Ти знаєш, наскільки ти брудний

Заскочений зненацька, Ґу Ман не зміг втриматися й жалюгідно впав на дно басейну. Він кілька разів ковтнув води, а тоді Мо Сі жорстоко підняв його однією рукою і притиснув до краю басейну.

Мо Сі простягнув руку, щоб забрати стрічку з його голови, але чомусь це викликало глибоку паніку в серці Ґу Мана. Він почав шалено битися, парадний одяг на його тілі був геть промоклий.

Під рукою Мо Сі він виглядав як тварина, що потрапила в пастку, чи як вмираюча риба.

- Ні-ні-ні...

У глибоких закутках його пам’яті колись був хтось, хто, сповнений ненависті, хотів забрати в нього цю річ, але Ґу Ман не міг пригадати, хто. Він не був упевнений, чи це була лише його уява, чи щось, що сталося насправді.

Він просто відчув біль у серці.

Він лише смутно відчував, що ця шовкова стрічка була його... він заслужив її... він жадав її, хотів, але міг лише відводити погляд...

- Віддай її назад.

- Ні! ні!

Двоє справді почали битися в басейні, відображення місяця рухалося на поверхні води. Поспішаючи, Ґу Ман вкусив Мо Сі за руку!

Його ядро було зламано, він не мав духовної енергії, тіло було вкрите шрамами – він був і близько не таким сильним як колись. Він не міг перемогти Мо Сі, який постійно займався самовдосконаленням.

Тепер Ґу Ман-ґеґе більше не мав жодних шансів у боротьбі з Мо-шиді.

Він був на межі і міг вибрати лише таку смішну й безглузду поведінку тварини.

Щоб захистити те, чим був одержимий і що не міг би отримати ні за життя, ні після смерті.

Мо Сі був дуже розлючений. У його серці це було єдине табу, якого Ґу Манові абсолютно не можна було торкатися — він міг витримати те, що Ґу Ман проштрикнув його ножем і зрадив його, але ось ця річ була спадком його батька.

Того, хто загинув від рук броньованих вершників Королівства Ляо, загинув, допомагаючи людям покинути поле бою... це було останнє, що залишилося йому від батька.

Як Ґу Ман посмів торкнутися цього?!

Його серце переповнилося вогнем. Ґу Ман вкусив сильно - тильна сторона його долоні була ушкоджена, текла кров, але Мо Сі не відчував ні найменшого болю. Кров, що текла з рани на руці, ніби поверталася до очей, перетворюючись на почервонілі судини, що перетинали зіниці... Йому було байдуже на це – він безжально вихопив у Ґу Мана стрічку, а потім жорстоко вдарив його!

Звук був дуже чистим і гучним, ляпас важким і жорстоким, ніби цим ударом він хотів повернути сім років ненависті. Після удару рука самого Мо Сі страшенно боліла, кінчики його пальців тремтіли від сильних коливань настрою.

Його очі були дуже люті, а від водяної пари, що здіймалася, їх кутики стали вологими.

Адамове яблуко Мо Сі підстрибнуло, коли він відкрив рот. Спочатку ворушилися лише його губи, а звуку не було. Він заплющив очі і довго оговтувався, щоб спробувати знову.

Його голос був дуже хрипким.

- ...Ґу Ман, - різко сказав він. - Ти знаєш, наскільки ти брудний!?

Обличчя Ґу Мана було повернуто в сторону, його вуха дзвеніли від ляпаса, він не видавав жодного звуку.

Його щока розпухла, губи все ще були вкриті кров’ю Мо Сі, що залишилася після укусу. Насправді він не міг зрозуміти, що говорить Мо Сі.

Він лише смутно відчував біль у своєму серці.

Здавалося, ніби багато років тому він постійно боявся почути цю фразу від людини, що зараз стояла перед ним.

«Ти знаєш, який ти брудний.

Ти знаєш, чим ти є.

Як ти можеш бути гідним?»

Він ніби завжди очікував того, що Мо Сі скаже це йому, не зважаючи на те, що його спогади були вирвані. Він усе ще відчував всередині якийсь інстинктивний захист і біль, який викликали ці слова.

Мо Сі зітхнув, відпустив його й тихо сказав:

- Забирайся. Я більше не хочу тебе бачити.

Стрічка була зірвана, на його обличчі все ще виднілася смішна червона пляма. Ґу Ман ворушив губами, намагаючись щось сказати, але зрештою нічого не вийшло. Він просто якусь мить дивився на Мо Сі червоними очима, побитий і жалюгідний, і виглядав абсолютно виснаженим, коли пішов уздовж краю басейну.

Так, він ніколи не зміг би змагатися з ним...... він ніколи не міг би змагатися ні з ким.

Він рідко чогось хотів, але коли хотів, то отримував саме таку реакцію.

Залишаючи гарячі джерела, Ґу Ман обернувся, щоб поглянути на Мо Сі, який тримав синьо-золоту стрічку. Він смиренно сказав:

- Вибач... вибач. Але..... Але я справді відчув, що ця річ для мене дуже важлива.

Я дійсно...

Мо Сі не озираючись хрипко сказав:

- Забирайся.

