Ітак, я відчувала себе в сцені, якогось фільму.
“Надіюсь страви тобі до смаку?”
“Ох, звичайно.”
Я сиділа з одного кінця стола, що виглядав ніяк не коротшим за три метри, а з іншого боку, виднівся сам імператор.
“Як приємно, знову поїсти разом.”
Чесно, я ніяк не могла охарактеризувати цю ситуацію словом ‘разом’.
“Так, звичайно.”
“Я дуже радий знову тебе побачити.”
Імператор теж був рудим, але його волосся було природнішого відтінку, ближчого до осіннього листя. При цьому воно було достатньо довгим, щоб обрамляти бліде обличчя і падати на чорну мантію прикрашену витеєватою золотою вишивкою. Блакитні очі, були точно такими ж як і в принцеси.
До того ж, я говорю не лише про форму і колір. Сила і влада, в цих, глибоко посаджених очах, була такою ж яку я бачила в дзеркалі. Певно це вроджене.
Втім, кожного разу, як погляд імператора кидався через трьохметровий стіл, він теплішав і іскрився, втрачаючи всю загрозливу силу і стаючи мало що не дуркуватим. Ці зміни могли б мене веселити. Але я надто добре розуміла, що імператор бачить перед собою свою сестру і єдину кровну родичку. Тому він такий вразливий.
І чим більше тепла я бачила в його відношенні до сестри, тим страшніше мені було від того, що він дізнається хто я насправді.
“Я спеціально попросив приготувати твої улюблені страви!”
Я важко проковтнула їжу. Спокійно. Поки що, ніщо не вказує на те, що імператор здогадався.
“……Дякую.”
“Я завжди турбувався, що ти така розбірлива в їжі. Проте, мені приємно бачити, що ти маєш добрий апетит.”
Ця фраза миттю, позбавила мене останнього. Я насторожено подивилася на імператора. Через довжину столу було зовсім не просто читати вираз його обличчя. Але мені здалося, що він все ще розчулено усміхається.
Думаю, в королівській сім’ї діти не настільки часто бачилися, щоб знати одне одного, як брат і сестра, що виросли в одній квартирі. Можливо імператор не помітив нічого підозрілого в моїй поведінці.
“Точно! Я відправлю своїх кухарів в палац принцеси. Якщо тобі сподобалася ця їжа, то тебе точно порадує можливість їсти її кожного дня.”
“Ні. Все нормально. Не треба цього робити.”
“З цього моменту вони готуватимуть для тебе.”
….Він взагалі мене чує? Тепер я сумніваюся. Цей стіл занадто довгий.
Раптом розчулена посмішка зникла з обличчя імператора.
“Так, я чув, що він повертається.”
Чоловік промовив це так легко, наче обговорював погоду. Проте я одразу відчула, що саме заради цього він мене покликав. І я аж ніяк не могла відчувати себе комфортно.
“Він провів вражаючу військову операцію і приніс нам блискучу перемогу. Я думаю ми повинні влаштувати свято в його честь. Що ти думаєш з цього приводу?”
Імператор говорив про нього. ‘Другого наложника.’ Еклота Паціса. Схоже він був впливовою особою в імперії. Думаю його становище і близько не таке як у Надріка.
“Так. Думаю, він повинен отримати винагороду відповідну до його вкладу.”
“Саме так!”
Імператор, здавалося, аж підстрибнув на радощах, ляснувши долонями по столу і дивлячись на мене.
“Оскільки ти не згадувала про нього, то я думав, що ти його зовсім забула.”
“Як я могла?”
“Ну звичайно! Зрештою ти ж сама відправила його на війну.”
Я думала, що не мала його забувати бо він мій наложник… Але що? Це я відправила його на війну?
“Звичайно ж ти його туди не з великої любові відправила. Та всі були певні, що він не повернеться. Це було занадто складно.”
“…….”
Від шоку моя щелепа трохи відвисла. Уповаючи на достатню довжину столу, я поспішно закрила рот. Здається вчинки мого нового тіла ніколи не перестануть мене дивувати. Виявляється принцесі було мало знищити цілу країну, щоб отримати принца, що їй відмовив. Вона розпочала війну, лишень через те, що хотіла позбутися наложника з яким її стосунки не склалися!
А наложник взяв і повернувся додому з перемогою.
Справжня принцеса, певно мала бути розчарованою.
Жах! Хочете дізнатися як влада псує людей - подивіться на принцесу.
Принцесу якою стала я! Господи і як мені тепер, зважаючи на все сказане, реагувати? І до чого готуватися?
“Чи ж не швидко промайнув час? П’ять років минуло…. П’ять років назад, я зовсім по іншому дивився на речі.”
“П’ять років…”
“Так, Він же відправився на війну одразу, як тільки став твоїм наложником. А значить вже п’ять років минуло.”
Я задумалася про вік принцеси. П’ять років назад їй мало бути вісімнадцять. Зараз мене навіть не здивувало, що в такому віці в неї вже був другий наложник. Куди страшнішим було те, що вже у вісімнадцять років вона була настільки лихою.
“Ось, що я думаю, Рія….”
Рія. Це схоже було скорочене ім’я принцеси.
