Примітивне бажання

- Трава Дженьсінь?

В маєтку майстрер-цілитель Дзян Фулі відклав книгу, що тримав у руці, й підвів мигдалеподібні очі. Він подивився на Ґу Мана, який все ще був мокрий і ніс на спині кошик для риби.

- Для кого ти це просиш? Для Мо Сі чи для Мужон Ляня?

- Це Мужон... - Перш ніж він встиг вимовити ім’я Чуї, Ґу Ман пригадав прохання, з яким той звернувся до нього перед тим, як знепритомніти. Дане слово не можна взяти назад. Оскільки він погодився, то мав дотриматись обіцянки, тож він передумав говорити. — Я Вам не скажу.

Дзян Фулі трохи звузив очі.

- Ти знаєш, що це?

- Я знаю. Її використовують для лікування хвороб.

- Вона може лікувати хвороби, але також може завдати людині шкоди, - сказав Дзян Фулі. – Трава Дженьсінь — це квітка наполовину звичайна, наполовину демонічна. Вона може знеболити або полегшити біль, але не можна недооцінювати її токсичність. Цієї квітки у мене на складі ціла гора. Вона не має великої цінності, тому я не проти дати її тобі, але ...

Ґу Ман підняв руку і сказав:

- Я обіцяю, що нікого не отрую.

Дзян Фулі посміхнувся.

- Отруїти? Я зараз у Чонхва. Якщо ти насмілишся зробити що-небудь у мене під носом, то заслужиш мою повагу.

Ґу Ман з цікавістю запитав:

- Тоді що Ви зробите?

- Якщо ти просиш у мене траву Дженьсінь, я повідомлю про це твоєму господареві, Сіхе-Дзюню.

Ґу Ман трохи подумав. Мужон Чуї на даний момент був непритомний, і його життя було важливішим. Він зможе йому все пояснити після того, як врятує його.

Тож він погодився та пішов за Дзян Фулі на склад, щоб отримати трави. Коли Дзян Фулі зробив відвар, Ґу Ман негайно повернувся з горщиком на озеро персикових квітів, де знайшов все ще непритомного Мужон Чуї.

Він виглядав дуже слабким. Його красиве обличчя було позбавлене будь-яких кольорів, а шкіра холодною на дотик. Ґу Ман припідняв його, відкрив горщик і потроху влив ліки йому в рот.

Процес був непростим. Хоча Мужон Чуї був непритомний, час від часу він кашляв. Випивши половину ліків, він поперхнувся, нахмурився і щось пробурмотів.

Ґу Ман почув, як він кликав свою сестру, а потім повторював ім’я Юе Ченьціна. Весь час на його обличчі відображався біль.

Хоча Ґу Ман не мав з ним глибокої дружби, та мав чуйне серце. Тож він гладив його по голові і вмовляв.

- Сестра...

- Сестра тут, - сказав Ґу Ман. - Будь хорошим, будь хорошим...

Мужон Чуї:

- Ченьціне...

Ґу Ман:

- Так, так, так. Я та Маленька Біла Пташка. Четвертий дядьку, будь хорошим, нумо, допий решту ліків.

Зрештою бліді губи Мужона Чуї затремтіли, наче він потрапив у пастку якогось кошмару. Він схопив Ґу Мана за рукав, його очі неспокійно рухалися під закритими повіками, його довгі вії нестримно тремтіли, наче чорні крила метелика.

- Ти... – Усю руку Мужона Чуї звело судомою. Сухожилля на її тильній стороні випирали. - Ти, негідник... Як ти міг... Ти...

Ґу Ман був приголомшений. Він торкнувся свого носа і сказав:

- Очевидно, що я тобі допомагаю. Чому ти мене так люто лаєш?

Мужон Чуї все ще був захоплений кошмаром.

Кісточки його пальців ставали дедалі більш блідими.

Раптом він хрипко застогнав, ніби уві сні переживав біль і приниження. Його прикриті очі трохи почервоніли.

- Сволота... Негідник...

Ґу Ман якийсь час дивився на нього й зітхнув.

- Кого ти лаєш? Сестру чи білу пташку?

Але Мужон Чуї, звичайно, не відповів йому. Ґу Ман якийсь час побув із ним. Марення Мужон Чуї поступово стихли, приблизно через одну паличку пахощів він перестав бурмотіти. Почали діяти ліки заспокоюючої серце трави. Вираз його обличчя поступово став спокійним, його напружено насуплені брови нарешті розслабилися.

Ґу Ман обережно перетягнув його на сухе місце і вклав у більш зручну позу. Потім всівся поруч із ним, підпер своє підборіддя і сказав:

- Гей, я вже споїв тобі всю траву. Коли ти збираєшся відкрити очі?

