Символ

Перед садом Лвомей заклинач низького рівня змітав опале листя з білого нефритового каменю.

Раптом у полі його зору з’явилися чорні шкіряні військові черевики. Заклинач зупинився і, примруживши очі, підвів голову, щоб чемно розвернути відвідувача назад:

- Шановний гостю, ще не стемніло. Наш павільйон відкривається в годину сю (19-21:00). Як щодо того, щоб прийти трохи пізніше?

Не встиг він договорити, як його очі розширилися, побачивши обличчя гостя. Він був настільки наляканий, що навіть впустив мітлу.

- Сі … Сіхе-Дзюнь?!? – він почав заїкатися.

Військова форма Мо Сі була справна й охайна, його лацкани акуратно накладалися один на інший, комірець ретельно оправлений. Він виглядав високоповажним джентльменом.

- Я декого шукаю.

- ???!

У заклинача мало не відпала щелепа.

Це був сад Лвомей, Сіхе-Дзюнь же був відомий своєю чистотою і стриманістю. І він з власної ініціативи прийшов до борделю шукати когось? Це що, сонце мало зійти із заходу?!

Обличчя Мо Сі було холодним, а очі ставали дедалі більш лякаючими.

- На що дивитесь? Мені не можна зайти?

- Н-ні. Проходьте, проходьте, - заїкаючись, заклинач поспішно провів його всередину. - Кого шукає Сіхе-Дзюнь?

Мо Сі трохи помовчав, а тоді відвернувся й безвиразно сказав:

- Ґу Мана.

- О! То Ви шукаєте його… - заклинач одразу зітхнув з полегшенням.

Хоча думка про те, щоб Сіхе-Дзюнь відвідав бордель, була абсурдною, думка про те, що він шукав Ґу Мана, була цілком припустимою. Враховуючи глибину їхньої ворожнечі, для Сіхе-Дзюня було б абсолютно нормально, перебуваючи в поганому настрої, вилити свій гнів на Ґу Мана.

Мо Сі прослідував за заклиначем вглиб павільйону Лвомей. Поки вони йшли, заклинач говорив до Мо Сі:

- Сіхе-Дзюню, Ґу Ман в брудній халупі на задньому дворі. Коли зайдете всередину, побережіть свій одяг. Не брудніть його.

Мо Сі нахмурився.

- Чому він там?

- Ну, це довга історія. Ваншу-Дзюнь же покарав його, так? Тож ми змусили Ґу Мана робити важку роботу в дворі - рубати дрова тощо. Але кілька днів тому - він, мабуть, був вкрай голодний - прокрався на кухню серед ночі і поцупив м’ясних пиріжків.

- І що тоді?

- Ніхто б не дізнався, якби він вкрав один чи два. Але він був схожий на втілення голодного привида і з’їв цілих чотири кошики за один прийом. Він все ще жував з пиріжком в руці, коли на кухню прийшов кухар. Звичайно, тому не сподобалась така картина і він кинувся на Ґу Мана, щоб провчити його. Але тоді…

Мо Сі глянув на сповнене страху обличчя заклинача й запитав:

- Кухар намагався вдарити його і спрацював бар’єр з мечів?

- О! Так! Сіхе-Дзюнь вже бачив цей бар’єр?

Мо Сі не відповів. В глибині його очей промайнув неясний вогник. Його вії затріпотіли, а тоді опустилися, ховаючи очі.

- Цей кухар переборщив з ударами і лайкою, тож Ґу Ман жорстко відреагував. Коли спрацював бар’єр мечів, кухар не встиг ухилитись і його порізало - він весь був у крові, - заклинач потер тильну сторону долоні, що вкрилась сиротами. - Айо, він отримав сотню порізів – це так страшно!

Мо Сі якусь мить мовчав.

- З ним все гаразд?

- Все гаразд, так. Цей масив мечів не дуже серйозний. Хоч він і залишив багато порізів, усі вони були поверхневими, - заклинач перевів подих. - Насправді, Сіхе-Дзюню, Вам не варто хвилюватися. Цей кухар – ще один собачий виродок, полонений з країни Ляо. Бійка між ним і Ґу Маном – це як собачий бій, не більше.