Вона виросла таким монстром, а брат все ще називає її так ласкаво? Я так думаю, що поблажливе відношення імператора, зробило не маленький вклад в погані звички принцеси.
А може вона виросла б такою ж поганкою і без брата, що безпощадно її балував, як єдину родину. В будь-якому випадку, міркувати про це зараз було безнадійно.
“Коли він повернеться, ти зможеш, цього разу, зустріти його привітно?”
“……”
Імператор дивився на мене дуже серйозно.
…..
Він все ще був на другому боці довжелезного столу, тож я не могла бути точно впевнена в цьому. Але атмосфера в кімнаті змінилася.
“Я говорю про це, бо бачив яке милосердя ти продемонструвала вчора.”
Милосердя.
Схоже, незважаючи на всі мої старання, мою поведінку однак розцінили, як занадто м’яку.
“Я не очікую багато. Проте, коли я почув про події вчорашньої ночі, то подумав, що твоє відношення змінилося”
Я дуже надіюся, що ти подумав, що принцеса подорослішала. А не вирішив, що хтось інший вселився в тіло твоєї сестри.
“Прояви трохи співчуття і до нього. Він надто талановитий, щоб його втрачати.”
Тепер я усвідомила, чому імператор був в хорошому настрої. Це через те, що принцеса змінилася. А мені було тільки на руку, що він хотів повірити в позитивні зміни в характері принцеси і не шукав в цьому ніяких підозрілих причин.
“Я розумію.”
Це було б смішно. якби не було так страшно. Я нічогісінько не розуміла. Справжня принцеса натворила тут справ і щезла. А я мусила з цим вправлятись.
Я спробувала видушити посмішку для імператора.
У мене не було вибору, я мусила жити як принцеса. Це все що я могла зробити для імператора, що втратив єдину сестру. Проте, найбільше я думала про своє виживання.
“Але, не думаю, що він все ще хоче бути моїм наложником?”
“Як це? Доки ти його не відпустиш він залишиться твоїм наложником. Тут в нього немає вибору..”
“……Але він же, певно, мене ненавидить.”
Імператор потер підборіддя і схилив голову, багатозначно поглядаючи на мене.
“Ну, ти ж знаєш який він.”
І що б це мало означати? Він мене ненавидить чи ні?
Проте, після почутого я вже не могла поставити жодного питання.
“Доречі, ти знаєш, що ми заключили тимчасовий мирний договір з Росшильдською Імперією. Його срок добігає, якраз в кінці цього місяця.”
Імператор знову говорив наче про погоду і я перестала слухати. Тема через яку мене викликали - це точно питання з моїм наложником. І її ми вже обсудили. Було б славно, якби я відчувала хоч крихту полегшення.
“Оскільки королівство Борн переможене. І йому ніяк не впоратись з виплатою репарацій. Розумним буде розділити землі королівства Борн між нашими двома імперіями.”
“……..Напевно” - кинула я відчуваючи, що імператор вимагає моєї уваги, але все ще зосереджена на власних проблемах.
“Я думаю, довірити вам вести переговори з цього питання.”
Я заправила волосся за вуха, бо здається моєму слуху щось заважало. Принаймні, не могло бути так, щоб я правильно почула імператора,
“…….Мені здається, я щось не так зрозуміла.”
“Та не хвилюйся так сильно. Сер Паціс звичайно ж допоможе тобі. Це буде ще й гарним шансом покращити ваші стосунки.”
А можна говорити про дипломатичні перемовини з іншою державою з хоч трошки менш легковажною посмішкою? І взагалі, не повертати розмову так, наче це просто привід виправити мої відносини з коханцем?
“Я не хочу. Чому я повинна це робити?”
Господи, мені б зі своїм життям розібратися, а тут ще й вирішувати долю країни вимагають! Не говорячи вже про те, що на перемовинах з правителями інших країн, шанси видати своє самозванство виростають в сотні раз.
“Ти не повинна сприймати це як обтяжливий обов’язок. Можеш просто повеселитися, як тобі заманеться, під час переговорів”
“Справа не в тому, що я вважаю це обтяжливим– . “
“О, пам’ятаю, ти хотіла поїхати на схід. Ти можеш використати перемовини як привід, для чудової подорожі. Прекрасна ідея, чи не так?”
Я оніміла. Він серйозно? Серйозно вважає, що перемовини з іншою імперією з приводу територіальних спорів це просто привід влаштувати собі довгоочікувану відпустку?
Та як імперія до цього моменту не розвалилася з таким правителем? Здавалося, він буде таким само легковажним, навіть якщо країні залишиться існувати до вечора.
“Я не думаю, що така поїздка буде доброю для мене.”
“Так. Клімат на сході сильно відрізняється від нашого. Тобі слід буде приготуватися до цього.”
“…….”
Тепер я збагнула, що довгий стіл точно не впливав на хід розмови. Імператор просто чув те, що він хотів чути. І інтерпретував все так як йому було вигідно.
Оговталася я від такого нахабства тільки вже в коридорі, покинувши свого брата. Не можу повірити, але він справді навісив це на мене!
