“Визначся хто тобі потрібен - я чи вона. І перестань вже себе жаліти!”
Ровія повільно очнувся від свого сну. Тіло рухалося важко і незграбно, наче б то кімната була заповнена водою, а голова взагалі перетворилася в велетенський свинцевий дзвін. Дзвін в якому весь час відлунювали слова принцеси, так наче вона сказала їх щойно.
Пошаставши по прикроватній тумбочці він знайшов окуляри і одягнув їх.
Поступово пригадуючи свої вчинки за вчорашній день Ровія відчував себе тільки ще гірше.
Вчора він випив стільки, що між ним і діжкою з вином різниця була хіба що в наявності кінцівок. Ровія звісив голову, потираючи обличчя.
Він мав талант зберігати адекватний вигляд, коли пив і тому ніхто не здогадався наскільки він насправді п’яний. Тому ніхто його не зупинив. І тому…
В двері постукали. Ровію охопило хвилювання. Неприємне, липке хвилювання, схоже на страх. Це через те, що він відчував провину.
Думаючи, що це принцеса послала за ним, він поспішно підвівся і привів до ладу свій одяг.
Проте, з-за дверей долинув голос Юріель.
“Ровія, це я. Мені можна зайти?”
“……”
Тільки тепер Джуран пригадав всі події вчорашньої ночі.
Жінка яка змусила його знову кохати, вчора показала своє справжнє обличчя. Вона зраджувала його. Ровія сухо і методично пригадував факти, що мали б викликати якісь емоції.
Але не викликали. Він дивився на Юріель крізь прочинені двері і не відчував злості. Не відчував нічого.
Поставало питання, а чи взагалі любив він її колись.
Це було схоже на пробудження від довгого сну.
“….Заходь.”
Щойно двері відчинилися хоч трошки ширше, Юріель увірвалася в кімнату і кинулася йому в обійми. Ровія автоматично поклав руки їй на спину при цьому думаючи зовсім про іншу жінку. Болісно і безповоротно, він усвідомив, що після вчорашнього принцеса остаточно розірве всі зв’язки з ним.
Подумки він гірко розсміявся, над своїми переживаннями. Ніби то раніше їх з принцесою хоч щось зв’язувало по справжньому.
“Вибач! Я помилялася. Я все зрозуміла тільки вчора.”
“Зрозуміла що?”
“……Що я ніколи не зможу покинути це місце, не можу покинути тебе.”
Велетенські червоні очі були сповнені сльозами покути і дивилися на нього.
“Ти хочеш сказати, що залишилася тут через мене?”
Жінка кивнула і Ровія погладив її по голові.
Брехня.
“Я така щаслива, що ти не зненавидів мене. Я справді….”
Юріель обплела руками його шию, змушуючи чоловіка схилитися до неї.
Видавалося неймовірним, що можна так змінитися за одну ніч. Але зараз Ровія навіть не міг пригадати чому кохав цю жінку. Все що він міг пригадати зараз, це хвороблива тяга.
“Ровія?”
“Що?”
Все ще стискаючи його в обіймах Юріель прошепотіла:
“Я хочу зустрітися з Її Високістю.”
Як тільки ці слова злетіли з вуст Юріель, Ровія збагнув, що це було. Чому він відчував бажання закохатися в неї. Чому його так тягнуло до цієї жінки.
Все було точно так само як з принцесою.
А він і не підозрював про це. До цього моменту.
Принцеса так сильно його тримала. Ровія так сильно прагнув звільнитися. Звільнися будь-якою ціною. Вирватися з пекла в якому жив. Так сильно прагнув, що забув як власне втрапив до нього. Забув і з радістю наступив на ті самі граблі.
“Я не можу без тебе. Без тебе я не зможу зустрітися з принцесою. “
“…..Гаразд. Я допоможу тобі.”
Тепер Ровія знав. Нарешті збагнув. Він покахав Юріель тільки тому, що вона не кохала його.
Юріель ніколи не кохала його.
Так само, як тепер і він не кохав її.
***
Якийсь час я дивилася на Ессена заклякнувши на місці. Проте, його обличчя все більш витягувалося і я раптом пригадала як виглядаю. Це змусило мене поспішно осмикати спідницю.
“……Привіт.” - вимучено усміхнулася я.
Ессен відвернувся від мене з виразом огиди на обличчі.
Я дивилася на його горду потилицю і міркувала:.
‘Я чекатиму на тебе в нашому місці.’
Юріель, схоже ти обрала Ровію, чи не так?
“……”
Так нічого і не сказавши, Ессен раптово пішов від мене, стрімко спускаючись з протилежного боку пагорба.
“П-Почекай!”