- …

- Коли це сталося, мама була дуже розлючена і замкнула Ґу Мана в сараї з дровами. Спочатку ми давали йому щодня кукурудзяний хліб, але мама сказала, що ми маємо бути безжальнішими. Тепер ми щодня даємо йому лише миску каші, щоб він відчув страждання на смак, - заклинач трохи завагався. – Сіхе-Дзюню, може мені покликати людей, щоб зв’язали його, перш ніж передати вам? Цей його бар’єр надто небезпечний. Поранений кухар все ще прикутий до ліжка, перебинтований, наче рисовий дзондзи*. Можливо, він ще кілька місяців не зможе встати.

*粽子, zòngzi — традиційна китайська страва, клейкий рис з начинкою, загорнутий у листя бамбуку або тростини. Начинки варіюються залежно від регіону та можуть бути як солоними, так і солодкими.

- Нема потреби, - обличчя Мо Сі було незворушним. - Я хочу сам з ним побачитись.

Оскільки на час покарання йому не потрібно було приймати гостей, Ґу Ман залишався в найобшарпанішій халупі в саду Лвомей.

Як то кажуть, «самотньому вовку важко вижити». Тіло Ґу Мана було значною мірою змінене, через що він отримав певну схожість з дикими вовками. Він боявся залишитися один, тому часто розмовляв сам із собою. Це лякало людей в саду Лвомей, тому вони вирішили дати йому для компанії чорного собаку.

Цей чорний пес сидів зараз біля дверей тої халупи. Коли він побачив, що наближається незнайомець, то одразу загавкав, як божевільний. Але під схожим на лезо поглядом Мо Сі гавкіт вмить обірвався.

- Сіхе-Дзюню, цей пес боїться Вас.

Звичайно. Він убив стільки людей – як йому міг протистояти собака? Пройшовши в чорних військових черевиках кілька кам’яних сходів, Мо Сі одним рухом підняв важку завісу й окинув поглядом вузьку темну кімнату.

На відміну від інших екстравагантно прикрашених місць саду Лвомей, ця кімната була гола і проста. Всередині нічого не було, крім купи дров і кількох розбитих каструль.

Ґу Ман був схожий на дикого звіра, що згорнувся клубком у темному кутку. Коли він почув, що хтось наближається, він ворухнув вухами, підняв голову і мовчки роззирнувся.

Заклинач, що супроводжував Мо Сі, поспішно сказав:

- Сіхе-Дзюню, будьте обережні. Зараз він ворожий до всіх і буде запекло битися.

Але Мо Сі, здавалося, це не хвилювало. Він лише кивнув і сказав:

- Можете йти.

Заклинач вагався. Хоча Ваншу-Дзюнь завжди казав, що йому байдуже, якщо Ґу Ман помре, усі знали, що це були лише слова. Якби Ґу Ман справді помер, ніхто з них не зміг би уникнути наслідків.

З огляду на те, як сильно генерал Мо ненавидів Ґу Мана, можливо, він зачекає до глибокої ночі, щоб порубати його на шматки...

- Я хочу трохи побути з ним наодинці, - сказав Мо Сі.

Заклинач, помітивши який той похмурий, не наважився більше нічого сказати. Він міг лише опустити голову.

- Звичайно.

Коли заклинач пішов, Мо Сі відпустив завісу. Товста й брудна, вона опустилася за ним і кімната вмить занурилась в темряву. Тут не було навіть жодної свічки.

У цій темряві сяяли лише ясні та яскраві очі Ґу Мана.

Мо Сі нахмурився, раптом відчувши, що щось не так. Що сталося з його очима?

Він змахнув рукою і в його долоні спалахнула вогняна куля. Тримаючи її, Мо Сі підійшов до двох мерехтливих точок світла.

Ґу Ман був замкнений протягом п’яти днів. Його розум і без того був нестабільний, що вже казати про те, що він давно не бачив такого сліпучого світла. Спочатку він видав із горла низький погрозливий звук, а зрозумівши, що це не зупиняє порушника, спробував втекти, як поранений звір. Проте він був надто слабким: не встиг він зробити і двох кроків, як захитався й знову впав на підлогу.

Мо Сі стояв перед ним. Полум’я нарешті освітило жалюгідне тіло Ґу Мана. Зрозумівши, що надії втекти немає, Ґу Ман повернув голову і витріщився на нього.

Звичайно, щось було не так.

В попередні дві зустрічі Мо Сі фактично не бачив чітко обличчя Ґу Мана через тьмяне освітлення і власні емоційні коливання. Лише зараз він помітив, що очі Ґу Мана тепер були не такі як раніше.

Пара усміхнених чорних очей, яку він пам’ятав, зникла. На зміну їй прийшла пара ясно-блакитних, що мерехтіли світлом в темряві.