Чорт забери, та це я повинна була тікати, а не Ессен.
Повертатися в свою кімнату мені зовсім не хотілося.
“Хочу вийти на вулицю.”
“Що…”
Я здивовано озирнулася на служницю, що кинула це тремтячим голосом. Вона була зовсім бліда і перелякана. Скажіть мені і що принцеса могла такого робити надворі?
Я зітхнула.
“Я мала на увазі, що я хочу прогулятися. Тому ви всі можете бути вільні…. Крім тебе.”
Служниця на яку я вказала виструнчилася рішуче дивлячись на мене.
“Я буду вас супроводжувати!”
…. Мені здалося, що вона випромінює просто відчайдушний ентузіазм.
Дінг!
Ледве ми рушили з місця, як переді мною повисло вікно не мого вибору.
Ви знайшли записку від Ессена в своїй кімнаті. ‘Я чекатиму тебе в нашому місці.’ Ви саме збиралися йти до Ровії. Кого ви оберете?
A. Ессен
B. Ровія
При всій експресії минулої ночі ГВ вже явно оговталася і працює не покладаючи рук. Вже зібралася до Ровії.
“Ми прийшли, Ваша Високість.”
Я відволіклася від системного вікна. Служниця переді мною відчинила масивні двері. Свіже повітря вдарило мені в обличчя приносячи приємний аромат і відмітаючи вбік ГВ-няшку і її вікно вибору.
Безумство в яке я потрапила, змушувало мене напружено працювати і весь час мало що не переховуватися в своїй кімнаті, де я хоч більш-менш відчувала себе захищеною. Мені було не до прогулянок і зараз мій організм нагадав мені наскільки ж сильно мені бракувало сонячного світла.
Проте, навіть поринаючи в насолоду прогулянкою, я не могла забути, що я принцеса. Як нагадування тому була і служниця, яка мене супроводжувала. І хто б подумав, що без цього не можна виявляється погуляти в саду. Доречі, щодо служниці. Вона настільки була схвильована відповідальною роллю, довіреною їй, що весь час збивалася з кроку, вихляла і погрожувала от-от звалитися з ніг.
“Агов.”
“Так!”
“Ти….”
Я щойно збагнула, що не знаю її імені.
“Як тебе звуть?”
“Що?……Я Дейзі, Ваша Високість.”
“Добре, Дейзі. Чи не могла б ти-.”
“Кяяяя!”
Моє попередження спізнилося. Дейзі наступила на край моєї спідниці і полетіла на землю. Я теж похитнулася і мало не послідувала за нею. Проте мені вдалося втримати рівновагу.
Ситуація настільки відовідала тому, що я власне і очікувала, що я навіть не могла розсердитися. Хоча, якби в цьому тілі була законна власниця, то вона б без сумніву оскаженіла. І Дейзі точно не могла цього не знати. Що і ілюструвалося її поведінкою. Ледве піднявши голову після падіння вона заревла:
“Про- про- простіть! Ваша Високість!”
“Це все-.”
“Я- Я- Я- Я все- Я все виправлю! Виправлю! Ваша Високість!”
Не давши мені навіть шансу, щось сказати, Дейзі підповзла до мене на колінах і вчепилася в подол мого плаття. Весь цей час по її обличчю сльози текли так рясно, що це погрожувало моїй спідниці не тільки забруднитися, алей вимокнути на нитку.
“Може для початку ти відпустиш….”
Але хватка на моєму подолі виявилася куди міцнішою, ніж я могла б очікувати від такої тендітної дівчини. Вирватись не представлялося можливим. Дейзі ж, тим часом, почала відчайдушно відтирати слід на моїй спідниці, власними руками. Та не зважючи на її ентузіазм пляма тільки розросталася, стаючи все менш придатною до відмивання.
Усвідомивши це, Дейзі нарешті мене відпустила і впала чолом на землю.
“Прошу, помилуйте, Ваша Високість!”
“…..Пффф.”
Дейзі настільки здивувалася моєму фирканню, що навіть підвела голову і перестала плакати.
“Ох, Вибач.”
Я розуміла, що це дещо жорстоко сміятися з людини, що знаходиться в такому відчаї. Проте навряд чи я коли-небудь зможу розділити весь трагізм маленької плями на сукні. Я нахилилася і витерла сльози з обличчя служниці.
“Я прощаю тебе, так що годі плакати.”
“Що? Правда? То- Tоді… ви покараєте мене?”
“Ні.”
Я ледве стримувалася від того щоб не засміятися знову. Просто вона була таким сонечком. Я вперше зустріла настільки бесхитростну і відкриту людину. Враховуючи те, в яке стерво я вселилася, то зустріти когось чистого і невинного було освіжаючим.
“Ти досить сильно впала. Ти в порядку?”
“Що? О, звісно! Я в порядку!”
Дейзі швидко підвелася, осмикуючи спідницю, щоб прикрити збиті коліна.
“Повертайся і оброби ці рани. Я і сама погуляю.”
“Але-.”
“Але?”
Те як я передражнила Дейзі, певно нагадало канонічну принцесу, бо дівчина знову перелякалася.
“То- Tоді... Я покличу ще когось.”