Було незручно зустріти його під час моєї приємної прогулянки, але ще гірше було робити вигляд, що ми не знаємо одне одного. І найменш приємним з описаного виявилося бути зігнорованою, наче я якась гидка комаха, а не людина.
Знаю, в нас не надто добрі стосунки. Але, як на мене, вони однаково обтяжуючі для нас обох. То чому цей принц не може хоча б спробувати вести себе так само ввічливо, як намагаюся я.
“Куди ти так поспішаєш?”
Я кинулася за ним і імпульсивно схопила його за руку. А в наступний момент вже полетіла геть з не надто м’яким приземленням.
“Яка шляхетність.” - буркнула я потираючи відбиті сідниці. Ессен же дивився на мене дещо спантеличено. Схоже він не планував мене штовхати так сильно, раз позбувся навіть свого презирливого виразу.
“…..Тобі не слід було мене хапати.”
“А тобі не слід було тікати навіть не привітавшись.”
“Хіба стосунки між нами сприяють дружньому обміну люб’язностями?”
“Ні.” - чесно констатувала я. Проте, коли я простягла руку, Есен, хоч і стис щелепи, та допоміг мені піднятися. Я саме обтрушувала лися зі своєї спідниці, коли перед очима спливло повідомлення:
Дінг!
Ровія підозрює, що існує причина, через яку ви хочете зустрітися з принцесою Єлдрією. Інколи краще відкрити правду.
A. Сказати, що ви хочете стати служницею принцеси.
B. Сказати, що зустріч потрібна, щоб принцеса дозволила ваші стосунки з Ровією.
C. Не пояснювати причини.
Так Юріель і справді пішла до Ровії. Але зробила вона це не через власні почуття чи почуття чоловіка. Не знаю наскільки завдання - стати моєю служницею, важливе для системи, але це не причина бути такою жорстокою.
Мої міркування перервав голос Ессена:
“Чи не передумали ви, щодо свої вчорашніх слів?”
Я відповіла не одразу, розглядаючи його. Він був таким реальним. Як Юріель могла відноситись до всього як до гри? Якби я була такою ж, мені було б легше. Якби я була такою ж, я б вже вбила Юріель.
“Я не змінила думку. Ти можеш залишатися в палаці так довго, як тобі потрібно. Залишатися поки сам не захочеш піти.”
“…….”
Ессен мовчав, а я розійшлася і, змахнувши рукою, поширила свою думку далі:.
“Коли вже все так склалося, гадаю, нам слід переосмислити і наші відносини.”
“…….”
“В замку ти більше не можеш залишатися ні як ‘гість’ ні як ‘заручник’ ні як ‘полонений’ .”
Я одразу помітила як принц стис зуби і гордовито випнув вперед щелепу. Тому мусила його обірвати раніше, ніж він видасть чергову порцію беззмістовного гонору:
“Який сенс опиратися, якщо це реальність? Залишайся в палаці. Я знайду для тебе посаду. Не відмовляйся. Це найкращий варіант для тебе.”
“Праювати на вас? Ти всерйоз думаєш, що я можу на це погодитись?”
“Хіба не це ти обрав вчора?”
Я розгорнула долоню в напрямку Ессена. Він досить кумедно збентежився, бачачи мою посмішку.
“Плати.”
“…….Що?”
“Вчора ти вирішив залишитися в палаці, а, отже, повинен заплатити. Якщо ти працюватимеш тут, то це цілком може вважатися відплатою за проживання і їжу. Зрештою, якби ви дійсно втекли і вам довелося шукати місце для життя, ти був би в точнісінько таких самих умовах.”
“Ти хоч усвідомлюєш яку дурницю городиш?”
“Цілком.”
“Що?…“
“Я пропоную тобі почати все спочатку. Ніби ми щойно познайомились. І, звичайно ж, в нас немає жодної потреби поглиблювати це знайомство.”
“……..”
“Я не можу відмінити те, що вже сталося. Але й ти не можеш вбити мене.”
Я бачила як він до побіління в суставах стис кулаки.
“Давай просто закопаємо все що сталося куди поглибше. Забудь все.” - додала я вже без посмішки, щиро намагаючись підштовхнути його до єдиного шляху мирного життя.
Він дивився на мене так, наче поглядом намагався просвердлити мою черепну коробку і побачити думки, що переховувалися в моїй голові.
“Якщо ти хочеш жити з тією кого любиш, це найкращий варіант-.”
“І так все має скінчитися?” - рявкнув Ессен, перебиваючи мене.
“…….”
Обличчя принца викривилося, а голос звучав так грубо, що певно мав царапати горло, вириваючись на волю.
“До цього все звелося?”
Скупі сльози впали на землю, а я безсило і спантеличено спостерігала за цією новою, тривожною хвилею гіркої злості, що виривалася з Ессена.
“Ось через що?!”
