Скрутне життя Ґу Мана

Як таке може бути?... Чому порожньо?

Наче черпак льоду вкинули в окріп і кипіння тимчасово стихло, але здійнялася густа пара.

Думки Мо Сі неясно блукали у цьому тумані: Це ж очевидно, до його кімнати заходили клієнти, то чому в банці немає жодної каурі?

Сіхе-Дзюнь був людиною серйозною, суворою та стриманою, як неприступне обнесене муром місто. Ніщо і ніхто не міг змусити запалити в цьому місті вогні тривоги. За винятком Ґу Мана.

З давніх днів, стикаючись з чимось, що було пов’язано із Ґу Маном, Мо Сі втрачав над собою контроль. Він ставав дратівливим, імпульсивним і неспокійним – аж до втрати здатності ясно мислити.

Пізніше, коли він став головнокомандувачем, роки безжальної війни заточили і зміцнили його характер, але все ще не міг стримати маленькі егоїстичні імпульси.

Перед Ґу Маном він був не першим командиром Чонхва, а звичайним молодим чоловіком. Він все менше і менше міг контролювати себе, йому все більше й більше хотілося дізнатися, як Ґу Ман провів останні два роки.

Як він став таким спокійним, майже апатичним? Чи може хто-небудь, хто був на вершині успіху, а потім зазнав такого приниження, справді бути настільки спокійним?

- Марна трата грошей!

Раптом ззовні почувся гнівний крик, який перервав думки Мо Сі. Після цього почулися кроки - до дверей, лаючись, наближалася жінка.

- Він нічого не вміє робити нормально, тільки й знає, як залишити клієнтів незадоволеними. Цього зрадника слід було давно повісити. Я справді не знаю, що змушує Ваншу-Дзюня зберігати його нікчемне життя!

Мо Сі нахмурився.

Це була управляюча павільйону Лвомей, пані Цінь.

Давним-давно Ваншу-Дзюнь в якості жесту дружби наказав пані Цінь відправити дюжину різних дівчат до армії Мо Сі. Але як би пані Цінь не намагалася переконати його, якими б словами не описувала своїх красунь, він відмовився прийняти її дівчат. Найбільше йому запам'ятався її різкий і тонкий голос, такий дратуючий, що в нього тоді розболілася голова.

- Він не вміє плакати чи посміхатись, не вміє фліртувати чи задобрювати клієнтів. Щоразу, коли гості покидають його кімнату, то поливають мене брудом, - жінка була розлючена, її тінь уже впала на паперове вікно. – Абсолютно марна трата грошей!

- …

Чому Мо Сі так не пощастило? Звістка про візит Сіхе-Дзюня до борделю могла сколихнути всю країну, а звістка про те, що Сіхе-Дзюнь таємно пробрався в бордель через чорний хід, ще більше приголомшила б весь Чонхва.

Звістка ж про те, що Сіхе-Дзюнь переліз через мур і пробрався в бордель, щоб відвідати ліжко свого заклятого ворога? Столиця Чонхва, ймовірно, вмить вибухнула б.

Мо Сі повернув обличчя Ґу Мана до свого, його важке дихання торкалося Ґу Манових щік.

- Де я можу вийти? – спитав він, стишивши голос.

Ґу Ман кілька разів кашлянув, хапаючи повітря:

- Тут клієнт, слова на дверях змінять колір. Вона не зайде.

Мо Сі сердито сказав:

- Я не клієнт!

Ґу Манові очі трохи округлились:

- Тоді ти…

Поки вони розмовляли, тінь пані Цінь досягла дверей. Побачивши, що вона вже збирається штовхнути двері й увійти, Мо Сі глянув в сторону й кинув Ґу Ману:

- Не кажи їй, що я тут.

- …

Двері відчинилися. Майже одночасно Мо Сі відпустив Ґу Мана і в мить ока сховався за ширмою.

Пані Цінь увійшла до кімнати з люлькою в руці. Вона дунула через свої червоні губи і кімната миттєво наповнилася різким запахом диму.

Ґу Ман не втримався й тихенько чхнув.

- Ти кашляєш і задихаєшся кожен раз, як я заходжу. Я все ще сподіваюся, що ти помреш, - пані Цінь закотила очі. – Але хоч я і утримувала тебе тут протягом цих років, ти все ще живий.

