*Ті самі夜 «є» (ніч) і 雪 «сюе» (сніг), що і в імені Дзяна Єсюе, тільки в іншому порядку
Обличчя Юе Ченьціна було вкрите кров’ю і сльозами.
Він витріщився на Дзяна Єсюе і жалісно й скорботно заридав:
- Ти… брехав мені… ти брехав мені!!!
- Це твоя власна дурість, — спокійно мовив Дзян Єсюе. Він усе ще посміхався, коли стояв перед Мо Сі, але перед Юе Ченьціном його посмішка згасла, а очі стали холодними, як лід.
Схоже, він вважав, що Мо Сі надто серйозно травмований, до того ж не в змозі зупинити дію отрути, тому Юе Ченьцін являв собою більшу загрозу й перепону.
Крок за кроком він підходив до хлопця, дивлячись вниз на свого єдинокровного брата*.
*Раптом хто не знає, «єдинокровні» мають одного батька і різних матерів, «єдиноутробні» навпаки
Дзян Єсюе справді був дуже високим, і коли він став перед Юе Ченьціном, від його холодної та гнітючої аури по спині хлопця побігли сироти.
- Ти ідіот, який не довіряв своєму четвертому дядькові. Кого ще ти можеш звинувачувати?
- Ні! Я просто… просто…
- О, «ні»? - Дзян Єсюе посміхнувся. - Ти просто випадково викликав солдатів Їнь із басейну крові і просто випадково поранив свого четвертого дядька, так?
Обличчя Юе Ченьціна стало попелястим.
- Юе Ченьціне, він надто захищав тебе. О, ні, не так. Справа не лише в ньому, - сказав Дзян Єсюе. - Твій батько, дядько… всі ці дурні з сім’ї Юе надто тебе опікали. Зрештою, ти справді став нікчемою, що знає всього два слова лайки.
Він схопив Юе Ченьціна за волосся і підняв його з землі.
Потім без жодного слова повернув голову, і маленька Лань-ер, у якої він вилучив ядро і зробив з неї маріонетку, слухняно підштовхнула до них інвалідний візок.
Дзян Єсюе схопив Юе Ченьціна за шию і з силою штовхнув його в інвалідний візок.
Печеру мерців ніби розгризали гієни, і волосся Юе Ченьціна встало дибки. Він зовсім не хотів сидіти в інвалідному візку. Зблідлий, він істерично боровся, але Дзян Єсюе доклав ще більше сили і все ж притиснув його до крісла.
Потім, примруживши очі, він нахилився, витягнув два довгі пальці і підвів підборіддя хлопця.
- Якби ти ріс як я, братику, ти б не був таким невинним і дурним. Я навіть заздрю твоїй дурості, знаєш?
Юе Ченьцін тремтів усім тілом. Якби з людини зірвали шкіру і плоть, відділили кров від кісток, вивернули навиворіт – вона б і тоді не була так сильно понівечена, як він зараз.
Здавалося, він багато чого хотів сказати. Він був розбитий, його роздирали злість, сум… Але, як і сказав Дзян Єсюе, Юе Ченьціна з дитинства надто добре оберігали, настільки, що він міг лаяти людей лише тими двома словами. Але ця жалюгідна фраза не змогла б описати того, яким розбитим він почувався у цей момент.
Він відчував, що ці емоції його розчавлять. Вони вже його розчавили.
Все, що він зміг видати в цьому розбитому стані, це слабко, з тремтінням, запитати:
- Чому… чому ти це зробив?…
- А чому б мені цього не зробити? - Дзян Єсюе стояв перед інвалідним візком. Він довго сидів у ньому, і ось нарешті настала черга когось іншого його зайняти. В серці розлилося приємне відчуття і очі його заблистіли. - Юе Ченьціне, ми з тобою є нащадками клану Юе. Але яким життям жив ти, а яким я?
Юе Ченьцін підвів очі й хрипло сказав:
- Усі називають тебе дзюньдзи… Але виявляється, що ти… Ти тримаєш бруд у своєму серці… Глибше, ніж будь-хто інший…
Дзян Єсюе завжди був дуже спокійним, також похмурим, лицемірним...
Єдине, чого він ніколи не демонстрував - це гнів.
Але ці слова ніби були ключем, що відчинив найіржавіший замок у його серці. Накопичена злість, яка ніколи не виходила назовні, спалахнула, його очі запалали, а обличчя спотворилось від цих емоцій.
