Старі друзі не можуть повернутися додому

Після втрати свідомості Ґу Ман був непритомний п’ять днів. Протягом цього часу він смутно відчував, як лежав у кареті, сонячне світло пробивалося крізь завісу, а Мо Сі втомлено спостерігав за ним.

Час від часу він пригадував кілька фрагментарних і хаотичних сцен - якісь були пов’язані з Мо Сі, якісь були сповнені розмитих армійських обличь.

Сміх і жарти, дзвін келихів, плеск вина.

Час від часу в його свідомості миготіли звуки «Генерал Ґу» або тихе зітхання Мо Сі, який називав його «шисьон».

Але в його глибоких снах, наче шматок вати, пливла і ніколи не тонула ця пісня жертовності для прикликання душ.

Наші сини взяли мечі,
Кров пролили, кістьми лягли.
Торік юнак цей був живий,
Учора був він говіркий...

Ці «втрачені кістки», здавалося, ще вчора оточували його, спостерігаючи, як він говорить про світ, слухаючи його пристрасні слова, слухаючи, як він говорить про те, що навіть раби можуть мати амбіції, можуть мати майбутнє.

Ці сповнені захоплення, ентузіазму та віри обличчя... Чому він не міг згадати? Ці імена, які він викарбував у своєму серці, коли читав реєстр рабів, ці імена, на які в людському морі ніхто не зверне уваги - чому він не міг їх згадати?

Він забув усе.

Але неможливо було позбутися сорому, бажання виварити серце досуха.

Я вірність вашу заповіти,
Про доблесть всім я розповім.
Як браві душі будуть вдома,
Мир вже настане всюди знову...

Він не наважувався слухати далі.

Як браві душі будуть вдома.... Але твої люди не можуть повернутися, твої брати не можуть повернутися; усі вони були нічим іншим, як безіменними самотніми душами, дикими, безголовими та скривавленими демонами. Вони не могли знайти дорогу додому.

Його серце так боліло, що він не міг дихати. Ті імена, які він наполегливо запам’ятовував, імена його однополчан, накопичувалися в його грудях. Вони були готові вирвати йому серце, готові довести його до сказу.

Він був схожий на того, хто от-от потоне в морі мертвих душ. Він нітився, задихався.

Не ненавидьте мене.....Я намагався......Я справді...Я справді намагався....

Я вас благаю.

Я молю вас пробачити мене...... Я молю щоб ви переродилися, я б волів, щоб ви могли народитися серед дворянства, бути вільними грати своє життя... Я вас дуже прошу, в майбутньому житті не шукайте таких генералів, як я, щоб служити під їх командуванням......Я марний, дуже наївний, дуже дурний, я насправді повний дурень. Я той, хто змусив вас усіх померти марно, я той, хто був недостатньо сильним, через кого ви всі втратили життя.... Я благаю вас...

Я вас благаю...

Уві сні він схлипував перед горою тіней і раптом побачив чиюсь фігуру.

Хтось високий, відкритий, хтось непокірний і завжди сяючий.

Він обернувся й посміхнувся йому.

Серце Ґу Мана раптом потеплішало, з його горла вирвалось забуте ім’я. Він став навколішки в сновидінні, мимоволі вигукуючи ім’я цього мертвого брата...

- Джаньсін!

Лу Джаньсін посміхнувся; він нічого не сказав, лише один раз моргнув. Потім він розвернувся і зник у стрімкому потоці людей. Ґу Ман хотів піти за ним, хотів обійняти його, хотів багато чого сказати йому.

Але, як і всі інші мертві душі, Лу Джаньсін також зрештою зник. Величезне поле темряви розмивалося. Цієї всеохоплюючої ночі тихо лунала пісня для прикликання душ Чонхва, оплакуючи душі, які ніколи не змогли б повернутися.

Наші сини взяли мечі,
Кров пролили, кістьми лягли.
Торік юнак цей був живий,
Учора був він говіркий...

Ґу Ман, що стояв навколішках, упав і згорнувся у клубок. Його горло переповнювалося хрипкими, розгубленими криками; він гукав своїх друзів, свою армію, відданість та ентузіазм, що в юнацтві переповнювали його.

У тумані хтось тримав його за руку, гладив волосся і тихо зітхав, намагаючись втішити його, стишено промовляючи йому на вухо: «Не плач більше, Ґу Мане, не плач».

Він не знав, хто ця людина, тільки відчував, що її рука дуже тепла і дуже сильна.

Тримати його було все одно, що витягувати себе на берег з моря мертвих душ.

