Коли Ґу Ман почув, що у нього справді є двоюрідний брат, і післязавтра він прийде до нього, він був приємно здивований.

Відтоді, як його розум був пошкоджений, він рідко виявляв таку очевидну радість. Здавалося, що його ментальне здоров’я значно покращилось.

Протягом дня він час від часу запитував Мо Сі:

- Мо Сі, що за людина мій двоюрідний брат?

Мо Сі хотів трохи більше зацікавити його, але водночас не хотів говорити забагато, тому лише сказав:

- Дізнаєшся, коли побачиш його.

- Ох...

Ґу Ман сидів у кімнаті в гостинному дворі і якийсь час грався із бамбуковою бабкою, а потім повернув голову й запитав:

- Тоді що мені сказати йому, коли я його побачу?

- Ти можеш говорити, що завгодно, правил немає.

- Тоді що ти говориш, коли бачиш двоюрідного брата?

- … У мене його нема, - Мо Сі відклав книгу, що тримав у руці, подивився на круглі блакитні очі Ґу Мана і заспокоїв його: - Не нервуй, він твій брат, а не ворог.

Ґу Ман ніби заспокоївся. Але невдовзі після цього він подивився на свій одяг, підбіг до бронзового дзеркала й уважно подивився на себе, а потім побіг назад до Мо Сі й потягнув його за рукав:

- Одяг.

- Хмм?

- Я хочу переодягнутися в новий одяг. Так мій двоюрідний брат буде щасливий.

Мо Сі мало не розсміявся:

- Ти збираєшся пропонувати одруження?

- Що пропонувати?

- … Я жартую, - Мо Сі встав. -Добре відпочинь тут. Навколо встановлений захисний бар’єр, тож тут дуже безпечно. Я піду куплю тобі новий комплект одягу.

Ґу Ман кілька разів кивнув.

Підібрати одяг для Ґу Мана було неважко, Мо Сі дуже добре знав його розмір, і незабаром вийшов із паперовим пакетом із найкращого магазину готового одягу в Лінь’ані.

Повернувшись до кімнати, він простягнув паперовий пакет Ґу Ману і сказав:

- Іди й переодягнися, тобі подобається?

Одяг був білосніжний, вишитий ледь помітними хмарними візерунками на сніжно-білому шовку, стиль був простим і елегантним. Ґу Ман завжди був добрий у ближньому бою і раніше зазвичай носив обтягуючий одяг із вузькими рукавами, після того ж, як потрапив у полон, у нього не було гарного одягу, тому він ніколи не носив такого широкого вбрання з вільними рукавами і срібним оздобленням.

Він обережно вийшов з-за ширми, побоюючись, що може наступити на поділ. Потім він став перед Мо Сі, його блакитні очі були ‘сповнені тривоги.

- Відчуття… трохи дивне.

Його волосся було зібране у вільний пучок і одне пасмо спадало на щоку. Його шкіра була біла, очі ясні та яскраві. Після того, як він переодягнувся в такий комплект вбрання, дійсно можна було побачити певну схожість між ним і Мужоном Чуї.

Мо Сі лагідно сказав:

- Виглядає дуже добре. Ти просто не звик до такого.

Ґу Ман був трохи здивований:

- Справді? Виглядає добре?

- Так, - Мо Сі посміхнувся. – Тобі просто треба звикнути.

Ґу Ман радісно кивнув, але невдовзі йому щось спало на думку і він побіг за ширму, зняв своє білосніжне вбрання і обережно виніс його, тримаючи обома руками.

- В чому справа? – здивувався Мо Сі. - Тобі не подобається?

- Воно забрудниться, - сказав Ґу Ман і обережно склав одяг. Він підняв коричневий промаслений паперовий пакет на столі, примружив вії і обережно подув на нього. Потім заново загорнув у нього одяг й урочисто поплескав по згортку. — Одягну післязавтра.

Хоча демонічна енергія пошкодила його розум, його жадання сімейної любові, здавалося, було назавжди закарбовано в його кістках.

