«Шисьоне, навчиш мене?»
Ґу Ман різко розплющив очі. Його небесно-блакитні зіниці яскраво засяяли в темряві ночі.
В наметі було дуже тихо. Його груди тяжко здіймалися, а спина була мокрою від поту. Він чув, як калатає його власне серце, гучно відбиваючись у нічній тиші.
Кілька разів важко ковтнув - що йому щойно наснилося?
В останній сцені Мо Сі притискав його, посмоктуючи його губи; цей пекучий жар неймовірно відрізнявся від звичайної стриманої поведінки чоловіка. Він практично міг відчути, як бурхлива емоція навіть після сну накриває його.
Але що це було за відчуття? Він не розумів. Він тільки відчував, що воно жахливо тепле й надивовижу стійке - настільки, що змогло подолати прірву між сном і дійсністю, від чого його серце шалено калатало, а кров кипіла.
Надто солодке і надто небезпечне.
Ґу Ман підсвідомо підняв голову, торкнувшись власних губ, і перевернувся на інший бік.
Він побачив Мо Сі, що сидів у кріслі біля ліжка, його голова схилилася уві сні; його обличчя явно відрізнялося від обличчя молодого чоловіка з його сну.
Вже не таке молоде. Не таке нахабне.
А втім, не таке щире.
Час не відібрав витонченості й краси його рис, але позбавив тієї легковажної молодості й тієї наївної відвертості. Поглянувши на нього, Ґу Ман згадав про їхню першу зустріч, коли той сказав: «Ми знали один одного».
Тоді Ґу Ман не сприйняв його слова всерйоз, але тепер його серце раптово завмерло - вони справді були знайомі?
Здавалося, вони були дуже близькі - сміялися, обіймалися, валялися в одному ліжку. Мо Сі тоді був таким же, як Фаньдов: він зовсім не недолюблював його за те, що він брудний.
Це все було по-справжньому...
Так само, як останнє - губи торкалися губ у поцілунку.
Він не знав, що це означає, але як тільки він подумав про це відчуття, його серце сповнилося теплом, хоча це тепло принесло з собою біль.
Йому було справді цікаво дізнатися, що це за відчуття, коли їхні губи торкнулися, і що могло статися далі.
Він хотів знати, але прокинувся від сну й не міг більше згадати.
Ґу Ман кліпав своїми яскраво-блакитними очима. Він насправді не мав уявлення про такі речі, тому врешті він відірвався від ліжка, потягнувшись до Мо Сі.
Він на мить завагався, але цікавість переважила, і кінчики його пальців торкнулися блідих губ Мо Сі.
Так дивно, чому вони були прохолодні, а не гарячі, як уві сні?
Чи може сон був неправдивим?
Перш ніж встиг закінчити думку, він побачив у світлі свічки, що Мо Сі прокинувся від його дотику, його вії затріпотіли, а повіки трохи привідкрилися.
Мо Сі також іще перебував в обіймах сну. Його очі ще були не сфокусовані, і він якусь мить туманно дивився на Ґу Мана. Він глянув вниз і побачив, що Ґу Ман торкається його губ, і тоді ще більше повірив, що все ще бачить сон.
Він виглядав сумним і легенько зітхнув. Взявши руку Ґу Мана, він підніс її до своїх губ і ніжно поцілував.
- Шисьоне... Ти знову мені снишся...
Тільки уві сні ти можеш не дратувати мене, і бути поруч зі мною...
Ці м'які, трохи прохолодні губи торкнулися тильної сторони його долоні. Мо Сі опустив голову, наче задихаючись.
Ґу Ман приголомшено дивився на нього. З тих пір, як вони познайомилися, цей чоловік ніколи не показував такого м'якого, вразливого стану. Він не розумів, чому його серце раптом сповнилося сумом при вигляді такого Мо Сі.
Чому це так боляче?
Буквально вчора цей чоловік його побив, прогнав і сказав, що він брудний.
