Фінал

Мо Сі, ми повертаємось додому. 

Цей тихий заклик змусив Мо Сі заснути, а потім прокинутися. 

Хтозна скільки минуло часу, поки він почув шум дощу, а ще невиразний голос, який тихо співав. Через шум дощових крапель він не міг сказати, що саме співав цей голос; лише чув, що пісня була красивою, меланхолійною і вкрай незвичайною, ніби походила з далеких первісних часів Хаосу. 

«Будуть вдома... знову...» 

Єдине, що він міг розчути — ці розмиті фрагменти. 

Його вії затріпотіли і він повільно розплющив очі. 

Його оточував нескінченний холодний туман; з неба накрапав легкий дощ і падав на щоки. Але він не відчував вологи; ці краплі дощу, здавалося, зникали в небуття, щойно торкалися його шкіри. 

Здавалося, тут все мерехтіло і колихалося; він прийшов до тями. 

Це був світ, куди потрапляють після смерті? 

Незабаром він виявив, що лежить в маленькому пошарпаному човні. 

Поряд хтось сидів і дивився на далекий очерет, підперши щоку рукою. 

Мо Сі підвівся, щойно впізнав його обличчя. Усе, що він відчував — це приплив крові... 

Почувши його голос, Ґу Ман з посмішкою обернувся. 

На мить Мо Сі відчув лише, ніби його сильно вдарили; від болю в грудях в очах запекло. Буря емоцій підступила йому до горла, але він не міг вимовити жодного слова. 

Він усівся в цьому маленькому човні і хотів був озирнутися навколо, але його очі відмовилися бодай на мить відірватись від обличчя Ґу Мана. Можливо відчувши його наростаючі емоції, Ґу Ман піднявся з носа човна, підійшов, сів біля нього і взяв його руки у свої. 

Серце Мо Сі затремтіло; він опустив вії, і Ґу Ман обійняв його.  

Все минулося. Ти пережив багато страждань, перетерпів чимало нежданих тортур. 

Тепер усе позаду. 

Мо Сі теж міцно обійняв його; над річкою стелився туман і нічого не було видно. Тільки людина перед ним була реальною; він міг торкнутися його, міг бути поруч з ним. 

Мо Сі видихнув: 

Ґу Ман відпустив його, поплескав по плечу і скривився: 

Він не закінчив, але Мо Сі зрозумів, що він мав на увазі. 

З них двох один загинув у басейні крові, інший вибрав померти разом із серцем демона-звіра. Зрештою вони двоє зустрілися на тому світі й возз’єдналися на цій тихій глибокій річці душ. 

Мо Сі поволі відійшов від початкового шоку та сильних емоцій, подивився в блакитні очі Ґу Мана, і його серце поступово сповнилось горем і смутком. 

Так, вони обидва вже були мертві. 

Але Ґу Ман все ще міг переродитися, а він... Він опустив погляд, приховуючи відблиск цієї таємниці. 

Тоді як він, зрештою, як сказав йому божественний дух Каменю Вороття, назавжди вийшов із циклу реінкарнацій і ніколи не зможе переродитися. Але він не хотів, щоб Ґу Ман знав цей секрет; все, що залишилося від його та Ґу Манового життя - цей фінальний відрізок. Небеса змилостивились і дали їм побачити одне одного знову; він не хотів, щоб цей час минув у скорботі. 

Тим паче, що саме Ґу Ман увесь час приховував свої таємниці, оберігаючи його спокій. 

Цього разу... Мо Сі подумав, що настала його черга заспокоювати і оберігати. 

Він хотів, щоб Ґу Ман без проблем перейшов у наступне, безтурботне і легке життя. 

Мо Сі слабко посміхнувся, і низьким та трохи хриплим голосом сказав: 

Річкова вода легенько хлюпала під носом човна. 

Ґу Ман усміхнувся і торкнувся його щоки:  

Він замовк, його блакитні очі сповнились вологим блиском, голос пом’якшав; зрештою він торкнувся своїм лобом лоба Мо Сі. 

Більше ніхто з них не заговорив. Над рікою душ продовжувало мжити, і їх постаті ніби огортало легке сяйво. На тому човні, що йшов до пристанища мертвих душ, ці двоє, що кохали одне одного половину свого життя, але ніколи не могли бути один з одним, нарешті взялися за руки, і промовляли зізнання, не турбуючись ні про що інше. 

Розмова багаторічної давнини знову відтворювалась дорогою до того світу. Мо Сі засміявся, і його голос сповнила гірка волога. 

Цього разу Мо Сі нічого не сказав. Він знав, що у нього не буде наступного життя, але подивився в ясні блакитні очі Ґу Мана і, попри нестямний біль у серці, його погляд був сповнений надзвичайної ніжності і любові. 

Через довгий час, дивлячись Ґу Ману в очі і лагідно посміхаючись, він трохи гнусаво промовив: 

Вибач, я майже ніколи тобі не брехав. 

Але цього разу я мушу сказати тобі неправду. 

