Після розлуки

Як і сказав Хва По’ань, після загибелі Кривавий демон-звір перетворився на басейн крові, який потроху розширювався. Він поглинув рослини на березі річки та зачепив воду в рові. Поволі став руйнуватися край міських мурів, цегла й черепиця падали в криваву водойму і плавилися в яскраво-багряній липкій рідині.

Таке руйнування не супроводжувалось громоподібними звуками зіткнення двох армій, де перемога і поразка вирішувалися миттєво.

Це було більше схоже на отруйну змію, яка повзла травою, потроху висовуючи свій язик, готова проковтнути тіло величезної здобичі перед собою…

Протягом цього часу Чонхва і Ляо не билися, розділені бурхливою рікою кольору крові. В Чонхва панувала мертва тиша, а у людей Ляо поступово починалися дикі веселощі.

Стояла ніч.

Мо Сі сам-один піднявся на міську вежу і дивився на місто з високої башти з червоними поруччями - внизу був басейн крові, а по інший його бік виднілися яскраві вогні табору Ляо, навколо яких сиділи заклиначі, що виглядали так, ніби перемога вже була у них в руках.

Управляючий маєтку Сіхе Лі Вей прийшов разом з Мо Сі і мовчки чекав у підніжжя вежі, зціпивши руки в рукавах та схиливши голову.

Один рядовий заклинач стурбовано запитав:

- Управляючий Лі, з Сіхе-Дзюнєм все в порядку?..

Лі Вей якусь мить мовчав. Хай яким він був велеречивим, все ж зараз нічого не міг сказати.

Чи був Мо Сі в порядку?

Він не був певен. Ніхто не мав відповіді на це питання.

Після самопожертви Ґу Мана солдати Чонхва думали, що Мо Сі може втратити розум, занепасти духом, померти від горя.

Але цього не сталося.

Солдати неодноразово заклинали біля басейну крові, що утворився після смерті Кривавого демона-звіра. Вони перепробували все можливе, але не змогли виловити Ґу Мана — навіть його тіла.

Зрештою саме Мо Сі був тим, хто сказав їм:

- Припиніть пошуки, повертайтесь та відпочиньте. Війна ще не закінчилася.

Він і Ґу Ман обидва бачили десятки тисяч смертей у вогні війни. Брати, які вчора випивали з ними, завтра могли стати бездиханними трупами.

У них навіть не було часу сумувати. Вони не встигали проковтнути цей факт, усвідомити смерть людини. Все відбувалося дуже швидко, а відповідальність змушувала генерала зберігати ясність розуму.

Бо війна ще не закінчилася.

Якщо солдати втрачали контроль через горе, вони могли поплатитися власним життям. А якщо командир втрачав самоконтроль через горе, скільки людей могло загинути разом з ним?

Мо Сі знав, що не мав на це права.

Усе, що він міг зробити, це спертися на поруччя й ще трохи постояти біля басейну крові, де його коханий приніс себе в жертву, дивлячись на криваву водойму й армію Ляо.

Іще трохи.

Заклинач не втримався і тихим голосом спитав:

- Сіхе-Дзюнь не сумує?

Цього разу Лі Вей відповів швидко:

- Його серце не з каменю. Як він може не сумувати?

Сказавши це, Лі Вей подумки зітхнув і подивився на самотню постать Мо Сі під зоряним небом.

Тієї ночі, коли Ґу Ман тільки-но потонув у басейні крові, Мо Сі особисто наказав заклиначам повернутися до міста відпочити і припинити марні пошуки.

Деякі люди були певною мірою шоковані холоднокровністю та спокоєм Мо Сі.

Тільки Лі Вей знав, як все було, коли Мо Сі повернувся тоді до маєтку Сіхе, в кімнату, яку раніше займав Ґу Ман, де він міг зняти з себе свій статус та обов’язки.

Лі Вей тоді хотів поприбиратися в кімнаті, в якій більше не буде господаря. Але не встиг він відчинити двері, як побачив спину Мо Сі, що сидів перед маленьким столиком, на якому лежали листи Ґу Мана та залишені ним записи. Мо Сі читав їх під лампою, сторінка за сторінкою.