Я раптово все збагнула. Він запитував чи була руйнація його батьківщини, вбивство маси його людей виправдане настільки швидкоплинним почуттям.
Це питання було занадто важким, щоб промовити його вголос. Навіть не озвучене, воно лягло нам на плечі свинцевою важкістю і, здавалося, отруїло саме повітря, сповнюючи болем середину при кожному подисі.
Я не могла відповісти… Та я взагалі не певна, що могла ще говорити, дивлячись в очі Ессену і усвідомлючи, як це було для нього.
Як йому було жити в палаці. Жити як іграшка принцеси. Жити як полонений. Жити як останній зі свого роду.
Думка, що принцеса просто збожеволіла через свою одержимість їм, певно було легше. Це вносило хоч якусь логіку в його повсякденне жахіття.
Дізнавшись, що все було просто так… Що для принцеси він лише рядова іграшка. Побавилася і забула…
“……”
Він повинен був відчути обурення, праведний гнів… Ні спустошення.
Я бачила це в його очах.
Нарешті вільний від кігтів принцеси, але для чого. Всі його близькі мертві. Йому не було куди йти.
Ессен мовчки плакав.
***
Вона мало не попалася. Юріель ретельно виклала усмішку на своєму обличчі.
Якби не системні сповіщення, вона і справді купилася б на поведінку цього дволикого підколодного змія. Адже, коли вона палко розповідала про своє кохання, Ровія слухав її як миленький. З очима невинного ягняти. Вона і справді подумала, що він знову в неї закохався. Але...
“Жодного разу?”
Система жодного разу не сповістила про ріст його інтересу. А, через попередній інцидент, він впав до нуля. І його рут ось-ось мав закритись.
Юріель прийшла до нього, гадаючи, що гірше бути не може. Але він виявився хитрою наволоччю.
“Чорт!”
Чи не забагато вимагає цей світ? Який сенс з системних вікон, якщо все валиться? Єдина користь, що вона хоча б знає, що насправді думають люди. Так і Ровія не зумів її обдурити. Але одна вже ця спроба бісила!
Бісила потреба прикидатися служницею! Чому все має бути так?! Вона кінець кінцем Головна Героїня!
Юріель не втримала посмішку і її вродливе обличчя викривилося.
“Чи не час всім нарешті визнати мене?” - нетерпляче вигукнула в повітря дівчина, стискаючи кулаки.
Раптом вона помітила фігуру попереду в коридорі. Йшов згорбившись і схиливши голову, наче намагався злитися зі стіною. Проте з таким блискучим світлим волоссям і вродливим обличчям, йому це навряд чи вдалося б.
Це ж наложник тієї сучки.
Юріель усміхнулася.
***
Здавалося ми цілу вічність стояли одне навпроти одного. Ессен так довго стримував себе, що зараз ніяк не міг зупинити сльози. А я не здатна була зрушити з місця, влипнувши в його емоції наче муха в клійку пастку.
“Якщо я вб’ю тебе, мені полегшає?” - врешті запитав принц Велроду. А я все ще не могла відповісти. Навіть знаючи ким я тепер стала. Навіть відчуваючи зараз переживання Ессена куди сильніше, ніж будь-коли, свої власні, я все ще хотіла жити.
Я просто дивилася на Ессена і мовчала.
Чоловік переді мною раптом нахмурився і підняв руку.
“Чому…..”
“…..”
Він незграбно торкнувся пальцями мого обличчя.
“Чому ти плачеш?”
Ессен прибрав руку і тільки тоді я усвідомила, що й справді плачу.
“Ти така…..”
“…..”
“Дивна.”
“……”
“Чому? Ти сама не схожа на ту жінку.”
Він намагався говорити знову грубо, але голос був надто здушеним через недавні сльози.
“……”
“Я…. певно збожеволів.”
“…..”
“Скажи мені. Я збожеволів?”
Голос зовсім програв спробам звучати грубо і зірвався на шепіт. І мене це наче доламало:
“….Мені шкода.”
Щойно ці слова зірвалися з моїх вуст, як я збагнула, що не повинна була їх говорити. Принцеса не могла цього сказати. Я не мала права це говорити. Але я не могла себе зупинити.
“Вибач, Вибач….. Вибач.”
Я зовсім забула про поведінку принцеси. Я плакала відчайдушно. Навздир. Розмазуючи соплі і сльози по обличчю.
“……Припини це.”
Я вчепилася в сорочку Ессена. Я не могла слухатися ні його, ні здорового глузду. Щось стискало моє горло сильніше за сльози.
“Пробач…..”
“Стоп. Я кажу зупинись!”
Він кричав, але я плакала як дитина. Все що я могла це плакати і повторювати одні і ті ж слова.