Мо Сі спостерігав, як він поклав паперовий пакет із одягом на ліжко, а через деякий час сховав його під подушку. Потім вийняв його, щоб іще раз поглянути. Він простягнув руку й обережно торкнувся тканини, на його обличчі було видно невпевненість і сподівання.

Цілу ніч Ґу Ман був зайнятий промасленим паперовим пакетом. Бамбукові бабки, які він купив раніше, втратили його прихильність. Навіть коли настав час спати, Ґу Ман усе ще хвилювався й час від часу тихим голосом запитував:

- Мо Сі, двоюрідний брат носить такий одяг?

- Так. Такий йому подобається найбільше.

- Мо Сі, мій двоюрідний брат красивий?

- Якщо він твій двоюрідний брат, то як він може бути некрасивим?

- Мо Сі, буде завтра, а потім післязавтра. Мені треба буде почекати ще один день. А не можна побачити його завтра?

- Завтра у нього є деякі справи. Коли він їх владнає, то зможе спокійно прийти.

- Добре, нехай розбереться з ними, я не перейматимусь.

- Ммм.

- Мо Сі…

Після цих питань його голос нарешті затих. Здавалося, Ґу Ман хотів ще більше поговорити про свого брата, але був дуже сонним. Він позіхнув, пробурмотів ім’я Мо Сі, та перш ніж встиг сказати щось іще, заснув.

Наступного дня Ґу Ман ще лежав, згорнувшись калачиком, у ліжку, але Мо Сі прокинувся рано. Найжвавішим часом у місті були ранкові та нічні ринки. Мо Сі планував розпитати щодо легенди про техніку відродження, але, попитавши, виявив, що містяни не дуже зацікавлені у вдосконаленні. Вони добре знали, де найсвіжіші й найдешевші овочі та тофу, але не знали про великих відлюдників-заклиначів поблизу Лінь’аня.

Мо Сі не був здивований таким результатом. Якби було так легко дізнатися про великих відлюдників, їх би не називали відлюдниками.

Вони нічого не знали про техніку відродження, але завзята літня жінка розповіла йому, де подають найкращий сніданок. Туди Мо Сі і пішов. Як і можна було очікувати, в закладі було повно людей.

Він обрав місце в кутку, сів і сказав рознощику з білою хусткою на плечі:

- У вас тут хороші сніданки. Дайте мені, будь ласка, по одній порції кожної страви.

- Добре! - енергійно сказав рознощик.

Здавалося, що розпорядження Мо Сі було дуже марнотратним, але це не так. На сніданок було лише кілька страв - для дорослого чоловіка це не було забагато. Все було готово дуже швидко і скоро страви одну за одною подали. Смачний свіжий суп з м’ясними вонтонами, ніжні й пружні креветки, тушковані з пшеницею, м’які й солодкі османтусові кульки, ситний суп зі смаженим вугрем і гладенькою локшиною, хрустка смажена риба, занурена в оцет, який позбавляв її жиру і покращував смак. Також були смажені палички ютяо, які готували лише в Лінь’ані: дві тоненькі, як крила цикади, смужки білосніжного тіста, накладали одна на одну, притискали паличкою вздовж по центру і смажили в олії. Готову страву приправили ніжною зеленою цибулею і залили густим соусом. Смажені ютяо були хрусткими, а соус солодким.

Скуштувавши одну за одною всі страви, Мо Сі замовив кілька страв на смак Ґу Мана, щоб взяти з собою.

Чекаючи на суп з локшиною, він почув, як люди за столом поруч з ним розмовляють про клан Юе.

- Сьогодні вранці, - говорила жінка, - Юе Дзюньтянь привів групу людей з сім’ї Юе до печери Хуньтянь на околиці міста. Айо, я збирала свіжі дикі овочі за містом і поверталася назад, як наштовхнулася на почесну варту його сім’ї біля міської брами - я так злякалася.

Чоловік із брудними ногами поруч із нею, засміявся:

- Чого ти боїшся? Що пан Юе схопить тебе і візьме собі за коханку? Пана Юе цікавить зовнішність. Ти вже надто стара він на тебе і не гляне.