Але він відчував, що щось не так, відчував, що в їхніх серцях нічого такого не було. Вони двоє... не мають бути... не мають бути такими...
Трохи повагавшись, Ґу Ман тихо сказав:Ти мені наснився....
- ...
Мо Сі завмер і повільно звів очі.
Туман, який дали їм світло свічок і темна ніч, розсіювався. Збентежені очі Мо Сі повільно знаходили фокус, поступово проясняючись.
Ґу Ман бачив це на власні очі, спостерігав, як помутніння й ніжність у його очах поступались місцем величезному подиву й гострому болю.
Він різко відпустив руку Ґу Мана.
Мо Сі не спав.
Він рвучко підвівся, якийсь час дивився на Ґу Мана, його обличчя заграло різними кольорами, але він не заговорив одразу. Він обхопив чоло, потер очі, довго оговтувався, перш ніж процідити крізь зуби:
- Вибач, не сприймай це серйозно. Мій розум тоді ще не прокинувся від сну, я...
Ґу Ман перебив його:
- Ти мені наснився.
Мо Сі, ймовірно, подумав, що він сказав про якийсь неясний сон, тому не звернув особливої уваги. Але побачивши, що він наполягає на цьому, запитав:
- ... що тобі снилося?
Ґу Ман сів на коліна на ліжку, дивлячись на значно вищого чоловіка перед собою. Його погляд відверто досліджував губи Мо Сі і нарешті зупинився на його очах.
- Мені снилося, що ти був теплим, що ти міг сміятися.
- ...
- Мені снилося, що ти був не такий сумний, як зараз.
- ...
- Ти називав мене «шиґе».
Зіниці Мо Сі звузилися. Тремтячими кінчиками пальців він схопив Ґу Мана за потилицю - щоб той не міг відвернутись, щоб він дивився тільки на нього, тільки йому в очі.
Голос Мо Сі тремтів і був дуже збентеженим:
- Що... ти сказав?
- Ти був ще молодий. Я теж був молодий. Разом, у наметі.
Ґу Ман подумав ще і тихо сказав:
- Ти досяг повноліття. Я був з тобою.
Обличчя Мо Сі було моторошно блідим.
Ґу Ман тихо повторив фразу, яку запам'ятав:
- Від Вашої легковажної юності до Вашого повноліття.
Мо Сі раптом відчув, ніби в нього влучила блискавка, його м'язи й сухожилля затремтіли. Вся кров прилила йому до голови, в очах потемніло, а всі чотири кінцівки стали крижаними. Очі жахливо заблищали, вираз обличчя жахливо спохмурнів, ніби надміру сильний потік води розривав його на суперечливі частини.
Це те, що згадав Ґу Ман? Чи була це перша нитка спогадів, що повернулися до Ґу Мана?
- Я складу тобі компанію.
Мо Сі зробив крок назад. Очевидно, емоцією, яку він мав би відчути, був подив чи навіть полегшення, але він ніколи не думав, що його захопить зненацька ніжна фраза з того часу.
Він думав, що ніколи більше не почує її в цьому житті... Він думав, що ніколи більше в цьому житті не почує її! Через жалюгідність його спогадів він не зміг би зрозуміти її.
Як міг Ґу Ман просто так її сказати?
Колись приємні слова зараз були схожі на чергу ударів молотом, що ранили його серце, він несвідомо зігнувся. Ця незламна людина була переможена такою легкою фразою. Він не витримав, сів назад у крісло, сховавши обличчя в руках. Нездатний сказати жодного слова.
Раніше він дав ляпаса Ґу Ману, але цієї унікальної фрази Ґу Мана було більш ніж достатньо, щоб розбити йому серце.
Ґу Ман дивився на нього. Спочатку він хотів запитати: чи це був сон? Чи він нарешті згадав трохи з минулого?
Але побачивши нинішній вигляд Мо Сі, емоції, що відображало його обличчя, він зрозумів...
Це було насправді.
У них справді був такий період часу, він просто занурився в їх молоде, безстрашне минуле.
Тієї ночі Мо Сі втік із намету.