“Не треба.”
“Добре!”
Дейзі побігла до замку не озираючись.
“…….”
Врешті-решт, я залишилася на самоті.
Це не було неприємно. Навпаки. Я почувалася прекрасно. Наче в'язень випущений з клітки. Навіть прохолодний вітерець, що проникав крізь одяг, був приємним.
Сад довкола був прекрасним. Поміж струнких стовбурів яскраво світилися смарагдовим вічнозелені рослини. Я повільно рухалася вперед.
Відчуваючи все більшу ейфорію від неочікуваної свободи. я скинула туфлі та підібгала повище довгу спідницю. Трава та листя приємно лоскотали босі ноги.
Чи могла принцеса, коли-небудь, робити щось подібне? Я прискорилася переходячи на повільний біг.
Свіже повітря з новою силою вдарило в обличчя і скуйовдило волосся. Я відчула бажання закричати. Але в цей момент спинилася як вкопана, зрозумівши що я не одна тут.
Хтось сидів під масивним деревом попереду. Важко було сказати, що сильніше виділяється на фоні сірого неба, крона дерева чи палаюче волосся.
Наче відчувши мою присутність, чоловік повернув голову. Наші погляди зустрілися.
Це був Ессен.
Далі
Том 1. Розділ 2.4 - Том 1. Розділ 2.4
“Визначся хто тобі потрібен - я чи вона. І перестань вже себе жаліти!” Ровія повільно очнувся від свого сну. Тіло рухалося важко і незграбно, наче б то кімната була заповнена водою, а голова взагалі перетворилася в велетенський свинцевий дзвін. Дзвін в якому весь час відлунювали слова принцеси, так наче вона сказала їх щойно. Пошаставши по прикроватній тумбочці він знайшов окуляри і одягнув їх. Поступово пригадуючи свої вчинки за вчорашній день Ровія відчував себе тільки ще гірше. Вчора він випив стільки, що між ним і діжкою з вином різниця була хіба що в наявності кінцівок. Ровія звісив голову, потираючи обличчя. Він мав талант зберігати адекватний вигляд, коли пив і тому ніхто не здогадався наскільки він насправді п’яний. Тому ніхто його не зупинив. І тому… В двері постукали. Ровію охопило хвилювання. Неприємне, липке хвилювання, схоже на страх. Це через те, що він відчував провину. Думаючи, що це принцеса послала за ним, він поспішно підвівся і привів до ладу свій одяг. Проте, з-за дверей долинув голос Юріель. “Ровія, це я. Мені можна зайти?” “……” Тільки тепер Джуран пригадав всі події вчорашньої ночі. Жінка яка змусила його знову кохати, вчора показала своє справжнє обличчя. Вона зраджувала його. Ровія сухо і методично пригадував факти, що мали б викликати якісь емоції. Але не викликали. Він дивився на Юріель крізь прочинені двері і не відчував злості. Не відчував нічого. Поставало питання, а чи взагалі любив він її колись. Це було схоже на пробудження від довгого сну. “….Заходь.” Щойно двері відчинилися хоч трошки ширше, Юріель увірвалася в кімнату і кинулася йому в обійми. Ровія автоматично поклав руки їй на спину при цьому думаючи зовсім про іншу жінку. Болісно і безповоротно, він усвідомив, що після вчорашнього принцеса остаточно розірве всі зв’язки з ним. Подумки він гірко розсміявся, над своїми переживаннями. Ніби то раніше їх з принцесою хоч щось зв’язувало по справжньому. “Вибач! Я помилялася. Я все зрозуміла тільки вчора.” “Зрозуміла що?” “……Що я ніколи не зможу покинути це місце, не можу покинути тебе.” Велетенські червоні очі були сповнені сльозами покути і дивилися на нього. “Ти хочеш сказати, що залишилася тут через мене?” Жінка кивнула і Ровія погладив її по голові. Брехня. “Я така щаслива, що ти не зненавидів мене. Я справді….” Юріель обплела руками його шию, змушуючи чоловіка схилитися до неї. Видавалося неймовірним, що можна так змінитися за одну ніч. Але зараз Ровія навіть не міг пригадати чому кохав цю жінку. Все що він міг пригадати зараз, це хвороблива тяга. “Ровія?” “Що?” Все ще стискаючи його в обіймах Юріель прошепотіла: “Я хочу зустрітися з Її Високістю.” Як тільки ці слова злетіли з вуст Юріель, Ровія збагнув, що це було. Чому він відчував бажання закохатися в неї. Чому його так тягнуло до цієї жінки. Все було точно так само як з принцесою. А він і не підозрював про це. До цього моменту. Принцеса так сильно його тримала. Ровія так сильно прагнув звільнитися. Звільнися будь-якою ціною. Вирватися з пекла в якому жив. Так сильно прагнув, що забув як власне втрапив до нього. Забув і з радістю наступив на ті самі граблі. “Я не можу без тебе. Без тебе я не зможу зустрітися з принцесою. “ “…..