Жінка розлютилася:

- А що зі мною не так? Я жінка середніх років, але все ще чарівна! Їж свою локшину і не неси дурниць!

Інший чоловік за тим же столом засміявся:

- Але я чув, що здоров’я Юе Дзюньтяня погіршується з кожним роком. В молодості він був вітряним, але зараз у нього зовсім немає енергії.

- Так, - сказала жінка. - Ви його не бачили: обличчя восково-жовте, як у покійника. Айо, але двоє його синів гарні. Шкода, що один із них каліка.

- Ви про Дзяна Єсюе? Він теж прибув?

- Так, оскільки його вигнали з клану Юе, він може подорожувати з ними тільки в цей час. Зрештою, це ж жертвоприношення в печері Хуньтянь.

За їхнім столиком сидів ще один чоловік, чужинець, який знав не багато про Лінь’ань і клан Юе. Поки вони розмовляли, він нічого не говорив, зараз же йому стало цікаво. Він проковтнув суп з локшиною й запитав:

- Даґе, дадзє, ця печера Хуньтянь… що це за місце?

Жінка захоплено пояснила:

- Це звалище мерців.

Чоловік додав:

- Варто сказати, що це місце, де запечатані ображені духи.

У чужинця від подиву округлилися очі.

- О-о… ображені духи?

- Так. Це стара легенда міста Лінь’ань. Коли було засновано Чонхва, Лінь’ань не входив до його складу, а перебував в руках варварів. У той час ті варвари практикували темні техніки і ув’язнили більшість людей Лінь’аня у печері. Вони хотіли вбити їх і перетворити на злих духів з тим, щоб управляти ними.

Та варвари мали амбіції, не маючи можливостей. Вони вбили десятки тисяч людей. Трупи горами лежали в печері, кров стікала у басейн. Марно померлі і справді стали ображеними привидами, але вони не були підконтрольні варварам, натомість пожерли їх, а потім вийшли назовні й тинялися навкруги, всюди убиваючи людей.

- Що сталося потім? – здивовано запитав чужинець.

- Потім Чонхва послав до Лінь’аня тодішнього майстра артефактів, предка Юе Дзюньтяня, щоб придушити ображених привидів.

Цей старший Юе був дуже розумним. Він створив магічну зброю, щоб зібрати цих духів, і, нарешті, зумів запечатати їх у басейні крові в печері. Також він уклав з ними кровний договір, щоб ці ображені духи прислухались наказів нащадків сім’ї Юе протягом багатьох поколінь. А печеру, де їх запечатали, назвали Хуньтянь*.

 

*浑天 – «небесна сфера». В даному контексті можна розуміти як символізм: сфера (печера) з певним ядром (запечатаними в ній духами)

 

Чужинець був недурний і відразу сказав:

- Він, мабуть, заплатив велику ціну, чи не так?

- Не зовсім, - загадково мовила жінка. - Дозвольте мені сказати вам, я чула, що глава сім’ї Юе кожні три роки повинен віддавати значну частину своєї духовної енергії цим воїнам-привидам, і він не може цього уникнути, доки його місце не займе наступник.

- Дзє, - стурбовано мовив чужинець, - ти щойно говорила, що Юе Дзюньтянь хворий. Чи достатньо у нього духовної сили, щоб годувати цих ображених привидів?

- Впевнена, що ні, - сказала жінка. - Але я чула, що голова сім’ї Юе також може принести кровну жертву, якщо у нього немає іншого вибору. Тобто він може влити свою кров у басейн, поки його родичі, що мають супроводжувати його, стоятимуть на колінах. Це також може тимчасово заспокоїти тих ображених духів.

- Скільки ж потрібно крові… - чужинцю стало не по собі.

- Дуже багато, - жінка проілюструвала слова жестами. - Тож при такому жертвоприношенні мають бути присутні члени сім’ї, тому що після кровної жертви тіло Юе Дзюньтяня буде дуже слабким, тож йому треба, щоб кровні родичі зібрали ці та заклинали для нього. У будь-якому випадку як інакше він дозволив би Дзяну Єсюе піти з ними до печери Хуньтянь при їхніх то стосунках?

