Останній наказ

Труп Лу Джаньсіна демонстрували ще три дні.

Протягом цих трьох днів усе в Дзеркалі продовжувало тьмяніти, а голоси людей стали розмитими, ніби їх відділяв величезний океан. Мо Сі вже не потрібен був плащ-невидимка, щоб вільно кудись піти, але час спливав. Він не міг ні з ким поговорити про події вісім років тому, не міг дізнатися більше правди.

Він перейшов у пасивний стан очікування.

За ці три Ґу Ман нікуди не ходив, і до нього ніхто не приходив. Лу Джаньсін був найближчим другом Ґу Мана в минулому, а також заступником командувача армії виродків. Багато хто думав, що Лу Джаньсін врешті-решт залишиться в живих, що Імператор в останній момент його помилує.

Але Імператор не дбав про почуття та обличчя Ґу Мана і Лу Джаньсіна все ж обезголовили.

В результаті майже всі відчули значення цієї події...

Ґу Ман дійсно втратив владу і повернення для нього було неможливим.

З армією Ґу було покінчено.

Ніхто не захоче скласти компанію утопаючому. Перед будинком генерала тепер було мало сідел і коней.

Поряд із ним був лише Мо Сі, який прибув з восьми років потому, але Ґу Ман не міг його бачити. Він залишався вдома й заціпеніло лежав на ліжку. Він нічого не їв, навіть не рухався. Час ніби зупинився. Але Мо Сі знав, що час все одно немилосердно плине. Мо Сі іноді поглядав на свої пальці, що вже стали прозорими. Здавалося, він покине світ Дзеркала вже за кілька годин.

Він навіть не знав, чи зможе протриматися до вечора.

- Генерале Ґу.

У двері постукали, знадвору почувся окрик. Ґу Ман ошелешено відкрив очі, а потім, хитаючись, підвівся. У нього в голові трохи запаморочилось через те, що він занадто довго голодував, і, вставши, він мало не впав. Мо Сі інстинктивно підійшов допомогти йому, але не зміг. Ґу Ман незграбно впав на підлогу, а потім швидко підвівся. Двері відчинилися, надворі стояв гонець із палацу.

- Його Величність наказав вам прийти до Тронної зали.

Ґу Ман виглядав дуже втомленим.

- Що сталося?

- Це… - сказав посланник. - Я не знаю, я тільки посланець. Ходіть, генерале Ґу.

Мо Сі розумів, що Імператор збирався дати Ґу Ману останню місію. Він не міг не молитися, щоб протриматися в Дзеркалі Часу ще деякий час, і на цей раз не впустити цього. Він дуже хотів дізнатися, якою була остання місія Ґу Мана перед його зрадою.

Відпустивши посланця, Ґу Ман підійшов до тьмяно-жовтого бронзового дзеркала. Він перевдягнувся в чистий грубий одяг і умив обличчя водою. Намистинки води стікали по його щоках, змиваючи з обличчя втому, але кров в очах вони змити не могли.

Щоб виглядати більш енергійним, Ґу Ман підняв руки і зібрав волосся у високий хвіст. Після цього він за звичкою хотів застібнути корону, що символізувала його військове звання, але його пальці нічого на столі не знайшли.

Він уже не був генералом.

-…

Ґу Ман на якусь мить завмер. Потім пошукав у себе і знайшов шовкову стрічку, якою і зв’язав волосся в пучок. Шовкова стрічка була біла - невідомо, для кого він її таємно носив.

__

Він увійшов до палацу.

Коли його побачили імператорські гвардійці, на їх головах зашелестіли червоні пір’я фазанів. Вони хотіли відсалютувати йому, але швидко зрозуміли, що цього робити не варто, тому випрямили голови.

У глибині імператорського палацу гвардійці не могли дивитись на нього відкрито, але всі їхні погляди таємно спостерігали, як він з’являється в кінці довгого коридору та зникає в глибинах палацу.