Гаразд. Я допоможу тобі.” Тепер Ровія знав. Нарешті збагнув. Він покахав Юріель тільки тому, що вона не кохала його. Юріель ніколи не кохала його. Так само, як тепер і він не кохав її. *** Якийсь час я дивилася на Ессена заклякнувши на місці. Проте, його обличчя все більш витягувалося і я раптом пригадала як виглядаю. Це змусило мене поспішно осмикати спідницю. “……Привіт.” - вимучено усміхнулася я. Ессен відвернувся від мене з виразом огиди на обличчі. Я дивилася на його горду потилицю і міркувала:. ‘Я чекатиму на тебе в нашому місці.’ Юріель, схоже ти обрала Ровію, чи не так? “……” Так нічого і не сказавши, Ессен раптово пішов від мене, стрімко спускаючись з протилежного боку пагорба. “П-Почекай!” Було незручно зустріти його під час моєї приємної прогулянки, але ще гірше було робити вигляд, що ми не знаємо одне одного. І найменш приємним з описаного виявилося бути зігнорованою, наче я якась гидка комаха, а не людина. Знаю, в нас не надто добрі стосунки. Але, як на мене, вони однаково обтяжуючі для нас обох. То чому цей принц не може хоча б спробувати вести себе так само ввічливо, як намагаюся я. “Куди ти так поспішаєш?” Я кинулася за ним і імпульсивно схопила його за руку. А в наступний момент вже полетіла геть з не надто м’яким приземленням. “Яка шляхетність.” - буркнула я потираючи відбиті сідниці. Ессен же дивився на мене дещо спантеличено. Схоже він не планував мене штовхати так сильно, раз позбувся навіть свого презирливого виразу. “…..Тобі не слід було мене хапати.” “А тобі не слід було тікати навіть не привітавшись.” “Хіба стосунки між нами сприяють дружньому обміну люб’язностями?” “Ні.” - чесно констатувала я. Проте, коли я простягла руку, Есен, хоч і стис щелепи, та допоміг мені піднятися. Я саме обтрушувала лися зі своєї спідниці, коли перед очима спливло повідомлення: Дінг! Ровія підозрює, що існує причина, через яку ви хочете зустрітися з принцесою Єлдрією. Інколи краще відкрити правду. A. Сказати, що ви хочете стати служницею принцеси. B. Сказати, що зустріч потрібна, щоб принцеса дозволила ваші стосунки з Ровією. C. Не пояснювати причини. Так Юріель і справді пішла до Ровії. Але зробила вона це не через власні почуття чи почуття чоловіка. Не знаю наскільки завдання - стати моєю служницею, важливе для системи, але це не причина бути такою жорстокою. Мої міркування перервав голос Ессена: “Чи не передумали ви, щодо свої вчорашніх слів?” Я відповіла не одразу, розглядаючи його. Він був таким реальним. Як Юріель могла відноситись до всього як до гри? Якби я була такою ж, мені було б легше. Якби я була такою ж, я б вже вбила Юріель. “Я не змінила думку. Ти можеш залишатися в палаці так довго, як тобі потрібно. Залишатися поки сам не захочеш піти.” “…….” Ессен мовчав, а я розійшлася і, змахнувши рукою, поширила свою думку далі:. “Коли вже все так склалося, гадаю, нам слід переосмислити і наші відносини.” “…….” “В замку ти більше не можеш залишатися ні як ‘гість’ ні як ‘заручник’ ні як ‘полонений’ .” Я одразу помітила як принц стис зуби і гордовито випнув вперед щелепу. Тому мусила його обірвати раніше, ніж він видасть чергову порцію беззмістовного гонору: “Який сенс опиратися, якщо це реальність? Залишайся в палаці. Я знайду для тебе посаду. Не відмовляйся. Це найкращий варіант для тебе.” “Праювати на вас? Ти всерйоз думаєш, що я можу на це погодитись?” “Хіба не це ти обрав вчора?” Я розгорнула долоню в напрямку Ессена. Він досить кумедно збентежився, бачачи мою посмішку. “Плати.” “…….Що?” “Вчора ти вирішив залишитися в палаці, а, отже, повинен заплатити. Якщо ти працюватимеш тут, то це цілком може вважатися відплатою за проживання і їжу. Зрештою, якби ви дійсно втекли і вам довелося шукати місце для життя, ти був би в точнісінько таких самих умовах.” “Ти хоч усвідомлюєш яку дурницю городиш?” “Цілком.” “Що?…“ “Я пропоную тобі почати все спочатку. Ніби ми щойно познайомились. І, звичайно ж, в нас немає жодної потреби поглиблювати це знайомство.” “……..” “Я не можу відмінити те, що вже сталося. Але й ти не можеш вбити мене.” Я бачила як він до побіління в суставах стис кулаки. “Давай просто закопаємо все що сталося куди поглибше. Забудь все.” - додала я вже без посмішки, щиро намагаючись підштовхнути його до єдиного шляху мирного життя. Він дивився на мене так, наче поглядом намагався просвердлити мою черепну коробку і побачити думки, що переховувалися в моїй голові. “Якщо ти хочеш жити з тією кого любиш, це найкращий варіант-.” “І так все має скінчитися?” - рявкнув Ессен, перебиваючи мене. “…….” Обличчя принца викривилося, а голос звучав так грубо, що певно мав царапати горло, вириваючись на волю. “До цього все звелося?” Скупі сльози впали на землю, а