Чужинець збагнув і швидко кивнув.

- Зрозумів, зрозумів. Я не очікував, що сім’я Юе має такі легенди в Лінь’ані. Якби я не приїхав сюди, то і не дізнався б.

- В кожному володінні є свої історії про господаря, - махнув рукою чоловік із брудними ногами. - Хоча вони не є секретом, ніхто не знає їх краще за місцевих жителів. Наприклад, у Лінь’ані ми найкраще знаємо про сім’ю Юе, тому що господар тут — Юе Дзюньтянь.

Чужинець був дуже зацікавлений.

- А які ще є історії? Я пригощу вас сніданком. Даґе, дадзє, можете розповісти мені більше?

Ці люди завжди любили розповідати про такі секрети. Вони готові були говорити про це навіть просто заради балачок. Сьогодні ж вони зустріли когось, хто зацікавився і навіть хотів їх пригостити, тому зраділи ще більше і за їх столом продовжилась розмова. Однак Мо Сі сидів на тому ж місці, розмірковуючи про деталі жертвоприношення в печері Хуньтянь. Раптом йому стало не по собі.

У тій печері зібралася вся сім’я Юе. А після кровної жертви Юе Дзюньтяня його духовна сила буде значно ослабна. Думаючи про правду, яку щойно дізнався Мужон Чуї, про події понад тридцять років тому...

Перед ним ніби знову постало холодне й біле обличчя Мужона Чуї на кладовищі.

Завтра вся сім’я Юе піде до печери Хуньтянь, щоб зробити жертвоприношення... Не переживайте про Юе Дзюньтяня. Щонайменше, я маю зустрітися з Ґу Маном, перш ніж розбиратися з ним.

Мо Сі раптом подумав, що, говорячи це, Мужон Чуї міг бути не зовсім щирим.

В цей момент зі сторони входу в ринок раптом почувся гомін. Люди, які поспішали за ранковими покупками, автоматично розділилися, уступаючи дорогу. Охоронець сім’ї Юе, увесь вкритий кров’ю, похитуючись, ішов від Східних міських воріт. Половина його обличчя була розірвана, закривавлена шкіра і плоть звисали, лякаючи жінок і дітей навколо, і вони відступали ще далі.

Охоронець волочив ноги в напрямку резиденції Юе. Однак він, очевидно, розумів, що більше не втримається, тож, коли він впав на землю, то не намагався підвестися. Натомість він трохи просунувся вперед і схопив найближчого перехожого, підняв голову і сказав:

- Повстав... Повстав...

Той перехожий так перелякався, що затремтів, як лист на вітрі. Охоронець говорив, заїкаючись, і він нахилився до нього:

- Що...що?

- Повстав… Юе, сім’я Юе… Печера Хуньтянь… повстав…!! – сказавши це, він виплюнув повний рот крові й упав на землю замертво.

Мо Сі рвучко підвівся, його обличчя потемніло.