Він чекав ще якийсь час, але очі Мужон Чуї все ще були закритими. Він не прийшов до тями.

Ґу Ман зітхнув. Підпираючи підборіддя, він дивився на фігуру Мужона Чуї.

Цей Мужон Чуї справді був рідкісною красунею. Він був елегантний і вродливий. Ґу Ман не був начитаним, тому не міг описати це правильними словами. Він лише відчував, що хоч у цієї людини були глибокі риси обличчя та героїчний дух, його вдача насправді була схожа на вдачу леді-дракона з книжки з картинками, а широкі рукава - на падаючий сніг.

Одним словом - вродливий.

Інше слово, щоб описати його: гарний.

Тому Ґу Ман, терпляче підпираючи своє підборіддя, дивився на нього впродовж години.

Але, яким би гарним той не був, він не міг чекати ще довше. Ґу Ман повернув голову і звернувся до Фаньдов:

- Ми справді продовжимо отак спостерігати за ним? Я не проти... але принцеса все ще чекає, поки я приготую для нього рибу.

- Гав-гав!

Тож Ґу Ман повернувся до ловлі риби.

Раніше, коли струм води Мужон Чуї вдарив його, він впав у воду і втратив свій улов – трьох коропів. Тепер удача покинула його: після довгих пошуків він вловив лиш кілька щуплих кістлявих рибок.

Побачивши, що сонце вже сідає, а з кухонь здіймається дим, Ґу Ман не міг не відчути себе трохи пригніченим - він не думав, що після довгих пошуків так нічого й не впіймає. Він стояв посеред озера з кошиком. Призахідне сонце було схоже на рум’яний шлейф на небі, що пливе по блискучій поверхні води.

- Так не має бути, - зітхнувши, сказав Ґу Ман. - Хіба в книгах не стверджують, що добрі справи будуть винагороджені? Чому я з добрих намірів врятував пані дракона, але мені не послали жирної риби як плату за мою доброту?

В цей момент розгубленості він раптом почув ясний голос позаду себе, холодний як нефрит.

- Що за маячню ти верзеш?

Ґу Ман злякався і підскочив. Він обернувся і зробив два кроки назад:

- Ти нарешті прокинувся? Як ти так непомітно підійшов?

Тим, хто ступав по хвилям, був Мужон Чуї. Його обличчя вже виглядало нормально, без ознак слабкості чи готовності знепритомніти. Ґу Ман не міг не зітхнути:

- Ця заспокійлива трава досить ефективна: минуло лише півдня, а ти вже одужав.

Мужон Чуї легенько пирхнув і граціозно скочив на берег. Його феніксові очі оглянули Ґу Мана. Побачивши, що одяг на ньому все ще був мокрий, він трохи підняв кінчики пальців, і з них попливло золоте світло.

Коли світло розсіялось, Ґу Ман з подивом і радістю торкнувся свого вже сухого одягу. Потім посміхнувся і сказав:

- Дякую. Ти справді добра людина.

Мужон Чуї не став говорити йому дурниць, тільки запитав:

- Ти прийшов сюди сьогодні ловити рибу?

- Так, принцеса моєї сім’ї хвора, не може їсти, тому я хотів зловити свіжої жирної риби, щоб приготувати для нього страву, - Ґу Ман потер носа. - Ми сім’я, тому ми маємо допомагати одне одному.

Мужон Чуї нахмурився:

- Принцеса? ... Принцеса Мендзе?

Ґу Ман махнув рукою:

- Принцеса Мо Сі.

- ...

Здавалося, цей Вівтарний звір, який втратив розум і пам’ять, не з грубості назвав його «пані драконом». Зрештою, навіть Мо Сі, залізокровний бог війни, отримав від нього прізвисько «принцеса».

Мужон Чуї відвів від Ґу Мана байдужий погляд. Він стояв на березі озера, заклавши руки за спину, обличчям до вітру, і сказав:

- Виходь на берег.

Не розуміючи, в чому справа, Ґу Ман взяв свою сітчану сумку і вийшов на берег.

- Яку рибу ти хочеш? - спитав Мужон Чуї.

Ґу Ман ще не розумів, що відбувається, але чесно відповів:

- Рибу-мандарин.

- Скільки?

- Чим більше, тим краще.

- Немає сенсу брати багато, - сказав Мужон Чуї. - Думаю, п’яти буде достатньо.

- ...?

Ґу Ман з цікавістю запитав:

- Що ти збираєшся робити? Ти хочеш допомогти мені ловити рибу?