Вона сіла за круглий столик і ще пару разів затягнулася з люльки.

- Великий генерале Ґу, в цьому місяці залишилося лише три дні, - злісно сказала вона. – Я не буду порівнювати тебе з тими, хто заробляє тисячі каурі, але навіть найнеприємніші та найпотворніші з твоєї братії можуть мило побалакати та приймати клієнтів з посмішкою, щоб заробити достатньо грошей на своє утримання.

Вона зиркнула на нього.

- А як щодо тебе?

- ...У мене немає грошей.

- Я знаю, що немає! – пані Цінь посмоктала свою трубку. - Ти не можеш нічого зробити правильно. Личко у тебе прийнятне, а навички геть відсутні.

Ґу Ман знову тихо чхнув.

- Чому ти прикидаєшся слабким і жалюгідним? - пані Цінь ставала дедалі злішою і підвищила голос, дорікаючи йому. - Поглянь на себе. Що ти маєш у тій паскудній банці? Утримувати тебе – тільки втрачати гроші.

- …

- Може Ваншу-Дзюнь сказав мені і пальцем тебе не чіпати, але якщо ти будеш так продовжувати, я вб’ю того твого собаку надворі!

Почувши про «вбити собаку», Ґу Ман сказав:

- Я робив, як ти казала.

- Брехня! Думаєш, я дурна?

- Вони не дають мені грошей. Я… - Ґу Ман зробив павзу, перш ніж озвучити це слово, - ...зрадник.

Мо Сі слухав із-за ширми. Він не бачив обличчя Ґу Мана, але голос того все ще був спокійним, як і раніше, наче він говорив щось абсолютно не важливе, без крихти провини чи сорому. Слово «зрадник» було для нього легким, як пір’їнка.

- Зрадники не мають заробляти грошей, - сказав Ґу Ман. - Вони говорили, що все, що я роблю для них, це мій обов’язок.

Через щілину в ширмі було видно силует Ґу Мана, одинокий і безпорадний.

- Я їм винен.

Пані Цінь мить сопіла, а тоді невдоволено сказала:
- Так, так, ти зрадник. Але яке це має відношення до мене? Звичайно, ти їм винен. Але я управляю борделем, а не благодійним домом. Чому я маю через тебе втрачати гроші?! Мало того, що я в збитках, так ще мене щоразу лають ті поважні клієнти!
Скільки разів я тобі казала? Я не можу просити у них грошей – ти той, хто має вмовити їх заплатити. Інші можуть випросити у своїх клієнтів хоч кілька монет, а ти? Великий генерале Ґу, ти можеш?

Ґу Ман нічого не сказав. Через деякий час почувся пронизливий голос пані Цінь:

- Чого ти так витріщаєшся на мене? Як смієш?! На коліна!

Мо Сі спочатку думав, що Ґу Ман не стане на коліна, принаймні не одразу. Але реальність знову перевершила його очікування. Здавалося, Ґу Мана це не хвилювало, ніби він взагалі не почувався приниженим - він став навколішки перед цією жінкою.

- …

Мо Сі підняв руку і сперся на холодну стіну поряд, у вухах гуділа кров.

Ґу Ман, він справді…

Не встиг він закінчити свою думку, як раптом пролунав звук батога. Мо Сі, хоч і був богом війни, який воював проти тисяч вершників, був шокований цим звуком. Його зіниці звузилися, а на спині проступив холодний піт.

Крізь вузьку щілину ширми він побачив, що Ґу Ман стояв на колінах перед пані Цінь, а ця божевільна підвелася, зосередила духовну силу в своїй долоні і люто вдарила Ґу Мана по спині червоним батогом.

Жінка ніби хотіла вилити все своє розчарування від збитків на Ґу Мана. Вона вдарила його ще двадцять чи тридцять разів, перш ніж нарешті, важко дихаючи зупинилася.

За весь цей час Ґу Ман не видав жодного звуку, навіть не застогнав, ніби йому було байдуже на приниження і біль.