Ґу Мане, бажаю тобі тільки всього найкращого. 

Човен продовжив рух вперед. Навколо курився густий туман, що ніби сочився легким світлом. Раптом вони почули з його глибин вигуки. Мо Сі був трохи приголомшений. 

Але Ґу Ман сказав: 

Мо Сі обернувся і побачив інші човни, що виднілися в туманному мареві. Якщо придивитись, вони насправді заповнили всю поверхню річки душ, широку й безмежну, створюючи величну картину. І в кожному човні сидів воїн Чонхва в старих обладунках – таких, які носили, коли Ґу Ман був командиром. 

Поступово він став знаходити ці обличчя дуже знайомими. Заплямовані кров’ю, деякі з них були дуже молоді, майже юні. Вони дивилися в напрямку, звідки прибули, і їх очі променились урочистістю. 

Після цього Мо Сі почув гуркіт барабанів, що долинав із туману, почув тихий спів пісні душ Чонхва, що лунав над гладдю ріки душ. Десятки тисяч голосів сходилися в єдине море, що покривало всю річку, до глибин гущавин очерету, тихою прощальною піснею душ. 

Наші сини взяли мечі, 

Кров пролили, кістьми лягли. 

Торік юнак цей був живий, 

Учора був він говіркий... 

Я вірність вашу заповім, 

Про доблесть всім я розповім. 

Як браві душі будуть вдома, 

Мир вже настане всюди знову. 

Щойно Мо Сі впізнав цю знайому пісню, він вже не міг стримати сліз. Але як тільки вони падали під вітер, то зникали без сліду, як і дощ на човні. 

Він говорив, а по обличчю тихо текли сльози. 

Він недбало витер їх. 

Вимушено посміхнувшись, він сказав: 

В його житті було багато страждань; його родичі пішли, друзі пішли. 

Зрештою, він зміг возз’єднатися з їх привидами лише на шляху на той світ. 

Ті товариші й брати в холодному тумані, ті привиди героїчних душ, що полягли в бою на горі Фенмін, співали Пісню Прикликання душ Чонхва, що сповнювала цю холодну, широку, безлюдну гладь річки урочистістю. 

Мо Сі простягнув руку і обійняв Ґу Мана. 

Він подивився на багряне небо і тихо сказав: 

Дощ поступово припинився; Слабке золотаве сонячне світло пробивалося крізь важкі хмари, розвіюючи холод ріки душ. Мо Сі пробурмотів: 

Він заплющив очі і важко ковтнув. 

Виявляється, коли тримаєш в серці таку важку таємницю, заспокоюєш когось, супроводжуєш когось, сподіваєшся, що цей хтось буде щасливий у незнанні, почуваєшся ось так. 

Він переживав це лиш короткий проміжок часу, і вже відчував, ніби йому вирізали серце. 

А Ґу Ман жив так мало не десять років. Більше трьох тисяч днів і ночей. 

Він лиш відчув нестерпний біль у серці; він опустив голову і став цілувати Ґу Мана в лоб, знову і знову. Вони більше нічого не говорили, а, можливо, їм більше нічого і не потрібно було говорити. Поки вони могли залишатися один з одним, міцно тримаючи одне одного за руки - цього було більш ніж достатньо. 

Вони ніколи не хотіли надто багато. 

Так вони двоє і сиділи поряд у цій своїй подорожі, коли раптом побачили чиюсь постать, що стояла в човні з закладеними за спину руками. Від шоку серце Мо Сі почало калатати, з губ зірвалося: 

Те, що явилося в тумані жовтої річки, насправді було фантомом Мо Цінчи. 

Мо Сі нарешті побачив, як це було, коли Мо Цінчи покидав світ людей багато років тому. Мо Цінчи був таким же доблесним і лагідним, як і в його пам’яті; подібно матері Ґу Мана, він дивився туди, звідки прибув. І, хоч він виглядав дуже тихим і спокійним, на обличчі все ж була помітна тінь хвилювання, коли він думав про свого сина в світі живих, його маленького вогнекулю... 

Але він знав, що тіло духовного звіра, яке він залишив, захистить його маленького Мо Сі. 

Мо Сі ледь стримував ридання, коли кликав його. Тоді давно семирічний вогнекуля так і не побачив повернення свого батька додому, але тепер, нарешті, він мав можливість побачити його знову. 

Можливо, за збігом обставин чи з якоїсь іншої причини, але привид Мо Цінчи справді подивився туди, де зараз був човен Мо Сі, і крізь час легко посміхнувся йому. 

Мо Сі приголомшено прикипів до нього поглядом. 

Можливо, в той час, коли Мо Цінчи дістався на човні цього місця, він уже бачив холодний туман світу мертвих, і він знав, що прибуваючи сюди, померлі можуть бачити постаті тих, з ким вони були пов’язані за життя, тож він просто... він просто... 

Човен рушив вперед і раптом проминув водоспад на річці душ. 

Усе вмить затихло. 

Мо Сі перехопило подих; в ревучому потоці води ілюзія Мо Цінчи зникла. 

