Пам'ять починає прокидатися

«Шисьоне, навчиш мене?»

Ґу Ман різко розплющив очі. Його небесно-блакитні зіниці яскраво засяяли в темряві ночі.

В наметі було дуже тихо. Його груди тяжко здіймалися, а спина була мокрою від поту. Він чув, як калатає його власне серце, гучно відбиваючись у нічній тиші.

Кілька разів важко ковтнув - що йому щойно наснилося?

В останній сцені Мо Сі притискав його, посмоктуючи його губи; цей пекучий жар неймовірно відрізнявся від звичайної стриманої поведінки чоловіка. Він практично міг відчути, як бурхлива емоція навіть після сну накриває його.

Але що це було за відчуття? Він не розумів. Він тільки відчував, що воно жахливо тепле й надивовижу стійке - настільки, що змогло подолати прірву між сном і дійсністю, від чого його серце шалено калатало, а кров кипіла.

Надто солодке і надто небезпечне.

Ґу Ман підсвідомо підняв голову, торкнувшись власних губ, і перевернувся на інший бік.

Він побачив Мо Сі, що сидів у кріслі біля ліжка, його голова схилилася уві сні; його обличчя явно відрізнялося від обличчя молодого чоловіка з його сну.

Вже не таке молоде. Не таке нахабне.

А втім, не таке щире.

Час не відібрав витонченості й краси його рис, але позбавив тієї легковажної молодості й тієї наївної відвертості. Поглянувши на нього, Ґу Ман згадав про їхню першу зустріч, коли той сказав: «Ми знали один одного».

Тоді Ґу Ман не сприйняв його слова всерйоз, але тепер його серце раптово завмерло - вони справді були знайомі?

Здавалося, вони були дуже близькі - сміялися, обіймалися, валялися в одному ліжку. Мо Сі тоді був таким же, як Фаньдов: він зовсім не недолюблював його за те, що він брудний.

Це все було по-справжньому...

Так само, як останнє - губи торкалися губ у поцілунку.

Він не знав, що це означає, але як тільки він подумав про це відчуття, його серце сповнилося теплом, хоча це тепло принесло з собою біль.

Йому було справді цікаво дізнатися, що це за відчуття, коли їхні губи торкнулися, і що могло статися далі.

Він хотів знати, але прокинувся від сну й не міг більше згадати.

Ґу Ман кліпав своїми яскраво-блакитними очима. Він насправді не мав уявлення про такі речі, тому врешті він відірвався від ліжка, потягнувшись до Мо Сі.

Він на мить завагався, але цікавість переважила, і кінчики його пальців торкнулися блідих губ Мо Сі.

Так дивно, чому вони були прохолодні, а не гарячі, як уві сні?

Чи може сон був неправдивим?

Перш ніж встиг закінчити думку, він побачив у світлі свічки, що Мо Сі прокинувся від його дотику, його вії затріпотіли, а повіки трохи привідкрилися.

Мо Сі також іще перебував в обіймах сну. Його очі ще були не сфокусовані, і він якусь мить туманно дивився на Ґу Мана. Він глянув вниз і побачив, що Ґу Ман торкається його губ, і тоді ще більше повірив, що все ще бачить сон.

Він виглядав сумним і легенько зітхнув. Взявши руку Ґу Мана, він підніс її до своїх губ і ніжно поцілував.

- Шисьоне... Ти знову мені снишся...

Тільки уві сні ти можеш не дратувати мене, і бути поруч зі мною...

Ці м'які, трохи прохолодні губи торкнулися тильної сторони його долоні. Мо Сі опустив голову, наче задихаючись.

Ґу Ман приголомшено дивився на нього. З тих пір, як вони познайомилися, цей чоловік ніколи не показував такого м'якого, вразливого стану. Він не розумів, чому його серце раптом сповнилося сумом при вигляді такого Мо Сі.

Чому це так боляче?

Буквально вчора цей чоловік його побив, прогнав і сказав, що він брудний.

Але він відчував, що щось не так, відчував, що в їхніх серцях нічого такого не було. Вони двоє... не мають бути... не мають бути такими...

Трохи повагавшись, Ґу Ман тихо сказав:Ти мені наснився....

- ...

Мо Сі завмер і повільно звів очі.

Туман, який дали їм світло свічок і темна ніч, розсіювався. Збентежені очі Мо Сі повільно знаходили фокус, поступово проясняючись.

Ґу Ман бачив це на власні очі, спостерігав, як помутніння й ніжність у його очах поступались місцем величезному подиву й гострому болю.

Він різко відпустив руку Ґу Мана.

Мо Сі не спав.

Він рвучко підвівся, якийсь час дивився на Ґу Мана, його обличчя заграло різними кольорами, але він не заговорив одразу. Він обхопив чоло, потер очі, довго оговтувався, перш ніж процідити крізь зуби:

- Вибач, не сприймай це серйозно. Мій розум тоді ще не прокинувся від сну, я...