За ці роки Ґу Ман проходив цим коридором незліченну кількість разів. Його звання ставало все вище і вище, і у нього з’являлося все більше і більше шанувальників.

А тепер він знову став простолюдином, одягнений у зелений одяг і тряпчані черевики. Він був зовсім один. Він пролив половину своєї крові і витратив всю свою щирість, але, зрештою, він пройшов по колу, і нинішній стан мало чим відрізнявся від того, коли він уперше увійшов до палацу як раб.

Ступивши до зали, він побачив величний трон на високих сходах. Оскільки зараз був не час засідання, перед троном було три шари м’яких білих завіс, які закривали усе, що було за ними.

Не гоже було дивитись на Імператора.

Ґу Ман завмер, не піднімаючи очей. Його вії були опущені, а очі зосереджені на носі. Він став навколішки і вклонився:

- Простолюдин Ґу Ман вітає Вашу Величність.

У Тронній залі панувала повна тиша. Відповіді не було.

Ґу Ман трохи почекав, потім підвівся і знову вклонився:

- Простолюдин Ґу Ман вітає Вашу Величність.

Цього разу відповідь нарешті була, але не з Тронної зали, а з-за спини Ґу Мана. Слова сочилися, як тонка цівка диму.

- Ґу, ти ж сам розумієш, що тепер ти простолюдин. Чого б це Його Величність захотів тебе бачити особисто?

Мо Сі та Ґу Ман одночасно обернулися й побачили Мужон Ляня, що стояв біля дверей із засуканими широкими рукавами і огидою на обличчі.

Вісім років тому Мужон Лянь ще не почав приймати «Життя як сон», тож його психічний стан був набагато кращим, ніж пізніше, і він не виглядав таким втомленим і слабким. На ньому було блакитне аристократичне вбрання із золотими краями. Хоч вираз його обличчя і зовнішній вигляд були трохи химерними, його плечі, спина й ноги були прямими й міцними – зовсім не було враження, ніби він ось-ось впаде, куди б не пішов, як це було через кілька років.

Ґу Ман випростався й запитав:

- Чому Ви тут?

- Чому я тут? - Мужон Лянь посміхнувся. – Генерале Ґу, ти такий забудькуватий. Ти служив мені стільки років, масажував мої плечі, ноги та всіма можливими способами лестив мені. Що, побувши кілька років генералом ти вже забув своє коріння?

- …

- Більше того, ти тепер простолюдин, а я — принц. Це честь для тебе, що я тут, щоб передати тобі повідомлення від імені Його Величності.

Мужон Лянь підняв гостре підборіддя, і на його світлому обличчі з’явився глузливий вираз.

- Станеш на коліна, щоб прийняти указ?

Ґу Ман якийсь час мовчав і нарешті опустив очі. Він став навколішки і його світло-зелений одяг пав на підлогу. Мо Сі звик бачити генерала Ґу в обладунках, але коли зняли броню виявилося, що його кістки були тонкими, шия трохи оголилася через широкий комір. Він був такий втомлений, що, здавалося, зламається від легенького щипку.

Мужон Лянь змахнув своїми розкішними золотими рукавами, вийняв указ Імператора й повільно зачитав:

-«Владою, дарованою небесами, Імператор Чонхва розглянув випадок з битвою під Фен Мін, де трупи пливли на тисячі миль, і виявив причини. Все це сталося через погане командування генерала Ґу Мана та неправильну поведінку перед битвою заступника генерала Лу Джаньсіна, який убив спеціального посланника з Жовлі, через що тисячі солдатів опинилися в оточенні та було завдано шкоди дипломатичним відносинам Чонхва. Сьогодні винного посадовця, Лу Джаньсіна, публічно обезголовили, а колишньому генералу Ґу Ману наказано взяти його голову та особисто піти до Жовлі, щоб принести вибачення. Імператор».

