Біль того року

Під вигуки публіки бризнула яскраво-червона кров, а потім повільно розтіклася вздовж дерев’яної платформи.

Полуденне сонце світило так яскраво, що сліпило людей. Ґу Ман стояв з рівним станом і безвиразним обличчям. Він просто дивився, як голова відкотилася, а тіло впало.

Голова його найкращого друга, відділена від тіла, покотилася вперед до краю платформи, а тоді зупинилася. Пара закритих очей ніби дивилася на нього. Здавалося, він каже:

Ман-ере, повертай назад. Все скінчено. Нехай моя смерть стане кінцем мрії.

Не йди далі. Попереду немає дороги, лише ілюзія, міраж.

Поверни назад. Облиш це.

З леза ката крапала червона кров, розтікаючись по землі.

Іди додому …

Кат, дотримуючись правил, проспівав:

- Страту завершено.

Наче звір, що цілу зиму був у сплячці і зараз повільно прокидався в темній печері, натовп, що було завмер від потрясіння, став поступово приходити до тями.

Більшість людей хотіли подивитися на тіло Лу Джаньсіна на платформі, але не наважувались. Деякі жінки набиралися сміливості глянути й одразу ж ховали обличчя в долонях, налякані кривавою картиною.

- Це так жалюгідно.

- Не дивіться на платформу. Це так страшно. Якщо ви побачите це, вам вночі будуть снитися кошмари.

Через деякий час увага натовпу стала поступово переключатися на Ґу Мана.

Хтось звернув увагу на вираз обличчя Ґу Мана й почувся шепіт:

- Чому Ґу Ман… не реагує…?

- Це правда - він навіть не змінився в обличчі… Він все ж ненавидить Лу Джаньсіна? Зрештою, той так його підставив.

- Тоді чому він прийшов його проводжати?

- Напевно… щоб зберегти обличчя. На жаль, такі, як вони, завжди воюють між собою. Вони не можуть бути щирими.

Зрештою, Ґу Ман був державним чиновником. На той час він ще не вступив у змову з ворогом, тому хтось одразу відповів:

- Що за дурниці ви говорите? Ґу Ман зовсім не така людина! Хоча заступник генерала Лу і був його старим другом, він допустився великої помилки. Генерал Ґу проводжав його заради справедливості і не втратив самовладання в силу етикету. Він усе це зробив, що ще ви від нього хочете?

Інша сторона не поступалася, людина зневажливо пирхнула:

- Брати, брати... Разом ділити життя і смерть, радість і горе - ось що таке брати. Якби я був на місці Ґу Мана, я б давно його врятував або став би перед вами на коліна і благав обміняти життя мого брата на моє. Як можна бути таким, як він?

- Звідки ти знаєш, що генерал Ґу не просив?

- Судячи з його холодного ставлення зараз, Ґу Ман просто холоднокровний і бездушний лицемір!

Можливо, Ґу Ман чув усе це, а можливо й ні. Він все ще дивився на ешафот. Кат уже зійшов і давав розпорядження своїм людям. Ґу Ман стояв під палючим полуденним сонцем. Його фігура була схожа на сосну чи бамбук, витончена й пряма. Він не виглядав хоч трохи ураженим болем.

Він не моргаючи дивився на те, як зв’язували тіло Лу Джаньсіна, як високо підвішували його голову, дивився, як витирали з землі плями крові.

Кат відкрив жовтий сувій і прочитав його без будь-яких емоцій:

- «Винний чиновник, Лу Джаньсін, втратив свою чесноту перед битвою. Він накликав на себе лихо, убивши посланця. Армія під Фен Мін зазнала поразки. Засуджений до страти. Його тіло буде демонструватися протягом трьох днів, про що буде оголошено народу».

Його голос чітко пролунав під ясним небом, весь пил нарешті вщух.