Ґу Ман задихався. Він узявся за цю руку, відчув знайомий запах її шкіри, настільки знайомий, що він міг йому довіряти.

А потім він міцно схопив цю руку, зі смертоносною силою стиснув її пальці в своїх, і закричав:

- Я не можу повернутися, жоден із них не може повернутися.

Через те, ким він народився.

Його люди, його солдати, врешті-решт, ніколи не могли отримати цей рядок...

Як браві душі будуть вдома...

Ніхто з них не може повернутися.

- Тому що я єдиний, хто залишився...

Ґу Ман все ще мимоволі плакав, тримаючись за руку, наче за рятувальний круг, його схлипування було ледве чути:

- Чому ти змусив мене зайти так далеко… чому…… чому…

У тумані та людина міцно тримала його за руку.

Так міцно, так щільно стискаючи його руку.

Ніби цією силою він говорив те, чого не міг сказати словами.

Є ще я.

У тебе все ще є я.

Я все ще поруч з тобою.

Ґу Ман довго перебував в цьому тумані, і лише на п’ятий день він отямився від вологого сну.

Його вії затріпотіли, він повільно відкрив очі... Вони вже повернулися з Безодні Прикликання Душ; церемонія жертвопринесення була завершена.

Він лежав на великому ліжку вкритий товстою ковдрою з лисячого хутра. Крізь тонку кольорову завісу з візерунком хмар він бачив розкішне світло зовні та потріскуючий вогонь всередині.

Це був маєток Сіхе.

Він уже повернувся до маєтку Сіхе.

Ґу Ман підвівся, розкрив руками штори і якийсь час сидів на ліжку, приголомшений. Він був вкритий потом, страх і смуток його сну ще не розвіялись. Він дивився на палаюче вугілля, бурмочучи ім’я, яке згадав.

Джаньсін.

Лу Джаньсін.

Він згадав цього брата, але, окрім цього, не міг пригадати більш нічого – ні як вони зустрілися, ні як Лу Джаньсін зрештою пішов. Його мозок був як викручена бавовняна тканина, він не міг більше нічого з нього вичавити. А ще ці тіні з його сну.

Його армія.

Колись у нього була армія, чи не так?

Ґу Ман обхопив свою голову, уперше відчувши таке збентеження й досаду.

Він сидів приголомшений, коли раптом відчинилися двері до бічної кімнати.

Увійшов Лі Вей, тримаючи в руках ліки та закуски. Побачивши, що Ґу Ман сидить і тримається за голову, він здивовано сказав:

- Айя, ти прокинувся.

Ґу Ман смиренно видав звук згоди.

- Якщо ти не спиш, випий ліки, - Лі Вей поставив дерев’яну тацю біля нього. - Поглянь, тут дві чаші: одна від лихоманки, а друга для заспокоєння серця.

Пригнічений, Ґу Ман глянув на ці дві миски з густими ліками, але його увагу привернуло маленьке селадонове блюдо біля них.

На ньому було два різнокольорових квіткових тістечка; пелюстки з напівпрозорого і гладкого рисового тіста огортали бобову пасту, яку було трохи видно всередині.

Лі Вей помітив, як він дивиться на ці два тістечка і усміхнувся:

- Це те, що пан наказав мені приготувати для тебе. Твоє тіло було дуже слабким у ці дні, кожен ковток ліків викликав блювоту, але якщо пом’якшити гіркоту квітковим тістечком, то ти все ж міг їх пити.

- Пан? - Ґу Ман завмер. - ...Мо Сі?

Посмішка Лі Вея зникла.

- Нахабник, хіба можна називати його ім’я просто так? Давай, прийми ліки.

У Ґу Мана не було сил сперечатися з ним. Крім того, його сон ще не повністю розвіявся, і у нього в голові все ще панував безлад.

Тож він слухняно взяв ліки, чашу надзвичайно гірких, чашу надзвичайно пряних, затиснув носа і з булькаючими звуками це все проковтнув. Після цього він витер губи, взяв квіткове тістечко і запхнув собі в рот.

Напевно, щоб йому, непритомному, легше було його проковтнути тістечко зробили надзвичайно м’яким, наче сніг. Його можна було не жувати, воно легко тануло в роті.

Ґу Ман з’їв одне, облизав губи, підняв голову й запитав:

- А що він?

Лі Вей не зрозумів:

- Хто?

- Він не тут?

Тільки зараз Лі Вей збагнув; виявляється, Ґу Ман запитував про місцеперебування Мо Сі. Він не міг не знайти це кумедним і смішним, і зауважив:

- Який «він»? Називай його «пан» або «Сіхе-Дзюнь». Я стільки разів навчав тебе правилам.