Ґу Ман здебільшого записував все щасливе і радісне, рідко на щось скаржився. Мо Сі був занурений у прекрасне минуле, про яке писав Ґу Ман. Фаньдов все скиглив і скиглив біля його ніг, ніби запитуючи його, куди подівся Ґу Ман, ніби питаючись, чому Ґу Ман цього вечора не повернувся…

Через деякий час Мо Сі опустив голову і з кімнати, зрештою, долинув тихий схлип. Мо Сі придушив його, так само, як придушував тремтіння своїх плечей. Але як він міг це стримати? Він так довго терпів. Все, що в ньому лишилося - це смуток, біль і відповідальність… Крім цього, у нього більше нічого не було.

За ці роки він пережив фальшиву зраду, справжні помилки, біль розставання. Щоразу він казав собі потерпіти ще трохи, ще трохи потерпіти і, можливо, все мине.

Навіть пару днів тому, коли він побачив Ґу Мана, який у піднесеному настрої стояв на тренувальному полі під майоріючим військовим прапором, він подумав, що всім стражданням нарешті прийшов кінець, і що після цієї битви він залишиться з ним назавжди.

Але врешті-решт йому залишилася лише ця маленька порожня кімната.

Власник цієї кімнати вже пішов, наче гість, не залишивши й сліду.

Виявилося, що Мо Сі пройшов через багато страждань, щоб отримати в результаті не довге життя разом, а вічну розлуку.

Він підняв м’які сторінки й притиснув їх до грудей, поближче до місця, де билося його серце. Ніби на цих сторінках ще залишалося тепло людини, яка на них писала.

Він більше не міг себе стримувати. Хрипко, слабко, тихо він гукнув:

- Ґу Ман…

Ґу Ман.

Після цього він не зміг вимовити нічого.

Він не був стовпом Імперії, не був генералом Мо. У цей момент він був просто безпорадною людиною, яка назавжди розлучилася зі своїм коханим, він був маленьким шиді, якого його Ґу-шисьон залишив у морі крові.

Усі його товариші пішли. Ті сімдесят тисяч мертвих душ, ті брати, які були з ними в армії, коли вони були молодими; тепер пішов і Ґу Ман.

Зрештою, він залишився один. До настання світанку залишився тільки він.

Була це любов чи ненависть...

Його Ґу Ман-ґеґе більше ніколи не озирнеться на нього, не кине йому щирої посмішки чи збентеженого погляду.

Хрипке ридання розірвало те, що залишилося від його самовладання, він застогнав від болю, як вмираючий звір. Опустивши голову, Мо Сі ридав і вив… Зрештою, наче звір, що потрапив у пастку, що втратив свого супутника життя, наче самотній лев наприкінці свого шляху, в цю тиху ніч, у виснаженні і розпачі, він заплакав.

Життя було таким довгим, світ таким величезним, але тільки ця мить, тільки це місце належали йому.

Лі Вей подивився на його спину, зітхнув і обережно зачинив двері…

Мо Сі ніколи не був бездушним.

Лі Вей знав, що в усьому Чонхва, можливо, не знайдеться жодної людини, яка б справді розуміла, чим був Ґу Ман для Мо Сі. Не світлом чи вогнем, не надією, не коханим чи братом… Для Мо Сі Ґу Ман означав більше, ніж усе це разом узяте.

Тому наказ Мо Сі припинити марнувати сили на пошук і порятунок не означав, що він здався. Він віддав його тому, що краще за будь-кого розумів вибір, який зробив Ґу Ман.

Чого Ґу Ман хотів.

І чи міг він повернутись.

Лі Вей пішов з цього маленького дворику. Він дуже поважав свого господаря; насправді, ще до того, як імператор відправив його до Мо Сі, він відчував, що Сіхе-Дзюнь був опорою Чонхва.

Тепер, коли його хребет був зламаний у місці, яке інші не бачили, він відчував біль і не міг більше цього терпіти. Проте вся країна могла бачити лише силу Мо Сі, забуваючи, що він теж був із плоті та крові. Він щойно втратив найважливішу для нього людину, але єдине місце, де він міг перевести подих як жива людина - оплакувати, тужити, обіймати запах іншої людини - була ця маленька ізольована кімната.

Це був їх дім, його та його Ґу Мана-ґеґе.

Лі Вей не міг потурбувати його, так само як і не міг продовжити дивитись. Це було прощання Мо Сі з Ґу Маном. Це не мало нічого спільного з Сіхе-Дзюнєм, генералом Ґу, статусом і рангом, життям і смертю, чи з чимось іще.

Він був управляючим в маєтку Сіхе, тож він до кінця зберігатиме цю таємницю для свого господаря.