Страта була повністю завершена. Ґу Ман не забарився. Під косими поглядами всіх оточуючих він підняв глек з-під цвіту білої груші, який вони з Лу Джаньсіном допили, розвернувся й пішов, не озираючись.

Він залишився один зі ста тисяч воїнів.

Ґу Ман повернувся до себе. Одягнений у плащ-невидимку Мо Сі ішов за ним.

Цей великий полководець, колись перший у Чонхва, був дуже бідним. Він не мав маєтку, який би йому належав. На вербування солдат і озброєння потрібні були гроші. На продукти та обладнання потрібні були гроші. І для налагодження стосунків також потрібні були гроші.

На це і йшла його військова платня. Тож після того, як позбувся статусу раба, він орендував лише невеличкий будиночок у відлюдному місці на Східному ринку. Крім кухні, в ньому була тільки одна кімната, а в ній одне ліжко, ковдра, пара столів і стільців і кілька зламаних дерев’яних ящиків.

Виявлялося, це було все майно відомого генерала.

Ґу Ман повернувся додому й поставив глек з вина на стіл. Потім пішов до кухні. Настав час обіду. Він розклав багаття, закип’ятив воду і підігрів їжу, що залишалася в шафі з ширмою.

Він сів їсти.

Його останній брат був мертвий. Він не міг повернутися до того, що робив учора.

Але він їв.

На маленькому дерев’яному столику стояв порожній червоний глиняний глек, з якого Лу Джаньсін пив перед смертю. Стояла велика миска білого рису, овочів і тофу. Ґу Ман був схожий на людину, яка довго голодувала. Він все їв і їв паличками рис. Невдовзі він доїв усю миску, не залишилося навіть рисового зернятка. Він встав і пішов накласти собі ще миску рису, наче досі був голодний.

В його серці ніби була бездонна діра, і тільки якщо безперервно їсти, відчуття порожнечі могло стати не таким шокуючим.

Він занурився у поїдання рису. Його рот був набитий, щоки випнуті. Зрештою, швидкість ковтання не змогла зрівнятися зі швидкістю запихання їжі в рот. Він сповільнився, але все одно подавився. Він давився і щосили намагався проковтнути рис, не видаючи ні звуку. Ніби захлинався від чогось, чого не міг сказати чи на що не міг поскаржитись.

Він майже жалюгідно проковтнув все. Його голова була піднята, очі широко розплющені. Він дивився на балки даху. Раптом він схлипнув.

Йому ніби не стало повітря через те, що він забагато з’їв.

Це було так смішно.

Але очі в нього були червоні.

Мо Сі стояв біля нього. Він був зовсім близько, але не міг сказати ні слова. Він не міг торкнутися жодної волосини на голові Ґу Мана. Він просто спостерігав, як очі Ґу Мана наповнюються вологою.

Ґу Ман підняв голову вище, ніби намагаючись стримати те, що підступало до очей. Він швидко підняв руку, щоб витерти вії, і втягнув носом повітря.

Він стримався. Принаймні він думав, що стримався. Тому опустив голову й узяв палички, щоб знову з’їсти м’який і несмачний рис.

В юності вони з Лу Джаньсіном часто їли рис лише з овочами та тофу в маєтку Ваншу.

Він щосили намагався зробити кілька ковтків, але біль втрати був наче запізніле лезо, що прорізало його легені і нарешті почало боротися за його дихання, роз’їдати його плоть і кров і розбивати його обличчя, що вдавало байдужість.

Його рука, що тримала палички, поволі затремтіла. Його губи з рисом затремтіли. Він весь затремтів. Він намагався стриматися, але з його очей потекли сльози.

Крапля за краплею вони стікали по щоках і падали на стіл.

Він не видав жодного звуку. Він підняв руку, щоб витерти сльози, і далі запихаючи рис до рота. У горлі було гірко. Він захлинувся від своїх ридань і проковтнув їх разом із рисом.