Почувши це, не тільки Ґу Ман - навіть Мо Сі був приголомшений.

Імператор хотів, щоб Ґу Ман особисто забрав голову Лу Джаньсіна та пішов до Жовлі, щоб вибачитися за вбивство Лу Джаньсіном їх спеціального посланника!

Звук у Дзеркалі Часу ставав усе тихішим і тихішим, і Мо Сі відчув, як у нього загуло у вухах.

Він насправді хотів, щоб Ґу Ман особисто приніс голову Лу Джаньсіна сусідній країні...

Імператору було байдуже до почуттів Ґу Мана, і байдуже, чи Ґу Ман зламається чи зрадить! Йому дійсно було байдуже, чим це закінчиться.

Навіть якщо ціною було примусове відсилання цієї людини.

Мужон Лянь примружив свої персикові очі санпаку:

- Ну що, генерале Ґу, ти не збираєшся прийняти указ?

Мо Сі похитав головою.

Ні.

Не приймай це... не приймай...

Але погляд Ґу Мана був такий, ніби він вже дивився на Імператора з огидою. Після початкового шоку вираз обличчя Ґу Мана став холодним, спокійним і навіть з долею неприхованої відрази.

Не приймай це…

- Простолюдин Ґу Ман, - з вуст Ґу Мана зірвався приглушений голос, - … приймає указ.

Він підняв свої трохи тремтячі пальці й узяв указ із рук Мужон Ляня.

Скеля рухнула і все скінчилося.

В результаті, пізньої осені того року багатьох людей спіткала нова доля — єдина в Чонхва армія рабів перестала існувати. Лу Джаньсін був обезголовлений на Східному ринку, і його голова висіла в центрі міста протягом трьох днів. Щоб принизити Ґу Мана, який колись перечив йому при Дворі, Імператор насправді три дні потому наказав Ґу Манові особисто доставити голову Лу Джаньсіна до Жовлі, щоб віддячити йому за нешанобливість.

Ґу Ман взяв голову свого брата на спину і вирушив у дорогу.

Захід сонця і сутінки мали найяскравіші кольори, але в очах Мо Сі вони були майже прозорими. Сила Дзеркала Часу ставала все слабшою, і світ у дзеркалі почав сплутуватись із зовнішнім світом. Мо Сі навіть час від часу чув співи за межами Дзеркала часу.

Це був голос Дзян Єсюе, який скандував заклинання, знімаючи чари.

-«Перепливаючи море гіркоти, не гнатись за вчорашнім днем…»

«Золоте пшоно - це сон, чому ти не повертаєшся…»

Голос Дзян Єсюе, ніби у трансі, зник, залишилися лише різні звуки світу Дзеркала.

Ґу Ман, що рушав у довгу путь, затягнув тканинний мішок на спині й підійшов до входу на Східний ринок Чонхва. Він проходив повз лоток з паровими тістечками.

- Хазяйко, дайте мені п’ять парових тістечок.

Людиною, що продавала приготовані на пару солодощі, була красива жінка. У минулому, коли Ґу Ман підходив до її лотка, вона галасувала і дзвінко сміялася - хотіла, аби увесь світ знав, що Ґу Ман їв парові тістечка, що випікала її родина. Але сьогодні, коли вона з усмішкою підвела очі від печі, ця усмішка застигла.

Ґу Ман подумав, що він незрозуміло сказав, тож повторив:

- П’ять парових тістечок із тим самим смаком.

Жінка раптом трохи зніяковіла. З одного боку, вона дуже хотіла розірвати стосунки з цією людиною, яка втратила свою владу. Навіть якщо це були просто стосунки продавця з покупцем, здавалося, вони могли їй зашкодити. З іншого боку, їй було справді трохи совісно переживати через суспільні упередження.

Тож вона на якийсь час завмерла, а тоді підійшов її чоловік.

- Не продаємо, не продаємо, ми закриваємось!