Коли пані Цінь наситилася, вона відкликала свій духовний батіг і, знову взявши люльку, зробила кілька затяжок, щоб заспокоїти груди, що важко здіймалися:

- Ти ж знаєш, що люди вважають зрадників огиднішими за власне ворогів, так? Тож тобі варто докладати більше зусиль, щоб улестити їх і зробити так, щоб вони слухняно заплатити тобі гроші!

Ґу Ман повторив, ніби намагаючись зрозуміти це слово:

- Улестити...

- Якщо ти не заробиш грошей наступного місяця, то не тільки клієнтами будеш битий - я теж тебе легко не відпущу! Краще подумай про це!

Договоривши, пані Цінь обурено пішла.

Коли Мо Сі вийшов, Ґу Ман все ще стояв на колінах, спиною до нього. Його фігура виглядала абсолютно спокійною. Його комір був широко розкритий, з-за краю виднілася шия, зверху бліда, наче згусток диму, а внизу — яскраво-червона, наче розпечене вугілля.

В Ґу Манові забагато було підозріло. Він здавався надто незнайомим, надто тихим і надто байдужим до життя чи смерті, ласки чи приниження. В голові Мо Сі виринало багато запитань, які він хотів задати, але, дивлячись на кров, яка все ще повільно сочилася по спині Ґу Мана, з його вуст зірвалося лише:

- ...Усі твої рани... від неї?

- Не всі, - Ґу Ман підвівся з підлоги. – Коли ви, люди, приходите сюди, більшість з вас мене б’є.

- …

- Але вона б’є найбільше.

Ґу Ман не дивився на Мо Сі і просто пішов до тазу з водою.

Мо Сі хотів щось сказати, коли побачив, як Ґу Ман зняв свою закривавлену одежину, відкинув її в сторону, узяв таз і зі сплеском вилив воду на себе.

Здавалося, на його спині було якесь закляття, яке захопило непереможного генерала Мо в нічний кошмар.

У пам’яті Сіхе-Дзюня спина юного Ґу Мана була блідою, шкіра нагадувала блискучий, щойно вихоплений зі струмка нефрит. Пізніше, коли Ґу Ман змужнів, вона стала прямою, широкою, з гостро окресленими м’язами, схожою на натягнуту тятиву.

Зрештою, коли вони відправились на війну, жорсткі умови і палюче сонце поступово надали шкірі Ґу Мана кольору меду. Коли він в сутінках купався в річці, краплі води стікали по його спині, наче велика армія йшла мінливими піщаними дюнами його лопаток. Вони струмилися вниз дикими, нерівними лініями, але їх шлях випадково обривався на його вузькій талії, де вони зникали за поясом його військових штанів.

Тоді на спині Ґу Мана було всього кілька шрамів, шрами здебільшого були спереду - на грудях та животі.

Але в цей момент під тьмяним жовтим світлом спину, яку так добре знав Сіхе-Дзюнь, було не впізнати – вона була вкрита слідами від батога, ножовими пораненнями та спотворена магічними опіками. Важко було знайти хоч невеличку ділянку не знівеченої плоті, не кажучи вже про криваві шрами після побиття хвилину тому… Наскільки це має бути боляче?

Але Ґу Ман поводився так, ніби нічого не сталося. Він недбало змивав свою кров холодною водою.

У Мо Сі в серці були змішані почуття. Він не хотів щось говорити, але чомусь не міг відвести погляд.

Він згадав Ґу Мана у їх дні в Академії, коли той став до нього спиною і безпорадно зітхнув: «Шиді, ти надто тяжко працюєш. Ти все ще можеш рухати ногами? Ходи, забирайся мені на спину, я відведу тебе додому».

Він згадав Ґу Мана на полі бою, лютого і непохитного, вони стоять спина до спини. «Шиді, не лети вперед, залишайся поряд зі мною».

Мо Сі мовчки заплющив очі. Зрештою він спитав:

- Де твоя лікувальна мазь?

Очі Ґу Мана були трохи розгубленими, ніби він не розумів, про що говорить Мо Сі:

- Ліку...мазь?

- А бинт?

- Бинт?

Мо Сі не знав, відчував він в цей момент злість чи ненависть, обурення чи якийсь інший незрозумілий біль.

- У тебе має бути хоча б флакон кровоспинного порошку.