Але в якийсь момент його тремтячі руки стали більше не в змозі брати овочі та тофу. Він спробував раз, але не вийшло, спробував ще раз, але все випало…

Цей чоловік, що ніс на своїй спині 70 000 душ, був раптом переможений цією дрібною невдачею за обіднім столом.

Ґу Ман різко відкинув свої палички. Він встав і зніс усе, що було на столі, на підлогу. Порцелянові чашки розбились і розлетілися по підлозі, а найбільше - порожній винний глек, який приніс Ґу Ман.

Він задихався. Його груди швидко здіймалися й опускалися. Він тупо дивився на безлад перед собою.

Розбитий винний глек нагадував розбиті давні мрії.

Ґу Ман все дивився і дивився вологими й червоними очима... А тоді підійшов, присів і з майже відсутнім виразом обличчя простягнув руку, щоб зібрати уламки. Але перш ніж кінчики його пальців їх торкнулися, він раптом забрав руку назад. Він виглядав так, ніби щойно прокинувся від сну.

І від цього пробудження обличчя Ґу Мана виглядало геть розбитим.

За весь час їх довгого знайомства це був перший раз, коли Мо Сі побачив такий вираз на його обличчі.

Якби Ґу Ман наважився з’явитися з таким виразом обличчя перед кимось в армії, усі б втратили віру в нього. Він не був богом війни. Він був купою м’якої багнюки, самотньою й безпорадною мурахою, пригоршнею сипучого піску.

Одягнений в акуратну й чисту військову форму, Ґу Ман опустився на брудну підлогу так, наче втратив усі м’язи й кістки.

Він тремтів. Він тупо дивився на безлад на підлозі.

Спершу з його горла вирвалося тихе скигління, наче у бездомного вовченя. Потім воно стало здавленим, періодично вириваючись з глибини горла.

- Пробачте… пробачте…

Мо Сі дивився на нього. Він дивився, як той сидів на холодній підлозі, повільно згортаючись калачиком і обіймаючи коліна. Він дивився, як той з усіх сил намагається стримати сльози, але не міг. Він дивився, як той так сильно кусає губи, що зуби вже були в крові, але він все одно не міг стримати свого слабкого голосу.

Бог остаточно пав.

Бог війни був повністю розбитий.

Ґу Ман трохи послабив укус, а тоді знову вкусив себе, з усієї сили. Він ледь не збожеволів. Він задихався. Його очі були червоні. У розпачі він обвів поглядом кімнату. Він ніби сподівався, що хтось раптом з’явиться, щоб його врятувати чи вбити, вбити чи врятувати, бог чи демон.

Допомогти йому.

Бути поряд з ним.

Боляче…

Це так боляче...

Чому такий величезний світ не міг утримати сімдесят тисяч героїв?

Чому підземний світ був такий глибокий, але не прийняв його, як живого привида?

Він залишився один.

Нарешті Ґу Ман заплакав від горя. Він завив. Він обняв себе. Він міцно обняв себе, ніби з усіх сил намагався обійняти своїх побратимів через межу життя і смерті. А його тіло ніби було охоплене померлими братами. Героїчні душі перетнули Жовті води і з усіх сил намагалися обійняти свого генерала Ґу…

Крики, що виривалися з його закривавлених губ, було неможливо описати - він більше не міг стримувати біль.

Ґу Ман продовжував повторювати:

- Пробачте...

Пробачте...

Мо Сі дивився на нього, відчуваючи, ніби йому виривало кістки. З того моменту, як Ґу Ман намагався їсти, тихо плачучи, його серце ніби розрізали ножем.

У цей момент здавалося, що біль Ґу Мана був його болем.

Безпорадність Ґу Мана була його безпорадністю.

Зараз він на власні очі побачив, який біль відчував Ґу Ман після втрати Лу Джаньсіна.

Це було так боляче, що здавалося, ніби його серце ось-ось стече кров’ю.