Слово за словом він процідив крізь зуби - відчуття, що насувається гроза:
- Я не дзюньдзи і я тримаю у серці бруд? - Дзян Єсюе глузливо посміхнувся. - Юе Ченьцін, Юе Ченьцін… Будь-хто в світі може так сказати про мене, але не ти. Ти знаєш, з ким говориш?
Сміх раптом обірвався і голос став напруженим.
Змахнувши рукавами, Дзян Єсюе обернувся. Погляд, яким він дивився на Юе Ченьціна, був сповнений ненависті, очі налиті кров’ю.
Він схопив Юе Ченьціна за відворот і втупився йому в обличчя. Його обличчя сочились ворожістю, коли він виплюнув наступне речення:
- Якби я тебе не врятував, Юе Ченьціне, ти був би юним мерцем у могилі! «Смерть» так званого дзюньдзи – твоїх рук справа!
Ця покручена ненависть накопичувалася надто багато років. Коли її нарешті прорвало, Дзян Єсюе аж затремтів усім тілом. Він різко відпустив Юе Ченьціна, доклавши при цьому надто багато сили, через що інвалідний візок покотився назад.
Дзян Єсюе підвів голову і окинув поглядом почервонілих очей печеру Хуньтянь, яка символізувала найпотужнішу силу сім’ї Юе. Озирнувся на примар, які слухали тільки накази голови клану Юе, глянув на Мо Сі, чиї кінцівки були паралізовані отрутою, на маленьку Лань-ер… Нарешті його погляд зупинився на непритомному та важко пораненому Мужоні Чуї.
І його груди ніби безжально вкололи маленькою голкою. Біль не був нестерпним, але від нього перехопило дихання, а очі ще більш налились кров’ю.
Він люто зиркнув на Юе Ченьціна.
І знову повторив ті схожі на прокляття слова:
- «Смерть» так званого дзюньдзи – твоїх рук справа!
Юе Ченьцін не розумів, про що він говорить, але цих кількох слів було достатньо, щоб обличчя його стало попелястим.
- Що ти маєш на увазі?… - тихо спитав він
- Що я маю на увазі? – пирхнув Дзян Єсюе.
В повітрі стояв густий запах крові і у тих, хто став свідками цього, дороги назад не було.
Лише Дзян Єсюе знав, що якби він обрав інший шлях двадцять років тому... такої бійні не сталося б. Все, що належало сім’ї Юе, все, чого він хотів, було б його.
Двадцять три роки тому.
Перед ним були дві дороги.
Того року його, ще юного, мати покликала до кімнати.
Навіть через стільки років він пам’ятав надзвичайно гарне, але й надзвичайно похмуре обличчя своєї матері.
- Єсюе, як ми будемо жити в майбутньому? – звернулася вона до нього.
У кімнаті горіла амбра*, запах дорогих пахощів затримався навколо так само дорого одягненої пані Сє. Її волосся було вкрите перлами та нефритом, а білосніжні руки - золотими та срібними браслетами. На його пам’яті його мати завжди одягалася подібним чином. Можливо, це не було красиво, але вона любила таку екстравагантність.
*Амбра — коштовна воскоподібна речовина, патологічне відкладення у кишечнику і шлунку кашалотів. Застосовується в парфумерії як фіксатор запаху і цінується дуже дорого [вікі]
Тому що це символізувало любов Юе Дзюньтяня до неї.
У Дзяофані* Чонхва гарних жінок, що грали на цитрі, було як проса. Але скільки з них могли стрімко піднятися до того рівня, на якому сьогодні була вона?
*Дзяофан – установа для підготовки співців та музик
Пані Сє пишалася своїм минулим успіхом, але також хвилювалася за своє майбутнє. Вона знала, що Юе Дзюньтянь і Мужон Хван заручені, а її власні амбіції не обмежувалися лише тим, щоб бути скромною наложницею.
Щоб монополізувати серце Юе Дзюньтяня, вона робила все можливе. Вона не тільки намагалася усіляко догодити своєму чоловікові, але навіть передала Дзяна Єсюе під опіку пана Сона, найпочеснішої людини в резиденції на той час. Пан Сон навчав його не тільки мистецтву вдосконалення інструментів, але й світським премудростям.
Тому Дзян Єсюе мало спілкувався зі своєю матір’ю, коли був малим. Натомість він часто читав і спілкувався з паном Соном. Пан Сон був доброю та чесною людиною, тож він навчив його бути лагідним та скромним, толерантним та елегантним.