Слово «ловити» було певним перебільшенням у випадку Мужон Чуї, Майстра Чонхва. Зрештою, навіть Юе Дзюньтянь не міг осягнути глибини його майстерності.

Мужон Чуї змахнув широкими рукавами, і в повітрі виникла срібна стріла, що стрімко зникла в озері. Коли ж вона виринула з води й повернулася на берег, то вже розтягнулася на десять чі, і на ній було нанизано п’ять свіжих і пухких рибок-мандаринок.

Ґу Ман округлив свої ясні блакитні очі.

Він подивився на рибу, а потім повернув голову і глянув на Мужон Чуї. Через довгий час він просто і грубо висловив своє захоплення:

- Дідько!..

Не дивно, що Ґу Ман вилаявся. Бо справді ж... Він так старанно працював півдня, але це і близько не могло зрівнятися з легким помахом рукава Мужон Чуї.

Риба відправилася в кошик Ґу Мана, а срібна стріла зникла. Мужон Чуї сказав:

- Що тобі ще потрібно? Скажи мені все.

Ґу Ман похитав головою й подивився на красеня в білому, що стояв у золотистому сяйві.

Він був прямою людиною, і говорив все, що думав, тому зараз сказав:

- Не дивно, що маленька біла пташка так захоплюється тобою.

- Біла пташка? - нахмурився Мужон Чуї.

- Юе... Юе... Юе, - Ґу Ман стурбовано схопився за голову. - Ай, я знову не можу згадати його імені.

- Юе Ченьцін?

- Так, так, так! Він! - Ґу Ман сплеснув у долоні та засміявся. - Не дивно, що він ганяється за тобою. Даґе, ти справді чудовий! Чи можеш ти навчити мене своїй техніці ловлі риби?

- ...

Мужон Чуї тихо зітхнув і сказав:

- Простягни руку.

Ґу Ман зробив, як йому сказали. Мужон Чуї нізвідки дістав жменю срібних голок і поклав їх на долоню Ґу Мана. Той з цікавістю запитав:

- Що це?

- Стріли, що слухають, - сказав Мужон Чуї. - Я дав тобі п’ятдесят. Ці стріли можуть змінювати свій розмір за твоїм бажанням і рухатись відповідно до наказів. Тобі вистачить стільки для ловлі риби?

Ґу Ман був у радісному захваті і дякував знову і знову:

- Вистачить, вистачить! Ти такий щедрий! І ти хороша людина!

Договоривши, він обережно поклав срібні голки в свій мішечок цянькунь, а потім старанно засунув його за лацкан, наче цуценя, яке ретельно ховало кістки.

Сховавши, він знову сказав:

- Дякую, добрий чоловік!

- ...

Мужон Чуї не звик, щоб люди вважали його хорошою людиною. Весь час жителі Чонхва вважали його невігласом, що був просто майстром-фанатиком вдосконалення зброї.

Через це вираз його обличчя був якимось скутим і неприроднім. Після хвилини мовчання він змінив тему:

- Нікому не кажи про те, що ти сьогодні бачив. Особливо Юе Ченьціну - не кажи йому.

Ґу Ман кивнув, а потім сказав:

- Звичайно, звичайно. Але, боюся, є одна людина, від якої я не можу приховати це.

- Хто?

- Мо Сі, - сказав Ґу Ман. - Майстер-цілитель Дзян сказав, що траву Дженьсінь також можна використовувати як отруту, тож оскільки я попросив її в нього, він обов’язково розповість Мо Сі.

Мужон Чуї на мить задумався, а потім сказав:

- Все гаразд. Я сам скажу Сіхе-Дзюню. Тобі більше не варто турбуватися про це. Пам’ятай, що не можна розповідати комусь іще.

- Тоді що, якщо Мо Сі запитає мене першим?

- Ти просто маєш сказати правду.

- Гаразд, - погодився Ґу Ман, а після цього не міг не запитати: - Твоє тіло зараз у порядку?

- В порядку. Раніше озера персикового цвіту було достатньо, щоб придушити це. Сьогодні просто була випадковість.

- О... Але твоя хвороба... Маленька Біла Пташка та інші знають про неї?

Мужон Чуї байдуже сказав:

- Дещо знають, але не все. Насправді це не велика проблема. Просто Юе Ченьцін постійно питає мене про це. Я не хочу з ним говорити, тому, будь ласка, тримай це в таємниці.

У його словах було надто багато недомовок, а причина тримати це в таємниці була надто надуманою. Тільки дурень повірив би йому.

Але Ґу Ман нічим не відрізнявся від дурня. Він повірив, щиро підняв руку і пообіцяв, що ніколи нікому не розкаже про цей випадок.