Він зробив павзу, а тоді поцікавився:

- Чому ти про нього питаєш? У тебе до нього якісь справи?

Ґу Ман кивнув і сказав:

- Квіткові тістечка, я поділюся з ним половиною.

Лі Вей перестав сміятися.

- Пан не став би такого їсти. Навіщо тобі віддавати йому половину?

- Я...

Ґу Ман задумався. З тих пір, як він згадав уві сні ніч повноліття, щоразу, коли він думав про Мо Сі, його серце сповнювалось якимись незрозумілими емоціями. Ґу Ман продовжив:

- Я живу в його будинку, я повинен дати це йому.

Лі Вей погладив своє підборіддя і зацікавлено пробурмотів:

- Дивно, це через ранги у вовчій зграї? Бета-вовк намагається завоювати прихильність альфа?

Він ще бурмотів коли почув глибокий, холодний голос позаду:

- Що? Альфа?

Лі Вей обернувся й побачив Мо Сі, що увійшов до кімнати в повному комплекті чорного костюму для бойових мистецтв.

Лі Вей одразу знітився:

- Аха, ага-ха, нічого. Мій пан повернувся з двору? Так рано.

- Вже майже Новий рік за місячним календарем, там нема чого робити.

Мо Сі глянув на Ґу Мана, який усе ще сидів на ліжку. Не дивлячись на Лі Вея, він сказав:

- Ти можеш іти, я поговорю з ним наодинці.

Різьблені дерев’яні двері відкрилися й зачинилися за Лі Веєм.

Мо Сі підійшов до ліжка Ґу Мана, відсунув стілець і сів.

Ґу Ман нерішуче відкрив рота, щоб запитати:

- Ти...

Він ще не закінчив, коли Мо Сі простягнув руку, щоб торкнутися його лоба. Дійсно дивно: дотики, якими цей чоловік обдаровував його раніше, точно не були легкими - його хапали за підборіддя, штовхали об стіни – а зараз був простий дотик до голови. То чому він раптом відчув, що якийсь орган у його грудях сильно затремтів?

Він навіть трохи занервував.

- Це вже не лихоманка, - Мо Сі не помітив легкого занепокоєння Ґу Мана. Він опустив руку, вираз його обличчя був таким же холодним, як і раніше. - Тоді скажи мені: що нового ти згадав за останні кілька днів?

Ґу Ман невпевнено промовив:

- Я не...

- Краще не бреши мені, - сказав Мо Сі, і Ґу Ман помітив темні кола у нього під очима – очевидно, наслідок довгих безсонних ночей. - За ці кілька днів я майже постійно був поруч з тобою. Ти говорив уві сні, я чув дещо.

- ...

Мо Сі договорив і відхилив в сторону своє чисте, холодне, безвиразне обличчя, чекаючи відповіді Ґу Мана.

Той на мить задумався.

- Я не знаю, - сказав він. - Це було щось дуже розрізнене.

Мо Сі нічого не сказав. Здавалося, він намагався щось стримати, щось придушити, але він сягнув критичної точки й раптом виявилось, що стримуватись він уже не міг.

Він мовчки підвів гострий як ніж погляд, пронизуючи ним серце та легені Ґу Мана, ніби бажаючи зробити розтин грудей цієї людини. Якийсь час він витріщався так на Ґу Мана, у мисливській позі, а тоді зціпив зуби і промовив:

- Я чув, як ти назвав його ім’я.

Ґу Ман:

- ...

Наступні слова Мо Сі вимовив так, ніби розчавлював їх своїми зубами, з невимовним почуттям образи й ненависті.

Можливо, Ґу Ман помилявся, але йому здалося, що вони віддавали оцетом*.

Мо Сі похмуро сказав:

- Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можете забути Лу Джаньсіна. Так?

*Ну, гадаю усі тут знають, що в кит.романах оцет = ревнощі

 

 

Авторці є що сказати:

Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна.

Ґу Манман: Ні, хіба першим, що я згадав, був не фрагмент про тебе?

Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна.

Ґу Манман: ......Перше, що я згадав, було про тебе, агов!!

Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна.

Ґу Манман: Дідько! Це мій друг, агов?!! Ти навіть не дозволяєш мені згадувати ще когось???

Сі-мей: Зрештою, ти не можеш забути його, ти не можеш забути Лу Джаньсіна.

Ґу Манман: ..... Гаразд, забудь, основні інстинкти людства мають повторюватися.