Перша зустріч у сніжну ніч

 

*Ті самі夜 «є» (ніч) і 雪 «сюе» (сніг), що і в імені Дзяна Єсюе, тільки в іншому порядку

 

Обличчя Юе Ченьціна було вкрите кров’ю і сльозами.

Він витріщився на Дзяна Єсюе і жалісно й скорботно заридав:

- Ти… брехав мені… ти брехав мені!!!

- Це твоя власна дурість, — спокійно мовив Дзян Єсюе. Він усе ще посміхався, коли стояв перед Мо Сі, але перед Юе Ченьціном його посмішка згасла, а очі стали холодними, як лід.

Схоже, він вважав, що Мо Сі надто серйозно травмований, до того ж не в змозі зупинити дію отрути, тому Юе Ченьцін являв собою більшу загрозу й перепону.

Крок за кроком він підходив до хлопця, дивлячись вниз на свого єдинокровного брата*.

 

*Раптом хто не знає, «єдинокровні» мають одного батька і різних матерів, «єдиноутробні» навпаки

 

Дзян Єсюе справді був дуже високим, і коли він став перед Юе Ченьціном, від його холодної та гнітючої аури по спині хлопця побігли сироти.

- Ти ідіот, який не довіряв своєму четвертому дядькові. Кого ще ти можеш звинувачувати?

- Ні! Я просто… просто…

- О, «ні»? - Дзян Єсюе посміхнувся. - Ти просто випадково викликав солдатів Їнь із басейну крові і просто випадково поранив свого четвертого дядька, так?

Обличчя Юе Ченьціна стало попелястим.

- Юе Ченьціне, він надто захищав тебе. О, ні, не так. Справа не лише в ньому, - сказав Дзян Єсюе. - Твій батько, дядько… всі ці дурні з сім’ї Юе надто тебе опікали. Зрештою, ти справді став нікчемою, що знає всього два слова лайки.

Він схопив Юе Ченьціна за волосся і підняв його з землі.

Потім без жодного слова повернув голову, і маленька Лань-ер, у якої він вилучив ядро і зробив з неї маріонетку, слухняно підштовхнула до них інвалідний візок.

Дзян Єсюе схопив Юе Ченьціна за шию і з силою штовхнув його в інвалідний візок.

Печеру мерців ніби розгризали гієни, і волосся Юе Ченьціна встало дибки. Він зовсім не хотів сидіти в інвалідному візку. Зблідлий, він істерично боровся, але Дзян Єсюе доклав ще більше сили і все ж притиснув його до крісла.

Потім, примруживши очі, він нахилився, витягнув два довгі пальці і підвів підборіддя хлопця.

- Якби ти ріс як я, братику, ти б не був таким невинним і дурним. Я навіть заздрю твоїй дурості, знаєш?

Юе Ченьцін тремтів усім тілом. Якби з людини зірвали шкіру і плоть, відділили кров від кісток, вивернули навиворіт – вона б і тоді не була так сильно понівечена, як він зараз.

Здавалося, він багато чого хотів сказати. Він був розбитий, його роздирали злість, сум… Але, як і сказав Дзян Єсюе, Юе Ченьціна з дитинства надто добре оберігали, настільки, що він міг лаяти людей лише тими двома словами. Але ця жалюгідна фраза не змогла б описати того, яким розбитим він почувався у цей момент.

Він відчував, що ці емоції його розчавлять. Вони вже його розчавили.

Все, що він зміг видати в цьому розбитому стані, це слабко, з тремтінням, запитати:

- Чому… чому ти це зробив?…

- А чому б мені цього не зробити? - Дзян Єсюе стояв перед інвалідним візком. Він довго сидів у ньому, і ось нарешті настала черга когось іншого його зайняти. В серці розлилося приємне відчуття і очі його заблистіли. - Юе Ченьціне, ми з тобою є нащадками клану Юе. Але яким життям жив ти, а яким я?

Юе Ченьцін підвів очі й хрипло сказав:

- Усі називають тебе дзюньдзи… Але виявляється, що ти… Ти тримаєш бруд у своєму серці… Глибше, ніж будь-хто інший…

Дзян Єсюе завжди був дуже спокійним, також похмурим, лицемірним...

Єдине, чого він ніколи не демонстрував - це гнів.