Це, безсумнівно, були очі снігового вовка.

Мо Сі знав, що в країні Ляо тіло Ґу Мана загартували і поєднали зі звіриною сутністю. Але коли він на власні очі побачив, як вовчі риси замінили ті, що були так добре йому знайомі, в нього затремтіли руки.

Він схопив Ґу Мана за підборіддя і втупився в ці блакитні, як море, очі.

Хто? Хто це був?!!

Відгукнувшись на його роздратування, полум’я в іншій його руці спалахнуло ще сильніше. Його світло було майже білим і освітлювало обличчя Ґу Мана, поки Мо Сі гострим як лезо поглядом люто проходився по всьому тілу Ґу Мана.

Можливо, через те, що його погляд був надто палючим і сповненим болю, Ґу Ман якимось чином набрався сили і струснув його руку. Хитаючись, він зробив кілька кроків в сторону.

Мо Сі, різко:

- Зупинись!

Він залишив вогняну кулю висіти в повітрі і міцно схопив Ґу Мана за зап’ястя.

Його рух був надто агресивним і цього разу Ґу Ман справді злякався. Спалахнуло кілька сліпучих блакитних вогнів і знову з’явився бар’єр. Десятки мечів світла вирвалися з тіла Ґу Мана, вістря кожного з них було спрямоване на Мо Сі. Ось-ось мала пролитися кров.

Але в цю частку секунди сталося щось дивне.

У ту мить, коли світлові мечі торкнулися Мо Сі, вони перетворилися на мерехтливе пір’я, що повільно опустилося на підлогу…

- ...

Ґу Ман був ошелешений, а от Мо Сі, здавалося, знав, що проти нього цей бар’єр мечів не спрацює. Він смикнув завмерлого чоловіка назад і міцно схопив його руками.

Ще мить здивування – і Ґу Ман помітив, що його знову стримувала чиясь міцна хватка.

- Не рухайся! – прогарчав Мо Сі.

Почувши голос так близько, Ґу Ман різко підвів голову і запанікував ще більше. Очевидно, він розумів, що бар’єр мечів був його останньою лінією захисту. Для Ґу Мана втратити його означало те саме, що для одинокого вовка втратити свою єдину зброю, ікла та пазурі, і тепер він був повністю в чужій владі. Він не мав і найменшої можливості протистояти цьому чоловіку, сповненому гніву, який він силився придушити.

- Не... — нарешті Ґу Ман з тремтінням відкрив рота.

Груди Мо Сі здіймалися й опускалися. Він подивився на чоловіка в своїх руках і скрипнув зубами:

- Що «не»?

- Не... – Ґу Ман уже був втратив здатність говорити і тепер, коли він був наляканий, його слова стали уривчастими й повільними. – ...вбивай мене…

Щось звірине майнуло в цих блакитних очах. Він так незграбно, так старанно благав.

- Я... – його губи розтулилися. – Я...хочу жити...

Мо Сі:

- …

Його серце раптом здригнулося. Коли він зустрівся поглядом з цими розпачливими блакитними очима, шрам на його грудях, здавалося, знову сильно запульсував.

«Я хочу жити! Що поганого в бажанні жити з чистою совістю? Мо Сі, ти мене розумієш? Га?! А ось так я не можу жити! Я не можу цього винести!! Мої сни заповнені обличчями мертвих! Я не можу рухатись далі, якщо я не тверезий!! Тобі знайомий такий біль? Такий, що щодня і щоночі викликає в тебе бажання померти?! Ти й уявити цього не можеш!»

Перш ніж Ґу Ман скотився у прірву, одного разу він шалено й нестримно ревів на Мо Сі, зламаний і оскаженілий, очі повні люті, в руках винна чаша, яку він розтрощив і по пальцях струмилася кров.

Мо Сі розумів його біль.

Але що він міг зробити?… У той час він не міг нічого, окрім як дозволити Ґу Ману п’яно кричати та ревіти, чекаючи, поки той поволі видужає, поки його шрами повільно загояться.

Протверезівши, Ґу Ман більше не кричав. Але чомусь Мо Сі весь час переслідувало відчуття, що, хоча Ґу Ман і посміхався, та за цією посмішкою було щось іще – щось, чого він не міг ясно вловити.

Пізніше за наказом імператора Мо Сі поїхав зі столиці. Перед його від’їздом Ґу Ман запросив його випити і, всміхаючись, сказав, що скоро стане поганим хлопцем. Мо Сі у це не повірив.