Ґу Ман завмер і обернувся поглянути на нього. Через деякий час він нарешті зрозумів, але похитав головою:

- Не треба. Воно заживе.

І він продовжив обливатись холодною водою, потім недбало витерся рушником. Далі він підійшов до шафи з камфорного дерева, дістав пом’ятий одяг і так і одягнув його.

При вигляді того, якими невимушеними були його дії, роздратування в серці Мо Сі стало ще сильнішим.

Він бачив багато військовополонених. Хтось був непохитним, хтось слухняним, хтось був готовий померти, а хтось - зрадити.

Але Ґу Ман відрізнявся від тих в’язнів, яких він бачив раніше. Мо Сі не знав, яким саме був нинішній Ґу Ман. Він не відчував в ньому нічого знайомого, жодного проблиску людських емоцій.

Він не плакав, не відчував сорому, страху чи образи. Здавалося, він навіть не відчував болю.

Після довгої павзи Мо Сі запитав:

- Ґу Мане, про що ти думаєш?

Він не очікував, щоб Ґу Ман відповів - заговорив лише через відчуття надзвичайної задухи в грудях.

Але хто б міг подумати, що Ґу Ман справді відповість і відповідь буде дуже щирою.

- Я хочу мушлі каурі.

- ...

- В інших вони є, а в мене нема. Мені їх ніхто не дає.

Мо Сі дивився на нього, спостерігав за виразом його обличчя, коли той говорив. Відчуття неправильності в його серці дедалі зростало.

- Усі кажуть, я не маю їх хотіти — сказав Ґу Ман, дивлячись на розбиті шматочки банки на підлозі. Він підійшов, зібрав їх й поклав на стіл. Він все ще виглядав спокійним, але Мо Сі поступово виявив, що його обличчя було трохи спантеличеним, ніби Ґу Ман чогось не міг зрозуміти.

Ґу Ман обернувся і глянув на нього.

- Ти перший, хто дав мені каурі.

Мо Сі якийсь час мовчав, а потім сухо сказав:

- Ти добре знаєш, чому я дав її тобі.

Ґу Ман відповів не одразу, натомість продовжував дивитись на Мо Сі. Вперше з моменту, як Мо Сі увійшов до кімнати, його погляд був уважним, без тої байдужості, з якою він зазвичай приймав клієнтів.

Потім Ґу Ман простягнув до нього руку.

- Ти все ще хочеш її? - Мо Сі подивився на нього вниз. - Хіба щойно ти не хотів повернути її мені?

- Я хочу її.

Мо Сі відчув приплив роздратування. Щоб не балакати з ним і не розлютитися ще більше, він дістав іншу золоту каурі і дав йому.

Ґу Ман не подякував. Він взяв мушлю обома руками і, опустивши голову, деякий час розглядав її. Потім поглянув на розбиту банку на столі. Трохи подумав і підійшов до ліжка, понишпорив під м’яким матрацом і знайшов мішечок.

Він уже хотів відкрити його і покласти туди гроші, коли Мо Сі раптом щось помітив. Його серце похололо, він різко підвівся.

- Чекай.

- …

- Що це у тебе в руці? - Голос Мо Сі був низьким і небезпечним. Кожне слово сочилося загрозою, наче могло розсипатись між його зубами на друзки застосуй він трохи більше сили. – Покажи.

Це був надзвичайно вишуканий мішечок з вишитим пейзажом рік та гір. Рожевий світанок був вишитий золотими нитками, звивисті ріки й гори срібними, а низ прикрашений підвіскою з червоним агатом. З одного погляду було зрозуміло, що ця річ дорога.

Мо Сі довго дивився на мішечок. Його серце сповнювалось гніву. Повільно він виплюнув кілька слів:

- Хто дав тобі це?

 

 

 

Авторці є що сказати:

Маленький театр

Мо Сі: Хто дав тобі мішечок?

Ґу Ман: Спробуй відгадати зі списку персонажів ~

Мо Сі: У театрі лише ми двоє. Як ти хочеш, щоб я вгадав?

Ґу Ман-Ман (Обличчя лиходія): Хе-хе, молодий чоловіче, тоді ти довго будеш залишатися в розгубленості і збентеженні!