Але ці слова ніби були ключем, що відчинив найіржавіший замок у його серці. Накопичена злість, яка ніколи не виходила назовні, спалахнула, його очі запалали, а обличчя спотворилось від цих емоцій.

Слово за словом він процідив крізь зуби - відчуття, що насувається гроза:

- Я не дзюньдзи і я тримаю у серці бруд? - Дзян Єсюе глузливо посміхнувся. - Юе Ченьцін, Юе Ченьцін… Будь-хто в світі може так сказати про мене, але не ти. Ти знаєш, з ким говориш?

Сміх раптом обірвався і голос став напруженим.

Змахнувши рукавами, Дзян Єсюе обернувся. Погляд, яким він дивився на Юе Ченьціна, був сповнений ненависті, очі налиті кров’ю.

Він схопив Юе Ченьціна за відворот і втупився йому в обличчя. Його обличчя сочились ворожістю, коли він виплюнув наступне речення:

- Якби я тебе не врятував, Юе Ченьціне, ти був би юним мерцем у могилі! «Смерть» так званого дзюньдзи – твоїх рук справа!

Ця покручена ненависть накопичувалася надто багато років. Коли її нарешті прорвало, Дзян Єсюе аж затремтів усім тілом. Він різко відпустив Юе Ченьціна, доклавши при цьому надто багато сили, через що інвалідний візок покотився назад.

Дзян Єсюе підвів голову і окинув поглядом почервонілих очей печеру Хуньтянь, яка символізувала найпотужнішу силу сім’ї Юе. Озирнувся на примар, які слухали тільки накази голови клану Юе, глянув на Мо Сі, чиї кінцівки були паралізовані отрутою, на маленьку Лань-ер… Нарешті його погляд зупинився на непритомному та важко пораненому Мужоні Чуї.

І його груди ніби безжально вкололи маленькою голкою. Біль не був нестерпним, але від нього перехопило дихання, а очі ще більш налились кров’ю.

Він люто зиркнув на Юе Ченьціна.

І знову повторив ті схожі на прокляття слова:

- «Смерть» так званого дзюньдзи – твоїх рук справа!

Юе Ченьцін не розумів, про що він говорить, але цих кількох слів було достатньо, щоб обличчя його стало попелястим.

- Що ти маєш на увазі?… - тихо спитав він

- Що я маю на увазі? – пирхнув Дзян Єсюе.

В повітрі стояв густий запах крові і у тих, хто став свідками цього, дороги назад не було.

Лише Дзян Єсюе знав, що якби він обрав інший шлях двадцять років тому... такої бійні не сталося б. Все, що належало сім’ї Юе, все, чого він хотів, було б його.

Двадцять три роки тому.

Перед ним були дві дороги.

 

Того року його, ще юного, мати покликала до кімнати.

Навіть через стільки років він пам’ятав надзвичайно гарне, але й надзвичайно похмуре обличчя своєї матері.

- Єсюе, як ми будемо жити в майбутньому? – звернулася вона до нього.

У кімнаті горіла амбра*, запах дорогих пахощів затримався навколо так само дорого одягненої пані Сє. Її волосся було вкрите перлами та нефритом, а білосніжні руки - золотими та срібними браслетами. На його пам’яті його мати завжди одягалася подібним чином. Можливо, це не було красиво, але вона любила таку екстравагантність.

 

*Амбра — коштовна воскоподібна речовина, патологічне відкладення у кишечнику і шлунку кашалотів. Застосовується в парфумерії як фіксатор запаху і цінується дуже дорого [вікі]

 

Тому що це символізувало любов Юе Дзюньтяня до неї.

У Дзяофані* Чонхва гарних жінок, що грали на цитрі, було як проса. Але скільки з них могли стрімко піднятися до того рівня, на якому сьогодні була вона?

 

*Дзяофан – установа для підготовки співців та музик

 

Пані Сє пишалася своїм минулим успіхом, але також хвилювалася за своє майбутнє. Вона знала, що Юе Дзюньтянь і Мужон Хван заручені, а її власні амбіції не обмежувалися лише тим, щоб бути скромною наложницею.

Щоб монополізувати серце Юе Дзюньтяня, вона робила все можливе. Вона не тільки намагалася усіляко догодити своєму чоловікові, але навіть передала Дзяна Єсюе під опіку пана Сона, найпочеснішої людини в резиденції на той час. Пан Сон навчав його не тільки мистецтву вдосконалення інструментів, але й світським премудростям.