 

На четвертий день частина столиці Чонхва була поглинута басейном крові. Тамтешнім мешканцям нічого не залишалося, окрім як відступити вглиб міста, спостерігаючи, як їхні дома перетворюються на море крові.

На щастя, Юе Ченьцін добре володів механікою. Серед записів, що залишив по собі Мужон Чуї, був сувій з роз’ясненнями як досить швидко побудувати притулок. Він слідував схемам, і це тимчасово полегшило проблему пошуку місця для цих людей.

Це була робота Мужона Чуї.

Юе Ченьцін думав, що якби його четвертий дядько був тут, то точно зробив би це значно краще за нього.

Але його четвертого дядька вже не було в живих.

Лише він міг продовжити нести доброту Мужона Чуї в цьому бурхливому світі.

- Четвертий дядьку, можливо, я впорався не досить добре, але… - Він поглянув на зоряне небо, його мозолясті пальці тремтіли від втоми, однак він не відклав бамбукового воїна, над яким працював. - Але я зроблю те, що хотів би зробити ти.
Я Юе Ченьцін, твій племінник, голова сім’ї Юе і твій наступник.

Яскраві зірки мерехтіли, освітлюючи цей світ диму і полум’я і відображаючись у сповнених сльозами очах Юе Ченьціна.

- Ти на небесах… - тихо схлипнув він. - Ти все бачиш…

Раніше ти завжди мовчки захищав мене.

Тепер моя черга, дядьку.

Я захищатиму наш дім.

Як і Юе Ченьцін, наразі усі в Чонхва боролися, захищаючи свій дім і свою країну.

Раніше ця держава справді була полем сипучого піску, але завдяки тому, що були такі люди, як Ґу Ман і Мужон Чуї, які пожертвували своєю кров’ю, бо знали, що якщо програють цю битву, їм не буде куди повертатись - усі це ясно зрозуміли і цей сипучий пісок нарешті зібрався докупи.

Став міцним, став сильним.

Басейн крові продовжував розширюватись, але завзятість у цьому відчаї не розвіювалась, а тільки зростала.

Вони шукали спосіб переломити ситуацію.

 

На п’ятий день.

Коли вся знать і високопоставлені командири досліджували методи запобігання розширення басейну крові у палаці Військового Відомства, раптом з доповіддю прийшов охоронець.

- Сіхе-Дзюню! Ваншу-Дзюню! Принцесо Мендзе, - охоронець вклонився трьом найбільш могутнім та викликаючи довіру людям в залі, а тоді сказав: - Майстер-цілитель Дзян повернувся! Він чекає біля входу!

Коли Дзян Фулі увійшов до зали, усі були приголомшені. Найбільш враженою виглядала його дружина Су Южов. Хоча її обличчя було закрите білою вуаллю, щоб люди не могли ясно розгледіти її красу, у мить, коли вона побачила Дзяна Фулі, чашка вислизнула з її руки, впала на підлогу і розлетілась на друзки.

- Фулі, ти…

Дзян Фулі був у зеленому із сріблом вбранні. Тканина і пошив були чудової якості, але не могли приховати його потертого в подорожах вигляду. Найбільше вражали його очі.

Ліве око, яке вже давно мало нічну сліпоту, здавалося, зазнало якогось ураження і стало повністю незрячим. Поверх нього був пов’язаний білосніжний бинт, вкритий яскраво-червоними плямами крові.

Почувши оклик, Дзян Фулі мовчки поглянув на Су Южов своїм мигдалеподібним правим оком. Коли їх погляди зустрілися, здавалося, ніби вони обмінялися таємницею, про яку не знав ніхто інший. Су Южов раптово обм’якла.

Мо Сі почув, як вона ледве чутно промовила:

- Майстер Академії...

Одяг Дзяна Фулі був у безладі, але вираз його обличчя був рішучим. Хоча його обличчя все ще було обличчям цілителя-підприємця Дзяна, його постава була геть іншою. Вираз і риси його обличчя, здавалося, належали іншій людині. Зараз він виглядав лагідним, спокійним, але рішучим, на відміну від цілителя Дзяна в минулому, який викликав у людей геть інші відчуття - ніби він не знав і не турбувався ні про що, окрім грошей.

У минулому цілитель Дзян був безсердечною і безжальною лялькою.

Той же, що прийшов сьогодні, виглядав як лялька, яка нарешті віднайшла свою загублену душу.