З такими зусиллями Юе Дзюньтянь, звичайно, дуже цінував пані Сє. У той час він був надзвичайно задоволений Дзяном Єсюе. Він навіть якось сказав, що хоче, аби той став спадкоємцем сім’ї Юе і згодом її головою. Мати, почувши таке, хоч і розуміла, що це були п’яні балачки, була настільки щаслива, що обійняла Дзян Єсюе і радісно розцілувала його.
Шкода, що яким би хтивим чи романтичним не був Юе Дзюньтянь, його прихильність була мінливою. Пані Сє також знала його вдачу, тому після короткого періоду радості вона все ж стурбовано сказала Дзяну Єсюе:
- Не дивись, що твій батько добре до нас ставиться. Та особа зрештою увійде до маєтку Юе. І як тільки це станеться нам буде нелегко.
Того дня пані Сє покликала його до себе в кімнату. Вона взяла його за руку й деякий час уважно дивилася на нього. Потім раптом міцно обійняла і сказала:
- У мами є тільки ти… тільки ти…
- Мамо…?
Жінка якийсь час плакала, а тоді сказала:
- Сюе-ер... Мужон Хван... Мужон Хван збирається вийти заміж в сім’ю Юе.
- …
- У перший день наступного місяця, - пані Сє відпустила його, але її рука все ще міцно трималася за його рукав, наче за рятівну соломинку. Вона дивилася на нього почервонілими очима і ці прекрасні очі були геть не красиві - вони були сповнені ненависті та фанатизму. - Сюе-ер… Мати не скориться… Як я можу скоритися…
- Мамо...
- Треба битися, боротися і виборювати, розумієш?
Однак у той час Дзян Єсюе не мав наміру боротися. Насправді його не хвилювали гроші та статус, якими переймалася його мати. Йому здавалося, що того, що він мав перед собою, було достатньо, навіть забагато. Якби йому довелося вибирати, він волів би вести неквапливе життя серед людей, без шуму екіпажів і коней, як описано в книгах.
Проте, дивлячись у сумні й майже фанатичні очі матері, він не міг вимовити цих слів.
Він завжди був добросердечним і не хотів засмучувати інших, тим паче свою рідну матір.
- Не хвилюйся, спосіб знайдеться. Спосіб завжди знайдеться. Мама не дозволить їй забрати те, що належить тобі, не дозволить їй знущатися з тебе як заманеться.
У цій сім’ї Юе ми з тобою маємо лише один одного. Єсюе, Сюе-ер… мамина люба дитино... усе, що мати робитиме в майбутньому, — це для тебе. Ти також маєш стати на бік своєї матері, розумієш?
Все повернеться в наші руки.
Він кліпнув очима. Він був не по роках розважливим і не розділяв надзвичайного прагнення своєї матері до влади та багатства, але добре знав про її низьке походження. Він розумів, що її шлях був нелегким, а також розумів її страх перед загрозою краху всього, що було надбано, тому в душі міг примиритися з нею.
Тільки він не мав наміру боротися.
У той день, коли Мужон Хван вийшла заміж в сім’ю Юе, його мати красиво одяглася і була надзвичайно гарною. Вона була привчена грати на цитрі і вдавати люб’язність, їй не важко було демонструвати вишукану посмішку. Вона привітно зустріла дружину чоловіка, смиренно прийняла її і люб’язно їй лестила.
Дзян Єсюе подивився на неї, і йому стало незручно. Коли почався весільний бенкет і всі гості розсілися, він тихенько покинув головну залу.
Було вже темно і йшов сніг.
Він тугіше натягнув хутро і згадав, що на подвір’ї квіла слива. Тож вирішив піти туди, зірвати дві гілки і покласти їх у кімнати матері та вчителя. Він ступив на тонкий шар свіжого снігу й попрямував до саду.
І там побачив юнака в білосніжному одязі і яскраво-червоному плащі. Він стояв під снігом і дивився на стару сливу біля білої стіни з чорною плиткою.
Це була його перша зустріч з Мужоном Чуї.