Після водоспаду світ змінився. Холодний туман зник і видіння закінчилося. Ґу Ман втішав Мо Сі, але раптом побачив щось краєм ока й одразу ж напружився. 

Мо Сі відчув це і вийшов зі свого смутку, щоб подивитися. 

Ґу Ман пробурмотів: 

Вони побачили вкритий травою пліт, за яким починалася брудна стежина, що тягнулася до перехрестя. Дорога була заповнена мертвими душами; ще трохи далі під низьким небом височіло місто мертвих. 

Човен м’яко вдарився об берег; його життєвий шлях добігав кінця. 

Все закінчилось. 

Озирнутись на своє життя – це ніби дивитися на річку душ за ними; річка того світу текла на схід, і мертві були подібні її водам - ніколи не поверталися. 

Він міцно стиснув руку Ґу Мана, погладив знайому долоню, ковтаючи свою останню таємницю. 

Вони вийшли на берег. 

На відміну від інших проходів, біля берега, де зупинився їх маленький човен, сидів чоловік у бамбуковому капелюсі. Коли вони підійшли, цей чоловік встав. 

Вони були думали, що він просто втомився долати шлях до царства мертвих і присів трохи відпочити, тому не звернули на нього особливої уваги. Але коли вони рушили далі, той чоловік раптом попросив їх зупинитися. 

Ґу Ман обернувся.  

Чоловік зітхнув: 

Чоловік не відповів одразу. Після павзи він розкрив під підозрілими поглядами Мо Сі та Ґу Мана свою долоню, і вони побачили, що на ній лежить чорний, як смола, Камінь Вороття. 

Однак на відміну від попереднього цей камінь випромінював яскраве біле сяйво, ніби в ньому містилась справжня божественна сила, здатна перевернути все. 

Мо Сі звів очі і уважно подивитися на нього. Під бамбуковим капелюхом було видно частину обличчя чоловіка, і через довгий час Мо Сі раптом затремтів. 

Той божественний дух, який ні про що не піклувався і змушував людей приймати рішення!! 

Ця форма божественного духу слабко посміхнулася, його одяг розвівався під вітерцем того світу. Він сказав: 

Ґу Ман примружив очі. Він завжди був кмітливим:  

Він подивився на бога, його серце калатало. 

Раптом він збагнув, що вони з Ґу Маном якось відрізнялися від інших душ — і він, і Ґу Ман, були... не такими, як решта тих, що йшли дорогою до царства мертвих. 

Ці душі вже перебували в первісному стані, тоді як вони з Ґу Маном все ще були з плоті і крові. Це було тому, що... 

В його очах раптом спалахнув вогник надії, його накрило хвилею емоцій; в цей момент божественний дух також підвів очі, і Мо Сі зрозумів, що той усміхається, зупинивши на ньому спокійний, але лагідний погляд. 

Багряні квіти, що росли на землі того світу, легенько гойдалися, створюючи враження, ніби по обидва боки дороги до царства мертвих палає лісова пожежа. 

Дуже урочисто він поклав цей Камінь Вороття, що мерехтів білим сяйвом, в руку Мо Сі. 

Здійнявся вітер, зашуміла трава, хмари світом мертвих прискорили свій плин. 

Божество мовило до приголомшеного Мо Сі: 

Ґу Ман обернувся, щоб поглянути на Мо Сі; їх очі зустрілися. І в тих очах за крайнім здивуванням показалося яскраве світло, що розбивало хмари, і наступна фраза чоловіка в бамбуковому капелюсі розвіяла останнє темне хмаровиння. 

Маленький човен, що пристав до берега річки душ, легенько гойднувся, ніби підштовхуючи Мо Сі говорити. 

—— 

Через місяць. 

Столиця Чонхва. 

Мужон Мендзе, заклавши руки за спину, стояла на білій мармуровій підлозі, оздобленій драконом з сотнями пазурів. Вона дивилася на майстрів у льняному одязі та солом’яному взутті, зайнятих ремонтом напівзруйнованого палацу. 

Після війни минуло більше місяця і протягом цього часу вона контролювала відновлювальні роботи. 

Мужон Мендзе наказала майстрам та заклиначам допомогти містянам відновити їхні будинки. Тільки коли більшість людей у Чонхва вже мали місце для проживання, вона наказала робітникам розпочати ремонт палацу, що зазнав руйнувань. 

Жаровня, яку Мужон Чень колись розмістив у залі, була повністю розбита, тільки маленький золотий звір, що звисав з її краю, все ще тихенько бурмотів: «Вдача Його Величності затьмарює небеса!» «Його Величність благословенний навіки!..» 

Робітники зібрали розбиті шматочки й понесли їх до возу разом з уламками цегли та плитки палацу, щоб вивезти до пустелі. 

«Благословенний навіки..» 

Маленький золотий звір лежав серед купи зламаної деревини та цегли і продовжував повторювати давні лестощі. Зрештою, це була мертва річ, що не відала своєї подальшої долі. 