Ґу Ман був приголомшений, і його очі трохи розширилися:

- Але вечірній ринок тільки почався…

Чоловік якось трохи безглуздо відповів:

- Ми не продаємо!

Ґу Ман зрозумів. Він глянув на жінку - її обличчя було геть червоне. Їй було так совісно, що, здавалося, уся кров прилила до обличчя.

Він згадав, як вперше підійшов до її лотка купити тістечок. Вона ще не вийшла заміж, була молодою й зеленою. Побачивши, що він підходить, вона була так схвильована, що стала заїкатися.

Тоді вона була така ж, як і зараз – з рум’янцем на щоках.

На жаль, з часом дівчина стала жінкою, і причина її почервоніння зараз була зовсім іншою, ніж тоді.

Ґу Ман зітхнув і сказав:

- Тоді забудьте. Я просто хотів купити поїсти в дорогу. Ваші парові тістечка дуже схожі на ті, що я їв на півночі. Вони всі чудові. Дякую за стільки років чудової праці.

Сказавши це, він повернувся й пішов. Жінці було так соромно, що вона хотіла померти. Вона не могла не подивитись йому в спину й не крикнути:

- Ґу Ман…!

Її чоловік зблід з переляку і тут же закрив їй рота:

- Чого ти кричиш? Ти хочеш померти?

Жінка затремтіла і після цього крику геть втратила мужність. Вона опустила голову й більше не наважилася вимовити ні звуку. Кроки Ґу Мана на мить зупинилися, а потім він зник у метушливому натовпі. Коли вона знову підняла голову зі сльозами на очах, його вже не було видно.

…

Мо Сі супроводжував Ґу Мана, ходив із ним від лотка до лотка та спостерігав.

Ґу Ман, здавалося, хотів взяти з собою в дорогу їжу з батьківщини, і навіть зупинився на мить перед прилавком, де продавали вирізки з паперу Чонхва. Однак він надто впадав в очі, і що довше він залишався на Східному ринку, то більше людей витріщалися на нього.

Хазяї прилавків зазвичай захоплено шукали покупців, але коли він проходив повз, усі опускали голови й не говорили ні слова, ніби хотіли зникнути з цього світу разом зі своїм товаром.

Ґу Ман був тактовною людиною і не звинувачував їх.

Ці дрібні підприємці трималися за свою справу, щоб заробити на життя, а тим, хто зверне на нього увагу, може бути важко в майбутньому. Він був на дні, він знав, як це боляче, коли тебе зневажають і коли ти не маєш достатньо їжі. Тому, коли він дивився на цих лоточників, що його уникали, в його очах не було ніякої образи.

Однак він не підозрював, що перед відбуттям так важко буде купити одну-дві речі з батьківщини.

Зрештою Ґу Ман покинув гамірний Східний ринок з порожніми руками. Йдучи, він зітхнув.

- Вибач, Джаньсіне, я не зможу купити твій улюблений цвіт білої груші, не зможу випити його за тебе.

Звичайно, голова в торбі не відповіла.

Ґу Ман поправив її і продовжив крокувати вперед.

Незабаром він проминув варту і вийшов за міську браму. Він йшов по стародавньому мосту, вирізаному з білого нефриту. Цей міст, перекинутий через широкий рів, називався Міст Чонхва. Один кінець виходив на міську дорогу, якою він прибув, а інший – на звивисту дорогу передмістя з пишною травою та павільйонами.

У кінці моста стояв старий, якому було понад сімдесят років, з гнилими ногами, що приваблювали комарів і мух. Ґу Ман знав його. Він сидів тут протягом багатьох років, випрошуючи їжу в людей, які щодня входили й виходили з міста.

Жебрак був старий і не зрушував з місця. Міська варта незліченну кількість разів проганяла його, він щоразу закочував свої каламутні старі очі, спирався на землю руками і, лаючись, відповзав, але через день-два припозав назад, наче гангрена приклеєна до кістки, і все одно залишався тут жебракувати.

