Двоюрідний брат

Коли Ґу Ман почув, що у нього справді є двоюрідний брат, і післязавтра він прийде до нього, він був приємно здивований.

Відтоді, як його розум був пошкоджений, він рідко виявляв таку очевидну радість. Здавалося, що його ментальне здоров’я значно покращилось.

Протягом дня він час від часу запитував Мо Сі:

- Мо Сі, що за людина мій двоюрідний брат?

Мо Сі хотів трохи більше зацікавити його, але водночас не хотів говорити забагато, тому лише сказав:

- Дізнаєшся, коли побачиш його.

- Ох...

Ґу Ман сидів у кімнаті в гостинному дворі і якийсь час грався із бамбуковою бабкою, а потім повернув голову й запитав:

- Тоді що мені сказати йому, коли я його побачу?

- Ти можеш говорити, що завгодно, правил немає.

- Тоді що ти говориш, коли бачиш двоюрідного брата?

- … У мене його нема, - Мо Сі відклав книгу, що тримав у руці, подивився на круглі блакитні очі Ґу Мана і заспокоїв його: - Не нервуй, він твій брат, а не ворог.

Ґу Ман ніби заспокоївся. Але невдовзі після цього він подивився на свій одяг, підбіг до бронзового дзеркала й уважно подивився на себе, а потім побіг назад до Мо Сі й потягнув його за рукав:

- Одяг.

- Хмм?

- Я хочу переодягнутися в новий одяг. Так мій двоюрідний брат буде щасливий.

Мо Сі мало не розсміявся:

- Ти збираєшся пропонувати одруження?

- Що пропонувати?

- … Я жартую, - Мо Сі встав. -Добре відпочинь тут. Навколо встановлений захисний бар’єр, тож тут дуже безпечно. Я піду куплю тобі новий комплект одягу.

Ґу Ман кілька разів кивнув.

Підібрати одяг для Ґу Мана було неважко, Мо Сі дуже добре знав його розмір, і незабаром вийшов із паперовим пакетом із найкращого магазину готового одягу в Лінь’ані.

Повернувшись до кімнати, він простягнув паперовий пакет Ґу Ману і сказав:

- Іди й переодягнися, тобі подобається?

Одяг був білосніжний, вишитий ледь помітними хмарними візерунками на сніжно-білому шовку, стиль був простим і елегантним. Ґу Ман завжди був добрий у ближньому бою і раніше зазвичай носив обтягуючий одяг із вузькими рукавами, після того ж, як потрапив у полон, у нього не було гарного одягу, тому він ніколи не носив такого широкого вбрання з вільними рукавами і срібним оздобленням.

Він обережно вийшов з-за ширми, побоюючись, що може наступити на поділ. Потім він став перед Мо Сі, його блакитні очі були ‘сповнені тривоги.

- Відчуття… трохи дивне.

Його волосся було зібране у вільний пучок і одне пасмо спадало на щоку. Його шкіра була біла, очі ясні та яскраві. Після того, як він переодягнувся в такий комплект вбрання, дійсно можна було побачити певну схожість між ним і Мужоном Чуї.

Мо Сі лагідно сказав:

- Виглядає дуже добре. Ти просто не звик до такого.

Ґу Ман був трохи здивований:

- Справді? Виглядає добре?

- Так, - Мо Сі посміхнувся. – Тобі просто треба звикнути.

Ґу Ман радісно кивнув, але невдовзі йому щось спало на думку і він побіг за ширму, зняв своє білосніжне вбрання і обережно виніс його, тримаючи обома руками.

- В чому справа? – здивувався Мо Сі. - Тобі не подобається?

- Воно забрудниться, - сказав Ґу Ман і обережно склав одяг. Він підняв коричневий промаслений паперовий пакет на столі, примружив вії і обережно подув на нього. Потім заново загорнув у нього одяг й урочисто поплескав по згортку. — Одягну післязавтра.

Хоча демонічна енергія пошкодила його розум, його жадання сімейної любові, здавалося, було назавжди закарбовано в його кістках.

Мо Сі спостерігав, як він поклав паперовий пакет із одягом на ліжко, а через деякий час сховав його під подушку. Потім вийняв його, щоб іще раз поглянути. Він простягнув руку й обережно торкнувся тканини, на його обличчі було видно невпевненість і сподівання.

Цілу ніч Ґу Ман був зайнятий промасленим паперовим пакетом. Бамбукові бабки, які він купив раніше, втратили його прихильність. Навіть коли настав час спати, Ґу Ман усе ще хвилювався й час від часу тихим голосом запитував:

- Мо Сі, двоюрідний брат носить такий одяг?

- Так. Такий йому подобається найбільше.

- Мо Сі, мій двоюрідний брат красивий?

- Якщо він твій двоюрідний брат, то як він може бути некрасивим?

- Мо Сі, буде завтра, а потім післязавтра. Мені треба буде почекати ще один день. А не можна побачити його завтра?

- Завтра у нього є деякі справи. Коли він їх владнає, то зможе спокійно прийти.