Коли він попрощався з Мужон Чуї та повернувся до маєтку, небо вже було темним.

Лі Вей стояв біля дверей, витягнувши шию й дивлячись то ліворуч, то праворуч. Коли він побачив, як Ґу Ман повертається в сутінках, він не міг не відчути одночасно і радість, і злість і поспішно вийшов вперед й запитав:

- Що з тобою сталося? Ти пішов ловити рибу чи розводити її? Чому ти повернувся так пізно?

Ґу Ман зняв кошик зі спини й показав йому. Він посміхнувся і сказав:

- Я зловив п’ять жирних риб. Ще є час. Чи можна мені зайняти кухню?

Проживши стільки часу у маєтку Сіхе, Ґу Ман жодного разу не готував рибу. Але він пам’ятав, що робити. У його уривчастих спогадах, що він відновив, він готував багато страв з риби. Тому Ґу Ман звернувся до спогадів про роботу з інгредієнтами і швидко приготував кілька страв та поклав їх до кошика.

Вийшовши з кухні, він побачив Лі Вея, який чекав зовні, і запитав:

- Він ще в кабінеті?

- Так, він зайшов до кабінету ще зранку і досі нічого не їв.

Ґу Ман рушив із кошиком з їжею і сказав:

- Тоді дивись на мене. Я найкраще вмію вмовляти шиді.

- О... - радісно вигукнув Лі Вей.

Через деякий час він збагнув, що Ґу Ман якось неправильно звернувся до нього, і обурився та суворо мовив:

- Хм?

Але Ґу Ман з обіднім кошиком був уже в кінці коридору.

Свічки тихо танули, у мідній настільній лампі була калюжа олії. Світло освітлювало холодний, точений профіль Мо Сі.

Хоча війна на півночі завершилася, це явно було не надовго. Країна Ляо і Чонхва просто не мали іншого вибору, як укласти перемир’я, що тривало вже два роки. Дві держави боролися і послаблювали одна одну. В решті решт обидві сторони побачили, що інші країни навколо них вже готові створювати їм проблеми. Якби вони продовжили боротьбу між собою, то тільки дозволили б рибалці пожинати плоди. Тому, хоча перемир’я мало місце, дві країни все одно змагалися між собою і пильно спостерігали одна за одною, щоб побачити, хто відновиться швидше. Імператор протягом останнього року звертав особливу увагу на дії країни Ляо. Звіт у руках Мо Сі був зібраний тіньовими охоронцями Чонхва і містив багато інформації про монстрів і демонічні явища у Ляо. Його зміст був детальним і кривавим. Мо Сі, читаючи, спохмурнів.

У той момент, коли він читав доповідь про диявольську рослину «Квітка вічного гіркого жалю», раптом спалахнуло світло. Ґу Ман відчинив двері й підійшов прямо до його столу.

- Шиді Мо, час їсти.

- ...

Мо Сі підвів очі і сказав:

- Просто постав це. До того ж, не називай мене так. Скільки разів я тобі пояснював? Чому ти не хочеш запам’ятати?

Ґу Ман не слухав його.

Коли маєш справу з цією людиною немає сенсу багато говорити. Краще просто продовжувати діяти по-своєму. Ґу Ман вдав глухого й безмовного. Він відкрив кошик і став виймати звідти страви одну за одною.

Мо Сі нахмурився.

- Що ти робиш?

- Я не заважатиму, - сказав Ґу Ман. - Читай свої книжки, а я з’їм свою їжу. Твою половину залишу.

- ... Ти хочеш їсти зі мною?

Ґу Ман кліпнув очима:

- Хіба ми не їли разом раніше?

- ...

Звичайно, вони вдвох вже їли раніше за одним столом, в залі. Але їсти за одним столом і їсти з одного кошика – це різні речі.

Ґу Ман сказав тоном, який згадався йому:

- Айо, у мене немає вибору. На кухні немає нічого смачного попоїсти. Я можу їсти лише у вас. Сіхе-Дзюню, ви робите добро. Ви великодушний. Чи можете ви поділитися зі мною половиною?

Побачивши, що Мо Сі втратив дар мови, він спробував додати олії у вогонь.

- І всі сьогоднішні страви приготував я. Хіба ви не боїтеся, що я вас отрую? Тож я спробую першим і перевірю для вас, чи воно не отруєне. Тож ви зможете їсти спокійно і з задоволенням.

Мо Сі витріщився на нього і сказав:

- Що ти верзеш?

Але все одно дозволив йому робити те, що він робив.

