Пам'ять відновилася

Як це можливо?!

Дві душі Ґу Мана, від яких залежать пам'ять і свідомість, були видалені. Дзеркало Часу могло лише дозволити людям повернутися в минуле, але воно не могло внести жодних змін у реальний світ.

Як Ґу Ман міг вийти з Дзеркала Часу з відновленими спогадами?

Однак не встиг Мо Сі про це подумати, як з вежі кажана почувся пронизливий крик: один з кажанів раптом рвонув на Ґу Мана! Він розправив крила, і десятки вогняних стріл полетіли вниз, наче буря!

Дзян Єсюе:

- Обережно!

Він хотів захиститися, але стріли були надто швидкими, і він не міг вчасно від них ухилитися. Він ось-ось мав отримати поранення від звіра-кажана, як раптом збоку вилетів талісман. З нього одразу ж відкрився сяючий блискавками бар’єр і перекрив усі вогняні стріли!

Талісман кинув не хто інший, як Ґу Ман…

Хоча розум Ґу Мана ще був у безладі, він все ж був генералом Ґу. Він рвучко підскочив - рухи його були люті й гострі, наче оголений уночі морозний ніж, що сяяв холодним світлом.

Через мить позаду них почувся дивний звук. Обернувшись, вони побачили, що до них кинулася ціла хвиля щурів-демонів.

Дзян Єсюе був оточений ворогами, і двом кулакам було важко битися проти чотирьох рук. Ґу Ман не встиг привести в порядок свої хаотичні спогади і подумати про щось іще...

Інші не змогли б битися відразу після подібних маніпуляцій з розумом, але Ґу Ман був не таким. Ґу Ман був генералом, який міг безперервно керувати десятками тисяч людей протягом трьох днів і трьох ночей. Він просто народився з природною здатністю адаптуватися та контролювати бій.

Він швидко прийняв рішення і відкинув відволікаючі думки. Пара гострих блакитних очей озирнулась і приблизно оцінила ситуацію.

По-перше – Дзеркало Часу. Воно знову занурилося в басейн крові й зникло.

Далі - Шань Ґао. Демон-кабан був запечатаний надзвичайно складним талісманом і спав глибоким сном у кутку.

Також на землі був золотий жетон, що принаджує демонів. Схоже, його кинув Шань Ґао перед тим, як його приборкали. І зараз незліченні демони кинулися з усіх куточків саме через цей золотий жетон.

Щодо постраждалих, то стан Мо Сі був дуже поганим, стан Дзян Єсюе не набагато кращим. На його тілі було кілька шрамів, а білий одяг був у плямах крові. Щодо Мужон Чуї…

Ґу Ман нахмурився і запитав:

- Де Мужон Чуї?! Де він?

Дзян Єсюе:

- Чуї, він... він піднявся на вершину вежі, щоб врятувати Ченьціна.

Іншими словами, він не міг поки що розраховувати на допомогу Мужон Чуї.

Ґу Ман швидко прикинув силу ворога і свою. Побачивши, що щуряча хвиля наближається все ближче й ближче, він раптом підвівся і тихо мовив:

- Фенбо!

Промінь сріблясто-золотого світла спалахнув у його долоні та сформувався у священну зброю - суону. Прив’язана до її кінця біла шовкова стрічка майоріла в темряві, нагадуючи Чумацький Шлях.

- Явись!

Красиве обличчя Мо Сі зблідло. Він подивився на спину Ґу Мана. Священна зброя Ґу Мана видала далекий і туманний звук та спалахнула сліпучим світлом!

Але через мить сяюче світло виклику раптом розсіялось.

Божественна зброя, що ще не повністю сформувалася, розбилася на цятки світла, що розлетілися навсібіч.

- …

Ґу Ман зітхнув. Він спробував, бо демонів було забагато і найкращим рішенням була зброя для групової атаки, а єдиною такою зброєю в його арсеналі була священна зброя. Та він не здивувався провалу.

Його духовне ядро було давно роздроблене. Відновивши спогади завдяки Дзеркалу Часу, він хоч і зміг згадати заклинання виклику Фенбо, та священна зброя була пов’язана з духом і спрямовувалась душею. Без сильної душі та духовного ядра він не міг прикликати Фенбо.

Хвиля щурів все наближалася. Очі Ґу Мана потьмяніли. Нарешті він вигукнув:

- Йон’є*, явись!

 

*’Довга ніч’

 

Перш ніж блискучі цятки Фенбо встигли повністю розсіятись, потужна темна демонічна ці витікла з його долоні й миттєво сформувалася в гострий чорний кинджал.

Це була демонічна зброя, викувана для нього в країні Ляо після того, як він приєднався до них. Демонічна зброя, що ледь не забрала життя Мо Сі на озері Донтін...