Одного разу Ґу Ман запитав інших, чому цей старий так вперто залишався у міських воріт, біля мосту Чонхва.

У той час старий заклинач розповів йому, що цей старий колись бився на полі бою і вся його армія була знищена. Старий був жадібним до життя і боявся смерті, тому втік перед боєм, врятувавши собі життя. Та його мучила совість і невдовзі він не витримав та пішов сповідатися тодішньому Імператорові й просив пробачення. Однак тоді імператор був доброзичливим і не хотів вбивати людей. Він лише позбавив його військового звання і знищив духовне ядро, зробивши простолюдином.

Старий намагався втопити свій смуток у вині, намагався втекти від порожнечі, але врешті-решт він не зміг розв’язати вузол у своєму серці.

Минали дні і його розум руйнувався.

Молодий заклинач став старим, а старий - божевільним. Він міг щодня згадувати той момент, коли кинув товаришів і втік. Він геть збожеволів і у своєму божевіллі сам собі відрубав ноги. Він думав, що це може змінити минуле, що так він не розвернеться і не втече.

Але це було марно.

І старий ставав дедалі божевільнішим.

Йому було майже вісімдесят років. Стільки років він день і ніч вартував на Мості Чонхва, вартував дорогу, якою мало проходити військо, щоб повернутися до міста. Пара його старих каламутних очей завжди дивилася на далекий обрій.

Ніхто не знав, чого він чекає.

До того дня, коли Ґу Ман вперше повернувся з тріумфом як головнокомандувач. Він був одягнений у яскраво-червоний плащ та блискучі обладунки і їхав верхи на сніжно-білому золотокрилому коні, ведучи величезну армію крізь пил, що здіймався.

Брудний старий біля Мосту Чонхва раптом став набагато енергійнішим, ніж будь-коли раніше, коли Ґу Ман бачив його. Він тягнув зламані кінцівки й намагався випростатися. З великим зусиллям він помахав їм рукою і зі сльозами на очах закричав:

- Ви повернулися! Ви нарешті повернулися!

Хтось з цікавістю запитав:

- Про кого говорить цей старий?

Ґу Ман подивився вліво і вправо, та побачив лише себе та своїх змучених дорогою товаришів.

Ґу Ман на якусь мить задумався і раптом його серце тьохнуло: він зрозумів, чого весь цей час чекав старий.

Він чекав, чекав, коли покинуті ним брати зможуть переступити крізь десятиліття і в піднесеному настрої повернутися до міста.

Весь цей час старий чекав.

Тож Ґу Ман зліз із коня й підійшов. Старий подивився на нього. Сонячне світло торкнулось тьмяних очей старого. Він заплакав. Плачучи, він вклонився Ґу Ману і спробував підійти, щоб обійняти його.

Лу Джаньсін цокнув язиком і сказав:

- Мане, він же геть брудний!

Ґу Ман:

- Все гаразд.

Він підняв руку й торкнувся голови старого.

У кожного були моменти слабкості та помилки. Більшу частину свого життя дезертир страждав через свою втечу. Ґу Ман подумав, що цього було достатньо.

Старий відкрив свій беззубий рот й істерично заплакав. Спершу він назвав Ґу Мана «сяо Джао», потім «сяо Чень» і «сяо Донґва».

Ґу Ман погоджувався на все. З того дня старий заспокоївся.

Він усе ще був трохи божевільним, але вже не слідкував за обрієм. Він став виглядати як справжній простий жебрак: посміхався людям, що проходили повз, кидав брудну миску і співав про опалий лотос.

-…

Ґу Ман затягнув тканинну торбу з головою Лу Джаньсіна й пішов до кінця мосту Чонхва. Він знав, що сьогодні, мабуть, востаннє проходитиме повз старого жебрака.

- Дядько.

