Угода минулого

Відділити душу, створити ключ.

Це скидалося на кошмар, на маяння в пеклі.

Мо Сі навіть не пам’ятав, як він робив кожен крок.

Він ніби вже був мертвий.

Він наче бачив свою душу, яка плинула до верхівки намету, дивлячись вниз на двох людей всередині. Він бачив усе, що робив, бачив, як з рани на грудях Ґу Мана текла кров, коли його душа була вилучена, а цей молодий чоловік продовжував йому повторювати:

- Все добре... все добре.

Багато років тому, перед багаттям, його Ґу-шисьон посміхнувся йому і сказав, що сподівається на мир у Дев’яти Провінціях і на справедливе ставлення до кожного. Заради цього він був готовий пройти через вогонь і воду.

Зараз, якщо озирнутись назад, це здавалося схожим на прокляття.

Ключ нарешті сформувався у сапфіровий перстень для великого пальця. Мо Сі тремтячими руками простягнув його Ґу Ману. По цьому він використав усі відомі йому техніки цілительства, щоб залікувати шрами Ґу Мана та прибрати плями крові. Крапля за краплею, наче перлини з розбитого намиста, вниз котилися сльози і змішувалися з кров’ю.

Ґу Ман кашляв. Він мав би знепритомніти від болю від вилучення душі, але він з усіх сил намагався тримати свої ясні очі широко відкритими і, не мигаючи, дивився в обличчя Мо Сі.

Він знав, що втратив дві свої смертні душі. Його останні спогади і здоровий глузд скоро щезнуть. Біль для нього був тим, до чого він давно звик. Це те, що він проживав з моменту, як прибув до країни Ляо в якості шпигуна.

Він міг дивитися на свого Мо-шиді і витерпіти це ще якийсь час. Він знав, що його життя можна було описати як абсолютно позбавлене егоїзму, коли це стосувалося тільки його. Але відносно Мо Сі він завжди був егоїстом. Він віддав всю свою кров, життя і навіть душу миру у світі, якого так прагнув, а усе, що він залишив Мо Сі — це рани і розставання.

Можливо, лише в цей момент він, трьох років раніше, який ось-ось втратить спогади, і Мо Сі трьох років потому, який скоро покине це місце, нарешті змогли відчути щирість і спокій, яких вони прагли все життя.

Мо Сі все ще намагався залікувати шрам на грудях. Ґу Ман взяв його за руку, і на його блідому обличчі з’явився ледь помітний натяк на посмішку. Він сказав:

- Не витрачай енергію… Не хвилюйся, зі мною все буде добре. 
Ти ж знаєш, Мо Сі, я не помру так легко... Думаєш, імператор Ляо ніколи не намагався мене вбити? Чи думаєш, Його Величність не намагався мене вбити?
 Причина, з якої вони мене не вбили, полягала не в тому, що я нібито надто сильно мутував, і вони не знали, що може статися, якщо я помру. Вони давно намагалися, але … кха-кха … їм так і не вдалося. Вони дуже добре знали, що я злився з Кривавим демоном-звіром, і помру тільки коли помре він. 
Поговори трохи зі мною… Я просто хочу поговорити з тобою ще трохи… Добре? Що скажеш?

Мо Сі взяв його закривавлену руку. Через деякий час він видихнув:

- Добре.

Ґу Ман засміявся. Коли він сміявся, у ньому завжди відчувалася якась жвавість і дикість, навіть зараз.

- Про що ти хочеш поговорити?- хрипко сказав Мо Сі.

- Та загалом ні про що...

Ґу Ман подивився на маленьке зоряне небо крізь верхівку намету.

- Я просто… просто хочу вибачитися перед тобою. Мо Сі, я… я… я занадто егоїстичний? Я приховував від тебе чимало правди, тоді як ти… Ти завжди був до мене щирим…

Мо Сі похитав головою.

- Я знаю, що у тебе не було вибору.

Я знаю, як важко тобі було бути шпигуном, балансувати між правдою та брехнею.

Ґу Ман повернув голову і Мо Сі побачив в куточках його очей кришталеві сльози.

- Шиді...

Він простягнув руку і хотів торкнутися обличчя Мо Сі, але йому не стало сил. Тому Мо Сі взяв його за руку, поцілував і підніс її до щоки.

Ґу Ман якийсь час дивився на нього почервонілими очима.

Вони довго нічого не говорили, але розуміли все без слів.

