хаос. 

Королівський гвардієць, що стояв біля мене, скомандував: 

“Зап’ястя! Підготувати до відсікання!”

“Aаа! Aaа! Ні! Ви не можете цього зробити! Ваша Високість! Будь-ласка! Прошу! Ваша Високість!”

“Прошу врятуйте мене! Благаю, врятуйте…!”

Зі свистом сокири розрізали повітря і потужно врізалися в мармурову підлогу.

“Ух, уххх…. хуу, хуух?”

Жодне зап’ястя не було зіпнуте. Схоплені служки панічно оглядали свої кінцівки. На їх обличчях поступово з’являлася надія.

Проте охоронці все ще не випустили сокири і вичікувально дивилися на мене. Я повільно опустила руку і кивнула в бік завіси.

Гвардійці не гаючи ні секунди потягнули схоплених служок в той бік.

Люди, що щойно повірили в своє спасіння, впали в ще більший відчай. Вони відчайдушно виривалися з рук охоронців і дивилися на завісу до яких їх тягнули, наче на ворота до пекла. 

“Ваша Високість! Я, Я помилилася! Прошу помилуйте! Ваша Високість! Ні! Н-Ні!”

“Я не хочу помирати! Я сказав що не хочу помирати! Відпусти мене! Відпусти!”

“Ваша Високість! Ваша Високість! Це не справедливо! Будь-ласка, прошу! Ні! Ваша Високість!”

Я дивилася на цю відчайдушну мішанину однаково марних благань і погроз, та відчувала, як мій награний спокій стає все важчим. Я продумала цю сценку від початку і до кінця. Але зараз я не була певна, що зможу дограти свою роль.

Раптово, я усвідомила як мені пощастило стати саме принцесою. А якби я була однією з них? 

Так, всі вони винні в сексуальних домаганнях і це неприпустимий злочин. Проте, бути страченим, або залишитись на все життя калікою  - це не справедливість. Це тільки ще один прояв неадекватно завищеної моєї влади над іншими.

Охоронці затягли своїх бранців, що відчайдушно кричали і виривалися, за завісу. Звідти долинув гучний звук падіння і запанувала тиша. 

Мені вдалося не видати своїх справжніх почуттів. 

Тепер вже всі решта затриманих почали кричати про прощення і свої помилки. Значить мені все вдалося.

Я підвелася і покинула залу.

Нічого не пояснюючи. Не віддавши більше жодних наказів. Я просто залишила всіх, хто робив нестерпним життя Надріка, хто посмів зневажити повноваження принцеси, маринуватися в своєму жасі. 

Насправді, я не планувала вбивати когось з них. Це було марною тратою людського ресурсу. Звісно що і прощати я їх не збиралася. 

Замість цього я придумала куди складніший план.

Я збиралася перетворити цих слуг, сповнених жахом і виною переді мною, на мої слухняні інструменти. 

Так я опинилася в цьому світі принцесою, а не служкою. Я отримала велетенські можливості. Але не все я могла отримати діючи чесно і відкрито. Мені слід було використати всі засоби щоб вижити тут.

Якщо я хотіла жити як  ‘принцеса’.