І наступні дві ночі Мо Сі все ще уникав його.
Раніше це завжди були вияви ненависті, але тепер, здавалося, він не міг сприймати його спокійно. Кілька разів Ґу Ман хотів задати йому питання, але Мо Сі не спілкувався з ним наодинці, завжди відсторонювався, коли бачив його.
Мо Сі справді не знав, як поводити себе з Ґу Маном - він не був певен, наскільки багато Ґу Ман згадав: чи це була перша половина тієї ночі, чи всі безглузді речі, які трапилися потім? Він хотів спитати, але не наважувався.
Крім того, який сенс був питати?
Те, що було між ними, вже було роздроблене й не підлягало відновленню.
Який сенс був підбирати ці ніжні уламки, що безглуздо посилювали його власний біль? Він все ще носив на голові шовкову стрічку шляхетних героїв; як він міг забути кровну ворожнечу Ґу Мана з Чонхва?
Тому він мовчав усю поїздку. На третій день вони нарешті дісталися Безодні Прикликання Душ.
Це була розколююча землю безодня: неможливо було побачити, де вона починалася і де закінчувалася. В її надрах протікали швидкі потужні течії, що широко розходилися зі сходу на захід. Коли підійшла основна маса людей, ще тільки розвиднялося, світанкове колесо прорізало темну ніч, велично вимальовуючись на обрії.
Яскраве, але не сліпуче, золоте світло розливалося по великій землі Дев'яти Провінцій.
Імператор сидів верхи на прекрасному білосніжному коні з золотими крилами і золотими стременами. Він спішився, в пронизливо-білому довгому вбранні. Слідом за ним зійшла з коней вся знатна свита.
Світанкове світло відбивалося на золотих прикрасах їхнього вбрання - усі нащадки знатних, величних родів.
Церемоніймейстер вигукнув:
- Принесіть жертовні лотоси...
Слуги кожного дворянина презентували по квітковому ліхтарю із запаленим китовим жиром, і передали до рук своїх господарів. Кожен із цих квіткових ліхтариків символізував героїв роду, що принесли себе в жертву, кожен дворянин ніс свій, слідуючи за Його Величністю до краю Безодні Прикликання Душ.
Мужон Лянь, Юе Дзюньтянь, Мо Сі...ці представники аристократії Чонхва зробили крок вперед; сапфірово-блакитні вбрання з узором кажана, білосніжні вбрання з узором жовтого птаха, вбрання з узором літаючої змії на чистому чорному кольорі.
Кожен комплект церемоніального одягу був надзвичайно розкішним і екстравагантним. Кожен з вишитих на спинах темних тотемів сам по собі вселяв благоговіння, але зараз усі ці надзвичайно могутні шляхетні сім'ї вишикувалися в ряд, їхні вбрання та вільні рукава майоріли на вітрі. Золоте оздоблення відблискувало чудовим світлом.
Велична сила.
Церемоніймейстер:
- Опустіться на коліна...!
Свита впала на коліна, наче хвиля мерехтливого темного золота.
- Опустіть ліхтарики!
Мо Сі та інші опустили свої квіткові ліхтарі в безодню. У ліхтарях були талісмани з пір'я, тож яскраві вогники дуже повільно пливли вниз у безодню.
Світало, небо і землю осяяло світлом.
Усі голови сімей стали на коліна, звук пісні душі жертовності лунав у величезному небі:
Наші сини взяли мечі,
Кров пролили, кістьми лягли.
Торік юнак цей був живий,
Учора був він говіркий...
Я вірність вашу заповім,
Про доблесть всім я розповім.
Як браві душі будуть вдома,
Мир вже настане всюди знову.
Музика лунала і лунала, і з Безодні Прикликання Душ стали випливати незліченні блискучі частинки світла. Вважалося, що це були залишки свідомості, що залишили по собі мертві у світі смертних.
Після приношення від рідних, вони підлітали високо в золотому світлі.