Однак, коли його кинули до воза, золота фарба облущилась, розкривши чорний метал за нею. Виглядало жалюгідно. 

Мужон Мендзе поглянула на віз і не сказала ні слова. Тільки коли майстри привітали її зі страхом та трепетом, вона лагідно і великодушно посміхнулася. 

Майстри були шоковані. Вони були налякані та здивовані водночас, киваючи їй на знак згоди. 

Мужон Мендзе в чорному вбранні з золотою стрічкою ще якийсь час на самоті дивилася на палац, що будується. Стиль новий і дуже простий - таким було її прохання до них. Звичайно, вона знала, що люди в Чонхва вдячні за її дії. Після завершальної битви не залишилося жодного місця, яке б не потребувало перебудови. Вона не демонструвала привілеїв влади і тому, природно, отримувала суцільні схвалення. 

Вона добре розуміла, що в плані військових заслуг найбільш успішним у протистоянні з Ляо був Дзян Фулі. 

Тому що він був саме тим, хто врешті решт переміг Хва По’аня. 

Мужон Мендзе не була свідком заключної битви між ними, однак чула від рядових солдатів, які усе бачили на власні очі, що після втрати сили Кривавого демона-звіра для боротьби проти Дзяна Фулі Хва По’ань все ще мав дев’ятиокий ґуцінь. Тоді Хва По’ань використав вісім очей і всі вони були знешкоджені Дзяном Фулі. Однак останнього ока він не відкрив. 

Хтось думав, що око повинно містити якусь шокуюче жорстоку техніку, яку він не використовуватиме без крайньої необхідності. 

Однак, навіть коли Хва По’ань зазнав поразки від Дзяна Фулі, останнє око дев’ятиокого ґуціня так і залишилось заплющеним. 

Ніхто так і не дізнався, що було в ньому приховано - Хва По’ань не дозволив цьому показатися перед ким-небудь. Це скидалося на насінину, заховану глибоко в його серці, яка ніколи не проростала. 

Однак всі відповіді були дуже різними. 

Мужон Мендзе вважала, що Дзян Фулі має знати відповідь на це питання, однак ніхто тієї відповіді не міг від нього отримати. 

Після битви Дзян Фулі взяв Су Южов і покинув Чонхва. Він сказав, що ніколи не знав, хто він, і відчував, що все, що він робив раніше, окрім створення статків, було безглуздо. Тепер він нарешті зробив щось, що не було пов’язане лише з грошима. 

Щось, що зробив саме Дзян Фулі, не Чен Тан і не лялька. 

Можливо, саме через цю зустріч у нього виникло бажання відправитись у мандри світом, маючи вже спогади Чень Тана. Цього разу Су Южов не запечатала його серце та пам’ять. Можливо, завдяки тривалій подорожі він зможе зрозуміти, чого він хотів би у цьому житті як Дзян Фулі. 

Окрім Дзяна Фулі, була ще одна людина, чия популярність після битви зросла. Це був Ваншу-Дзюнь Мужон Лянь. 

Однак Мужон Мендзе знала, що через тривале споживання «Життя, як сон» Мужон Лянь давно вже був невиліковно хворий і довго не протягне. Він завжди все робив лиш для власного задоволення і, отримавши визнання світу, він, здавалося, задовольнив одне зі своїх бажань і уже невимовно втомився від столичних справ. Днем раніше, коли вона поїхала до маєтку Ваншу побачитись з ним, він пив наодинці з місяцем під цвітом павловнії. На подвір’ї пурхали створені ним ілюзорні метелики, а на кам’яному столі лежала його священна зброя, хуцінь. 

Мужон Лянь нарешті примирив різні частини себе: він знайшов в собі місце і для мистецтва ілюзій, яке він любив, і для музичного мистецтва, якому колись противився. 

Мужон Лянь, продовжуючи курити свою люльку, байдуже сказав: 

Мужон Мендзе на мить задумалась, а толі посміхнулась:  

Мужон Лянь задумливо подивився на неї. Його водянисті персикові очі, здавалося, бачили її думки наскрізь. Проте посмішка з обличчя Мендзе не зникла; вона продовжувала спокійно на нього дивитись. 

Мужон Мендзе посміхнулася і дипломатично сказала: 

Мужон Лянь теж не взявся одразу спростовувати сказане нею. Він продовжував курити свою люльку. Через деякий час він повільно видихнув дим в сторону обличчя Мужон Мендзе: 

Мужон Мендзе посміхнулася:  

Мужон Лянь також посміхнувся їй:  

Якийсь час на подвір’ї ніхто не говорив. Ілюзорний метелик підлетів до Мужон Мендзе і сів їй на плече. Мендзе глянула на нього і м’яко сказала: 

Несподівано Мужон Мендзе не стала заперечувати доцільність такої ідеї. 

Вона сказала: 

Коли вона пішла, Мужон Лянь не встав, щоб проводити її. Але коли вона мала вже от-от зникнути за рогом, він раптом вибив попіл із люльки і спокійно сказав: 

Мужон Мендзе раптом зупинилася. 