“Пробач, Пробач….. Пробач.”
Частково цей плач був жалем і до самої себе. Дивний світ. Дивні люди. Я була перелякана. Я весь час була перелякана! Я весь час була сама!
Я відчувала, що ми схожі. Двоє нещасних людей, що втратили своє місце в світі.
Якби ж я потрапила сюди хоча б трошки раніше, Ессена не було б в цьому пеклі. Йому б не довелося тут плакати, разом зі мною.
“Будь-ласка, досить…..”
Ессен стиснув мої руки, що ніяк не бажали відпустити його сорочку. Я ковтала гіркі сльози, справді намагаючись зупинитись. Але вони не спинялися.
Я не могла так більше! Я ж ніколи не хотіла, щоб Ессен опинився тут. Я не бажала йому нічого лихого. Я так хотіла сказати правду! Я так хотіла, щоб ми обоє могли втекти з цього жаху!
“Ессен? Де ти?”
Це був голос Юріель. Раптом реальність кинулася на мою голову відром холодної води.
Чекайте! Я зовсім забула чому принц сидів під деревом, коли я його знайшла.
Ессен дивився на мене так само огорошений реальністю, як і я. Ми відскочили одне від одного, тільки тепер збагнувши, що мало що не обіймаємось.
“Ессен?”
Юріель наближалася. Я припинила спроби витерти мокре обличчя руками і вчепилася в гілку дерева.
“Що ви робите…”
Не реагуючи на Ессена, я швидко залізла на дерево. Вже звідти я глянула на приголомшеного і насупленого принца. Він виглядав так, наче збирався ще багато що мені сказати. Тому я пильно подивилася йому в очі і притисла палець до вуст.
“…….”
Ессен зрозумів, що я від нього хочу, принаймні він нічого не сказав відвернувся і почав витирати обличчя від сліз. Я, тим часом, скористалася моментом, щоб зручніше вмоститися на гілці. Я надіялася, що залізла достатньо високо, щоб мене не було видно за листям. Але, напевно, це не мало великого сенсу, так як серце колотилося настільки гучно, що його певно можна було почути за версту.
І чому я так злякалася? Секундочку, чому я взагалі ховаюся?
Певно запізно ця думка відвідала мою голову. Але в момент, коли я вперше почула голос головної врагині, я ні на секунду не засумнівалася в своїх діях. І це не через те, що я боялася зустрітися з нею. І навіть не через двозначність ситуації в якій ми опинилися з Ессеном. Ні, просто там, знизу, ридаючи, я була не принцесою Елдрією. Я була собою. Я втратила всі маски. Я опустила всі щити. Я не могла допустити, щоб хоч хтось побачив мене такою.
Під деревом з’явилася ще одна дійова особа і я ще більше занурилася в крону.
“Юріель.” - озвався Ессен і ГВ-няшка поспішила повіситися йому на шию.
Принц з готовністю відповів на її обійми, але, здавалося, що рухався він дещо стримано. Певно через мене.
Навіть з висоти, з оглядом прикритим густою кроною, я не могла не помітити, що в полоні рук коханої, Ессен помітно заспокоївся. Його обличчя очистилося від останніх слідів драми, яку ми розтрясли вдвох і він почав випромінювати примирення і спокій. Проте, не схоже, щоб Юріель помітила ці зміни.
“Пробач.”
“……”
“Довго чекав?”
“Ні.”
“Проте, я все ще маю вибачитися за те що сталося…”
“Я розумію.”
“Розумієш?”
Юріель трошки відхилилася від нього, щоб мати змогу пильно заглянути в червоні очі.
“Що ти розумієш? Не бреши мені, бо ти нічого не знаєш.”
“Юріель.”
“Я поясню тобі, коли зможу. Бо ти заслуговуєш знати правду. В мене є причини, через які я мушу залишитися тут.”
Я навіть ризикнула поворухнутися в своєму гнізді, щоб краще роздивитися вираз обличчя з яким це було сказано. І, як виявилося, Юріель не намагалася переконати чи вибачитися, ні, вона аж сяяла від задоволення. Вона була в повному захопленні від відчуття своєї цілковитої влади над Ессеном.
Ну, що ж, насолоджуйся. Надіюсь хоч так вона нарешті збагне, наскільки їй пощастило. Чоловік в обіймах Юріель готовий був віддати своє життя за неї так легко і так природно, наче був певен, що в нього в запасі є ще кілька.
“Тож…. Ти почекаєш.”
“Звісно.”
Така нетипова для Ессена покірність змусила мене мимоволі фиркнути. Я одразу ж затисла собі рот рукою і, гадаю, мене не почули. Принаймні Юріель.
“Юріель.”
“Так.”
“Ти все що мені потрібно.”