Ґу Ман спостерігав за цією сценою, дослухаючись до безперервних звуків співу. Він бачив, як тонули квіткові ліхтарі відомих сімей. Душі сім'ї Юе, душі сім'ї Мо, душі сім'ї Мужон... У них у всіх були люди, що їх пам'ятали, неодноразово згадували в Пісні Прикликання Душ, вони були закарбовані в їхніх серцях.
Але що застрягло в його серці - це, здавалося, кілька інших, скромних імен.
Він більше не міг їх пригадати, але в цей момент вони, здавалося, накотили на його серце, як приплив... Ці імена... вони були здебільшого потворними й дуже простими, а деякі з них - просто прізвище і цифра. В самих іменах відчувалося якесь смирення.
Їх було багато, їх печальні голоси тяглися й сягали його вух. Як мертві й безіменні піхотинці, що кличуть його з безодні, кричать на нього, звинувачують його.
Генерале Ґу, генерале Ґу.
Ти пообіцяв, що якщо ми назвемо тебе генералом Ґу, ти витягнеш нас із пекла.
Що забереш нас додому... даси нам ім'я....
Але ти збрехав.
Навіть ти не можеш згадати наших імен, навіть ти не можеш згадати, ким ми були... наші зламані кінцівки згнили, кров, яку ми пролили, висохла... у нас нічого не залишилося.
Чи є ліхтар для безіменних героїв? Щоб повернути нас на батьківщину, яку ми колись захищали, побачити, де наші старі друзі, побачити нашу батьківщину...
Генерале Ґу...... Генерале Ґу......
Моє ім'я... Моє ім'я...
У вухах дзижчало, очі заслало червоним. Ґу Ман задихався; у своєму заціпенінні він бачив незліченну кількість мертвих, що виповзали з безодні, ці розмиті обличчя наближалися до нього.
- Ґу Ман? - це капітан групи, що йшов поруч з ним, здивовано гукнув його низьким голосом.
Ґу Ман хотів відповісти, але йому надто стиснуло горло і він не зміг вимовити ані звуку. Всі ті імена, яких він не міг згадати, душили його і вимагали його життя.
У тумані він чітко почув схвильований крик; це був його власний голос, що прорізав повітря якоїсь минулої битви...
- Вставайте! Хто ще не вмер, вставайте!!!
Одного разу ви назвали мене генералом Ґу. Якщо ви помрете, я поставлю вам надгробки; якщо ви виживете, я заберу вас додому!!!
Вставайте!!!
Цей звук був просочений кров'ю; його серце закалатало. Він відчував сором, відчував агонію. Він відчував смуток і невдоволення через неможливість дотримати обіцянки.
Ґу Ман відчув біль і приклав руку до скроні, у вухах все ще дзвеніло. А потім він впав у пил.
Далі
Розділ 61 - Старі друзі не можуть повернутися додому
Після втрати свідомості Ґу Ман був непритомний п’ять днів. Протягом цього часу він смутно відчував, як лежав у кареті, сонячне світло пробивалося крізь завісу, а Мо Сі втомлено спостерігав за ним. Час від часу він пригадував кілька фрагментарних і хаотичних сцен - якісь були пов’язані з Мо Сі, якісь були сповнені розмитих армійських обличь. Сміх і жарти, дзвін келихів, плеск вина. Час від часу в його свідомості миготіли звуки «Генерал Ґу» або тихе зітхання Мо Сі, який називав його «шисьон». Але в його глибоких снах, наче шматок вати, пливла і ніколи не тонула ця пісня жертовності для прикликання душ. Наші сини взяли мечі, Кров пролили, кістьми лягли. Торік юнак цей був живий, Учора був він говіркий... Ці «втрачені кістки», здавалося, ще вчора оточували його, спостерігаючи, як він говорить про світ, слухаючи його пристрасні слова, слухаючи, як він говорить про те, що навіть раби можуть мати амбіції, можуть мати майбутнє. Ці сповнені захоплення, ентузіазму та віри обличчя... Чому він не міг згадати? Ці імена, які він викарбував у своєму