- Добре, нехай розбереться з ними, я не перейматимусь.

- Ммм.

- Мо Сі…

Після цих питань його голос нарешті затих. Здавалося, Ґу Ман хотів ще більше поговорити про свого брата, але був дуже сонним. Він позіхнув, пробурмотів ім’я Мо Сі, та перш ніж встиг сказати щось іще, заснув.

Наступного дня Ґу Ман ще лежав, згорнувшись калачиком, у ліжку, але Мо Сі прокинувся рано. Найжвавішим часом у місті були ранкові та нічні ринки. Мо Сі планував розпитати щодо легенди про техніку відродження, але, попитавши, виявив, що містяни не дуже зацікавлені у вдосконаленні. Вони добре знали, де найсвіжіші й найдешевші овочі та тофу, але не знали про великих відлюдників-заклиначів поблизу Лінь’аня.

Мо Сі не був здивований таким результатом. Якби було так легко дізнатися про великих відлюдників, їх би не називали відлюдниками.

Вони нічого не знали про техніку відродження, але завзята літня жінка розповіла йому, де подають найкращий сніданок. Туди Мо Сі і пішов. Як і можна було очікувати, в закладі було повно людей.

Він обрав місце в кутку, сів і сказав рознощику з білою хусткою на плечі:

- У вас тут хороші сніданки. Дайте мені, будь ласка, по одній порції кожної страви.

- Добре! - енергійно сказав рознощик.

Здавалося, що розпорядження Мо Сі було дуже марнотратним, але це не так. На сніданок було лише кілька страв - для дорослого чоловіка це не було забагато. Все було готово дуже швидко і скоро страви одну за одною подали. Смачний свіжий суп з м’ясними вонтонами, ніжні й пружні креветки, тушковані з пшеницею, м’які й солодкі османтусові кульки, ситний суп зі смаженим вугрем і гладенькою локшиною, хрустка смажена риба, занурена в оцет, який позбавляв її жиру і покращував смак. Також були смажені палички ютяо, які готували лише в Лінь’ані: дві тоненькі, як крила цикади, смужки білосніжного тіста, накладали одна на одну, притискали паличкою вздовж по центру і смажили в олії. Готову страву приправили ніжною зеленою цибулею і залили густим соусом. Смажені ютяо були хрусткими, а соус солодким.

Скуштувавши одну за одною всі страви, Мо Сі замовив кілька страв на смак Ґу Мана, щоб взяти з собою.

Чекаючи на суп з локшиною, він почув, як люди за столом поруч з ним розмовляють про клан Юе.

- Сьогодні вранці, - говорила жінка, - Юе Дзюньтянь привів групу людей з сім’ї Юе до печери Хуньтянь на околиці міста. Айо, я збирала свіжі дикі овочі за містом і поверталася назад, як наштовхнулася на почесну варту його сім’ї біля міської брами - я так злякалася.

Чоловік із брудними ногами поруч із нею, засміявся:

- Чого ти боїшся? Що пан Юе схопить тебе і візьме собі за коханку? Пана Юе цікавить зовнішність. Ти вже надто стара він на тебе і не гляне.

Жінка розлютилася:

- А що зі мною не так? Я жінка середніх років, але все ще чарівна! Їж свою локшину і не неси дурниць!

Інший чоловік за тим же столом засміявся:

- Але я чув, що здоров’я Юе Дзюньтяня погіршується з кожним роком. В молодості він був вітряним, але зараз у нього зовсім немає енергії.

- Так, - сказала жінка. - Ви його не бачили: обличчя восково-жовте, як у покійника. Айо, але двоє його синів гарні. Шкода, що один із них каліка.

- Ви про Дзяна Єсюе? Він теж прибув?

- Так, оскільки його вигнали з клану Юе, він може подорожувати з ними тільки в цей час. Зрештою, це ж жертвоприношення в печері Хуньтянь.

За їхнім столиком сидів ще один чоловік, чужинець, який знав не багато про Лінь’ань і клан Юе. Поки вони розмовляли, він нічого не говорив, зараз же йому стало цікаво. Він проковтнув суп з локшиною й запитав:

- Даґе, дадзє, ця печера Хуньтянь… що це за місце?

Жінка захоплено пояснила:

- Це звалище мерців.

Чоловік додав:

- Варто сказати, що це місце, де запечатані ображені духи.

У чужинця від подиву округлилися очі.

- О-о… ображені духи?

- Так. Це стара легенда міста Лінь’ань. Коли було засновано Чонхва, Лінь’ань не входив до його складу, а перебував в руках варварів. У той час ті варвари практикували темні техніки і ув’язнили більшість людей Лінь’аня у печері. Вони хотіли вбити їх і перетворити на злих духів з тим, щоб управляти ними.

Та варвари мали амбіції, не маючи можливостей. Вони вбили десятки тисяч людей. Трупи горами лежали в печері, кров стікала у басейн. Марно померлі і справді стали ображеними привидами, але вони не були підконтрольні варварам, натомість пожерли їх, а потім вийшли назовні й тинялися навкруги, всюди убиваючи людей.