Ґу Ман заплющив очі, по його щоках потекли сльози.

- Я був надто жорстоким до тебе…

Мо Сі перехопило подих.

- У тебе не було вибору, а я… я б із готовністю…
Я знаю, що у тебе є мрії, знаю, про що ти думав... — тихо мовив Мо Сі. – Ти зробив все, що було в твоїх силах… але ми… не можемо іти проти небес...

Ґу Ман нічого не сказав.

Деякий час він тупо дивився на маленьке зоряне небо.

Через деякий час він запитав:

- Але я завжди йшов… проти волі небес…

- Я знаю…

- Ми не перемогли, правда?

Мо Сі був здивований.

- Що?

- Ті брати, які марно загинули на горі Фенмін… вони перемогли? - Ґу Ман нервово подивився на нього вологими очима. – Їх врешті-решт… реабілітували?...

Його голос став ще тихішим.

- Джаньсін, його ім’я… реабілітували?...

Мо Сі зрозумів, що він мав на увазі, але від цього йому не стало легше. Він міцно стиснув його руку, повернув голову, щоб поцілувати її, і кілька разів кивнув.

- Так, ти привів їх додому… Вони ніколи не помилялися, називаючи тебе генералом Ґу, Лу Джаньсін не... - Мо Сі на мить замовк. Надзвичайна печаль охопила його, і якусь мить він не міг нічого сказати. – Він не… не помилився, поклявшись бути тобі братом...

- Ти знаєш про нашу клятву?...

Мо Сі опустив вологі вії й тихо відповів:

- Вибач, я погано до нього ставився.

Ґу Ман раптом усміхнувся. Його посмішка була дуже щирою, окрім того, що виглядав виснаженим і блідим, він мало чим відрізнявся від колишнього себе.

- Та нічого. Знаєш, насправді ти дуже подобався Джаньсіну… я знаю, він тебе не ненавидів, - він зробив павзу. – А Мужон Лянь… як там Мужон Лянь? Губить себе ще більше?

- Ні…

Здавалося, Ґу Ман відчув полегшення.

Нарешті його ясні очі уважно подивилися на Мо Сі і він спитав з певною обережністю і тривогою:

- Мо Сі, ці роки, коли я втратив пам’ять… я завдав тобі багато страждань?

- …

- Я приніс тобі чимало болю, так?

Ці очі були на межі перетворитися на озера чи океани смутку. Мо Сі побачив, як його обличчя, що світилося, потьмяніло, а зірки в очах згасли. Як він міг це допустити?

- Ні, - сказав він.

- Справді?...

- Так, - плачучи, він посміхнувся. Він хотів знову запалити зірки в тих очах. - Правда. Навіть втративши свої дві душі та свої спогади, ти все одно був добрий до мене… ти ніколи не змушував мене страждати… це правда.

- Для мене… ти завжди залишався близькою людиною?

- Завжди.

Можливо, помітивши на обличчі Ґу Мана сумніви, Мо Сі захотілось його втішити і він сказав:

- Ти певною мірою пам’ятав мене… Я залишив тобі на пам’ять сувенір, залишив, щоб ти не забув мене повністю.

І він, ніби на доказ цього, хотів знайти якусь символічну річ, яку міг залишити Ґу Ману.

Але він повернувся з поля бою. Крім Каменю Вороття, який він мав забрати назад, у нього більше нічого не було. Він все ще перебував у розгубленості, коли кінчики його пальців раптом торкнулися чогось м’якого. Він поглянув на це у місячному світлі - і був приголомшений.

Тим, чого він торкнувся, був парчевий мішечок, у якому лежав Камінь Вороття.

Він так поспішав повернутися в минуле, що не роздивився уважніше цю річ, яку дав йому Дзян Фулі. Подивившись на неї зараз, він побачив вишите золотою ниткою хмарне світанкове небо, срібною – звивисті ріки і гори, а дно прикрашала підвіска з червоним агатом.

Це був... це був...

Раптом у пам’яті виринув далекий спогад: це був мішечок, який Ґу Ман так вперто оберігав, коли вони вперше за довгий час зустрілися в саду Лвомей!

Коли Мо Сі в перший раз побачив цю річ, він вкрай розлютився, тому що Ґу Ман тоді тримав її і незворушно сказав йому: «Дехто був добрим до мене».

Він дав мені цей парчевий мішечок.