Далі
Розділ 172 - Ніжна юність
Того року він і Мужон Чуї були ще дуже юними, незрілими і недосвідченими. Він не знав, що хлопець перед ним, що виглядав молодшим за нього, за старшинством був йому дядьком. Він подумав, що цей юний панич був запрошеним гостем, який крадькома пішов на подвір'я помилуватися квітами. Мужон Чуї, здавалося, був не в гарному настрої. Він так зосереджено дивився на цвіт сливи, що не помітив, як до нього хтось підійшов. Лише коли блакитна парасолька з промасленого паперу із зображенням журавля в небі з’явилася в полі його зору над його головою, закриваючи сніг і квіти, він злякався і різко повернув голову. Дзян Єсюе посміхнувся йому, як старший молодшому. - Чия ти дитина? Чому без парасольки в такий снігопад? Очі Мужона Чуї розширилися. Він зробив крок назад, потім ще два. Вираз його обличчя поступово змінився від здивування до байдужості. Він не відповів на запитання Дзяна Єсюе, натомість прямо сказав: - … Хто ти? Що ти тут робиш? Ці питання були простими, грубими і неввічливими. Здавалося, він не мав бажання говорити з ним. Однак у Дзяна Єсюе був лагідний, наче відполірований нефрит, характер. Хоча він був юний, він завжди був привітним і піклувався про інших, тому посміхнувся і сказав: - Моє прізвище Юе. Мене звуть Юе Єсюе. Чому я тут… Тому, що це мій дім. Цвіт сливи, на який ти дивишся – я також його люблю. Почувши це, співрозмовник чомусь примружив очі. - О? Ти Юе Єсюе, дитина Сє Їлань? Дзян Єсюе раптом почув, як така мала дитина безпосередньо назвала ім’я його матері, і навіть промовила його неправильно. Незважаючи на те, наскільки він був добре вихованим, він не міг не відчути подив і легке роздратування. Проте він не розгубився. Він просто простягнув руку й підтягнув хлопця до себе, затягуючи його під свою велику парасольку з промасленого паперу, й делікатно пояснив: - Слухай уважно. Мою маму звати Сє Ланьї, а не Сє Їлань. Крім того, зараз дуже сніжить, якщо залишишся отак стояти, можеш застудитись. Ходімо. Я відведу тебе до Квіткової зали, знайдемо твоїх старших. Хлопець безцеремонно відштовхнув його руку. - У тебе немає манер. Ти знаєш, з ким розмовляєш? Дзян Єсюе не зміг стримати сміху і сказав: - Юначе... - Юначе? - Мужон Чуї зняв капюшон плаща й пригладив скуйовджене волосся. Він серйозно подивився на нього. - Юе Єсюе, я твій дядько. Очі Дзяна Єсюе округлились. - … Через якусь мить він розреготався й, простягнувши руку, торкнувся чола хлопця. - Ти, - сказав він із посмішкою, - ти застудився і в тебе жар? Дзян Єсюе не міг пригадати, чим закінчився цей фарс. Він лише пам’ятав, що врешті-решт Мужон Чуї, невдоволений, пішов. Він же сам після весільного бенкету пішов за своєю матір’ю, щоб відвідати нову господиню і пригостити її чаєм, а там біля Мужон Хван стояв той юнак, якого він бачив під квітучим деревом, і дивився на нього байдужим поглядом. Лише тоді він зрозумів, що хлопець у білому, який був приблизно такого ж віку, як він, дійсно був його дядьком. Його звали Мужон Чуї. Хоча Мужон Чуї жив у тому ж маєтку, що й він, він не любив спілкуватися з іншими. Він дуже рідко з’являвся на людях, три дні з десяти. Спочатку Дзян Єсюе хотів поговорити з ним, але йому так багато разів відмовляли, що він здався. Пан Сон навчив його, що дружба між паничами має бути легка, як вода, а він завжди хотів бути самодисциплінованим. Мужон Чуї був зосереджений на своєму вдосконаленні і не хотів з ним спілкуватися, тому Дзян Єсюе не наполягав. Проте не всі на світі були такими спокійними й добрими, як пан Сон. Після одруження Мужон Хван з Юе Дзюньтянєм він гостро відчув зміни у ставленні людей до нього - як в маєтку, так і поза ним. Першими зникли люди, які б до нього підлещувалися, опісля деякі старші перестали посміхатися йому так тепло, як раніше. Він був доброю людиною, але не дурною. Він бачив усе це і розумів причину. Однак він був привітним до інших і не дбав про надбання чи втрати, тому йому було все одно. Тільки образа пані Сє все зростала, що викликало у нього