Мужон Мендзе не обернулася і не відповіла. 

Вона незліченну кількість разів змінилася в обличчі. Вона хотіла запитати, коли ти дізнався мій секрет? Вона також хотіла запитати, якщо ти знав, чому не сказав цього раніше?…  Але всі ці думки що заполонили її розум, були розбиті тим фактом, що Мужон Лянь легко відступився. 

Так, для неї найважливішим було те, що Мужон Лянь покидав гру. 

Їй не потрібно було питати ні про що інше. 

Тому врешті-решт вона просто тихо сказала: 

Потому вона розвернулася і пішла. 

Окрім Дзяна Фулі і Мужон Ляня в Чонхва більше не було нікого, хто мав би більший авторитет, ніж вона. 

Проте майже всі солдати відмовлялись здаватися, вважаючи, що їхній генерал Мо був надто могутнім - як він міг загинути в такому бою? Заклиначі Північної Прикордонної Армії на чолі з Юе Ченьціном кілька разів обшукували річку, але тіл Мо Сі та Ґу Мана так і не знайшли. 

Тіла зникли, і дуже ймовірно, вже перетворилися на пил. Але солдати не хотіли так думати і більш охоче вірили, що генерал Мо і генерал Ґу з Північної Прикордонної Армії насправді не втратили свої життя – такий промінь надії вони зберігали в своїх серцях. 

На третій день хтось нарешті виловив щось із річки. Це був сувій-літопис, створений із батога Шуайжань. 

На сувої нічого не було написано, але цього було достатньо, щоб схвилювати Північну Прикордонну Армію. 

Вони стали ще більш переконані в тому, що Мо Сі мав бути живим, інакше як Шуайжань міг випромінювати сяйво? 

У той час Мужон Мендзе переглядала в палаці документи. Поряд з нею все ще була служниця Юе Нян, але в її очах було якесь вагання та страх, коли вона дивилася на свою господиню. 

Інші не відали, але вона дуже добре знала, що нещодавно Мужон Мендзе отримала від свого хорошого друга Джов Хе пропозицію зустрітись і випити у винній лавці. Хоча Джов Хе раніше був людиною Імператора, він вже довгий час потай захоплювався Мендзе. Тепер, коли Мо Сі помер, він відчув, що нарешті має шанс. Вечірня зустріч була скоріш розвідуванням ґрунту, а не побаченням. 

Юе Нян тоді не очікувала, що Мужон Мендзе погодиться. 

Але ще більше вона не очікувала випадково побачити, як Мендзе за вечерею без жодних вагань підкине темно-червону пігулку в чашку Джов Хе. 

Це була смертельна отрута. В наступні два місяці по її прийомі не буде жодних тривожних ознак, а тоді людина раптово помре. 

Відтоді, як Юе Нян побачила вчинок Мендзе, її думки були в безладі. Вона такого й уявити не могла. Джов Хе був для Мендзе настільки близьким другом і стільки для неї зробив - навіть якщо вона не любила його, навіщо їй було таємно його труїти? Чи була це та сама принцеса, яку вона знала? 

Охоплена страхом, вона раптом почула, як її кличе Мендзе. Юе Нян ніби отямилась і в паніці відгукнулась: 

Мендзе задумливо дивилася на неї, дивилася аж поки її ноги злегка підкосилися, а тоді посміхнулась і сказала: 

Юе Нян кивнула і Мендзе з посмішкою проводила її поглядом. 

Тільки коли постать Юе Нян зникла з поля зору, її обличчя повільно спохмурніло. Вона зітхнула й пробурмотіла:  

Вона залишилася в палаці одна. 

Мендзе потягнулася до свого мішечка цяньквень і вийняла з нього вишуканий літопис-сувій. Цей нефритовий сувій зробив для Мужон Ченя Дзян Єсюе, коли був ще живий; він був першокласним майстром з блискучими вміннями. Навіть найдосвідченіші майстри артефактів з першого погляду не змогли б визначити, що цей нефритовий сувій був підробкою. Мендзе простягнула свої пальці з акуратно підстриженими нігтями без оздоби кіновар’ю і потерла золоту пряжку з одного боку сувою. 

Вона знала, які секрети містилися в цьому фальшивому сувої. 

Мужон Чень збирав багато пов’язаної з Мо Сі інформації. Уся вона була зібрана зі справжніх сувоїв і тому було важко відрізнити справжній від підробки. Вона була готова. Вона знала, що Мо Сі використав Камінь Вороття, щоб повернутися в минуле і цілком імовірно, що він знав про усі брудні речі, які вона коли-небудь робила. 

Ні, ніяких ймовірно – він точно знав усе. 

Саме тому він використав свою священну зброю Шуайжань, щоб залишити сувій, який, скоріш за все, мав відкрити світові, що руки Мужон Мендзе не були чистими. 

Він, мабуть, зненавидів її за те, що вона використовувала його вдячність, за те, що плела інтриги проти нього, і тому навіть по смерті бажав розповісти всім... 