У старого сьогодні був щедрий врожай. У його мисці була велика парова булочка, а в руках — тістечко. Він насправді не пам’ятав Ґу Мана. Хоча колись, повертаючись до імператорського двору, Ґу Ман розв’язав вузол у його серці, той був старий і надто довго мучився своєю одержимістю. Він не міг пригадати, який генерал зліз з коня і захотів пробачити його, грішника, і стати його сяо Джао, сяо Ченєм і сяо Донґва.

Тож він підвів голову й безглуздо засміявся, блаженно дивлячись на Ґу Мана.

- Пане, дайте мені нагороду.

Ґу Ман теж опустив голову, щоб подивитися на смердючого жебрака. Через деякий час він теж засміявся.

- Єдина людина, яка зараз готова зі мною поговорити, це ти.

Сказавши це, він передав старому жебраку всі мушлі каурі, що були в його мішечку цянькунь.

Ґу Ман сказав:

- Час іти.

Він підвівся, але старий раптом схопив його за зап’ястя.

- Що?

Старий ніби щось усвідомлював, а ніби й ні. Зрештою, він простягнув схожу на курячий кіготь тремтячу руку з брудним тістечком.

Його зморшкувате обличчя розтягнулось у посмішці, ніби він дарував скарб.

- Ось, ось.

- Мені?

Здавалося, старий був близький до небесного провидіння і мав сприйняття, якого не мали звичайні люди. Він продовжував запихати тістечко в руки Ґу Мана.

- Візьми, візьми собі і брату в дорогу… поїсти в дорозі…

Ґу Ман був приголомшений.

Можливо, очі старих і дітей могли бачити привидів і майбутнє.

Він дивився на старе обличчя, густо поцятковане зморшками, наче волоський горіх. Через деякий час він поволі посміхнувся і взяв із рук старого жебрака тістечко з батьківщини.

- Дуже дякую. Все-таки, я можу взяти з собою щось із рідного міста.

Старий розгублено кивнув йому. Його губи тремтіли, коли він повторював:

- Ти маєш повернутися, маєш повернутися…

Посмішка Ґу Мана застигла, але не зникла. Його вії злегка тремтіли. Він підвівся і сказав:

- Час іти.

Сказавши, він взявся за торбу і поглянув на високу міську браму.

На вежі міських воріт два величних і урочистих ієрогліфи «Чонхва», освітлені призахідним сонцем, були яскравими та сліпучими.

Ґу Ман довго дивився на них. Він ніби бурмотів сам до себе, але й ніби з кимось розмовляв.

Він знову сказав:

- Час іти.

Час іти.

Імператор все ще утримував у в’язниці залишки армії виродків. Голова Лу Джаньсіна була у Ґу Мана в торбі. Ніхто не прийшов попрощатися з ним.

Він розвернувся й пішов сам по мосту Чонхва. Під мостом струмила річка, блискуча, як і вчора.

Старий біля мосту Чонхва раптом закричав на все горло. Його голос був наче зламаний гонг. Старий витягнув шию й подивився на постать Ґу Мана, що йшла до горизонту. Його голос був хриплим, і тремтяча рука постукала по мисці для жебрацтва. Він відкрив рота й почав хрипло співати про опалий лотос - єдине, що пам’ятав.

Час людський як човни на воді:

В різні він протікає шляхи.

Легкі та веселі були в мене дні,

Заздрили люди у той час мені.

Зараз не маю й малого гроша

Й кожна хвилина тягнеться літа.

Верхи на коні я також колись

Вів за собою тисячі лиць.

Криками захвату натовп ревів,

Радо стрічаючи нас як богів.

Зараз тій славі нема вороття,

Другом хто звався пішов в небуття.

Вдень я не їм, не сплю я вночі,

Сред вулиць тепер я співаю пісні.

Літав я високо - і низько я ліг,

Не скаржу за це я ні небо, ні рід.

Та, знаючи зараз гіркий свій фінал,

Шкодую, що демона другом я звав.