Ґу Ман знав, що більше нічого не може сказати. Він закусив закривавлену губу, опустив голову й повільно вийшов із двору.

Коли Лі Вей побачив Ґу Мана в коридорі, то був шокований і втратив дар мови. Справа була не у відсутності у нього досвіду роботи в якості слуги; він справді не мав ніякого уявлення про те, що могло статися з Ґу Маном, який був одягнений у церемоніальний одяг, повністю мокрий, і повільно йшов у холодну зимову ніч.

Як загублена душа.

Як дикий привид.

- Ґу Мане....Гей, Ґу Мане!

Він гукав його, але коли той почув, то лише на мить зупинився, а потім продовжив йти до свого маленького гнізда, де притулився до стіни й опустив голову.

Лі Вей поспішно підійшов і потягнув його:

- Що ти зробив? Чому ти одягнув церемоніальний одяг пана? Чи знаєш ти, наскільки важливий цей одяг? Знаєш...

- Я знаю, - Ґу Ман нарешті відкрив рота. Його мозок був не в порядку; коли йому було боляче, він не міг говорити зв’язних речень, його слова не відповідали його намірам і були сплутані. Він щосили намагався висловитися, але міг витягнути зі своїх вуст лише переривчасті, різкі слова, що виглядали надто смішними, надто дурними.

- ...Я можу...зрозуміти. Я намагався... зрозуміти…

Ніч була дуже холодна. Мокре вбрання прилипало до шкіри, кожен порив вітру морозив до кісток. Він не знав, як довго був босоніж, але коли підняв голову, щоб поглянути на Лі Вея, його губи були білі й тремтіли.

- Я... теж хочу зрозуміти... Я також хочу згадати... - Ґу Ман в агонії схопився за голову. - Але я не можу цього зробити... Я не знаю, що я... я зробив неправильно... завжди неправильно... завжди неправильно... через що... ти ставишся до мене так...

Лі Вей був приголомшений.

Що, що сталося?...

Чому в нього така червона пляма на обличчі, чому на губах кров, чому він говорить таке?..

Лі Вей здригнувся і мимоволі скрикнув:

- Я сказав тобі вимитися - ти ж не ходив митися до гарячих джерел на задньому дворі?!

Ґу Ман не говорив, міцно стиснувши губи.

- Ти збожеволів?! Ти вирішив скупатися там?! Він мізофоб, хіба я не казав тобі? Ти розумієш, хто ти? Розумієш, як...

Здається, Ґу Ман боявся почути ці слова з чиїхось вуст. Він схопив Лі Вея за руку, перебиваючи його. Ґу Ман тремтів, намагаючись утримати обличчя незворушним - наче абсолютно переможений вовк, який намагається відновити свою гідність, лежачи в калюжі крові.

Але його блакитні очі світилися розбитим світлом.

Ґу Ман здригнувся:

- Так... Я знаю. Я брудний. У майбутньому я не буду. Але...

Вираз його обличчя був розгублений, вії тремтіли, він раптом захекався.

Він навіть не знав, чому так засмутився.

Несподівано він сів навпочіпки й згорнувся у жалюгідний маленький комок. За стільки років він досягав успіху, він зазнавав невдачі, він був вірним, він зраджував, але все одно ніщо не могло змінити його низького походження, закарбованого в кістках. Окрім вкритого шрамами тіла та звинувачень від усього світу у нього, як і раніше, нічого не було. Як і раніше, він не міг навіть доторкнутися до стрічки, що належала роду героїв, не отримавши за це найболючішого покарання.

Він зарився в пилюку, опустивши голову так низько, ніби він занурився у щось, про що колись забув.

Ґу Ман видихнув:

- Ви не розумієте.....не розумієте....Я повинен мати....Я повинен...

Лі Вей геть розгубився. Хоча він мав трохи гострий язик і любив пліткувати, його серце завжди було добрим і він не відчував особистої ненависті до Ґу Мана. Тож, побачивши цю змучену, налякану людину, що згорнулась перед ним калачиком і плакала, він не мав уявлення, що сказати.

Відчуваючи такий дискомфорт, він не витримав і спитав у Ґу Мана:

- Що ти повинен мати?

Але Ґу Ман теж не міг цього чітко пояснити.

Що означала ця стрічка, що вона символізувала - він нічого не міг пригадати.

Він розумів, що ця річ належала Мо Сі, але не розумів, чому він відчував такий різкий біль.

- Що мати? - безпорадно сказав Лі Вей. - Усе в маєтку Сіхе належить пану. Навіть я, навіть ти - ми всі належимо йому. Що ми можемо мати?

Зітхнувши, він поплескав Ґу Мана по плечу:

- Вставай, поспіши і зніми цей одяг. Якщо хтось побачить, що ти насмілився одягнути парадний одяг дворянина, я боюся, що весь маєток Сіхе обрушиться на тебе.

Ґу Ман повернувся до свого «гнізда», побудованого зі зламаних меблів. Він не відчував одержимості вбранням, що на ньому було, і, щойно увійшовши, зняв його, одягнув свій єдиний м’ятий бавовняний одяг та повернув церемоніальний Лі Вею.