Він міг навіть... 

У Мужон Мендзе раптом виникла ще більш жахлива здогадка. 

По тілу пробіг холодок і вона затремтіла. 

... А що, якщо Мо Сі не помер? 

Від цієї думки її спина вкрилася холодним потом. Їй навіть здалося, що постать цього чоловіка снувала в тіні зали палацу і у будь-який момент могла вийти з темряви на світло, поглянути на неї зверху вниз і сказати: 

Вона раптом здригнулася, схопилася на ноги і перекинула перед собою стіл. 

Вона вибігла з зали, залишивши моторошно холодну кімнату позаду. Це було дійсно дивно. Коли вона плела інтриги проти Мужон Ченя, Мужон Ляня та Джов Хе, у неї не виникало такого почуття страху. Тільки у випадку з Мо Сі та Ґу Маном. 

У її жорсткому, холодному серці була ненависть до себе. І ця ненависть породила її страх. 

Вона знала, що з усіх її шахових фігур лише ці двоє були щирими, беззаперечно відданими генералами,... І зрештою її руки були заплямовані такою чистою кров’ю. 

Це була її брудна пляма. Вона бачила її щоразу як зверталась до свого сумління. 

І вона ніколи не зможе її змити. 

Раптом хтось тихо покликав її. 

Мендзе рвучко підняла голову і побачила, що це повернулася Юе Нян. Вона стояла унизу сходів і дивилася на неї сповненими страху очима. Вкрай бліде обличчя Мендзе ще більш налякало Юе Нян. 

З тремтінням, вона подолала останні кілька сходів і подала вкриту парчею коробку: 

Мендзе опанувала себе, придушила свій страх, гнів і провину. 

Вона взяла сувій, що залишив Мо Сі, на мить заплющила очі, а тоді повернулася до зали сама. 

Величезне холодне приміщення було порожнім, вона тут була одна. Вона замкнулася всередині, а тоді з нетерпінням подивилася на сувій без жодного запису. 

У неї було дуже яскраве передчуття. 

Цей сувій він залишив для неї. 

Як і можна було очікувати, коли вона власними руками розкрила його, то побачила, як на від початку порожній сторінці справді став проявлятися золотий напис – це був елегантний почерк Мо Сі. 

Вона затремтіла від злості. Як і можна було очікувати... Як вона і очікувала! 

Вона знала, що Мо Сі обов’язково змусить її заплатити за все, до останньої дрібниці, він не відпустить її... 

Але вже наступної миті... 

Юе Ченьцін залишився в столиці, але передав креслення механізмів Мужона Чуї Дзяну Фулі в надії, що той зможе запечатати їх у місці, куди звичайні люди не зможуть легко дістатись. 

Зрештою, Дзян Фулі запечатав креслення Мужона Чуї під божественним деревом хайтан на острові Чень Тана. Божественне дерево вже мало слабку духовну свідомість, і вважалося, що воно має здатність розрізняти добро і зло, тому найбільш надійним виходом було дозволити йому мовчки охороняти останні бажання свого попередника. 

Через десятки, сотні чи, можливо, тисячі років, імовірно, в світі смертних з’явиться інший великий майстер артефактів, добросердечний як і Мужон Чуї, здатний продовжити його милосердну справу*. 

*Маленький привіт усім, хто вже читав Ерху 

У цих людей були високі ідеали. Мужон Лянь же був і близько не таким. 

Він був звичайною людиною з безліччю недоліків. Він не був героєм, тому не надто задумувався про високі речі. Зараз він просто хотів побудувати власну академію, прийняти учнів, щоб навчити їх шести чеснот і шести мистецтв, а також шести вчень*. Він не знав, чи закінчить він в майбутньому як Чень Тан чи Хва По’ань. Було багато речей, у яких він не міг бути впевненим, але одне знав точно: він уже визначив першу доктрину академії - кого б він не прийняв, він навчатиме їх відповідно їхнім талантам. 

*Шість чеснот: мудрість, мужність, людяність, справедливість, стриманість і вірність; шість мистецтв: етикет, письмо, арифметика, музика, стрільба з лука, керування колісницею. «Шість учень» - трактат про цивільну і військову стратегію. 

… Як голова Академії він ніколи не допустить, щоб тих, хто віддає перевагу технікам ілюзії, змушували займатися музикою. 

Буде добре, якщо вони самостійно прийматимуть рішення. 

Мужон Лянь задоволено зітхнув, витрусив попіл із люльки, двічі кашлянув і повернувся додому. 

Проходячи галасливою вулицею, він побачив старого, який продавав булочки. Вони були коричневі та хрусткі, як знамениті булочки у Північному регіоні. Мужон Лянь поглянув на них й зупинився. 

Мужон Лянь раптом задумався, якийсь час повагався, а тоді сказав: 

Старий, звичайно, був радий, дістав два золотистих і хрустких булочки і простягнув їх Мужон Ляню. 