Дзян Фулі окинув залу своїм красивим вцілілим оком. Його погляд пройшовся по Мужон Ляню і Мендзе, на секунду зупиняючись на кожному, і, нарешті, впав на Mo Сі.

Він мить помовчав, а тоді тихо сказав:

- Сіхе-Дзюню, я хочу сказати тобі дещо важливе. Будь ласка, пройди зі мною.

Дзян Фулі сказав це дуже ввічливо, але відчувався якийсь незрозумілий тиск. Усі в залі помітили раптову зміну вдачі Дзяна Фулі, і Мо Сі, поглянувши на нього, не міг не відчути певне занепокоєння.

Мужон Лянь затягнувся з люльки і раптом підняв руку та схопив Мо Сі, який збирався піти за Дзяном Фулі.

- Зачекай, - він примружив свої персикові очі й подивився на Дзяна Фулі: - …Ти справжній цілитель Дзян чи чергова підробка?

- Коли тобі було сім років, ти підклав у своє взуття товстий стос паперу, бо тобі не подобалось, що ти нижчий за Ґу Мана. Зрештою ти випадково впав і поранив голову, і я зашивав...

- Досить, досить! - Мужон Лянь був збентежений, та все ж зміг стриматись. - Досить! Я впевнився, що ти справжній цілитель Дзян, добре!

Потім він незграбно відпустив Мо Сі, закотив очі й вилаявся собі під ніс.

Мо Сі та Дзян Фулі пішли до теплої кімнати в бічній залі.

Слуги пішли і в кімнаті більше нікого не залишилося. Дзян Фулі махнув рукою, і навколо з’явилося захисне закляття. Однак, побачивши цей бар’єр, Мо Сі зупинився.

- …Священний Духовний Бар’єр, який було втрачено сотні років тому… - Мо Сі дивився на худе обличчя Дзян Фулі. Воно виглядало рішучим, але дуже виснаженим.

В його вухах відлунили слова «майстер академії», які щойно пробурмотіла Су Южов.

Неймовірна здогадка раптом спалахнула в голові Мо Сі. Він не втримався і запитав:

- Хто ти насправді?

Нічого не сказавши, Дзян Фулі сів за стіл.

У кімнаті було дуже тихо. Світло Священного Духовного Бар’єру продовжувало переливатись. Мо Сі чув биття свого серця. Через деякий час він тихо запитав:

- …Майстер Чень?

Дзян Фулі звів очі.

Його неушкоджене мигдалеподібне око виглядало дуже спокійним.

- Я не він.

- …

- Чень Тан помер сотні років тому. Я просто Дзян Фулі, - після павзи він сказав: - До речі, я чув про генерала Ґу.

Ім’я Ґу Мана було наче гостра голка, що пронизала розбите серце Мо Сі. Він раптом опустив свої довгі вії, що тремтіли, прикриваючи його очі.

- Він був ще дуже молодий, - сказав Дзян Фулі. - Він не отримав ні поваги, на яку заслуговував, ні належного йому спокою. Він відрізняється від Чень Тана… Вони обидва пожертвували собою, щоб померти разом з демоном-звіром. Але генерал Ґу все ще мав в цьому світі бажання і нерозривні зв’язки.

Говорячи про зв’язки, він багатозначно подивився на Мо Сі.

Потім сказав:

- А Чень Тан ні.

- …

- У той момент, коли Чень Тан загинув разом з демоном-звіром, він уже втратив віру і не мав нічого, на що міг озирнутися. Чень Тан хотів померти, а Ґу Ман хотів жити, - Дзян Фулі похитав головою. - Мені шкода. Все не мало так обернутися.

Мо Сі трохи нахмурився.

- Але ти… якщо ти не Чень Тан, звідки ти знаєш, як він почувався у той час?

Дзян Фулі, як і можна було очікувати, промовчав.

Через деякий час він зітхнув.

- Якщо ти хочеш поговорити про це, то це дуже складна історія.

- Я хотів би почути подробиці.

Дзян Фулі помовчав, ніби розмірковуючи, з чого почати. Нарешті він сказав:

- Коли я лікував травми Ґу Мана, я бачив деякі його спогади. Я бачив, як ви двоє зустріли на Острові Кажанів дівчину на ім’я Вуянь.

- Демониця, яка жадала Чень Тана…

- Так, - сказав Дзян Фулі. - Але після того, як я побачив ці спогади, я відчув, що десь бачив її раніше.