Він подивився в очі Ґу Мана. Мабуть, розум Ґу Мана був трохи в сум’ятті. Він ніби міг побачити привида - ніби прагнув його побачити - і у відчаї обшукував поглядом усю кімнату.

Він хотів, щоб хтось був поряд. Незалежно від того, хоче той позбавити його життя чи звинуватити його - він хотів побачити, що поряд хтось є.

Серце Мо Сі знову різануло ножем.

У минулому, коли Ґу Ман прохав у Тронній залі, його не було поруч із ним.

Пізніше, коли Ґу Ман все ще відчував сильний біль, його також не було поруч.

Тепер…

Він знав, що минуле в Дзеркалі неможливо змінити. Він знав, що необачні дії можуть бути небезпечними.

Але, як і Ґу Ман, Мо Сі терпів надто багато болю весь цей час.

До того, як Ґу Ман зрадив країну, Мо Сі усім був зобов’язаний йому… Все тому, що він не був поряд з Ґу Маном як годиться. Він не побачив вчасно вузол у серці Ґу Мана. Усе тому, що він ставився до Ґу Мана як до незнищенного бога, але забув, що під бронею насправді було просто смертне тіло з плоті та крові.

Тіло, що було вкрите шрамами, але все ще боролося...

Але плоть і кров були лише плоттю і кров’ю.

Серце людини не було твердим каменем чи холодним залізом. Після цих восьми років Мо Сі не витримав - він більше не міг цього терпіти. Він зняв з плаща чари невидимості. Його обличчя спохмурніло і він упав на коліна біля Ґу Мана, що згорнувся клубком. Він хрипко сказав:

- Ґу Мане, подивись на мене. Я все ще тут.
Я все ще поряд…

Але невідомо - чи це тому, що він був дуже сумний, чи тому, що його розум був у сильному сум’ятті – Ґу Ман не відреагував ні на голос Мо Сі, ні на його раптову появу.

Мо Сі відчував такий біль, що не міг говорити. Його долоні тремтіли. Він підняв руку, бажаючи потягнути в обійми свого коханого, який все ще був одягнений у військову форму, але вже не виглядав славно.

У цей момент він не хотів більше думати про наслідки.

Він справді…

Його справді зводили з розуму ці вісім років болю й туги, а Дзеркало Часу повернуло його назад.

- Ґу Мане… Ґу Мане… - Голос Мо Сі був м’яким і хриплим. – Все добре, я буду поряд… Я буду з тобою…

Він обійняв його зі спини.

Але як тільки їхні плечі мали торкнутися, спалахнуло слабке світло. Мо Сі зрозумів, що пройшов крізь тіло Ґу Мана.

Він ошелешено подивився на свої руки. Його обличчя зблідло, а в погляді промайнула розгубленість.

Час спливав.

Заклинання Мужона Чуї та Дзян Єсюе, що розвіювало силу Дзеркала, дійшло до останньої частини.

Він не знав, як довго зможе залишатися в цьому світі, а ще з цього моменту він став нічим.

Він більше не міг резонувати з цим світом.

Він більше не міг з’явитися матеріально і втішити Ґу Мана. Він більше не міг повернути Ґу Мана назад.

…

Цього дня Ґу Ман згорнувся калачиком серед купи битої порцеляни на підлозі, обійнявши коліна, і просидів так до заходу сонця.

Коли ніч стала глибшати, він притулився до холодної стіни. Наче звір, що покинув стаю. Він згорнувся калачиком і заснув. Очі були червоні, кінчик носа червоний, навіть краї його вух під пасмами чорного волосся мали жалюгідний червоний відтінок.

Мо Сі сидів біля нього всю ніч. Уві сні Ґу Ман також несвідомо ридав. Мо Сі підняв руку, але не зміг витерти сльози восьмирічної давнини.

Такий час. Нічого не можна було змінити.

Зрештою навіть в ілюзорному світі Дзеркала вони дійшли до такого кінця.