серці, коли читав реєстр рабів, ці імена, на які в людському морі ніхто не зверне уваги - чому він не міг їх згадати? Він забув усе. Але неможливо було позбутися сорому, бажання виварити серце досуха. Я вірність вашу заповіти, Про доблесть всім я розповім. Як браві душі будуть вдома, Мир вже настане всюди знову... Він не наважувався слухати далі. Як браві душі будуть вдома.... Але твої люди не можуть повернутися, твої брати не можуть повернутися; усі вони були нічим іншим, як безіменними самотніми душами, дикими, безголовими та скривавленими демонами. Вони не могли знайти дорогу додому. Його серце так боліло, що він не міг дихати. Ті імена, які він наполегливо запам’ятовував, імена його однополчан, накопичувалися в його грудях. Вони були готові вирвати йому серце, готові довести його до сказу. Він був схожий на того, хто от-от потоне в морі мертвих душ. Він нітився, задихався. Не ненавидьте мене.....Я намагався......Я справді...Я справді намагався.... Я вас благаю. Я молю вас пробачити мене...... Я молю щоб ви переродилися, я б волів, щоб ви могли народитися серед дворянства, бути вільними грати своє життя... Я вас дуже прошу, в майбутньому житті не шукайте таких генералів, як я, щоб служити під їх командуванням......Я марний, дуже наївний, дуже дурний, я насправді повний дурень. Я той, хто змусив вас усіх померти марно, я той, хто був недостатньо сильним, через кого ви всі втратили життя.... Я благаю вас... Я вас благаю... Уві сні він схлипував перед горою тіней і раптом побачив чиюсь фігуру. Хтось високий, відкритий, хтось непокірний і завжди сяючий. Він обернувся й посміхнувся йому. Серце Ґу Мана раптом потеплішало, з його горла вирвалось забуте ім’я. Він став навколішки в сновидінні, мимоволі вигукуючи ім’я цього мертвого брата... - Джаньсін! Лу Джаньсін посміхнувся; він нічого не сказав, лише один раз моргнув. Потім він розвернувся і зник у стрімкому потоці людей. Ґу Ман хотів піти за ним, хотів обійняти його, хотів багато чого сказати йому. Але, як і всі інші мертві душі, Лу Джаньсін також зрештою зник. Величезне поле темряви розмивалося. Цієї всеохоплюючої ночі тихо лунала пісня для прикликання душ Чонхва, оплакуючи душі, які ніколи не змогли б повернутися. Наші сини взяли мечі, Кров пролили, кістьми лягли. Торік юнак цей був живий, Учора був він говіркий... Ґу Ман, що стояв навколішках, упав і згорнувся у клубок. Його горло переповнювалося хрипкими, розгубленими криками; він гукав своїх друзів, свою армію, відданість та ентузіазм, що в юнацтві переповнювали його. У тумані хтось тримав його за руку, гладив волосся і тихо зітхав, намагаючись втішити його, стишено промовляючи йому на вухо: «Не плач більше, Ґу Мане, не плач». Він не знав, хто ця людина, тільки відчував, що її рука дуже тепла і дуже сильна. Тримати його було все одно, що витягувати себе на берег з моря мертвих душ. Ґу Ман задихався. Він узявся за цю руку, відчув знайомий запах її шкіри, настільки знайомий, що він міг йому довіряти. А потім він міцно схопив цю руку, зі смертоносною силою стиснув її пальці в своїх, і закричав: - Я не можу повернутися, жоден із них не може повернутися. Через те, ким він народився. Його люди, його солдати, врешті-решт, ніколи не могли отримати цей рядок... Як браві душі будуть вдома... Ніхто з них не може повернутися. - Тому що я єдиний, хто залишився... Ґу Ман все ще мимоволі плакав, тримаючись за руку, наче за рятувальний круг, його схлипування було ледве чути: - Чому ти