Дзян Фулі налив дві чашки міцного чаю і підсунув одну на інший край столу для Мо Сі, а іншу повільно випив сам. Раптом Мо Сі зрозумів, що на місці, яке покривали білі бинти, був провал, не було дуги очного яблука — Дзян Фулі повністю втратив ліве око.

Але, здавалося, йому було на це байдуже, наче його зовсім не хвилювало його тіло і здоров’я.

Він легко мовив:

- Я пробув у Чонхва багато років і за цей час багато людей запитували мене, з якої я країни, і про моє минуле, але я нікому не відповідав. Тільки ви думали, що я холодний і не хотів багато говорити, але насправді це не так, - він на мить замовк, гірко посміхнувся і похитав головою. – Насправді я не знав, хто я. 
Майже всі мої спогади починалися з часу, коли ми з Южов були у вигнанні. Вона сказала, що я занедужав і забув своє минуле, і я, геть розгублений, повністю повірив їй. Хто я, звідки я родом, моя сім’я… Все це мені розказувала Южов. 
Але в останні кілька років… я став бачити сни. У цих снах я постійно бачив деяких людей і речі, які повторювалися, але це було фрагментарно, без будь-якого контексту, і Южов цього не пояснювала. Я розпитував її, але вона відповідала, що не знає, і я не особливо цікавився цими деталями... До недавнього часу, коли я лікував Ґу Мана і побачив його спогади на Острові Кажанів - дівчину, яку я бачив уві сні.

Дзян Фулі заплющив очі і продовжив:

- Тоді я думав, що якщо піду до Вуянь, то можливо зможу дізнатися, що за людиною я був раніше.

Мо Сі згадав, як після лікування Ґу Мана Дзян Фулі думками явно був десь далеко.

Тільки зараз він дізнався, що було цьому причиною.

- То ця подорож була на Острів Кажанів?

- Це була лише одна із зупинок. Я відвідав і інші місця. Пам’ятаєш острів вічної весни, де Вуянь і Чень Тан вперше зустрілися?

Мо Сі кивнув.

- Я знайшов і це місце. Насправді це була земля на спині черепахи Сюаньву. Сюаньву мала угоду з предком Чень Тана. Вона охороняла гілку божественного дерева стародавнього імператора Вогню.

Мо Сі ріщко округлив очі:

- Божественне дерево імператора Вогню… це перше дерево у світі… цар усіх дерев?

- Так, — сказав Дзян Фулі, — божественне дерево імператора Вогню, цар всіх дерев, з тисячами різних квітів на одному дереві. Серед них була гілка дерева хайтан, яка була втрачена у світі смертних. Так сталося, що тисячі років тому її знайшов предок Чень Тана. 
Клан Чень Тана дуже добре розумів, що божественне дерево — це незрівнянна зброя з великою силою. Якби про цю таємницю дізналися, незліченна кількість людей поспішила б на її пошуки, щоб заволодіти нею. Сім’я Чень не терпіла конфліктів, тому вони запечатали цю гілку хайтана на острові Сюаньву і не згадували про неї у зовнішньому світі. Однак священна гілка мала дух і щоб зберегти його спокій і праведність, не дати зловісній енергії торкнутися її, голова сім’ї протягом одного місяця щороку відправлявся на острів грати на ціні та вдосконалювати її дух.

Коли він сказав це, Мо Сі дещо зрозумів. Коли Вуянь помітила на острові потужну безсмертну ці, прсиійне цвітіння квітів і нескінченну весну, вона помилково подумала, що це було через присутність там Чень Тана. Але вона помилялася. Безсмертна ці походила не від Чень Тана, а від гілки стародавнього божественного дерева, яке Чень Тан охороняв.

- …

Мо Сі не міг не запитати:

- Чень Тан вже сотні років як помер. Його сім’я була знищена в запеклій битві з Хва По’анєм. В останні кілька сотень років не мало бути нікого, хто б відвідував цей острів. Тож що ти побачив, коли прибув туди? Божественне дерево все ще було там?

- Так, - сказав Дзян Фулі. - Коли я знайшов острів Сюаньву, я побачив там багато рослин і квітів. За останні сотні років гілка хайтану перетворила острів на місце, повне духовної енергії божественного дерева. Однак я помітив, що дерево хайтану мало певну свідомість і просвітлення - коли я грав мелодію, яку Чен Тан зіграв йому сотні років тому, квіти дерева пишно розцвіли, ніби через те, що воно вподобало цю музику. Можливо, ще через сотню років печатка Сюаньву вже не зможе стримувати його і воно самовільно впаде в неосяжне море та потрапить у світ смертних.