Але Мужон Лянь не пішов. Він ще якийсь час постояв, роздумуючи, і зрештою неохоче сказав:  

Старий:  

З трьома кунжутними булочками, що парували, Мужон Лянь продовжив нібито безтурботно простувати додому. Подумки він сказав собі, що купив випічку просто тому, що це було зручно, і ні про кого при цьому не думав. 

Він взагалі нікого не вважав своєю родиною. 

Але попри це, хоча Мужон Лянь їх і недолюблював, у його резиденції насправді таємно жили двоє. Вони прийшли відвідати його на третій день після того, як він прибув до Ліньї, чим добряче його налякали. 

Якби давні друзі зі столиці знали, що ці двоє все ще живі, то… Хм… 

Мужон Лянь подумки усміхнувся. 

Хтозна що в них була б за реакція. 

Він неспішно крокував і незабаром був удома. Штовхнувши двері і зайшовши до помешкання, він побачив людину, що пересувала стілець і розвішувала на подвір’ї різнокольорові ліхтарики. 

Ця людина була одягнена в синій з білим одяг, довге волосся було зібране ззаду. Він усміхався; його шкіра була здорового пшеничного кольору, риси його обличчя були красивими й милими. 

Почувши шум, він опустив свої довгі вії й подивився на Мужон Ляня крізь ліхтарик, що колихався. 

Його чорні очі були яскраві й сяючі, як ясне зоряне небо. 

Мужон Лянь якусь мить дивився на нього. Нарешті він не міг більше терпіти і скрипнув зубами:  

Людиною, яка розвішувала ліхтарі у на подвір’ї, був не хто інший, як Ґу Ман, якого всі вважали мертвим. 

Не встиг Ґу Ман відповісти, як у дворі показалася ще одна людина. Це був красивий і високий чоловік з білою, як лід, шкірою. Він також був одягнений як звичайна людина. Хто ще це міг бути, як не Мо Сі, чия участь була невідома? 

Мо Сі тримав у руці щойно зроблений ліхтар і передав його Ґу Ману. 

Ґу Ман з посмішкою став на стілець і нахилився, щоб взяти його:  

Мужон Лянь розсердився ще дужче. 

Ґу Ман сміявся, швидко тікаючи подвір’ям. 

Мо Сі стояв де й був і, усміхаючись, безмовно дивився на цих двох. 

Їх другий шанс на життя... був приблизно таким. 

Коли він вирішив загинути разом із Кривавим демоном-звіром, то був готовий до вічного прокляття. Божественний дух Каменю Вороття сказав йому, що якщо він вирішить пожертвувати собою, його душа буде розвіяна й ніколи не потрапить в цикл реінкарнацій. 

Тому він не сподівався, що подорож жовтою річкою завершиться шансом повернутись до життя. 

І цей бог, що вводив людей в оману, говорив про щось і з Ґу Маном. Той виглядав збентеженим, але коли побачив, що Мо Сі розплющив очі, на його обличчі проступили здивування та радість. 

У той момент груди Мо Сі все ще були сповнені глибоким смутком і болем. Коли він раптом побачив Ґу Мана, то подумав, що це був сон під золотим дощем після смерті, що він бачив ілюзію Ґу Мана. Якусь мить він не міг нічого сказати. 

Лише послухавши слова бога, він зрозумів, що бог Каменю Вороття не міг нічого змінити так, як думали інші. 

Божество залишалось божеством. Навіть якщо це був лише відголосок бога, йому було не важко врятувати життя кількох смертних. До того ж в їхніх тілах струмили потужні духовні потоки священного і демонічного звірів. 

Однак для того, щоб Камінь Вороття врятував їх, людина, яка проходила випробування, мала сама себе врятувати. 

Тільки ті, хто з чистим серцем пройшов випробування Каменю Вороття, могли отримати його захист і виплисти на берег. Обернути травми, обернути біль, обернути колись вщент розбите серце, обернути блакитні очі, обернути смерть. 

Це було каяттям і винагородою від бога людині, обраній Каменем Вороття. 

Наприкінці свого шляху до того світу він взяв камінь, залишений йому божеством, і загадав своє бажання. Він відновив здорове тіло Ґу Мана, яке ще не знало впливу демонічної енергії, а також повернув життя Мо Сі та Ґу Мана та відправив їх туди, куди вони хотіли. 

Серед густого туману і гуркітливої луни в світі Каменю Вороття, Мо Сі та Ґу Ман, щойно возз’єднавшись, дивилися один на одного. 

Нарешті, Ґу Ман посміхнувся.  

Все скінчилося. 

Я вже не шпигун, не зрадник і навіть не генерал. 

Нарешті я просто Ґу Ман. Твій Ґу-шисьон, твій Ґу Ман-ґеґе. 

Нарешті мені потрібно лише захищати тебе, лише бути поряд з тобою. 

І місцем, куди б вони хотіли піти, була, звичайно, не столиця. 