я безсило і спантеличено спостерігала за цією новою, тривожною хвилею гіркої злості, що виривалася з Ессена. “Ось через що?!” Я раптово все збагнула. Він запитував чи була руйнація його батьківщини, вбивство маси його людей виправдане настільки швидкоплинним почуттям. Це питання було занадто важким, щоб промовити його вголос. Навіть не озвучене, воно лягло нам на плечі свинцевою важкістю і, здавалося, отруїло саме повітря, сповнюючи болем середину при кожному подисі. Я не могла відповісти… Та я взагалі не певна, що могла ще говорити, дивлячись в очі Ессену і усвідомлючи, як це було для нього. Як йому було жити в палаці. Жити як іграшка принцеси. Жити як полонений. Жити як останній зі свого роду. Думка, що принцеса просто збожеволіла через свою одержимість їм, певно було легше. Це вносило хоч якусь логіку в його повсякденне жахіття. Дізнавшись, що все було просто так… Що для принцеси він лише рядова іграшка. Побавилася і забула… “……” Він повинен був відчути обурення, праведний гнів… Ні спустошення. Я бачила це в його очах. Нарешті вільний від кігтів принцеси, але для чого. Всі його близькі мертві. Йому не було куди йти. Ессен мовчки плакав. *** Вона мало не попалася. Юріель ретельно виклала усмішку на своєму обличчі. Якби не системні сповіщення, вона і справді купилася б на поведінку цього дволикого підколодного змія. Адже, коли вона палко розповідала про своє кохання, Ровія слухав її як миленький. З очима невинного ягняти. Вона і справді подумала, що він знову в неї закохався. Але... “Жодного разу?” Система жодного разу не сповістила про ріст його інтересу. А, через попередній інцидент, він впав до нуля. І його рут ось-ось мав закритись. Юріель прийшла до нього, гадаючи, що гірше бути не може. Але він виявився хитрою наволоччю. “Чорт!” Чи не забагато вимагає цей світ? Який сенс з системних вікон, якщо все валиться? Єдина користь, що вона хоча б знає, що насправді думають люди. Так і Ровія не зумів її обдурити. Але одна вже ця спроба бісила! Бісила потреба прикидатися служницею! Чому все має бути так?! Вона кінець кінцем Головна Героїня! Юріель не втримала посмішку і її вродливе обличчя викривилося. “Чи не час всім нарешті визнати мене?” - нетерпляче вигукнула в повітря дівчина, стискаючи кулаки. Раптом вона помітила фігуру попереду в коридорі. Йшов згорбившись і схиливши голову, наче намагався злитися зі стіною. Проте з таким блискучим світлим волоссям і вродливим обличчям, йому це навряд чи вдалося б. Це ж наложник тієї сучки. Юріель усміхнулася. *** Здавалося ми цілу вічність стояли одне навпроти одного. Ессен так довго стримував себе, що зараз ніяк не міг зупинити сльози. А я не здатна була зрушити з місця, влипнувши в його емоції наче муха в клійку пастку. “Якщо я вб’ю тебе, мені полегшає?” - врешті запитав принц Велроду. А я все ще не могла відповісти. Навіть знаючи ким я тепер стала. Навіть відчуваючи зараз переживання Ессена куди сильніше, ніж будь-коли, свої власні, я все ще хотіла жити. Я просто дивилася на Ессена і мовчала. Чоловік переді мною раптом нахмурився і підняв руку. “Чому…..” “…..” Він незграбно торкнувся пальцями мого обличчя. “Чому ти плачеш?” Ессен прибрав руку і тільки тоді я усвідомила, що й справді плачу. “Ти така…..” “…..” “Дивна.” “……” “Чому? Ти сама не схожа на ту жінку.” Він намагався говорити знову грубо, але голос був надто здушеним через недавні сльози. “……” “Я…. певно збожеволів.” “…..” “Скажи мені. Я збожеволів?” Голос зовсім програв спробам звучати грубо і зірвався на шепіт. І мене це наче доламало: “….Мені шкода.” Щойно ці слова зірвалися з моїх вуст, як я збагнула, що не повинна була їх говорити. Принцеса не могла цього сказати. Я не мала права це говорити. Але я не могла себе зупинити. “Вибач, Вибач….. Вибач.” Я зовсім забула про поведінку принцеси. Я плакала відчайдушно. Навздир. Розмазуючи соплі і сльози по обличчю. “……Припини це.” Я вчепилася в сорочку Ессена. Я не могла слухатися ні його, ні здорового глузду. Щось стискало моє горло сильніше за сльози. “Пробач…..” “Стоп. Я кажу зупинись!” Він кричав, але я плакала як дитина. Все що я могла це плакати і повторювати одні і ті ж слова. “Пробач, Пробач….. Пробач.” Частково цей плач був жалем і до самої себе. Дивний світ. Дивні люди. Я була перелякана. Я весь час була перелякана! Я весь час була сама! Я відчувала, що ми схожі. Двоє нещасних людей, що втратили своє місце в світі. Якби ж я потрапила сюди хоча б трошки раніше, Ессена не було б в цьому пеклі. Йому б не довелося тут