Можливо Ессен так відповів на моє фиркання. Але прозвучало це скоріше не як аргумент, а як заклинання чи обітниця. І я відчула себе зайвою.
Дінг!
Незважаючи ні на що він обирає вас! Вітаємо, Ви завоювали союзника, що готовий виконати будь який ваш наказ. Проте, будьте уважні! Надмірний тиск і постійні вимоги можуть зруйнувати це!
A. Сказати, що вам боляче бачити його таким і піти.
B. Подякувати йому і зайнятися сексом з ним.
C. Одразу ж зайнятися сексом з ним.
D. Пристрасно зайнятися сексом з ним.
Що? Система ти при своєму розумі? Що це за вибір такий?
Я сиділа на дереві, тамуючи свій подих, щоб мене не помітили і не знала сміятися мені чи плакати.
Вони ж не стануть.
Вони ж не будуть робити це в саду? Зі мною на дереві?
Навіть якщо героїня зробить цей вибір то Ессен же не підтримає її. Він же знає про мене.
Він не стане.
Якщо він звичайно не збоченець.
Я дивилася на парочку внизу і моя впевненість в їх моральних якостях танула все швидше.
Так, там же був нормальний варіант. Чи не час вам піти звідси. Варіант А.
Юріель обери А!
Але курсор не забарившись ні на мить кинувся до самого краю вікна.
О, то тобі подобається пристрасний секс….
От чорт, навіть не знаючи про мою присутність Головна Врагиня не могла не псувати мені життя.
Зробивши вибір, Юріель, одразу ж обхопила обличчя Ессена руками і пристрасно впилася в його губи. Я імпульсивно затулила очі долонями, але одразу передумала. Ці збоченці точно не вартували того, щоб я через них звалилася з дерева втративши опору.
За короткий час моїх вагань, Юріель вже встигла запустити руки під сорочку принца. Ессен важко втягнув повітря. Навіть з такої висоти я побачила як напружилися його м’язи на спині.
Руки, що до цього досить романтично тримали Юріель в обіймах, стисли її значно агресивніше, максимально зменшуючи відстань між тілами і поповзли по спині вниз.
“Mмм. Так…” - видихнула Юріель, коли долоні Ессена дісталися до її сідниць.
Я знову відврвала руку від гілки, щоб прикрити очі від цього неподобства. Але долоня змогла тільки затиснути мені рот. Я наче в трансі не могла відірвати очі від неймовірної сцени, що розігрувалася піді мною.
Руки Юріель різко смикнулися, одним ривком, мало не розірвавши, розщіпкуючи сорочку Ессена.
“Чекай.” - схоже прохолодне повітря освіжило принца і повернуло йому хоч крихту понять про мораль поведінки.
Проте, навіть я чула, що його голос був занадто слабким, щоб звучати як реальна перепона.
Юріель теж його зігнорувала, тицнувшись обличчям йому в груди, так, що поли сорочки заховали її від мене. Проте, я можу здогадатись, що вона робила, бо голос Ессена став ще слабшим:
“…..Якщо хтось нас побачить.”
“Хіба це має значення?”
Хитро усміхнулася Юріель, навіть не думаючи відриватися від Ессена.
“Тепер вже всі про нас знають, тож ми можемо не переховуватися, чи не так?”
Обличчя Юріель знову щезло в складках сорочки, а Ессен кинув короткий погляд в бік моєї схованки.
Хоча, мабуть, мені здалося. Бо вже в наступний момент він потягнув Юріель до себе з подвоєною силою і пристрастю.
Невловимо швидким рухом Ессен відкинув геть одяг Юріель. І хто б подумав, що уніформа служниць палацу має властивість так легко зніматися. Навіть не буду припускати для чого це зроблено. Господи, моя психіка і так вже не буде такою здоровою як раніше.
Тим паче, що парочка піді мною теж не сприяла її зціленню.
Відкинувши вбік одяг вони з головою поринули в пристрасні поривання спробувати на смак кожен сантиметр тіла одне одного, начисто забувши про те, що знаходяться в саду і цілком рівнодушні до того факту, що не наодинці.
Більше того, коханці наче старалися на показ, щоб засвідчити свої почуття всьому світу.
І, я знову відчула себе зайвою. Що я тут, в біса, роблю? Як могла застрягнути в настільки безглуздій ситуації?!
Я сердито повернулася і лягла на дерево спиною. Крона загрозливо захиталася, а дрібні гілки затріщали, доки я намагалас вмоститися зручніше. Проте, судячи з тональності і темпу стогонів, що долинали знизу, моїх маневрів ніхто не помітив. Цікаво чи могла я на все начхати і спуститися. Не схоже, що тим двом збоченцям, є до цього хоч якесь діло. Але в мене на таке духу не вистачило. Тож я просто лежала дивлячись на блакитне небо.