- Що сталося потім? – здивовано запитав чужинець.

- Потім Чонхва послав до Лінь’аня тодішнього майстра артефактів, предка Юе Дзюньтяня, щоб придушити ображених привидів.

Цей старший Юе був дуже розумним. Він створив магічну зброю, щоб зібрати цих духів, і, нарешті, зумів запечатати їх у басейні крові в печері. Також він уклав з ними кровний договір, щоб ці ображені духи прислухались наказів нащадків сім’ї Юе протягом багатьох поколінь. А печеру, де їх запечатали, назвали Хуньтянь*.

 

*浑天 – «небесна сфера». В даному контексті можна розуміти як символізм: сфера (печера) з певним ядром (запечатаними в ній духами)

 

Чужинець був недурний і відразу сказав:

- Він, мабуть, заплатив велику ціну, чи не так?

- Не зовсім, - загадково мовила жінка. - Дозвольте мені сказати вам, я чула, що глава сім’ї Юе кожні три роки повинен віддавати значну частину своєї духовної енергії цим воїнам-привидам, і він не може цього уникнути, доки його місце не займе наступник.

- Дзє, - стурбовано мовив чужинець, - ти щойно говорила, що Юе Дзюньтянь хворий. Чи достатньо у нього духовної сили, щоб годувати цих ображених привидів?

- Впевнена, що ні, - сказала жінка. - Але я чула, що голова сім’ї Юе також може принести кровну жертву, якщо у нього немає іншого вибору. Тобто він може влити свою кров у басейн, поки його родичі, що мають супроводжувати його, стоятимуть на колінах. Це також може тимчасово заспокоїти тих ображених духів.

- Скільки ж потрібно крові… - чужинцю стало не по собі.

- Дуже багато, - жінка проілюструвала слова жестами. - Тож при такому жертвоприношенні мають бути присутні члени сім’ї, тому що після кровної жертви тіло Юе Дзюньтяня буде дуже слабким, тож йому треба, щоб кровні родичі зібрали ці та заклинали для нього. У будь-якому випадку як інакше він дозволив би Дзяну Єсюе піти з ними до печери Хуньтянь при їхніх то стосунках?

Чужинець збагнув і швидко кивнув.

- Зрозумів, зрозумів. Я не очікував, що сім’я Юе має такі легенди в Лінь’ані. Якби я не приїхав сюди, то і не дізнався б.

- В кожному володінні є свої історії про господаря, - махнув рукою чоловік із брудними ногами. - Хоча вони не є секретом, ніхто не знає їх краще за місцевих жителів. Наприклад, у Лінь’ані ми найкраще знаємо про сім’ю Юе, тому що господар тут — Юе Дзюньтянь.

Чужинець був дуже зацікавлений.

- А які ще є історії? Я пригощу вас сніданком. Даґе, дадзє, можете розповісти мені більше?

Ці люди завжди любили розповідати про такі секрети. Вони готові були говорити про це навіть просто заради балачок. Сьогодні ж вони зустріли когось, хто зацікавився і навіть хотів їх пригостити, тому зраділи ще більше і за їх столом продовжилась розмова. Однак Мо Сі сидів на тому ж місці, розмірковуючи про деталі жертвоприношення в печері Хуньтянь. Раптом йому стало не по собі.

У тій печері зібралася вся сім’я Юе. А після кровної жертви Юе Дзюньтяня його духовна сила буде значно ослабна. Думаючи про правду, яку щойно дізнався Мужон Чуї, про події понад тридцять років тому...

Перед ним ніби знову постало холодне й біле обличчя Мужона Чуї на кладовищі.

Завтра вся сім’я Юе піде до печери Хуньтянь, щоб зробити жертвоприношення... Не переживайте про Юе Дзюньтяня. Щонайменше, я маю зустрітися з Ґу Маном, перш ніж розбиратися з ним.

Мо Сі раптом подумав, що, говорячи це, Мужон Чуї міг бути не зовсім щирим.

В цей момент зі сторони входу в ринок раптом почувся гомін. Люди, які поспішали за ранковими покупками, автоматично розділилися, уступаючи дорогу. Охоронець сім’ї Юе, увесь вкритий кров’ю, похитуючись, ішов від Східних міських воріт. Половина його обличчя була розірвана, закривавлена шкіра і плоть звисали, лякаючи жінок і дітей навколо, і вони відступали ще далі.

Охоронець волочив ноги в напрямку резиденції Юе. Однак він, очевидно, розумів, що більше не втримається, тож, коли він впав на землю, то не намагався підвестися. Натомість він трохи просунувся вперед і схопив найближчого перехожого, підняв голову і сказав:

- Повстав... Повстав...

Той перехожий так перелякався, що затремтів, як лист на вітрі. Охоронець говорив, заїкаючись, і він нахилився до нього:

- Що...що?

- Повстав… Юе, сім’я Юе… Печера Хуньтянь… повстав…!! – сказавши це, він виплюнув повний рот крові й упав на землю замертво.

Мо Сі рвучко підвівся, його обличчя потемніло.