змусив мене зайти так далеко… чому…… чому… У тумані та людина міцно тримала його за руку. Так міцно, так щільно стискаючи його руку. Ніби цією силою він говорив те, чого не міг сказати словами. Є ще я. У тебе все ще є я. Я все ще поруч з тобою. Ґу Ман довго перебував в цьому тумані, і лише на п’ятий день він отямився від вологого сну. Його вії затріпотіли, він повільно відкрив очі... Вони вже повернулися з Безодні Прикликання Душ; церемонія жертвопринесення була завершена. Він лежав на великому ліжку вкритий товстою ковдрою з лисячого хутра. Крізь тонку кольорову завісу з візерунком хмар він бачив розкішне світло зовні та потріскуючий вогонь всередині. Це був маєток Сіхе. Він уже повернувся до маєтку Сіхе. Ґу Ман підвівся, розкрив руками штори і якийсь час сидів на ліжку, приголомшений. Він був вкритий потом, страх і смуток його сну ще не розвіялись. Він дивився на палаюче вугілля, бурмочучи ім’я, яке згадав. Джаньсін. Лу Джаньсін. Він згадав цього брата, але, окрім цього, не міг пригадати більш нічого – ні як вони зустрілися, ні як Лу Джаньсін зрештою пішов. Його мозок був як викручена бавовняна тканина, він не міг більше нічого з нього вичавити. А ще ці тіні з його сну. Його армія. Колись у нього була армія, чи не так? Ґу Ман обхопив свою голову, уперше відчувши таке збентеження й досаду. Він сидів приголомшений, коли раптом відчинилися двері до бічної кімнати. Увійшов Лі Вей, тримаючи в руках ліки та закуски. Побачивши, що Ґу Ман сидить і тримається за голову, він здивовано сказав: - Айя, ти прокинувся. Ґу Ман смиренно видав звук згоди. - Якщо ти не спиш, випий ліки, - Лі Вей поставив дерев’яну тацю біля нього. - Поглянь, тут дві чаші: одна від лихоманки, а друга для заспокоєння серця. Пригнічений, Ґу Ман глянув на ці дві миски з густими ліками, але його увагу привернуло маленьке селадонове блюдо біля них. На ньому було два різнокольорових квіткових тістечка; пелюстки з напівпрозорого і гладкого рисового тіста огортали бобову пасту, яку було трохи видно всередині. Лі Вей помітив, як він дивиться на ці два тістечка і усміхнувся: - Це те, що пан наказав мені приготувати для тебе. Твоє тіло було дуже слабким у ці дні, кожен ковток ліків викликав блювоту, але якщо пом’якшити гіркоту квітковим тістечком, то ти все ж міг їх пити. - Пан? - Ґу Ман завмер. - ...Мо Сі? Посмішка Лі Вея зникла. - Нахабник, хіба можна називати його ім’я просто так? Давай, прийми ліки. У Ґу Мана не було сил сперечатися з ним. Крім того, його сон ще не повністю розвіявся, і у нього в голові все ще панував безлад. Тож він слухняно взяв ліки, чашу надзвичайно гірких, чашу надзвичайно пряних, затиснув носа і з булькаючими звуками це все проковтнув. Після цього він витер губи, взяв квіткове тістечко і запхнув собі в рот. Напевно, щоб йому, непритомному, легше було його проковтнути тістечко зробили надзвичайно м’яким, наче сніг. Його можна було не жувати, воно легко тануло в роті. Ґу Ман з’їв одне, облизав губи, підняв голову й запитав: - А що він? Лі Вей не зрозумів: - Хто? - Він не тут? Тільки зараз Лі Вей збагнув; виявляється, Ґу Ман запитував про місцеперебування Мо Сі. Він не міг не знайти це кумедним і смішним, і зауважив: - Який «він»? Називай його «пан» або «Сіхе-Дзюнь». Я стільки разів навчав тебе правилам. Він зробив павзу, а тоді поцікавився: - Чому ти про нього питаєш? У тебе до нього якісь справи? Ґу Ман кивнув і сказав: - Квіткові тістечка, я поділюся з ним половиною. Лі Вей перестав сміятися. - Пан