плакати, разом зі мною. “Будь-ласка, досить…..” Ессен стиснув мої руки, що ніяк не бажали відпустити його сорочку. Я ковтала гіркі сльози, справді намагаючись зупинитись. Але вони не спинялися. Я не могла так більше! Я ж ніколи не хотіла, щоб Ессен опинився тут. Я не бажала йому нічого лихого. Я так хотіла сказати правду! Я так хотіла, щоб ми обоє могли втекти з цього жаху! “Ессен? Де ти?” Це був голос Юріель. Раптом реальність кинулася на мою голову відром холодної води. Чекайте! Я зовсім забула чому принц сидів під деревом, коли я його знайшла. Ессен дивився на мене так само огорошений реальністю, як і я. Ми відскочили одне від одного, тільки тепер збагнувши, що мало що не обіймаємось. “Ессен?” Юріель наближалася. Я припинила спроби витерти мокре обличчя руками і вчепилася в гілку дерева. “Що ви робите…” Не реагуючи на Ессена, я швидко залізла на дерево. Вже звідти я глянула на приголомшеного і насупленого принца. Він виглядав так, наче збирався ще багато що мені сказати. Тому я пильно подивилася йому в очі і притисла палець до вуст. “…….” Ессен зрозумів, що я від нього хочу, принаймні він нічого не сказав відвернувся і почав витирати обличчя від сліз. Я, тим часом, скористалася моментом, щоб зручніше вмоститися на гілці. Я надіялася, що залізла достатньо високо, щоб мене не було видно за листям. Але, напевно, це не мало великого сенсу, так як серце колотилося настільки гучно, що його певно можна було почути за версту. І чому я так злякалася? Секундочку, чому я взагалі ховаюся? Певно запізно ця думка відвідала мою голову. Але в момент, коли я вперше почула голос головної врагині, я ні на секунду не засумнівалася в своїх діях. І це не через те, що я боялася зустрітися з нею. І навіть не через двозначність ситуації в якій ми опинилися з Ессеном. Ні, просто там, знизу, ридаючи, я була не принцесою Елдрією. Я була собою. Я втратила всі маски. Я опустила всі щити. Я не могла допустити, щоб хоч хтось побачив мене такою. Під деревом з’явилася ще одна дійова особа і я ще більше занурилася в крону. “Юріель.” - озвався Ессен і ГВ-няшка поспішила повіситися йому на шию. Принц з готовністю відповів на її обійми, але, здавалося, що рухався він дещо стримано. Певно через мене. Навіть з висоти, з оглядом прикритим густою кроною, я не могла не помітити, що в полоні рук коханої, Ессен помітно заспокоївся. Його обличчя очистилося від останніх слідів драми, яку ми розтрясли вдвох і він почав випромінювати примирення і спокій. Проте, не схоже, щоб Юріель помітила ці зміни. “Пробач.” “……” “Довго чекав?” “Ні.” “Проте, я все ще маю вибачитися за те що сталося…” “Я розумію.” “Розумієш?” Юріель трошки відхилилася від нього, щоб мати змогу пильно заглянути в червоні очі. “Що ти розумієш? Не бреши мені, бо ти нічого не знаєш.” “Юріель.” “Я поясню тобі, коли зможу. Бо ти заслуговуєш знати правду. В мене є причини, через які я мушу залишитися тут.” Я навіть ризикнула поворухнутися в своєму гнізді, щоб краще роздивитися вираз обличчя з яким це було сказано. І, як виявилося, Юріель не намагалася переконати чи вибачитися, ні, вона аж сяяла від задоволення. Вона була в повному захопленні від відчуття своєї цілковитої влади над Ессеном. Ну, що ж, насолоджуйся. Надіюсь хоч так вона нарешті збагне, наскільки їй пощастило. Чоловік в обіймах Юріель готовий був віддати своє життя за неї так легко і так природно, наче був певен, що в нього в запасі є ще кілька. “Тож…. Ти почекаєш.” “Звісно.” Така нетипова для Ессена покірність змусила мене мимоволі фиркнути. Я одразу ж затисла собі рот рукою і, гадаю, мене не почули. Принаймні Юріель. “Юріель.” “Так.” “Ти все що мені потрібно.” Можливо Ессен так відповів на моє фиркання. Але прозвучало це скоріше не як аргумент, а як заклинання чи обітниця. І я відчула себе зайвою. Дінг! Незважаючи ні на що він обирає вас! Вітаємо, Ви завоювали союзника, що готовий виконати будь який ваш наказ. Проте, будьте уважні! Надмірний тиск і постійні вимоги можуть зруйнувати це! A. Сказати, що вам боляче бачити його таким і піти. B. Подякувати йому і зайнятися сексом з ним. C. Одразу ж зайнятися сексом з ним. D. Пристрасно зайнятися сексом з ним. Що? Система ти при своєму розумі? Що це за вибір такий? Я сиділа на дереві, тамуючи свій подих, щоб мене не помітили і не знала сміятися мені чи плакати. Вони ж не стануть. Вони ж не будуть робити це в саду? Зі мною на дереві? Навіть якщо героїня зробить цей вибір то Ессен же не підтримає її. Він же знає про мене. Він не стане. Якщо він