Лі Вей взяв одяг і хотів іще щось сказати, але, побачивши його вираз обличчя, відчув, що насправді не знав, що говорити, і просто зітхнув та розвернувся, щоб піти. Виходячи, він пробурмотів:

- Слава небесам, що є два комплекти парадного вбрання… інакше були б проблеми…

Коли Ґу Ман присів у маленькій темній халупі, Фаньдов, цей великий чорний пес, прокинувся і попрямував до нього. Ніби відчувши запах його розбитого серця, він схилив свою теплу голову, заскиглив і лизнув його щоку.

Ґу Ман пригорнувся до нього й прошепотів:

- Ти ж не проти, якщо я брудний, правда?

Фаньдов закрутив хвостом і поклав лапи на ногу Ґу Мана.

Ґу Ман в темряві отямився і зрозумів, що цього вечора він відчув «непримирення» і «біль». Але він не знав, чому в нього виникли ці два почуття. Він відчував, що вони його непокоять, наче хвороба; це був такий біль, ніби його шмагали в покарання.

Ґу Ман заплющив очі, погладив Фаньдов по голові і тихо сказав:

- Фаньдов, мене теж не хвилює, брудний ти чи ні.

- Аууу!

- Ми з тобою брати. У нас є їжа, - Ґу Ман потер його маленький ніс, прохолодний і вологий. - Тож якщо буде невеличкий біль, я можу його витримати. Це нічого.

- Ав!

Ґу Ман притиснув руку до грудей, задихаючись:

- Це нічого. Цей маленький біль, я можу це витримати... Я можу це витримати...

Якщо звикнути, то це більше не завдасть болю.

Тримайся, і це мине... мине.

Наступного ранку Мо Сі штовхнув двері своєї спальні та вийшов.

Він уже був одягнений у розкішний парадний одяг. Кожного року мешканці маєтку з нетерпінням чекали цього дня, відчуваючи, що Сіхе-Дзюнь у офіційному вбранні виглядав особливо гарним та енергійним.

Але цього року, коли він увійшов до зали, усі слуги, що чекали на нього, були шоковані.

Сіхе-Дзюнь явно не спав всю ніч, мав жахливий вигляд, у нього навіть були темні круги під очима. Він сів за стіл. Лі Вей уже розставив страви. Як завжди, все було просто: дві тарілки – з гарячим супом та з булочками, горщик рибної каші, кисло-солодка хрустка рибна страва, маринована біла редька, редька в кунжуті, кришталевий тофу та блюдце з різними закусками.

Мо Сі сидів за столом, не торкаючись паличок.

- Мій пане? - запитав Лі Вей.

Мо Сі подивився на вільне місце перед собою і не видав жодного звуку. Через якийсь час він налив ополоником у миску каші й почав мовчки їсти.

На столі капав водяний годинник.

Мо Сі поїв трохи, але, здається, сьогодні у нього був поганий апетит і він перестав їсти. Він підняв голову і глянув на Лі Вея.

- Майже час іти до східної стіни міста, щоб вирушати в дорогу. Ти... - Він замовк і напружився. - Поклич його, нехай іде з церемоніальною групою маєтку Сіхе. Я піду перший.

Лі Вей кивнув, подумавши: схоже, вчора Ґу Ман зробив щось, що розлютило Вас, дуже розлютило. Згідно з початковими планами, у Ґу Мана була роль особистого слуги, аби Мо Сі міг постійно наглядати за ним і контролювати його дії.

Але тепер здавалося, що Мо Сі не турбувався і був не дуже зацікавлений у тому, щоб бачити Ґу Мана, якщо закинув його до церемоніальної групи, щоб той не маячив у нього перед носом.

Він же тільки увійшов до гарячого джерела - як він міг викликати такий сильний гнів?

Лі Вей трохи нервував, але більше не наважувався розмірковувати про це. Він був розумною людиною і дуже чітко розумів, що деякі речі набагато гірше знати, ніж не знати.

Вгамувати цікавість не було найважчою справою у світі.

А зберегти таємницю - було.

Тож Лі Вей тримався думки «я краще буду дурнем», відганяючи подалі свої туманні, химерні підозри. Згідно наказу він пішов на задній двір, щоб витягти Ґу Мана з його «лігва».

Ґу Ман вислухав інструкції і ніяк не відреагував на зміни. Пошкодження розуму мало свої переваги – всього за одну ніч він повністю заспокоївся. Лі Вей сказав йому приєднатися до церемоніальної групи і він зробив це без будь-яких заперечень.

Але Лі Вей не заспокоївся. Він привів Ґу Мана до його групи, дав капітану подальші вказівки, а також горщик із зіллям, неодноразово попередивши:

- Це заспокійливий засіб, призначений майстром-цілителем Дзяном. Гадаю, пан слідкуватиме, щоб він це приймав, але можливо й ні. У будь-якому випадку, вам потрібно про це подбати. Якщо Ґу Ман не питиме, заливайте йому це в горло силою. Це не те, з чим можна гратися.

Капітан кивнув і взяв горщик.

Їхня група вирушила в дорогу.