Так, сьогодні я отримала унікальний досвід і, не доведи Господи, щоб він коли-небудь повторився.
***
Юріель задихалася, приголомшена ситуацією. Хоча від самого початку все було її ідеєю, та Ессен сьогодні був наче іншою людиною.
Зазвичай він був таким ніжним і терплячим...
Але сьогодні він наче зірвався, палаючи ненаситним полум’ям і спепеляючи її знову і знову в хвилях цієї пристрасті.
Коли Юріель в екстазі, мало не зірвалася на крик, Ессен прошепотів їй на вухо:
“Тихіше….. Хтось може почути нас.”
“Агх, не можу, ах…..”
Звуки, які вона могла видати точно не могли претендувати на статус осмислених реплік і навіть не підіймалися до рівня слів, залишаючись нерозбірливим не то стогоном не то ричанням.
“Ахх, так, ммм, добре…..”
Наче у відповідь Ессен припав до неї ще настирніше. Покриваючи поцілунками тіло Юріель він знову пригадав на собі погляд, який зовсім недавно відчував. На одну цю згадку кров в його жилах перетворилася в справжню лаву. Гарячий вал шугонув тілом в черговий раз зіштовхуючи свідомість в безодню пристрасті.
Ессен знову потягнув Юріель до себе.
Далі
Том 1. Розділ 2.5 - Том 1. Розділ 2.5
Спина досить сильно затекла від перебування на дереві, доки ті двоє нарешті натішилися і пішли. Я почекала ще кілька хвилин, щоб точно не бути впійманою і спустилася на землю. Голова гула не здатна видати жодної розумної думки, стомлена куди сильніше, ніж після зустрічі з імператором. Ідея начхати на все і спуститися на голову двом коханцям просто посеред процесу, поверталася до мене ще не раз. Проте кожного разу мене зупиняв якщо не сором бути спійманою за підгляданням, то відчуття повної марності всіляких дій, так як парочку піді мною здавалося тільки порадує сторонній спостерігач. Врешті коли я дісталася до палацу, небо за вікнами вже було підведено червоними фарбами. А я між іншим хотіла погуляти і розвіятись. Натомість я отримала такий неоціненний досвід, що тепер боятимусь вийти на вулицю, не менше, ніж цієї пропозиції бояться мої служниці. “….Надрік?” Діставшись до своїх покоїв, я найперше побачила його. Чоловік тихенько сидів на колінах біля мого ліжка. “В чому справа?” Останні промінчики призахідного сонця впали на його обличчя. “Ваша Високість.” Він виглядав настільки неврівноважено, що я навіть забула про всі свої невдачі і кинулася до нього.Я простягнула руки, щоб підняти його з колін, але Надрік навпаки схилився ще нижче чіпляючись за мої спідниці. “…. Та що трапилося?” “Та жінка чіпала мене.” Чоловік подивився на мене знизу вгору і я помітила блискучі сліди від сліз на його щоках. “Та жінка?” Я ще не зрозуміла, в чому справа, але вже рефлексорно почала витирати сльози з вродливого обличчя. Я старалася бути м’якою, але Надрік відсахнувся від мого дотику. “Та жінка, вона…” Схоже говорити точніше він не збирався. Я насупилася. Надрік був єдиним, хто знав, що я не пам’ятаю жодного лиця в палаці. Чому він не пояснить все детальніше? Хіба що… Хіба що він говорить про когось, з ким я зустрічалася недавно. “Юріель?” Чоловік не підтвердив мій здогад, але його обличчя застигло. Схоже я мала рацію. А ще, цілком можливо, що Надрік також був ціллю для головної героїні. “… Ти також спав з нею?” “Ні! Ніколи! Я б нізащо так не вчинив!” Він стрепенувся від мого питання наче від удару. Зводячи нанівець всю мою роботу, його щоками знову потекли блискучі сльози. Неймовірно, але цей чоловік виглядав надзвичайно привабливо навіть коли плакав. Настільки, що в мені виникло нелогічне бажання змусити його плакати, ще сильніше. Я нажахано відігнала ці замашки, що певно просочилися в мене від справжньої володарки тіла (принаймні, я на це надіюсь). Зараз мені слід було зосередитись на іншому. Юріель. Судячи з поведінки Надріка, вона ще не встигла накласти на нього свої лапки. Чи, принаймні, її дії ще не досягли успіху в цьому напрямку. Я вирішила довіритись своїм відчуттям в цьому випадку. Хоча мене зовсім не тішив той факт, що я поняття не мала чи Юріель просто ще не почала зваблювати Надріка, чи він насправді і не являється ціллю. “Тобто ти кажеш, що якась прислуга дозволяє собі розпускати руки в напрямку мого наложника?” Надрік почав стирати сльози тильною стороною своїх рук і промовив