Тому Дзян Єсюе мало спілкувався зі своєю матір’ю, коли був малим. Натомість він часто читав і спілкувався з паном Соном. Пан Сон був доброю та чесною людиною, тож він навчив його бути лагідним та скромним, толерантним та елегантним.

З такими зусиллями Юе Дзюньтянь, звичайно, дуже цінував пані Сє. У той час він був надзвичайно задоволений Дзяном Єсюе. Він навіть якось сказав, що хоче, аби той став спадкоємцем сім’ї Юе і згодом її головою. Мати, почувши таке, хоч і розуміла, що це були п’яні балачки, була настільки щаслива, що обійняла Дзян Єсюе і радісно розцілувала його.

Шкода, що яким би хтивим чи романтичним не був Юе Дзюньтянь, його прихильність була мінливою. Пані Сє також знала його вдачу, тому після короткого періоду радості вона все ж стурбовано сказала Дзяну Єсюе:

- Не дивись, що твій батько добре до нас ставиться. Та особа зрештою увійде до маєтку Юе. І як тільки це станеться нам буде нелегко.

Того дня пані Сє покликала його до себе в кімнату. Вона взяла його за руку й деякий час уважно дивилася на нього. Потім раптом міцно обійняла і сказала:

- У мами є тільки ти… тільки ти…

- Мамо…?

Жінка якийсь час плакала, а тоді сказала:

- Сюе-ер... Мужон Хван... Мужон Хван збирається вийти заміж в сім’ю Юе.

- …

- У перший день наступного місяця, - пані Сє відпустила його, але її рука все ще міцно трималася за його рукав, наче за рятівну соломинку. Вона дивилася на нього почервонілими очима і ці прекрасні очі були геть не красиві - вони були сповнені ненависті та фанатизму. - Сюе-ер… Мати не скориться… Як я можу скоритися…

- Мамо...

- Треба битися, боротися і виборювати, розумієш?

Однак у той час Дзян Єсюе не мав наміру боротися. Насправді його не хвилювали гроші та статус, якими переймалася його мати. Йому здавалося, що того, що він мав перед собою, було достатньо, навіть забагато. Якби йому довелося вибирати, він волів би вести неквапливе життя серед людей, без шуму екіпажів і коней, як описано в книгах.

Проте, дивлячись у сумні й майже фанатичні очі матері, він не міг вимовити цих слів.

Він завжди був добросердечним і не хотів засмучувати інших, тим паче свою рідну матір.

- Не хвилюйся, спосіб знайдеться. Спосіб завжди знайдеться. Мама не дозволить їй забрати те, що належить тобі, не дозволить їй знущатися з тебе як заманеться.
У цій сім’ї Юе ми з тобою маємо лише один одного. Єсюе, Сюе-ер… мамина люба дитино... усе, що мати робитиме в майбутньому, — це для тебе. Ти також маєш стати на бік своєї матері, розумієш?
Все повернеться в наші руки.

Він кліпнув очима. Він був не по роках розважливим і не розділяв надзвичайного прагнення своєї матері до влади та багатства, але добре знав про її низьке походження. Він розумів, що її шлях був нелегким, а також розумів її страх перед загрозою краху всього, що було надбано, тому в душі міг примиритися з нею.

Тільки він не мав наміру боротися.

У той день, коли Мужон Хван вийшла заміж в сім’ю Юе, його мати красиво одяглася і була надзвичайно гарною. Вона була привчена грати на цитрі і вдавати люб’язність, їй не важко було демонструвати вишукану посмішку. Вона привітно зустріла дружину чоловіка, смиренно прийняла її і люб’язно їй лестила.

Дзян Єсюе подивився на неї, і йому стало незручно. Коли почався весільний бенкет і всі гості розсілися, він тихенько покинув головну залу.

Було вже темно і йшов сніг.

Він тугіше натягнув хутро і згадав, що на подвір’ї квіла слива. Тож вирішив піти туди, зірвати дві гілки і покласти їх у кімнати матері та вчителя. Він ступив на тонкий шар свіжого снігу й попрямував до саду.

І там побачив юнака в білосніжному одязі і яскраво-червоному плащі. Він стояв під снігом і дивився на стару сливу біля білої стіни з чорною плиткою.

Це була його перша зустріч з Мужоном Чуї.