Ґу Ман перебив його:

- Ти мені наснився.

Мо Сі, ймовірно, подумав, що він сказав про якийсь неясний сон, тому не звернув особливої уваги. Але побачивши, що він наполягає на цьому, запитав:

- ... що тобі снилося?

Ґу Ман сів на коліна на ліжку, дивлячись на значно вищого чоловіка перед собою. Його погляд відверто досліджував губи Мо Сі і нарешті зупинився на його очах.

- Мені снилося, що ти був теплим, що ти міг сміятися.

- ...

- Мені снилося, що ти був не такий сумний, як зараз.

- ...

- Ти називав мене «шиґе».

Зіниці Мо Сі звузилися. Тремтячими кінчиками пальців він схопив Ґу Мана за потилицю - щоб той не міг відвернутись, щоб він дивився тільки на нього, тільки йому в очі.

Голос Мо Сі тремтів і був дуже збентеженим:

- Що... ти сказав?

- Ти був ще молодий. Я теж був молодий. Разом, у наметі.

Ґу Ман подумав ще і тихо сказав:

- Ти досяг повноліття. Я був з тобою.

Обличчя Мо Сі було моторошно блідим.

Ґу Ман тихо повторив фразу, яку запам'ятав:

- Від Вашої легковажної юності до Вашого повноліття.

Мо Сі раптом відчув, ніби в нього влучила блискавка, його м'язи й сухожилля затремтіли. Вся кров прилила йому до голови, в очах потемніло, а всі чотири кінцівки стали крижаними. Очі жахливо заблищали, вираз обличчя жахливо спохмурнів, ніби надміру сильний потік води розривав його на суперечливі частини.

Це те, що згадав Ґу Ман? Чи була це перша нитка спогадів, що повернулися до Ґу Мана?

- Я складу тобі компанію.

Мо Сі зробив крок назад. Очевидно, емоцією, яку він мав би відчути, був подив чи навіть полегшення, але він ніколи не думав, що його захопить зненацька ніжна фраза з того часу.

Він думав, що ніколи більше не почує її в цьому житті... Він думав, що ніколи більше в цьому житті не почує її! Через жалюгідність його спогадів він не зміг би зрозуміти її.

Як міг Ґу Ман просто так її сказати?

Колись приємні слова зараз були схожі на чергу ударів молотом, що ранили його серце, він несвідомо зігнувся. Ця незламна людина була переможена такою легкою фразою. Він не витримав, сів назад у крісло, сховавши обличчя в руках. Нездатний сказати жодного слова.

Раніше він дав ляпаса Ґу Ману, але цієї унікальної фрази Ґу Мана було більш ніж достатньо, щоб розбити йому серце.

Ґу Ман дивився на нього. Спочатку він хотів запитати: чи це був сон? Чи він нарешті згадав трохи з минулого?

Але побачивши нинішній вигляд Мо Сі, емоції, що відображало його обличчя, він зрозумів...

Це було насправді.

У них справді був такий період часу, він просто занурився в їх молоде, безстрашне минуле.

Тієї ночі Мо Сі втік із намету.

І наступні дві ночі Мо Сі все ще уникав його.

Раніше це завжди були вияви ненависті, але тепер, здавалося, він не міг сприймати його спокійно. Кілька разів Ґу Ман хотів задати йому питання, але Мо Сі не спілкувався з ним наодинці, завжди відсторонювався, коли бачив його.

Мо Сі справді не знав, як поводити себе з Ґу Маном - він не був певен, наскільки багато Ґу Ман згадав: чи це була перша половина тієї ночі, чи всі безглузді речі, які трапилися потім? Він хотів спитати, але не наважувався.

Крім того, який сенс був питати?

Те, що було між ними, вже було роздроблене й не підлягало відновленню.

Який сенс був підбирати ці ніжні уламки, що безглуздо посилювали його власний біль? Він все ще носив на голові шовкову стрічку шляхетних героїв; як він міг забути кровну ворожнечу Ґу Мана з Чонхва?

Тому він мовчав усю поїздку. На третій день вони нарешті дісталися Безодні Прикликання Душ.

Це була розколююча землю безодня: неможливо було побачити, де вона починалася і де закінчувалася. В її надрах протікали швидкі потужні течії, що широко розходилися зі сходу на захід. Коли підійшла основна маса людей, ще тільки розвиднялося, світанкове колесо прорізало темну ніч, велично вимальовуючись на обрії.

Яскраве, але не сліпуче, золоте світло розливалося по великій землі Дев'яти Провінцій.

Імператор сидів верхи на прекрасному білосніжному коні з золотими крилами і золотими стременами. Він спішився, в пронизливо-білому довгому вбранні. Слідом за ним зійшла з коней вся знатна свита.

Світанкове світло відбивалося на золотих прикрасах їхнього вбрання - усі нащадки знатних, величних родів.