затинаючись: “Я… всі знають, що навіть зазнавши сексуальних домагань, я однак не стану жалітися…. Тому всі-.” Чекайте! Він сказав всі? “Чому?” “Перепрошую?” “Чому ти не став би жалітися?” Надрік став затинатися ще сильніше: “Тому…. Тому що… Якби сказав, то Ваша Високість мене б вбили...” Схоже мені не слід списувати свої темні бажання на вплив тіла принцеси, бо її збочена фантазія сягала таких висот, які мені і не снилися. За якою скажіть логікою, можна вирішити вбити жертву домагань, за те що його торкалася інша? Раптом я відволіклася від обурення тільки тепер по справжньому побачивши Надріка. Він був переляканим. Його вуста тремтіли а погляд відчайдушно чіплявся за мене. Здавалося за найменшого прояву гніву з мого боку він кинеться просити пощади. Тому я запитала: “Ти і зараз очікуєш, що я вб’ю тебе?” “…. Так.” - ледве видихнув Надрік. Його голос було ледве чутно, але для мене це був як удар. Я все ще вважала себе і принцесу різними людьми. Я старалася грати Її Високість. Але насправді не приймала себе такою. Проте ким я була для оточуючих. Якщо я хотіла жити, то я повинна була радіти, що мене бачать принцесою. Але… Холодний страх перетворив всі нутрощі на каміння. Де тоді я? Хто я? “Ваша Високість.” - Надрік, як завжди, бездоганно вловив зміну мого настрою. Але він не знав з чим пов’язане моє раптове зкам’яніння і відчуження. - “Я ж все ще ваша власність? Я все ще потрібен Вам? Я ваш?” Здавалося він ще сильніше зблід, а його погляд благав мене сказати так. Його справді б заспокоїло почути, що він комусь належить? Справді? До якогого ж приниження його привчила Її Високість. Але я не вона! Мої почуття загрожували от-от знову прорватися назовні. І я все більше лякала Надріка. Надріка, який був єдиним, з ким я могла, хоча б частково, бути відвертою. Слід було переключитися на інше. Негайно! Я усміхнулася. “Tа жінка… де вона торкалася тебе?” “Щ-що….” Не давши часу навіть договорити репліку, я схилилася, обхопила долонями обличчя Надріка і швидко його поцілувала. Мене приголомшило те, наскільки гучним вийшов звук поцілунку. І не менш за це мене приголомшила моя власна поведінка. Може мені слід було менше підглядати за Ессеном з Юріель, щоб в голову приходили адекватніші способи заспокоєння? “……..” Надрік був шокований ще більше, ніж я. Його очі розширилися, а рот трохи відкрився, не здатен видати жодного звуку. “Тут?” - спробувала пояснити свою поведінку я. “Ох, я…” Чоловік важко проковтнув слину. Його очі більше не впивалися в мене з відчайдушним намаганням передбачити в який момент я його вб’ю. Натомість вони заповнилися іншими емоціями. “Я… Мені важко пригадати де саме.” “Справді?” “Можливо… Якби Ви спробували ще….. Гадаю тоді я зміг би пригадати.” Він включився в цю гру. Мені вдалося його відволікти. От тільки я не відчувала задоволення. Бачачи як легко він мені поступається, я відчула безконтрольну злість. Я все ще не знала кого Надрік бачить перед собою мене чи Її Високість. А я не хотіла ділити його ні з ким. Навіть з принцесою. Я скорилася своєму егоїстичному бажанню володіти їм і прямо запитала: “Де ти хочеш щоб я торкалася тебе?” Я теж опустилася на коліна, перехоплюючи погляд фіалкових очей своїм. Не дочекавшись відповіді від Надріка, я поклала його руку собі не плече і присунулася ближче. Повільно, даючи йому час на реакцію я торкнулася вустами спочатку до його вуха, а потім опустилася нижче, до шиї. Надрік затремтів і, якось незграбно, обійняв мене за шию. Я скористалася цим, щоб підвівшись, нарешті і його підняти з колін. Ми стояли так близько одне до одного, що кожен відчував дихання іншого на своєму обличчі. “Ваша Високість. - викликаючи дежа вю нас знову відволік голос з-за дверей - Вибачте. Молодий лорд Леванону раптово-” Раніше ніж слуга зумів завершити своє пояснення, двері гучно відчинилися і хтось безладно ввалився в покої. Перед тим як йти розбиратися з цими порушниками спокою я заспокоїла Надріка легкою посмішкою і коротким поцілунком. Його щока все ще була солоною від сліз. “Мої вибачення, Ваша Високість! Хапайте і викидайте його! Негайно!” Я повільно підійшла, дивлячись зверху вниз на принизливе вовтузення на моєму килимі. “Що відбувається?” Охоронці, що