Імператорська столиця з давніх давен була гегемоном і повнилась інтригами. Тепер, коли армія Ляо відступила, для Чонхва настав тривалий період миру. Мо Сі залишив у річці нефритовий сувій, в якому повідомив Мендзе, що не має наміру мститися, але завжди пильнуватиме за тим, що відбуватиметься з Чонхва за правління нового монарха. 

Принаймні поки що Мужон Мендзе не давала приводу сумніватись, що не гідна цієї можливості. Вона не була чистою і щирою людиною, але її цілі та цілі Мужон Ченя завжди були різними. 

Мужон Чень хотів бути верховним володарем усіх Дев’яти Провінцій. 

А у Мужон Мендзе завжди було бажання, щоб люди називали його «доброчесним монархом», «мудрим монархом». 

Він готовий був зробити все можливе задля цієї мети і присвятити їй все життя. 

І цього було достатньо. 

Зрештою, вони вибрали Ліньї. 

Ця місцина не була багатою, але вони чули, що Мужон Лянь збирався приїхати сюди і створити Академію, яка приймала б учнів з усього світу. Почувши це, Ґу Ман був у захваті. 

Зрештою, окрім Мо Сі, Мужон Лянь був єдиною людиною, яку він залишив у цьому світі, його кровним родичем. 

Ґу Ман був дуже щасливий, що Мужон Лянь нарешті обрав цей шлях. 

Наразі Мо Сі стояв у дворі, спостерігаючи, як Ґу Ман та Мужон Лянь ганялись один за одним. Навколо бузковим водоспадом струмились квіти павловнії, наповнюючи двір своїм ароматом. 

Зараз їхня ненависть згасла, їхні досягнення залишились далеко. Насправді, будь то він чи Ґу Ман, обом було все одно на звання, надані ним Мужон Мендзе. Нарешті було здійснене їх початкове бажання. 

Нарешті починався мирний період часу, нарешті вони виконали свою давню обіцянку. Вони мали дім. 

Завтра він і Ґу Ман увійдуть до Академії Ліньї, заснованої Мужон Лянєм. Вони з’являться перед юними та незрілими учнями з новими обличчями і іменами. Він навчатиме їх праведному шляху, доброзичливості, використанню заклинань та володінню зброєю. 

Після того, як стихли великі хвилі, все поволі йшло на краще. 

Можливо, через багато років династія паде, і в країні знову настане криза. Але Мо Сі знав, що так само, як сотні років тому був Чень Тан, який вирішив пожертвувати собою і загинути разом з демоном, як зараз були він і Ґу Ман, які кинулися в басейн крові: поки буде темрява завжди буде і світло. Доброта і сила людей – це насіння, яке ніколи не загине і проросте навіть у найтіснішому просторі. 

Історія знала багато лихоліть і чимало періодів процвітання, багато героїв з’являлися нізвідки і потім пропадали в нікуди. Часи плинуть та змінюються і любов та ненависть, кров та кістки минулого перетворяться на кілька слів, сторінку у книзі. 

Люди були занадто незначними. Не так багато зусиль і самопожертв можна було б пам’ятати вічно, але, принаймні, сонце поверталось і осяювало світ, розвіюючи довгу темряву ночі. 

Мир у світі. Це, мабуть, була найкраща нагорода для всіх безіменних героїв. 

У невеличкому дворі Мужон Лянь гнався за Ґу Маном, а той засміявся і гукнув: 

*Молодший брат  

Мо Сі опустив голову і посміхнувся. Його густі чорні вії скидалися на два маленькі віяла. Він зрушив з місця:  

Цього року квіти в людському світі знову красиво цвіли. 

Країна Ляо зазнала поразки, а рештки армії здалися. Її територія, яку колись загарбали у Чонхва, була повернута як окремий край. Пізніше темне демонічне мистецтво було запечатане, темну, заплямовану кров’ю магічну зброю вже не можливо було легко загартовувати, а темним технікам неможливо було легко навчити. 

Мо Сі знав, що це не триватиме вічно, але принаймні настав мир, вартий жертв героїв цієї епохи. 

Чорний пес, якого Мужон Лянь привіз зі столиці, почув гомін на маленькому подвір’ї, схвильовано загавкав і, виляючи хвостом, кинувся стрибати навколо трьох людей. В Ліньї, місті, яке ще не знало процвітання, дим здіймався з труби кожного дому. Під призахідним сонцем навколо панував спокій. 

Мужон Лянь сердито сказав:  

Ґу Ман стрибнув і, сміючись, схопив Мужон Ляня за шию. 

Фаньдов став ще більше схвильований, почувши це. Він поклав лапи на коліно Мужон Ляня й дивився на нього, висолопивши язика. 

З подвір’я почувся вибух сміху. У них нарешті був дім, сім’я та місце, куди повертатись. Вони могли стояти на сторожі цього важко здобутого миру, спостерігаючи, як навесні цвітуть квіти, а взимку падає сніг. 

Багато наступних років будуть такими, як сьогоднішній день. 

На північ і південь від річки Яндзи не було війни, і рибальські човни та каравани торговців могли спокійно повертатися додому.