звичайно не збоченець. Я дивилася на парочку внизу і моя впевненість в їх моральних якостях танула все швидше. Так, там же був нормальний варіант. Чи не час вам піти звідси. Варіант А. Юріель обери А! Але курсор не забарившись ні на мить кинувся до самого краю вікна. О, то тобі подобається пристрасний секс…. От чорт, навіть не знаючи про мою присутність Головна Врагиня не могла не псувати мені життя. Зробивши вибір, Юріель, одразу ж обхопила обличчя Ессена руками і пристрасно впилася в його губи. Я імпульсивно затулила очі долонями, але одразу передумала. Ці збоченці точно не вартували того, щоб я через них звалилася з дерева втративши опору. За короткий час моїх вагань, Юріель вже встигла запустити руки під сорочку принца. Ессен важко втягнув повітря. Навіть з такої висоти я побачила як напружилися його м’язи на спині. Руки, що до цього досить романтично тримали Юріель в обіймах, стисли її значно агресивніше, максимально зменшуючи відстань між тілами і поповзли по спині вниз. “Mмм. Так…” - видихнула Юріель, коли долоні Ессена дісталися до її сідниць. Я знову відврвала руку від гілки, щоб прикрити очі від цього неподобства. Але долоня змогла тільки затиснути мені рот. Я наче в трансі не могла відірвати очі від неймовірної сцени, що розігрувалася піді мною. Руки Юріель різко смикнулися, одним ривком, мало не розірвавши, розщіпкуючи сорочку Ессена. “Чекай.” - схоже прохолодне повітря освіжило принца і повернуло йому хоч крихту понять про мораль поведінки. Проте, навіть я чула, що його голос був занадто слабким, щоб звучати як реальна перепона. Юріель теж його зігнорувала, тицнувшись обличчям йому в груди, так, що поли сорочки заховали її від мене. Проте, я можу здогадатись, що вона робила, бо голос Ессена став ще слабшим: “…..Якщо хтось нас побачить.” “Хіба це має значення?” Хитро усміхнулася Юріель, навіть не думаючи відриватися від Ессена. “Тепер вже всі про нас знають, тож ми можемо не переховуватися, чи не так?” Обличчя Юріель знову щезло в складках сорочки, а Ессен кинув короткий погляд в бік моєї схованки. Хоча, мабуть, мені здалося. Бо вже в наступний момент він потягнув Юріель до себе з подвоєною силою і пристрастю. Невловимо швидким рухом Ессен відкинув геть одяг Юріель. І хто б подумав, що уніформа служниць палацу має властивість так легко зніматися. Навіть не буду припускати для чого це зроблено. Господи, моя психіка і так вже не буде такою здоровою як раніше. Тим паче, що парочка піді мною теж не сприяла її зціленню. Відкинувши вбік одяг вони з головою поринули в пристрасні поривання спробувати на смак кожен сантиметр тіла одне одного, начисто забувши про те, що знаходяться в саду і цілком рівнодушні до того факту, що не наодинці. Більше того, коханці наче старалися на показ, щоб засвідчити свої почуття всьому світу. І, я знову відчула себе зайвою. Що я тут, в біса, роблю? Як могла застрягнути в настільки безглуздій ситуації?! Я сердито повернулася і лягла на дерево спиною. Крона загрозливо захиталася, а дрібні гілки затріщали, доки я намагалас вмоститися зручніше. Проте, судячи з тональності і темпу стогонів, що долинали знизу, моїх маневрів ніхто не помітив. Цікаво чи могла я на все начхати і спуститися. Не схоже, що тим двом збоченцям, є до цього хоч якесь діло. Але в мене на таке духу не вистачило. Тож я просто лежала дивлячись на блакитне небо. Так, сьогодні я отримала унікальний досвід і, не доведи Господи, щоб він коли-небудь повторився. *** Юріель задихалася, приголомшена ситуацією. Хоча від самого початку все було її ідеєю, та Ессен сьогодні був наче іншою людиною. Зазвичай він був таким ніжним і терплячим... Але сьогодні він наче зірвався, палаючи ненаситним полум’ям і спепеляючи її знову і знову в хвилях цієї пристрасті. Коли Юріель в екстазі, мало не зірвалася на крик, Ессен прошепотів їй на вухо: “Тихіше….. Хтось може почути нас.” “Агх, не можу, ах…..” Звуки, які вона могла видати точно не могли претендувати на статус осмислених реплік і навіть не підіймалися до рівня слів, залишаючись нерозбірливим не то стогоном не то ричанням. “Ахх, так, ммм, добре…..” Наче у відповідь Ессен припав до неї ще настирніше. Покриваючи поцілунками тіло Юріель він знову пригадав на собі погляд, який зовсім недавно відчував. На одну цю згадку кров в його жилах перетворилася в справжню лаву. Гарячий вал шугонув тілом в черговий раз зіштовхуючи свідомість в безодню пристрасті. Ессен знову потягнув Юріель до себе.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!