Але коли він повернувся, Ґу Ман вже геть скотився, загубився в тумані пороків настільки, що його було не впізнати.

Скоро після цього він зрадив країну.

Насправді рани Ґу Мана так і не зажили. У його серці кожен поріз накладався на інший, нові рани вкривали старі шрами. Він хотів жити. Але щодня і щоночі він волів померти. І так день за днем, довічно.

Рушимий тваринним інстинктом виживання, блакитноокий Ґу Ман сумно прошепотів:

- Я хочу жити …

- … - Мо Сі заплющив очі. — Я нічого тобі не зроблю.

Чоловік в його руках тремтів.

Щоки запали від голоду, волосся спадало на обличчя. Він продовжував витріщатися на Мо Сі. Мо Сі ж дозволив йому довго дивитися на себе, допоки тремтіння Ґу Мана не зійшло нанівець.

Але коли Мо Сі ворухнув руками, очі Ґу Мана відразу ж розширились і забігали по сторонам - ніби він мав бажання втекти, але водночас розумів, що воно нездійсненне.

Мо Сі сказав:

- … Це я.

- …

Раніше Мо Сі був розчарований, збентежений, сповнений ненависті і протиріч.

Але при виді наляканого і безпорадного Ґу Мана, буря в його серці стихла, наче настала маленька павза в розпал проливного дощу. Він не схопив і не лаяв Ґу Мана, не катував і не принижував його, як він собі це уявляв.

- Ти мене пам’ятаєш?

Потім, ніби не впевнений, навіщо він це питає, додав:

- … Нічого страшного, якщо не пам’ятаєш.

Ґу Ман не видав ні звуку. Тільки коли в Мо Сі вже стало наростати роздратування через його мовчанку, Ґу Ман раптом сказав:

- Я був твоєю повією.

Мертва тиша.

- Слухай, - різко сказав Мо Сі, у його серці піднявся гнів. - Не кажи при мені цього слова. Я прийшов до тебе того дня, щоб дещо обговорити. Не… не як…

Хай там що, Мо Сі не міг вимовити вголос слово «повія». Він люто відвернувся і, зрештою, скуто сказав:

- Пам’ятай, щоб дещо обговорити.

- Дещо обговорити, — пробурмотів Ґу Ман, нарешті трохи розслабившись. Але його очі все одно виловлювали найменші прояви емоцій на обличчі Мо Сі. Нарешті він повільно спитав: -… Але чому?

- Що «чому»?

- Чому мої… - Ґу Ман ще не повністю заспокоївся. Він все ще не міг говорити так спокійно й плавно, як у попередню їх зустріч віч-на-віч. Побої та голод зробили свою справу, тому говорив він, затинаючись після кожного слова. - Мої мечі… зникли. Я не можу... тебе вдарити?

Мо Сі відповів не відразу, але його обличчя ставало поволі похмурішим і холоднішим.

- Чому? – знову спитав Ґу Ман.

- …

Чому?

Того дня на бенкеті в Мужон Ляня хтось сказав, що не було людини, яка б розуміла хитру конструкцію Ґу Манового бар’єру. Насправді він помилився.

Того дня на бенкеті один з гостей знав не тільки таємницю цього масиву мечів, але й для чого він був створений від початку.

Цією людиною був Мо Сі, який тоді не сказав ні слова.

Мо Сі дивився в обличчя Ґу Мана, все ще стримуючи його однією рукою і не дозволяючи йому поворухнутися. Але інша його рука відпустила підборіддя Ґу Мана й повільно ковзнула вниз уздовж його шиї.

Нарешті його грубі кінчики пальців зупинилися на символі в формі лотоса.

Мо Сі мовчки дивився на Ґу Мана, торкаючись його шиї. Його очі трохи налились кров’ю. Здавалося, наступної миті він нахилиться й вкусить цей символ лотоса, прогризе плоть і судини Ґу Мана, щоб той помер у нього на руках. Ніби тільки так він міг пересвідчитись, що цей чоловік його більше не обдурить, не зрадить і не розчарує.

Ймовірно, через те, що вираз обличчя Мо Сі застиг, а пригнічені емоції були геть незрозумілими, Ґу Ман знову відчув тривогу. Очі його блукали, а губи злегка розтулялися, наче він щось тихо бурмотів.

Мо Сі нарешті заговорив, тихо і повільно.

- Можеш не бурмотіти цього.

- …!