Клинок Йон’є!

Ґу Ман підняв тонкі пальці, і кинджал кілька разів спритно крутнувся в його долоні, а тоді вилетів, як стріла з лука. Він діяв швидко й безжально, пробиваючи шлях серед навали монстрів. Його демонічна зброя мала власну темну ці. Активований бар’єр притягував до себе всіх демонів і монстрів, так само, як кров приваблювала кажанів.

Незабаром рій демонічних щурів оточив його. Густа темна ці охопила його, і його постать повністю зникла з очей. Єдине, що можна було побачити, це полум’я, що час від часу спалахувало серед зграї демонів з ним у центрі та бризки чорної крові.

Дзян Єсюе - не Мо Сі, він лише зараз зрозумів, що з Ґу Маном щось не так. Вираз його обличчя також змінився. Він обернувся і спитав Мо Сі:

- Ґу Ман… він відновився?

- …

Мо Сі не відповів. Пара його почервонілих очей фенікса дивилася в центр темної ці.

Побачивши вираз обличчя Мо Сі, як Дзян Єсюе міг не зрозуміти? Він був приголомшений:

- Шань Ґао раніше казав, що хотів повернути пам’ять Ґу Мана. Тобто відновити її? … Дзеркало Часу … справді може відновити його спогади, навіть якщо йому бракує двох душ?

Мо Сі хотів щось сказати, але не встиг відкрити рота, як захлинувся й закашлявся чорною кров’ю.

- Сіхе-Дзюнь... - вражено мовив Дзян Єсюе.

Травми у Мо Сі насправді були набагато гіршими, ніж у Ґу Мана. Ґу Ман був тим, хто безпосередньо увійшов у Дзеркало Часу. Хоча на нього воно також вплинуло, та все ж воно було Стародавнім Божественним Інструментом і не було надмірно злим предметом. Поки людина входила та виходила природньо, Дзеркало Часу не завдавало надто великої шкоди.

Мо Сі – інша справа. Його затягнуло в Дзеркало Часу через те, що він щосили захищав Ґу Мана. Його по суті можна було вважати непроханим гостем, зловмисником. Тож, хоча він нічого не робив у Дзеркалі Часу, та втрата ним духовної енергії була значною. Коли він вийшов, то був фізично виснажений до критичної точки.

Однак Мо Сі подивився на Ґу Мана, що бився серед демонів, подивився на Йон’є в його руці, оповитий темною ці. Він зібрався, ковтнув кров у горлі, підняв руку й хрипко сказав:

- Туньтянь, явись.

Жезл з довгою рукояткою явився на виклик. Все його тіло випромінювало божественне біле світло.

Мо Сі глянув на Ґу Мана, що тримав демонічну зброю країни Ляо, і закрив очі. Він придушив психічне і фізичне виснаження та підняв жезл у повітря - миттєво почувся шум морських хвиль.

- «Кит, що поглинає небо!»

З жезлу вирвався промінь срібного світла і з’явилося гігантське духовне тіло кита, здатного поглинути сонце й небо! Із виттям, яке чули ще за давніх часів, на землі здійнявся сильний вітер, який з нестримною силою миттєво підкинув у повітря всіх демонічних звірів, що атакували у вежі кажанів!

Одразу після цього гігантський кит крутнув хвостом і кинувся до вершини вежі кажанів, підхопивши і тих демонів. Кит знову змахнув і люто ляпнув хвостом...

Вмить небо залила чорна кров – немов проливною зливою, вона полилася з вершини вежі…

Усі демонічні звірі були розтерзані!

Під цим дощем крові Ґу Ман вражено повернув голову. Його блакитні очі розширилися, і він поглянув на Мо Сі, що стояв на тому ж місці.

- Мо Сі…

Рука Мо Сі, що тримала жезл, тремтіла. Він не відкрив бар’єру. Гаряча кров капала йому на плечі, волосся й чорні, як смола, брови.

Текла по блідих щоках.

Наче криваві сльози.

Він стояв під проливним дощем крові, виснажений і безпорадний, і повільно заплющив очі.

Зброя сім’ї Мо була жорстокою і владною. Серед неї Туньтянь був найжахливішим, контролювати його силу було неможливо. Коли використовувалась смертельна атака, тисячам трупів судилося спливти.

Тому Мо Сі ніколи раніше не використовував цю техніку.

Навіть якщо дві армії були в глухому куті, Мо Сі завжди стримував себе. Він не дозволяв собі викликати Туньтянь, не дозволяв собі демонструвати «Кита, що поглинає небо».

Цей крок не тільки змусив би всіх свідків подумати, що він був монстром, але, що важливіше, сам Мо Сі не хотів вбивати своїх супротивників...