Мо Сі завмер, його кров похолола. Він раптом збагнув помисли долі і відчув ще більшу печаль, на серце ніби прийшла глупа ніч.

У горлі стало гірко. Він з усіх сил намагався стримати сльози, щоб більше не дозволити собі плакати. Виявилося… виявилося, що людиною, до якої він завжди ревнував і яка подарувала Ґу Ману шовковий мішечок, був він сам.

Людиною, яку Ґу Ман не забув навіть після втрати пам’яті...

Теж був він!

Це завжди був він і лише він…

- Що з тобою?

- ... Ні, нічого, - Мо Сі придушив свій смуток. Обережно, тремтячими пальцями він відв’язав шовковий мішечок від поясу й поклав його на долоню Ґу Мана.

Ґу Ман уважно подивився на нього й усміхнувся.

- Це та символічна річ? З нею я міг пам’ятати тебе навіть втративши всі спогади?

- … Так.

- Тоді я… я також залишу тобі щось.

Ґу Ман пройшовся руками по своєму одягу. Але що міг мати при собі в’язень? Зрештою йому вдалося знайти лише дві дрібні білі мушлі каурі.

Ґу Ман активував свою слабку духовну силу, написав на одній із них своє ім’я і передав її Мо Сі.

- Це тобі. Хай з чим ти зіткнешся, коли повернешся, я буду з тобою.

Потім на іншій мушлі він хотів написати 熄, «Сі» - ім’я Мо Сі, щоб залишити її собі.

Але він вмить згадав, що на нього чекають найсуворіші допити Мужон Ляня, Мужон Ченя і людей Чонхва. Він не міг берегти мушлю з іменем Мо Сі. Тож написав лише 火, «вогонь», без другої частини ієрогліфа, 息.

Він обережно поклав білу мушлю в шовковий мішечок і сказав:

- Цього достатньо, - він посміхнувся. - Я пам’ятатиму тебе.

- …

На цьому моменті всі питання Мо Сі щодо парчевого мішечка були повністю зняті.

І хвилі скорботи остаточно накрили його.

Мо Сі згадав, що до смерті Ґу Мана він якось відкрив мішечок, який той так цінував. Тоді він побачив всередині мушлю.

На ній було написано 火.

У той момент він відчув вузол в серці і не міг не запитати:

- Хто тобі це дав?

Ґу Ман сказав, що не знає.

Пам’ятав лише, що це була дуже важлива для нього людина.

- Мо Сі… - Ґу Ман побачив вираз його обличчя, підняв руку й легенько поплескав його по плечу.

Він знав, що йому залишилося не так багато часу бути при тямі. Він також знав, що час повернення Мо Сі в майбутнє все наближався. Він відчував, як його свідомість поступово стає хаотичною. Він також бачив, що тіло Мо Сі ледь світиться і поступово стає прозорим.

Це було чергове прощання між ними двома. Він, як і раніше, намагався його втішити, підбадьорити героя, який мав повернутися на поле бою. Насправді вони були однакові. В глибині душі вони хотіли лише мати сім’ю і бути разом, їм не потрібні були велика слава чи військові досягнення.

Вони вирішили бути героями не тому, що їм це здавалося захоплюючим, славетним чи якимось величним.

А тому, що вони пережили занадто багато гіркості та розлук і не хотіли, щоб інші відчували такий самий біль. Ось і все.

- Мо Сі, повертайся, - тихо мовив Ґу Ман. Він опустив руку й схопив пальці Мо Сі, які поступово зникали. З останніх сил він їх стиснув.

Йому ніхто не відповів. І коли він подумав, що Мо Сі під дією Каменю Вороття вже повертався в майбутнє та не чув його слів, то раптом виявив, що його плечі тремтять.

Ґу Ман завмер і хрипким голосом промовив:

- Шиді…

Мо Сі не відповів, ніби якийсь важливий життєвий вогонь всередині нього згас.

Його постать мив одну мить стала розгубленою і потьмяніла, нагадуючи того самотнього юнака багато років тому, який щойно вступив до армії. На той час сім’я Мо втратила свою владу, її майбутнє було невизначеним і Мо Сі сидів один, осторонь від говірких солдатів.

Тоді, окрім Ґу Мана, ніхто не волів наближатись до нащадка заплямованої сім’ї Мо.

Ніхто навіть не посміхнувся молодому паничу, який пав.