- Скільки не намагайся — не вийде.

Ґу Ман був приголомшений.

- Ти знаєш?

- Знаю, - погляд Мо Сі відірвався від лотоса і став повільно й глибоко свердлити ясно-блакитні очі Ґу Мана. – Цей масив мечів може активуватись сам по собі, але якщо ти захочеш, щоб він з’явився, то можеш викликати його.

Обличчя Ґу Мана миттєво зблідло, а очі округлилися.

Вираз Мо Сі був дуже складним, ніби всередині нього глибока ненависть вступила в конфлікт з чимось іншим. Ґу Ман не знав, що йому робити.

- Але якщо я не дозволю йому відгукнутися, він не з’явиться, — Мо Сі зробив павзу, його очі потемніли, його тонкі губи розтулялися в міру того, як він повільно пояснював. - Бо він кориться не тільки тобі, а й мені. І належить він не тільки тобі.

З кожним словом Мо Сі обличчя Ґу Мана блідло, поки не стало схожим на аркуш паперу. Він тупо дивився на обличчя Мо Сі, яке було так близько до нього.

- Ч-чому?...

Мо Сі, важко дихаючи, опустив на нього погляд. Хоча він не хотів показувати своїх емоцій, біль у його очах уже неможливо було приховати. Його вії тремтіли, він ковтнув.

- Ґу Мане, - він замовк і заплющив очі. — Ти справді все забув?

Очі Ґу Мана розширилися, в цій схожій на море блакиті відбилося гарне обличчя Мо Сі.

- Ти… він не може захистити мене… від тебе, - бурмотів він, і обличчя його було сповнене звірячої настороженості. - Чому… він кориться тобі?

Важко було зрозуміти, був вираз обличчя Мо Сі холодним чи сповненим болю.

- Звичайно, він кориться мені, - сказав він, кожне слово наче лід.

- …

Тиша. Мо Сі заплющив очі. Коли ж розплющив їх, то вони горіли червоним, наче придушена лава нарешті пробила землю.

- Звичайно, він кориться мені, - Мо Сі вже не міг стримувати гніву. - Тому що твій символ зроблений моєю кров’ю, залишений мною, тому що… тому що тим, хто створив цей масив був не ти – це був я!

Ґу Ман, очевидно, не розумів того, що говорив Мо Сі, але він бачив гнів і смуток на обличчі, що було перед ним. Він широко розплющив очі й витріщався на цього незнайомця.

Вираз обличчя чоловіка був надто складним, наче він накопичив понад десять років любові й ненависті, придушив понад десять років болю і, нарешті, вибухнув більш ніж десятьма роками відчаю.

Мо Сі різко підняв руку і ледь не розірвав свій акуратний багатошаровий комір, оголивши свою струнку шию. В його очах мерехтіло холодне світло, загартоване морозним полум’ям. Він зціпив зуби і промовив:

- Бачиш це? – його погляд був гострим і холодним, але очі - вологими. – Цей символ точно такий, як і у тебе… З твоєї крові! Твоєю рукою! Це було зроблено для тебе...

Промовляючи це, він раптом відштовхнув Ґу Мана, наче більше не хотів його торкатися чи розмовляти з ним.

Мо Сі закрив чоло рукою. Йому перехопило подих і кінець його фрази обірвався.

Авторці є що сказати:

«Різні варіанти відсилки до назви»

Сісі: Я не очікував, що цей символ залишиться і через стільки часу. Хіба з тебе не змили все в країні Ляо?

Манман: Змили, але сліди бруду залишилися.

А-Лянь: Я думаю, що між Мо Сі та Ґу Маном щось відбувається. Люди, ідіть викрадіть для мене простирадла Мо Сі!

Підлеглий: Господарю, Сіхе-Дзюнь одержимий чистотою, тому простирадла, мабуть, випрані...

А-Лянь: Я не вірю. Подивіться уважно, мають бути якісь залишки бруду!

Юе Ченьцін: О ні! Я забруднив свій одяг, коли веселився! Що мені робити?

Дзян Єсюе: Що ще тобі робити? Ходи додому до старшого брата, я допоможу тобі все змити.*зітхає*

Таємничий четвертий дядько: Ти не вмієш прати речі. Після твого прання на них все одно будуть залишки бруду.

Принцеса Мендзе: … У мене болить голова. Мабуть, як повертатимусь до міста, мені не варто везти з собою якісь сувеніри – я просто принесу цим людям засіб для виведення бруду.