Тепер вже ніщо не покращить мій стан,

Прошу лиш: не йдіть по моїм ви стопам.

 

Я теж колись вів за собою тисячі людей.

Я теж колись носив форму і Дев’ять небес пробивала стріла.

Але зараз...

Мо Сі розплющив очі. Він дивився на спину Ґу Мана, не кліпаючи. Якщо він моргатиме, то менше побачить. Він дивився, як Ґу Ман йшов. Нарешті по його обличчю потекли сльози. Він завжди знав, що зрада Ґу Мана була болючою. Але побачити це на власні очі – геть інше.

Це пронизало його серце і пробило його кістки.

Чому він дійшов до цього...

Чому він мав дійти до цього?!!

Ґу Ман був схожий на жебрака, що втратив душу, на неприкаяного привида. Він пройшов уже значний відрізок дороги до Довгого павільйону...

Мо Сі знав, що як тільки він піде, то розлучиться з Чонхва на сім років.

Коли він повернеться, йому вже бракуватиме двох душ. Його розум буде пошкоджений. Його тіло буде в крові. Розрив буде важко подолати.

Коли він повернувся, він чи Ґу Ман - якою б не була змова вісім років тому – вони вже припустилися помилки і цього не можна було змінити.

- Ґу Ман…

Мо Сі відчув, ніби його серце проколюють гострим лезом. Він хотів піти за ним. Але скандування Дзян Єсюе ставало все чіткішим і чіткішим, а кольори в Дзеркалі Часу стали настільки тьмяними, що їх вже неможливо було розрізнити.

Фігура Ґу Мана була вже така маленька, що, здавалося, вона от-от зникне.

А Мо Сі, здавалося, хотів пробратися крізь море часу й дійти кінця дороги, щоб обійняти цю самотню постать.

Він хотів пробратися через море крові, щоб повернути ту людину, яка ніколи не озиралася назад.

Але заклинання добігало кінця і Мо Сі вже не міг рухатися. Він ось-ось мав покинути цей світ і міг лише спостерігати, як ця маленька і самотня постать йшла в дорогу сама, поряд з нею не було ні душі.

Йому ніби розривало внутрішні органи.

Він навіть хотів просити Дзян Єсюе почекати ще трохи... припинити заклинати…

Почекати ще трохи. Дати йому останню мить.

Дати йому хоча б проводити Ґу Мана до кінця цієї дороги, дати йому залишитись з ним іще хоч трохи.

-«Перепливаючи море гіркоти, не гнатись за вчорашнім днем…»

Дати йому залишитись поряд ще трохи.

Ненависті не було.

Старої образи не було.

Хоч на мить довше.

«Золоте пшоно – це сон, чому ти не повертаєшся…»

Припини скандувати…

Нарешті, переживаючи сильний біль, наче розриваючись між життям і смертю, Мо Сі побачив, як фігуру Ґу Мана поглинув обрій. Нескінченна темрява тиснула на нього. Його серце стискалося, билося швидше й стискалося. Серце не могло заспокоїтись, а розум був розбитий болем. Він навіть не хотів повертатися до реальності, бо по поверненні йому стало б тільки ще болісніше.

Йому знову довелося б зіткнутися з розбитим Ґу Маном, довелося б наводити порядок у світі.

Як він міг зустрітися з Ґу Маном? Як би він дивився на Імператора?

Як він міг відкинути гріхи, які вчинив Ґу Ман? Як він міг придушити свій душевний біль за Ґу Мана?

Скільки людей у світі смертних були смертельно вражені сном про золоте пшоно від Дзеркала Часу і Простору? Опис цього Дзеркала старійшинами минулого не був брехнею... Мо Сі був витягнутий безжальною силою і через сильний біль був не в змозі дихати. Безліч дивних фрагментів промайнуло перед його очима — усмішка в кутику очей Ґу Мана, гнів в очах Ґу Мана, вічно пристрасний юнак в Академії, зрадник на військовому кораблі на Донтін, що клявся не повертатися назад… Усе щастя, гнів, смуток і радість, які вони переживали разом половину свого життя, — все це спало йому на думку в цю мить. Зрештою, усе це було розбито у світлі призахідного сонця на мосту Чонхва...