В цей момент Ґу Ман захотів знову обійняти Мо Сі і сказати йому, що все гаразд, що він усе ще був тут і не збирався йти. Але за мить він зрозумів, що більше не мав права вимовляти ці слова. У майбутньому Мо Сі вже втратив свого Ґу Мана-ґеґе.

Вже ніколи не буде когось, хто стоятиме з ним пліч-о-пліч проти світу, когось, кого він зможе тримати за руку, повертаючись додому.

- Мені дуже шкода…

Мо Сі заплющив очі, а потім похитав головою. Він погано володів словами. Він був незграбним, прямолінійним і часто не міг сказати нічого втішного. Він просто розумів його, поважав його і приймав його.

Зрештою він мовчки взяв маленьку мушлю, яку дав йому Ґу Ман, і поклав її собі за відворот одягу, ближче до серця.

Щоб зберегти.

Зробивши це, він хотів встати, зберігаючи спокій і пряму поставу, як і кожного разу, коли вони розлучалися. Але зараз йому це не вдалося. Він ішов і відчував, ніби йому зламали ребра, розчавили серце, вирвали легені… Від сильного болю він зіщулився і повільно схилився. Зрештою, в цьому минулому, яке він не міг змінити, в цьому фінальному акті, він заплакав.

Його стосунки з Ґу Маном тривали майже двадцять років. Але через різницю між дворянами та рабами, через конфлікт між шпигуном та генералом, через стать, через мораль, через різні інші причини його завжди зневажали, завжди залишали в невіданні і ніколи не давали жодних обіцянок. Зрештою Ґу Ман навіть вирішив пожертвувати собою і не повернувся до нього. Але Мо Сі знав, що Ґу Ман кохав його майже половину свого життя.

Як шпигун Імперії, зберігаючи таємниці, Ґу Ман висушив всю свою кров і поклав своє життя. А все, що залишалося - рештки теплоти, краплинки часу та щирості – все це він віддав Мо Сі.

Почуття Ґу Мана до нього насправді не поступалися прихильності, любові та безкорисливості, які будь-хто інший у світі відчував до свого партнера.

Але його коханий, людина, яку він любив, через свою бутність шпигуном, зрештою, навіть не посмів, не зміг собі дозволити написати його ім’я повністю, навіть потай, щоб залишити при собі.

У парчевому мішечку, що здійснив подорож у часі, була лише мушля каурі з написом «вогонь».

Це був єдиний знак зв’язку між ними.

Крім цього, більше нічого не було.

Вони хотіли сказати один одному щось іще, але в цей момент у Мо Сі раптово запаморочилося в голові. Магічна сила Каменю Вороття досягла свого піку, і він запалав у його руці.

Мо Сі не міг не гукнути востаннє:

- Ґу Мане!

Ґу Ман мовчки подивився на нього. В його ясно-блакитних очах стояли сльози, але він усміхався.

В останню мить перед тим, як втратити свідомість, Мо Сі почув звук швидких кроків за межами намету та голос охоронця: 

- Ваншу-Дзюню!

- Ласкаво просимо, Ваншу-Дзюню!

Він знав, що от-от покине це місце, і в цей момент увійде Мужон Лянь. Коловорот долі все ще жорстоко рухався за наперед заданою траєкторією. Він також мав повернутися на криваве поле битви трьох років потому.

Камінь Вороття був обманкою, залишеною богами смертним. Нічого в минулому не можливо було змінити.

В останню мить перед відбуттям він побачив, як Ґу Ман підняв руку й поклав мушлю з половиною його імені за відворот одягу – за ту частину, де кров ще не висохла, частину, ближчу до серця.

Ґу Ман поглянув на нього й нічого не сказав. Але ця пара очей і без того виражала його безмежну любов.

Мо Сі, шиді.

Іди. Неважливо, чи ясна в мене пам’ять, неважливо, скільки мине часу, я завжди в своєму серці зберігатиму почуття до тебе. Мені шкода, що я не можу завжди бути поряд з тобою. Я не можу говорити тобі все без застережень, навіть у майбутньому я приховуватиму щось від тебе, брехатиму тобі і, зрештою, піду на смерть один.

Я шкодую, що потягнув тебе вниз і підвів у цьому житті.

Але я ніколи... ніколи не шкодував, що кохав тебе.

Повертайся, Мо Сі.

Я сподіваюся, що в майбутньому ми зможемо дочекатися того воз’єднання під... під дощем, яке мені колись наснилося.