Сказавши це, Дзян Фулі посміхнувся.

- Хоча мені цікаво його майбутнє і де воно опиниться через кілька сотень років, та долю цього божественного дерева не може контролювати такий смертний, як я.

Мо Сі слухав мовчки, але тут раптом запитав:

- Майстре-цілителю Дзян, звідки ти так багато знаєш про сім’ю Чень Тана?

- …

- … Ти справді не майстер Чень?

Дзян Фулі поставив чашку й зітхнув.

- Вуянь допомогла мені відновити мою пам’ять. Одужавши, я допоміг їй розв’язати вузол у її серці. Так, я не Чень Тан. Однак протягом цих сотень років завжди був дехто, хто хотів, щоб я повністю перетворився на Чень Тана.

Мо Сі був приголомшений.

- Хто?

Дзян Фулі звів очі й сказав:

- Хва По’ань.

Побачивши вираз обличчя Мо Сі, Дзян Фулі гірко посміхнувся.

- Хіба не смішно? Мені самому це здається смішним. У мене є всі спогади та емоції Чень Тана, але я знаю, що я не він.

- Тоді ти…

- Я двоюрідний брат Чень Тана. Що стосується мого імені… - сказав Дзян Фулі. - В останні сотні років Хва По’ань називав мене Чень Таном, а Южов називала мене Дзяном Фулі... Я стільки століть був у сум’ятті, що не пам’ятаю свого справжнього імені. Все, що я знаю, це що Хва По’ань не міг прийняти смерті Чен Тана і тому створив його заміну. Моє тіло містить спогади Чен Тана, залишки його душі, його техніки і його минуле.

Його голос був низьким і лагідним, без натяку на сильні емоції, але викликав у слухача відчуття печалі.

- Я лише маріонетка, - сказав Дзяна Фулі. – Не кращий за бамбукових воїнів Мужона Чуї чи глиняних фігурок Дзяна Єсюе.

Мо Сі був мов громом прибитий, але не міг цього витримати й тихо мовив:

- Майстре-цілителю Дзян…

Та він не знав, як його втішити.

- Тобі не потрібно мене втішати, - сказав Дзяна Єсюе. - Ти і сам розбитий. Інші цього не бачать, але я розумію. Я повернувся сьогодні не для того, щоб знайти когось, аби розповісти йому про своє минуле. Я прийшов запропонувати спосіб перемогти ворога. Оскільки Хва По’ань ставиться до мене як до Чень Тана, я не програю цю другу битву сотні років потому.

Серце Мо Сі затремтіло.

- У тебе є спосіб зупинити розростання басейну крові?

- Так, дійсно існує метод, який щоправда ніхто ніколи раніше не застосовував. Я не можу знати напевне чи він спрацює, тому можу лише спробувати, - сказав Дзян Фулі. - Але я ворожив на острові Сюаньву. Згідно з цим божественним ворожінням, якщо ти, Сіхе-Дзюнь, виконаєш місію, усе можна буде змінити, навіть смерть.

Мо Сі був приголомшений, почувши останню частину речення.

- Навіть смерть…

- Саме так.

Очі Мо Сі спалахнули, ніби в них розгорілося полум’я.

Що це означало?

Хоч йому і здавалося це абсурдом, його кров все одно прискорилась, а стиснуті в кулаки пальці затремтіли.

- Майстре-цілителю, будь ласка.

Дзян Фулі встав і прихилився до вікна, щоб визирнути назовні. Басейн крові Кривавого демона-звіра ширився в напрямку центру міста й повільно поглинав столицю.

Чоловік обернувся й дістав зі свого мішечка цяньквень схожий на обсидіан кристал і поклав його на стіл.

- У клана Чень Тана було два приховані скарби. Один — це гілка божественного дерева, про яку я згадував раніше. Інший - цей кристал. Це найпотаємніший і найважливіший скарб сім’ї Чень Тана. А також це єдиний шлях щоб відвернути катастрофу для Чонхва.

Дзян Фулі зробив павзу і продовжив:

- Ще є час. Перш ніж дати тобі використати це, я хочу розповісти про минулі події, про які я знаю. Події, пов’язані з Хва По’анєм.