Церемоніймейстер вигукнув:

- Принесіть жертовні лотоси...

Слуги кожного дворянина презентували по квітковому ліхтарю із запаленим китовим жиром, і передали до рук своїх господарів. Кожен із цих квіткових ліхтариків символізував героїв роду, що принесли себе в жертву, кожен дворянин ніс свій, слідуючи за Його Величністю до краю Безодні Прикликання Душ.

Мужон Лянь, Юе Дзюньтянь, Мо Сі...ці представники аристократії Чонхва зробили крок вперед; сапфірово-блакитні вбрання з узором кажана, білосніжні вбрання з узором жовтого птаха, вбрання з узором літаючої змії на чистому чорному кольорі.

Кожен комплект церемоніального одягу був надзвичайно розкішним і екстравагантним. Кожен з вишитих на спинах темних тотемів сам по собі вселяв благоговіння, але зараз усі ці надзвичайно могутні шляхетні сім'ї вишикувалися в ряд, їхні вбрання та вільні рукава майоріли на вітрі. Золоте оздоблення відблискувало чудовим світлом.

Велична сила.

Церемоніймейстер:

- Опустіться на коліна...!

Свита впала на коліна, наче хвиля мерехтливого темного золота.

- Опустіть ліхтарики!

Мо Сі та інші опустили свої квіткові ліхтарі в безодню. У ліхтарях були талісмани з пір'я, тож яскраві вогники дуже повільно пливли вниз у безодню.

Світало, небо і землю осяяло світлом.

Усі голови сімей стали на коліна, звук пісні душі жертовності лунав у величезному небі:
Наші сини взяли мечі,
Кров пролили, кістьми лягли.
Торік юнак цей був живий,
Учора був він говіркий...
Я вірність вашу заповім,
Про доблесть всім я розповім.
Як браві душі будуть вдома,
Мир вже настане всюди знову.

Музика лунала і лунала, і з Безодні Прикликання Душ стали випливати незліченні блискучі частинки світла. Вважалося, що це були залишки свідомості, що залишили по собі мертві у світі смертних.

Після приношення від рідних, вони підлітали високо в золотому світлі.

Ґу Ман спостерігав за цією сценою, дослухаючись до безперервних звуків співу. Він бачив, як тонули квіткові ліхтарі відомих сімей. Душі сім'ї Юе, душі сім'ї Мо, душі сім'ї Мужон... У них у всіх були люди, що їх пам'ятали, неодноразово згадували в Пісні Прикликання Душ, вони були закарбовані в їхніх серцях.

Але що застрягло в його серці - це, здавалося, кілька інших, скромних імен.

Він більше не міг їх пригадати, але в цей момент вони, здавалося, накотили на його серце, як приплив... Ці імена... вони були здебільшого потворними й дуже простими, а деякі з них - просто прізвище і цифра. В самих іменах відчувалося якесь смирення.

Їх було багато, їх печальні голоси тяглися й сягали його вух. Як мертві й безіменні піхотинці, що кличуть його з безодні, кричать на нього, звинувачують його.

Генерале Ґу, генерале Ґу.

Ти пообіцяв, що якщо ми назвемо тебе генералом Ґу, ти витягнеш нас із пекла.

Що забереш нас додому... даси нам ім'я....

Але ти збрехав.

Навіть ти не можеш згадати наших імен, навіть ти не можеш згадати, ким ми були... наші зламані кінцівки згнили, кров, яку ми пролили, висохла... у нас нічого не залишилося.

Чи є ліхтар для безіменних героїв? Щоб повернути нас на батьківщину, яку ми колись захищали, побачити, де наші старі друзі, побачити нашу батьківщину...

Генерале Ґу...... Генерале Ґу......

Моє ім'я... Моє ім'я...

У вухах дзижчало, очі заслало червоним. Ґу Ман задихався; у своєму заціпенінні він бачив незліченну кількість мертвих, що виповзали з безодні, ці розмиті обличчя наближалися до нього.

- Ґу Ман? - це капітан групи, що йшов поруч з ним, здивовано гукнув його низьким голосом.

Ґу Ман хотів відповісти, але йому надто стиснуло горло і він не зміг вимовити ані звуку. Всі ті імена, яких він не міг згадати, душили його і вимагали його життя.

У тумані він чітко почув схвильований крик; це був його власний голос, що прорізав повітря якоїсь минулої битви...

- Вставайте! Хто ще не вмер, вставайте!!!
Одного разу ви назвали мене генералом Ґу. Якщо ви помрете, я поставлю вам надгробки; якщо ви виживете, я заберу вас додому!!!
Вставайте!!!

Цей звук був просочений кров'ю; його серце закалатало. Він відчував сором, відчував агонію. Він відчував смуток і невдоволення через неможливість дотримати обіцянки.

Ґу Ман відчув біль і приклав руку до скроні, у вухах все ще дзвеніло. А потім він впав у пил.