ніяк не могли відновити порядок, відчайдушно намагалися одночасно ловити напівголого чоловіка, що увірвався в кімнату першим і бити поклони мені. “ВІн просив зустрічі з Вашою Високістю і ми намагалися вивести його, але він раптово побіг… Це наша помилка. Прошу, покарайте нас.” “Досить. Заберіть його і залиште мене в спокої.” “Так, Ваша Високість.” Гвардійці нарешті припинили своє блазнювання з поклонами та вибаченнями. Через що значно результативніше взялися за незваного гостя з очевидним завзяттям і повністю відсутньою делікатності. “Ви! Та що ви собі думаєте!” Чоловік струснув з себе охоронців і знову кинувся в напрямку до мене. Звичайно ж, його миттю схопили знову. “Ваша Високість! Невже ви це справді дозволите! Я ж ваш улюблений наложник!” “Щось я не пригадую в себе такого наложника.” - кинула я голосом повним презирства і погорди, хоча подумки, про всяк випадок перерахувала наложників принцеси. “Хіба ж ви не казали, що надасте мені офіційний статус?!” Бідний хлопчик. Ну, не можна ж вірити всьому що тобі кажуть. Особливо, якщо це каже принцеса, щоб затягнути тебе до ліжка. “Нажаль, цього не буде. Викиньте його.” “Так!” “Ваша Високість! Ви не можете так вчинити! Ні! Що ви собі дозволяєте! Ви брудні байстрюки! Чи ви знаєте хто я?! Як тільки Її Високість дасть мені статус наложника ви всі будете страчені! Відпустіть мене! Ваша Високість! Ваша Високість!” “Здається, для репутації принцеси буде не дуже добре, просто викинути його. Затримайте його на ніч і випустите вранці.” “Так, Ваша Високість.” Натовп нарешті покинув мої покої і двері зачинилися. Здається всі чоловіки в цьому світі переді мною падають на коліна і починають качати істерику. Вони що зговорилися? …….Тц. Напевно це наслідки поведінки принцеси. Схоже для неї нічого не коштувало зламати будь-кому життя за найменшої примхи. В якійсь мірі це допомагало мені з усім розібратися і приховати свою особистість. Справді, здається так легко жити у світі де ти можеш змусити людей сміятися чи плакати одним помахом руки. От, тільки, мені не потрібне таке життя. Я важко зітхнула. Повернувшись я побачила Надріка, що слухняно чекав мене там де я його залишила. Я підійшла до нього і обвила його шию руками. Чоловік обережно відповів на мої обійми. Проте, я більше не мала настрою продовжити нашу гру. Мої думки були занадто важкими. Тому пестячи м’яке лляне волосся, я відчувала щось подібне до погладжування домашнього кота після довгого і виснажливого робочого дня. Тільки посилюючи цю аналогію, Надрік розслабившись в моїх руках, несміливо потерся об мене щокою. Кутики моїх вуст сіпнулися, але я стримала усмішку. “Ти думаєш, що ніхто не має права торкатися тебе, через те, що ти належиш мені?” “……” “Але це не так. Ти належиш собі.” Якщо вже мені довелося потрапити в інший світ і змиритися з життям в тілі принцеси, то я мала чітко означити межі того, що я ніколи не прийму. Я говорила, вкладаючи в голос всю щирість і переконливість на яку тільки була здатна. “Ти можеш робити те, що ти хочеш і як ти хочеш.” “Але…” Надрік сильніше притиснувся до мене, наче злякався, що свобода, яку я йому пропонувала, назавжди розлучить нас. “Що не подобається Вашій Високості, того не хочу і я.” Мені довелося докласти неабияких зусиль щоб не стиснути його сильніше, відчуваючи як він відчайдушно лине до мене і як тремтить його голос. “Розумію.” - натомість врівноважено сказала я і відсунулася від чоловіка трохи назад. М’яко притиснувшись вустами до його чола, я додала: “Бачити, як ти залишаєшся поруч зі мною тільки через обов’язок і слухняно виконуєш накази - це не подобається мені.” “……” “Я бажаю бачити тебе більш безтурботним і щасливим.” “……” Мої слова зовсім не заспокоїли Надріка. Можливо страх в широко відкритих фіалкових очах став більш схожим на розгубленість, але він здавалося зовсім не знав, що йому робити і як реагувати на мої нові вимоги. Тому я усміхнулася і легковажно кинула: ”Я просто хочу сказати, що чого б ти не захотів - це подобається і мені.” Нарешті Надрік усміхнувся мені. І якщо він був привабливим, коли плакав, то його щира посмішка була здатна скидати з престолу богів.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!