хвилювання і печаль. Вона постійно розповідала йому, які ювелірні вироби Юе Дзюньтянь подарував сьогодні Мужон Хван, скільки ці коштовності коштують і наскільки вони дорогоцінні, або ж який наряд купила сьогодні Мужон Хван... З часом її слова ставали все більш неприємними для слуху, іноді їх взагалі краще було б не чути і Дзян Єсюе трохи хмурився. Однак, оскільки це була його мати, він міг тільки зітхати глибоко в душі. Справа не в тому, що він не втішав її, але коли він говорив щось, щоб просвітити її, вона зиркала на нього й лаяла його, кажучи, що він не прагнув прогресу і не знав болю та страждань. З часом Дзян Єсюе міг уже тільки мовчати. Згодом ревнощі пані Сє до Мужон Хван ставали все серйознішими, а коли та завагітніла, її обличчя перекосило від ненависті. Мужон Хван була членом королівської сім’ї, а також законною дружиною. Усі мало не зривали зорі й місяць, щоб задовольнити її. Такого особливого ставлення пані Сє не знала ніколи, навіть будучи вагітною Дзяном Єсюе. Слуги відчували, куди віяв вітер, і різниця в їхньому ставленні до двох господинь ставала все більш очевидною. Навіть деякі слуги, про яких Дзян Єсюе раніше піклувався, почали поводитися дивно. Пані Сє це настільки не зносила, що сказала Дзяну Єсюе: - Ну що, ти казав, що треба обходитись з людьми з добротою та пристосовуватись до обставин. Кому ти прислуговувався? І де ти сьогодні? Хоча Дзяну Єсюе в душі було трохи неприємно, він все одно наполягав на тому, що його спосіб обходження з людьми не був неправильним. Легко було шукати багатства й пошани, але важко мати чисте сумління. Поступово навіть його батько віддалився від нього, зважаючи на почуття Мужон Хван. У всьому маєтку, крім пана Сона, ніхто не хотів з ним зближатися. На серці в нього стало неспокійно. Пізньої весни того ж року пан Сон захворів і був прикутий до ліжка, тож якийсь час не міг навчати його мистецтву вдосконалення зброї. Дзян Єсюе завжди поважав і піклувався про свого вчителя й не міг турбувати його під час хвороби, тому він узяв свої доробки і пішов шукати інших майстрів у маєтку. Однак усе, що він отримав, – це ухиляння або ж нібито безпорадні відмови. - Вибачте, молодий пане Єсюе. У мене ще багато роботи сьогодні. - Мені дуже шкода, юний пане Єсюе, я погано почуваюся. Я позаймаюся з вами, коли мені стане краще. Добре? - Я недостатньо досвідчений. Боюся, я не зможу дати вам жодної поради. Він запитував в маєтку кожного, але ніхто не погоджувався. Дзян Єсюе, опустивши голову, йшов порожнім коридором зі зробленим ним дерев’яним механізмом в руках. Розгублений, він раптом почув оклик позаду. - Юе Єсюе. Він обернувся з розчаруванням і сумом на обличчі і побачив Мужона Чуї. - Що у тебе з лицем? – нахмурився дядько. Тоді він підійшов з-за арочних дверей і подивився на механізм в його руках. - Ти це зробив? - Так. Мужон Чуї взяв один із маленьких пісочних годинників і уважно його роздивився. - Криваві кристали донджу як пісок і сандалове дерево як корпус… Це твоя ідея? Дзян Єсюе знав про його репутацію майстра і ніяково сказав: - Так. Мужон Чуї не сміявся з нього. Він поклав маленький пісочний годинник і сказав: - … Ходи до моєї майстерні, я тебе навчу. Дзян Єсюе не очікував, що Мужон Чуї візьме на себе ініціативу навчати його. Він залишився стояти на місці, округливши очі. Мужон Чуї ж, запросивши, пішов вперед. Зробивши кілька кроків, він помітив, що Дзян Єсюе не ворухнувся. Він обернувся з безвиразним обличчям і сказав: - Чому ти не йдеш? - … Ой, добре. Добре… Наступні дні, до моменту народження Юе Ченьціна, були найповнішими та найщасливішими днями в житті Дзяна Єсюе. Хоч Мужон Чуї не був набагато старшим за нього, та він був дуже досвідченим у вдосконаленні зброї і навчив його багатьом технікам роботи та секретним прийомам, яких він ніколи раніше й не уявляв. З них двох, Мужон Чуї завжди робив все по-своєму, йому було байдуже, що про нього думають інші, і байдуже, який статус Дзян Єсюе мав у сім’ї і чи не був він не в фаворі. А Дзян Єсюе мав певну