Далі

Розділ 168 - Помста Мужона Чуї

Печера Хуньтянь була розташована на безплідній горі на околиці міста Лінь’ань. Коли Мо Сі прибув, то побачив десятки трупів, що лежали навколо входу в печеру. Усе це були слуги сім’ї Юе. Мо Сі перевірив дихання кількох людей, але всі вони вже відправились на небеса. Він хотів одразу зайти до печери, та почув тихий скрик. Обернувшись на звук, він побачив дівчинку, що була вся в крові. Вона згорнулася клубочком і, ридаючи, ховалася в розщелині каменю. - Маленька Лань-ер?! Дівчинкою, що вижила, була учениця Дзяна Єсюе, маленька Лань-ер. Виглядала вона наляканою до крайності. Почувши голос Мо Сі, вона раптом затремтіла, обернулася й ніби побачила привида. Її погляд був розсіяним і вона сказала: - Ні, ні, ні… не вбивайте мене… не вбивайте мене… Мо Сі негайно простягнув до неї руку. - Не бійся, це я. - Ви… - маленька Ланьер дивилася на нього зі сльозами на очах. Якийсь час вона тремтіла і раптом розплакалася ще дужче й кинулася в обійми Мо Сі. – Сіхе-ґеґе, у печері вбили людей… у печері вбили людей... Мо Сі не звик бути в такій близькості з іншими людьми, але Лань-ер була ще маленька і настільки налякана, що він не міг відсторонитися. Він підняв руку і погладив її м’яке волосся, й деякий час лагідно втішав її. Коли Лань-ер трохи заспокоїлася, він запитав: - Чому ти тут? - Сяньшен привів мене сюди. Він завжди боїться, що наді мною будуть знущатися, тому взяв мене з собою, - плакала маленька Лань-ер. - Але сяньшена кривдили, і він сказав мені тікати… Я погана дитина. Я злякалася… тому справді втекла… Серце Мо Сі забилося частіше. Він думав, що якщо Мужон Чуї захоче помститися, то націлиться лише на Юе Дзюньтяня. Він не очікував такого розвитку подій. - Ти залишайся тут, - сказав він Лань-ер. - Я зайду і подивлюся, що відбувається… Маленька Лань-ер схопилася за нього. - Ґеґе, не йди! Той ґеґе у білому… той ґеґе у білому — поганий, він убив дядька Юе!! - Мужон Чуї вже вбив Юе Дзюньтяня?! - Мо Сі був шокований. - Мм… угум! – Лань-ер кивнула зі сльозами на очах. - Після того, як дядько Юе дав кров тим монстрам, він став дуже слабким, навіть не міг говорити. Сяньшен і Ченьцін-ґеґе допомагали йому, передавали духовну силу… А тоді я побачила, який у ґеґе в білому був лютий вираз обличчя... щось було не так, він ніби вагався... Коли я хотіла гукнути сяньшена, ґеґе у білому змахнув рукою…  Він... він вмить вбив дядька Юе і викликав багато бамбукових воїнів, щоб повбивати всіх інших… Вчитель і Ченьцін-ґеґе намагалися його зупинити, але він… він не слухав їх… Сяньшен боявся, що він не зможе перемогти його, тому дав мені талісман, що приховує, і попросив мене втекти і сховатися. Я... я так перелякалася… Коли я вибігла, сяньшен і Ченьцін-ґеґе були вже поранені… - що більше маленька Лань-ер говорила, тим більш переляканою ставала. Її ясні очі повнились сльозами страху і смутку, які покотилися по обличчю, щойно вона зімкнула вії. - Я сховалася ззовні і чула звуки з печери. Спочатку вони все ще билися, але потім... Її юний і ніжний голосок ставав все нижчим і нижчим. Коли він досяг своєї межі, вона раптом знову розридалась: - А потім я вже нічого не чула. Сяньшен не прийшов мене знайти, і Ченьцін-ґеґе не прийшов! Поганий ґеґе переміг... поганий ґеґе в цій печері... Вона міцно обняла Мо Сі за талію, наче боялася втратити останнього, кому могла довіряти, і звела на нього повні сліз очі. - Сіхе-ґеґе, не заходь. Тебе вб’ють… Не будь як сяньшен і Ченьцін-ґеґе… Не заходь… У Мо Сі всередині похололо. Мужону Чуї було легко вбити Юе Дзюньтяня, але важко втекти: слуги сім’ї Юе чи родичі - ніхто не міг би сидіти склавши руки і нічого не робити. Чи