Він ненавидів поле бою. Він долучився до армії, щоб захищати, а не завойовувати і, звичайно, не для помсти. Незалежно від того, чи був противник людиною чи демоном, добрим чи злим, Мо Сі завжди хотів бути милосердним і дати супернику шанс повернути назад.

Тому, маючи силу знищити тисячі істот одним ударом, він ніколи не використовував її.

Але зараз…

Щоб не бачити, як Ґу Ман використовує демонічний клинок Ляо...

Щоб якнайшвидше все закінчилося...

Перебуваючи на межі, він використав техніку, яку ніколи раніше не використовував.

- Мо Сі… - тихо мовив Дзян Єсюе.

Здавалося, Мо Сі не чув його. Він все ще випромінював вбивчу ауру Туньтянь. Бар’єр, який Дзян Єсюе хотів встановити навколо нього, був миттєво пробитий.

Він стояв там, самотній, у крові.

- …

Ґу Ман повільно відкликав клинок у своїй руці - той перетворився на хмару чорного диму і втягнувся йому в груди. Потім він підійшов до Мо Сі.

Мо Сі стояв на тому ж місці, наче зламана лялька. Його обличчя було бліде й розбите, очі порожні. Він стояв під проливним дощем крові.

Ґу Ман став перед ним і подивився на нього.

Ця горда людина зараз була схожа на покинутого собаку, що був надто сильно поранений і не знав, що робити.

Однак у цей момент думки Ґу Мана також були в безладі. Хоча відновлених спогадів було достатньо, щоб пробудити його, але разом з цим вони викликали у нього неспокій і збентеження.

У Дзеркалі його тіло повернули до подій перед зрадою і нагадали їх. Поза Дзеркалом ці спогади не зникли. Натомість вони зв’язалися з минулим після того, як він повернувся до міста в якості полоненого.

Тепер для нього все було так, наче він тільки-но вийшов із Чонхва з головою Лу Джаньсіна за спиною, а потім відкрив очі й опинився у возі для полонених у своїй країні, зрадником, якого відправили назад.

Він не пам’ятав майже нічого, що сталося за п’ять років його зради.

Цей брак важливої інформації змусив Ґу Мана відчути, що багато речей у цей момент були дуже дивними та незрозумілими, через що він почувався дещо стурбованим і тому був більш обережним.

- …

Ґу Ман довго розмірковував, перш ніж сказав Мо Сі:

- Дякую, Сіхе-Дзюню, що допоміг мені

Від його голосу чорні очі Мо Сі ворухнулися, їх погляд упав на Ґу Мана. Через деякий час Мо Сі вимовив одне слово:

- Ти…

У його горлі було гірко, і слова, що вилітали з його вуст, були з присмаком гіркоти.

- … все згадав?

Ґу Ман якийсь час помовчав, перш ніж сказати:

- Не все. Але … більш-менш.

- …

- Принаймні зараз мій розум ясний. Я нормальна людина.

- Тоді… те, що сталося в Дзеркалі… ти все ще…

- Так, - сказав Ґу Ман. - Я пам’ятаю.

Мо Сі нічого не сказав. Він прикрив вії, його адамове яблуко здригнулося. Здавалося, він хотів зберегти легкий і спокійний вираз обличчя, але його губи злегка тремтіли.

Він заплющив очі й сказав хриплим голосом:

- Це добре.

Його серце було в безладі, а тіло виснажене до межі. У цей момент Мо Сі був майже таким же слабким і виснаженим, як і тоді, коли впав у калюжу крові в битві на Дунтін.

Він не знав, як тепер обходитись з Ґу Маном, тому хрипло повторив:

- Це добре…

Після павзи він знову запитав:

- Ти ... хочеш піти?

- Га?

- Ти не захочеш залишатися в’язнем у Чонхва. Ти не пішов раніше, бо нічого не пам’ятав. Тепер ти згадав, - сказав Мо Сі. - Ти хочеш піти?

Ґу Ман якусь мить мовчав. Потім він підняв руку й трохи відтягнув комір, відкривши чорне кільце на блідій шиї.

- …

- Рабський нашийник. Ти дав його мені, - Ґу Ман поглянув на нього. - Тепер я твій раб. Якщо ти не відпустиш мене, я ніколи не зможу піти.

Здавалося, Мо Сі був вражений його стриманими словами, і його тіло злегка затремтіло. Це сталося не лише тому, що він щойно дізнався багато таємниць, яких він не знав у минулому, а й через вираз обличчя Ґу Мана в цей момент…

Він бачив обличчя Ґу Мана різним.

Блискучим і стриманим, ясним і розгубленим, сумним і пригніченим.