розраду у тому, що знайшов собі друга. Незалежно від того, що казала його мати, він щодня ходив до майстерні Мужона Чуї шукати його. Через це слухати слова пані Сє ставало дедалі неприємніше, а її розчарування в ньому з кожним днем поглиблювалося. Вона казала, що він поводився «не по-синівськи» і «повернувся до неї спиною». Вона навіть думала, що Мужона Чуї підіслала Мужон Хван, щоб вбити клин між матір’ю та сином, і називала його «маленькою шльондрою». Одного разу, коли вона лаяла Мужона Чуї, а Дзян Єсюе обірвав її, вона розлютилася і більше не хотіла з ним розмовляти. Вона відмовлялася слухати будь-які його пояснення і не хотіла, щоб він залишався у її дворі. Дзян Єсюе не хотів знову сваритися зі своєю матір’ю чи здіймати галасу, щоб з неї сміялися. Тож йому нічого не залишалося, як запитати Мужона Чуї, чи може він поки що залишитись у нього. Мужон Чуї глянув на меблі на подвір’ї. На його робочому столі стояв набір ножів і лінійок Дзяна Єсюе, поряд був табурет, на якому той часто сидів. Були ще деякі дрібниці, які Мужону Чуї не подобалися але які Дзян Єсюе часто використовував. - Думаєш, є різниця, якщо ти мене запитаєш? Дзян Єсюе: - ... Коли двоє підлітків мали вільний час, Мужон Чуї був не надто зацікавленим зовнішнім світом. Він купував бамбукових воїнів завбільшки з долоню, які подобалися дітям на узбіччі дороги. Потім, ліниво лежачи на бамбуковій лавці, просив Дзяна Єсюе влаштувати з ним бій. Під час бою, він думав про нові магічні інструменти і тоді всю ніч проводив за малюванням. Часто, працюючи над схемами, він лежав на підлозі і там і засинав. А прокинувшись, продовжував малювати. Майже кожного разу, коли Мужон Чуї засинав, Дзян Єсюе не міг втриматись щоб не роздивлятись його більше. Як ця людина могла бути його дядьком? Він був такий тендітний і юний. Коли він лежав на підлозі і засинав із пензлем в руці, то часто випадково забруднював своє обличчя чорнилом з його кінчика. Так безглуздо. Одного разу Мужону Чуї, певно, щось снилося, і він прокинувся в заціпенінні. У напівсонному стані він помітив на собі погляд Дзяна Єсюе і нетерпляче запитав: - Чого ти на мене дивишся? Голос Дзяна Єсюе був настільки м’яким, що здивував навіть його самого. Він посміхнувся і тихо мовив: - Дивлюся на свого дядька і бачу, наскільки він величний. Мужон Чуї, напевно, не зрозумів його жарту, а може, навіть не почув його слів. Він лише тихо пирхнув, його довгі вії затріпотіли, і він знову заснув. Дзян Єсюе пам’ятав, що саме в той момент, дивлячись на Мужона Чуї, він відчув жахливий і незрозумілий імпульс. Від цього пориву він здригнувся і навіть захотів утекти. Тоді він не наважився надто глибоко замислюватись над цим. Якби він це зробив, він, напевно, задумався б, як він міг скоїти такий жахливий злочин. Навіть якщо вони не були кровними родичами, навіть якщо Мужон Чуї був просто покинутою дитиною, яку забрала Мужон Хван, він все одно залишався при тому ж статусі. Якби він мав такі думки про Мужона Чуї, яким би він був дзюньдзи? Так минуло кілька місяців. Нарешті Мужон Хван народила. І з моменту, як прозвучав голосний і ясний крик дитини, двоє людей в цій шанованій сім’ї опинилися в пеклі. Однією з них була мати Дзяна Єсюе, пані Сє. Бо сім’я Юе вітала свого законного сина, хлопчика, народженого від першої дружини, якого Юе Дзюньтянь назвав Ченьціном. Ченьцін, Ченьцін… Син Мужон Хван був яскравим, вранішнім сонцем на ясному небі. А що ж до її дитини? Довга сніжна ніч. Навіть якщо вона вкривала тисячу миль гір і річок, як тільки вигляне сонце, все розтане і нічого не залишиться*. *Це її роздуми щодо значень ієрогліфів, з яких складаються імена Ченьціна (辰晴) та Єсюе (夜雪) Як їй не відчути гіркого розчарування? Як не образитись? Іншою людиною, що потрапила в пекло, був Мужон Чуї. Тому що Мужон Хван померла під час пологів і він зненацька втратив «сестру» і «матір», яка усиновила його і дала йому друге життя. Він лишився без благодійниці.
Читати
Відгуки
Як бажання батьків впливають на все наше життя 💔💔