Тож Ґу Ман з радістю виклав чотири страви і один суп на бездоганний стіл з червоного сандалового дерева.

Страви були ще теплі й пахучі. Хоча вони, на відміну від вишуканих делікатесів головного кухаря, були прості, але дуже апетитно пахли і їх колір був освіжаючим і привабливим.

Там була тарілка кришталевих тонко нарізаних шматочків свинини з м’якою та ніжною шкіркою по краях, поданих з оцтом Дженьдзян і меленим імбиром. Була тарілка з обсмаженим коренем лотоса, ніжними водяними каштанами та м’яким і соковитим зеленим салатом. Також була тарілка тушкованих весняних пагонів бамбука в олії, залитих густим ароматним соусом. Суп був простий, з бамбукових грибів, прикрашений кількома свіжими зеленими листочками та кількома скибочками шинки – для шлунка те, що треба.

І останньою в кошику була тарілка кисло-солодкої мандаринової риби. Риба була приправлена дрібно нарізаним імбиром, щоб прибрати рибний запах. Приготована на пару, вона була полита ароматною киплячою олією, шкірка була хрусткою та жовтою, а риб’ячий жир – ніжним. На додаток вона була залита густим сиропно-оцтовим соусом. Коли палички торкнулися страви, біле й прозоре м’ясо риби та застиглий жир злегка тремтіли в кисло-солодкому соусі.

- Як смачно! - Ґу Ман радісно розмахував паличками, не підіймаючи обличчя до Мо Сі, який читав, опустивши очі. - М’ясо з черева риби все моє.

Ґу Ман продовжував їсти, і через якийсь час Мо Сі подумав, що той справді збирається своїми паличками зняти всю найніжнішу частину черевця риби.

Нарешті він не втримався, закрив бамбуковий сувій і підняв руку, щоб схопити Ґу Мана за зап’ястя.

Ґу Ман надув щоки.

- Що ти робиш?

Мо Сі витріщився на нього й грубо вирвав у нього з рук палички. Він взяв миску з рисом поруч із собою і поклав шматок риби туди.

Ґу Ман в душі сміявся, але зовні напустив на себе роздратований вигляд.

- Чому ти забрав моє?

Мо Сі сердито повернув йому палички та взяв свою пару.

- А інакше що? Ти все доїсиш і залишиш мені гризти самі кістки?

Сказавши це, він відкусив шматок риби. Його білі зуби та те, як він відкусив, в поєднанні з двозначними словами «гризти самі кістки» незрозумілим чином змусили Ґу Мана, який сидів навпроти нього, здригнутися.

Ламати твої кістки і пити твою кров...

Від такої власницької пози та погляду Ґу Ман відчув ледь помітне поколювання в голові. В його пам’яті невиразно промайнули якісь спогади про переплетення кінцівок, ніби струна хлиснула по лобі, щоб нагадати Ґу Манові…

Так. Колись саме цей, здавалося б, холодний чоловік наче дикий звір своїми білими і холодними зубами забирав собі його кістки і кров, розривав їх і з’їдав...

Він подивився на гарне обличчя Мо Сі, від високого носа до тонких, але сексуальних губ. Зненацька його серце забилося швидше.

Це почуття змусило Ґу Мана відчути, що в його серці щось не так. Було гаряче й неспокійно, ніби вогонь розгорівся з попелу й народився з купи дров. І ще було таке враження, ніби квітневий весняний вітерець повільно розпустив пучок нових бруньок.

Він раптом пригадав ту ніч повноліття. Тоді губи Мо Сі торкнулися його губ. Це був дуже м’який дотик, але він змусив його затремтіти в тому спогаді.

Та Мо Сі не помітив дивного погляду Ґу Мана.

Він був зосереджений на поїданні риби. На його тонкій нижній губі були залишки якогось соусу, і він ненароком її облизав.

У цей момент серце Ґу Мана запалало. Він відчув незрозумілий імпульс і примітивне бажання – він захотів піднятися і ніжно торкнутися щік і губ Мо Сі.

Він навіть не розумів, що означає це бажання. Він просто інстинктивно відчув цей вогонь в грудях, і тільки так можна було його заспокоїти.

Його адамове яблуко ворухнулося. Як дитинча, яке випробовує небезпеку, він уважно спостерігав і тихо наблизився до Мо Сі, який абсолютно не помічав цього...

Авторці є що сказати:

Ґу Ман був стурбований: Господарю, що ти шукаєш?

Мо Сі: Подарунок, який ти зробив мені на повноліття.

Ґу Ман збентежився: Навіщо він тобі?

Мо Сі: Кинути його тобі. Гадаю, ти сам можеш його вивчати.