Він думав, що най би Ґу Ман плакав, сміявся чи сердився - він почувався би краще. Принаймні він міг би відчути, що Ґу Ман усе ще жива людина, яку можна зловити і торкнутися.

Він боявся лише безжальності Ґу Мана.

Ґу Ман показував таке байдуже й безжальне обличчя лише після своєї зради. Ця емоція відразу ж повернула Мо Сі в найтемнішу частину минулого — Ґу Ман стояв на палубі з кинджалом, його закривавлена стрічка майоріла на вітрі, і казав йому, що нічого не можна повернути.

Мо Сі хотів заговорити, але старий шрам на його грудях ніби полоснуло ножем.

А може, це не шрам болів, а орган під шрамом судомився і потроху розпадався на частини.

Його зір затуманився, і він, здавалося, побачив сліди невгамовної скорботи в блакитних очах Ґу Мана.

Йому дуже хотілося перевірити, чи смуток був справжнім, чи це була ілюзія, спричинена його одержимістю. Тому він рушив вперед…

Його ноги наче налилися свинцем і він раптом упав.

Сильний біль у легенях змусив його закашлятись та виплюнути повний рот крові. Ґу Ман, якого застали зненацька, інстинктивно простягнув руку й обійняв його, як тоді, коли він називав його Ґу-шисьоном, коли вони були молодими.

Дзян Єсюе стурбовано сказав:

- Він більше не може цього терпіти. Посади його. У мене є порошок Юньлін. Швидше дай йому це.

Мо Сі було байдуже. Він відчував, ніби тіло його дуже легке, а душа готова от-от його покинути. Та насправді в цьому почутті смерті він відчув полегшення.

Можливо, йому варто було піти ще того року, на кораблі на озері Донтін. Якби він тоді пішов, то не мучився б стільки років.

Він не був людиною із заліза і сталі. Після того, як так довго жив зламаним життям, він ледь не збожеволів.

Незалежно від того, чи було боляче Чонхва чи Ґу Ману, він теж відчував біль. Кожне слово, яке б він не казав, щоб завдати шкоди Ґу Ману, завдавало болю і йому. Кожного разу, коли він казав собі ненавидіти Ґу Мана і не мати більше егоїстичних думок, щоразу, коли він нагадував собі про те, що Ґу Ман зробив і як він страждав протягом багатьох років, щоразу, коли він намагався відкинути минуле, він ніби намагався розділити плоть і кров, і йому б боляче!!!

Але йому ще треба було жити.

Без нього Північна прикордонна армія була приречена.

Йому довелося використати своє тіло, втратити десять років життя, щоб зберегти тінь, залишену старим другом.

Без нього Ґу Ману доведеться повернутися до саду Лвомей.

Йому довелося забрати до свого маєтку руїни, що залишились від героя, які ніколи не зможуть відновитись і стати повноцінним цілим.

Голос Дзяна Єсюе звучав усе віддаленіше:

- Мо Сі… отямся… Мо Сі…

Він був надто втомлений. Він подивився на блакитні очі Ґу Мана й хотів підняти руку, щоб доторкнутися до них, але не мав сили навіть поворухнути кінчиками пальців. Він прошепотів:

- Твої… твої очі… як було б добре, якби вони були чорними.

Якби вони були чорні, я міг би збрехати собі і сказати, що нічого цього не сталося, що це був просто безглуздий кошмар, який мені наснився, коли ми стояли у прикордонній фортеці.

Я міг би також збрехати собі, що коли я прокинуся, ти все ще будеш молодим хлопцем з яскравою усмішкою та сповненим надії, і я все ще можу бути поруч з тобою та слухати твої жарти.

Ми ще в гарнізоні, військові звання у нас невисокі, а платня мала. Але всі люди, яких ти любив, твої брати і друзі поряд з тобою. Я міг би щиро тримати твою руку, і просто з любов’ю дивитися на твій профіль і бачити сонячне світло, яким світиться кожна частинка твого обличчя.

Очі Мо Сі повільно заплющилися.

Ґу Мане, якби твої очі були чорними… як було б добре…

У той час єдине, про що ми непокоїлись - що Лу Джаньсін може раптом відкрити завісу намету й необачно увірватися.

У той час я ще міг бути сповненим нескінченних фантазій і надій на наше майбутнє.

Як було б добре.

Або, зі скорботою подумав Мо Сі, якби я загинув під час битви на озері Донтін, це теж було б добре…

Ймовірно, саме тому, що він надто багат
о страждав, в цей момент у такої жорсткої та впертої людини могла насправді виникнути така надія.

Останнім, що Мо Сі почув перш ніж повністю втратити свідомість, був звук меча, а потім чистий і холодний віддалений голос.

- Я тільки піднявся на вершину вежі, щоб декого врятувати. Що ви тут робили?