могло бути так, що для того, щоб втекти, навіть Дзяна Єсюе та Юе Ченьціна… Мо Сі опустив голову і сказав маленькій Лань-ер: - Я маю зайти всередину. Очі Лань-ер знову наповнилися сльозами. - Але я обов’язково вийду. Ти сховайся тут, я… - Я не хочу! – сердито мовила маленька Лань-ер. – Не хочу більше ховатися! - … Вона плакала і витирала сльози. - Я вже раз залишила сяньшена і втекла. Я більше не хочу ховатися… Сіхе-ґеґе, якщо хочеш увійти, візьми мене з собою. Мо Сі бачив, наскільки вона охоплена емоціями, її маленькі ручки міцно стиснули край його рукава, не бажаючи відпускати його, незважаючи ні на що. Він також бачив, що скрізь лежать трупи, які зіштовхують і топчуть бамбукові воїни. Він знав, що за таких умов маленька Лань-ер може легко збожеволіти. Її стан був уже дуже нестабільний і якщо поряд не буде нікого, щоб стримувати її, вона може втратити контроль. Тож він сказав: - Тоді йди за мною. Але ти маєш слухати мене і нічого не робити сама, добре? Маленька Лань-ер закивала. Вона відпустила Мо Сі і з тремтінням пішла слідом за ним. Вони двоє разом відкрили кам’яні двері й увійшли в печеру Хуньтянь. Печера була дуже глибока. По дорозі з обох сторін лежали тіла і відірвані кінцівки слуг клану Юе. Стояв сильний запах крові. - Це дядечко управляючий... Тітонька Чень… Маленька Лань-ер раніше ходила з Юе Ченьціном до маєтку Юе, тому впізнала багатьох людей на цьому кривавому шляху. Щоразу, коли вона впізнавала людину, її руки, що стискали край одягу Мо Сі, тремтіли. У Мо Сі не було іншого вибору, окрім як заздалегідь накласти на неї заклинання заспокоєння розуму, щоб вона раптово не збожеволіла. - Сіхе-ґеґе, я так боюся… - крізь сльози мовила Лань-ер. - Не бійся. Але серце Мо Сі також спохмурніло. Він постійно переймався тим, чий труп він побачить наступним. Якщо це буде Юе... - Юе, Юе… У Мо Сі похолола кров. Він глянув у той бік, куди показала маленька Лань-ер. Це був не Юе Ченьцін. Проте його серце все одно сильно защеміло. Це були Юе Дзюньтянь і його молодший брат, Юе Юнчен. Двоє вельмож, які колись були мало не всемогутніми в Чонхва, тепер лежали на землі, наче бруд. Їхні голови були з’єднані з шиями лише маленькою смужкою шкіри і плоті. Кров іще текла, але вже не била фонтаном, лише стікала вниз переривчастими струмочками. Обличчя обох братів застигли з виразом надзвичайного страху та гніву, але смерть уже забрала колір їх лиць, зробивши їх схожими на паперові маски, що доповнювали примарну ці в печері Хуньтянь. Маленька Лань-ер затремтіла. Вона вчепилася за ногу Мо Сі і схлипнула: - Що нам робити… Мо Сі подивився на неї і тихо заспокоїв її. Але таке заспокоєння було лише для Лань-ер, собі він дати його не міг. На їх шляху було дуже багато загиблих людей. Майже всі, хто приїхав з сім’єю Юе, були мертві. Він не знав, чи побачить він далі трупи Дзяна Єсюе чи Юе Ченьціна. Ненависть і жорстокість Мужона Чуї значно перевершили його очікування. Він був подумав, що, можливо, під час жертвоприношення сталося щось, що знову спровокувало серце Мужона Чуї і змусило його вбити так багато людей. Але, хай там що, він їх вбив і ситуація була незворотною. - Сіхе-ґеґе, сяньшен Дзян… Мо Сі підняв руку й обережно перервав її. Він продовжив вести її вперед, але їх рухи стали набагато тихішими. Вони вже побачили тіло Юе Дзюньтяня. Місце жертвопринесення мало бути дуже близько. Як і очікувалося, коли вони проходили за величезним сталактитом, з якого крапала вода, із порожньої печери почувся знайомий голос. - Ви добре знаєте, наскільки сильно і за що я вас ненавиджу. Мені нема потреби перераховувати це вам. Мужон Чуї?! Вони вдвох визирнули з-за сталактита. Майже