не став би такого їсти. Навіщо тобі віддавати йому половину? - Я... Ґу Ман задумався. З тих пір, як він згадав уві сні ніч повноліття, щоразу, коли він думав про Мо Сі, його серце сповнювалось якимись незрозумілими емоціями. Ґу Ман продовжив: - Я живу в його будинку, я повинен дати це йому. Лі Вей погладив своє підборіддя і зацікавлено пробурмотів: - Дивно, це через ранги у вовчій зграї? Бета-вовк намагається завоювати прихильність альфа? Він ще бурмотів коли почув глибокий, холодний голос позаду: - Що? Альфа? Лі Вей обернувся й побачив Мо Сі, що увійшов до кімнати в повному комплекті чорного костюму для бойових мистецтв. Лі Вей одразу знітився: - Аха, ага-ха, нічого. Мій пан повернувся з двору? Так рано. - Вже майже Новий рік за місячним календарем, там нема чого робити. Мо Сі глянув на Ґу Мана, який усе ще сидів на ліжку. Не дивлячись на Лі Вея, він сказав: - Ти можеш іти, я поговорю з ним наодинці. Різьблені дерев’яні двері відкрилися й зачинилися за Лі Веєм. Мо Сі підійшов до ліжка Ґу Мана, відсунув стілець і сів. Ґу Ман нерішуче відкрив рота, щоб запитати: - Ти... Він ще не закінчив, коли Мо Сі простягнув руку, щоб торкнутися його лоба. Дійсно дивно: дотики, якими цей чоловік обдаровував його раніше, точно не були легкими - його хапали за підборіддя, штовхали об стіни – а зараз був простий дотик до голови. То чому він раптом відчув, що якийсь орган у його грудях сильно затремтів? Він навіть трохи занервував. - Це вже не лихоманка, - Мо Сі не помітив легкого занепокоєння Ґу Мана. Він опустив руку, вираз його обличчя був таким же холодним, як і раніше. - Тоді скажи мені: що нового ти згадав за останні кілька днів? Ґу Ман невпевнено промовив: - Я не... - Краще не бреши мені, - сказав Мо Сі, і Ґу Ман помітив темні кола у нього під очима – очевидно, наслідок довгих безсонних ночей. - За ці кілька днів я майже постійно був поруч з тобою. Ти говорив уві сні, я чув дещо. - ... Мо Сі договорив і відхилив в сторону своє чисте, холодне, безвиразне обличчя, чекаючи відповіді Ґу Мана. Той на мить задумався. - Я не знаю, - сказав він. - Це було щось дуже розрізнене. Мо Сі нічого не сказав. Здавалося, він намагався щось стримати, щось придушити, але він сягнув критичної точки й раптом виявилось, що стримуватись він уже не міг. Він мовчки підвів гострий як ніж погляд, пронизуючи ним серце та легені Ґу Мана, ніби бажаючи зробити розтин грудей цієї людини. Якийсь час він витріщався так на Ґу Мана, у мисливській позі, а тоді зціпив зуби і промовив: - Я чув, як ти назвав його ім’я. Ґу Ман: - ... Наступні слова Мо Сі вимовив так, ніби розчавлював їх своїми зубами, з невимовним почуттям образи й ненависті. Можливо, Ґу Ман помилявся, але йому здалося, що вони віддавали оцетом*. Мо Сі похмуро сказав: - Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можете забути Лу Джаньсіна. Так? *Ну, гадаю усі тут знають, що в кит.романах оцет = ревнощі Авторці є що сказати: Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна. Ґу Манман: Ні, хіба першим, що я згадав, був не фрагмент про тебе? Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна. Ґу Манман: ......Перше, що я згадав, було про тебе, агов!! Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна. Ґу Манман: Дідько! Це мій друг, агов?!! Ти навіть не дозволяєш мені згадувати ще когось??? Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна. Ґу Манман: ..... Гаразд, забудь, основні інстинкти людства мають повторюватися.
Читати
Відгуки
сумно..