—

- Сіхе-Дзюню!

Пролунав голос Дзяна Єсюе.

Мо Сі раптом впав на холодну підлогу Башти. Його очі були широко розплющені, а груди різко здіймалися й опускалися. Він не міг дихати… Він був як риба, яку викинуло на берег. Через біль від того, що він опинився перед дилемою, він почувався так, ніби з нього здирали кістки та плоть. Він ліг на підлогу і хапав ротом повітря. Посеред хаосу він побачив Дзян Єсюе, що підійшов і став біля нього на коліна...

-Ґу Ман… - Мо Сі майже захлинався. - Ґу Ман… Не йди більше… Не йди далі…

Дзян Єсюе схопив його за руку і перевірив пульс. Він був на волоску від смерті. Це було так боляче, що його серце готове було ось-ось зупинитися... Його серце розривалося, кістки виривало з плоті… Здавалося, серце вило від розпачу, ніби говорило, що воно справді не могло протистояти любові та гріху… Чому б не вбити його?..

Закінчити це.

Це було надто боляче.

Він знову безпорадно спостерігав, як найважливіша для нього людина йде до пекла. Ні ... ні ... її змусили відправитись у пекло ... заманили в пекло... І цього разу він також не зміг врятувати її чи бути поряд з нею... І він все ще не зміг дізнатися повної правди про зраду Ґу Мана...

- Сіхе-Дзюнь!! - стурбовано крикнув йому Дзян Єсюе. - Мо Сі!! Мо Сі!!!

Не йди далі... Попереду глухий кут...

Раптом у цей момент з Дзеркала Часу полилося золоте світло і показався Ґу Ман — він важко впав на підлогу Вежі Демонів.

Мо Сі важко підвів своє тіло, знесилене в Дзеркалі Часу.

- Ґу Ман…

Хитаючись, він підповз ближче і подивився на тіло на підлозі. Він хотів взяти Ґу Мана за руку - за руку, яку він не тримав ані вісім років тому, ані в Дзеркалі.

-Ґу Ман…

Кінчики його пальців сильно тремтіли й саме мали торкнутися, але в цей момент чоловік на підлозі раптом ворухнувся і несвідомо забрав свою руку.

Потім Ґу Ман повільно, дуже повільно сів.

Настала мертва тиша.

Його очі були заплющені, брови насуплені, вії тремтіли - а тоді він повільно розплющив очі.

Бліде обличчя, бліді губи.

-…

Він повернувся глянути на Мо Сі і довго не говорив. Вираз його очей змінився з приголомшеності до ясності, з розсіяності до сфокусованості. Емоції та колір, яких бракувало його обличчю, коли він прокинувся, з’являлися наче чорнило на аркуші паперу, повільно вимальовуючи його дух і темперамент.

В очах Мо Сі відобразилося знайоме обличчя. Під час цього процесу пробудження він ніби побачив довго сплячий епіфіллум, який нарешті проріс. Ґу Ман більше не був маріонеткою-невігласом, більше не був в’язнем, який не знав, що відбувається.

Його очі були все такими ж блакитними.

Але вираз його обличчя поступово змінився з приголомшеного на спокійний, непокірний, ясний і непереможний.

Без будь-яких пояснень, без жодного слов
а – з одного лише погляду Мо Сі міг зрозуміти, що цей Ґу Ман був не тим Ґу Маном з пошкодженим розумом, а…

Тим, хто повернувся з Дзеркала Часу, був Ґу Ман, що відновив свої минулі спогади!!!

Вівтарний звір Чонхва, колишній генерал Ґу, Ґу-шисьон!