в той самий момент Мо Сі інстинктивно підняв руку, щоб закрити Лань-ер рот, заглушаючи її крик. Маленька Лань-ер була на межі. Мужон Чуї з довгим мечем в руках стояв біля басейну крові, над яким вирувала енергія образи. Весь у білому, він стояв спиною до них. Перед ним, зв’язані магічними путами, були двоє людей. Один із них сидів на дерев’яному інвалідному візку, його обличчя було блідим і виснаженим. Дзян Єсюе. Він отримав серйозне поранення від Мужона Чуї. Його одяг кольору лотоса був забруднений кров’ю, а його вже покалічені ноги стікали кров’ю. Інший стояв біля нього на колінах, обличчя заплакане, очі широко розплющені - крім страху й болю вони були сповнені розгубленості. Це був ніхто інший як Юе Ченьцін. Він нерозбірливо й хрипко бурмотів - це було схоже на безглузде повторення фраз, коли душа покидає людину: - …Не вбивайте їх… Я прошу… Не вбивайте їх… Дзян Єсюе звів очі й сумно подивився на нього: - Чуї… - Скільки разів я це казав? Ти не заслуговуєш називати мене по імені, - слова Мужона Чуї були холодними. - Дядько... – мовив Дзян Єсюе. Мужон Чуї тріпнув рукавами й сердито звів брови: - І я не твій дядько! Дзян Єсюе заплющив очі: - Хоч які проблеми були в сім’ї Юе, мій… батько, скільки б поганих речей він не зробив, усі ці роки… він жив поряд з тобою. Хай які у тебе думки, як ти можеш знищити весь клан Юе… Губи Мужона Чуї трохи ворухнулися, ніби він хотів щось пояснити. Проте зрештою він все ж відвернувся і скуто сказав: - Що ще я можу тобі сказати? - … - Коло вбивств уже розпочато, і я не відпущу нікого, хто сьогодні стоїть поруч з Юе Дзюньтянєм, - Мужон Чуї втупився в очі Дзяна Єсюе. - Включаючи тебе. І Юе Ченьціна. Дзян Єсюе якийсь час мовчав. Зрештою він опустив голову. Очевидно, він був серйозно поранений у бою з Мужоном Чуї, з кутика його рота все ще сочилася кров. Але руки в нього були зв’язані, тому він не міг її витерти, тож лише тихо сказав: - Хіба ти не достатньо вбив? Якщо недостатньо, тоді є я. Не кривдь Юе Ченьціна. Здавалося, Юе Ченьцін був доведений до того, що втратив розум і міг лише повторювати: - Припиніть битися… Четвертий дядько… Припиніть битися… - Юе Ченьцін справді захоплювався тобою, - сказав Дзян Єсюе. Мужон Чуї якусь мить мовчав, а тоді холодно сказав: - Мені не потрібно, щоб хтось із Юе захоплювався мною. Дзян Єсюе заплющив очі і розтулив закривавлені губи: - Я знаю про твою ненависть. Ти ненавидиш батька. Але якби не мати Юе Ченьціна, яка забрала тебе з храму й виростила, ти б не був там, де ти є сьогодні. - … - Ти пам’ятаєш тільки ненависть до батька, але забув доброту, яку проявила до тебе тітка Хван? Мужон Чуї змахнув широкими рукавами, звів брови і злісно сказав: - Краще б я ніколи не жив на цьому світі! - Чуї… - Це був якийсь жарт – тридцять років жити в невіданні, самотньо, під крилом ворога, який принижував мою матір і звів її з розуму! Дзян Єсюе похитав головою і тихо сказав: - Ти засліплений ненавистю. Тітка Хван завжди була добра до тебе, ти ж усе ще пам’ятаєш все, що було. І глибоко в душі ти розумієш, жарт це чи ні. Сьогодні ти відмовився відпустити будь-кого з нащадків сім’ї Юе. Але заради неї ти маєш відпустити Юе Ченьціна, - м’який і добрий чоловік підняв голову й рішуче подивився на Мужона Чуї. - Інакше врешті-решт ти про це пошкодуєш. - Найбільше в житті я шкодую про те, що прийшов в дім сім’ї Юе, - сказав Мужон Чуї. І змахнув рукою. Меч Джаосюе, випромінюючи яскраве світло, метнувся до Дзяна Єсюе. Світло від меча освітило розгублене обличчя Юе Ченьціна. Він нарешті прийшов до тями і скрикнув: - Четвертий дядьку, не треба!  

Читати


Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!