Спогади Мужон Ляня (2)

Розділ 158 - Стрічка героя, яку не можна одягати

Ґу Ман схопився за голову, відчуваючи запаморочення. Щоб приховати від інших… Верхня частина «Лінь»… Лінь’ань, Чу… Ці фрагменти були схожі на гострі ножі, що встромлялися в його мозок, плавали в глибинах його хаотичного розуму та викликали пов’язані з ними спогади. У трансі він ніби почув тихий спів: - Червона бегонія, жовта бегонія; як мелодійно вітер віє. Хлопчина маленький від рідних далеко, За мамою й татом серцем тліє*. *Сенс і розмір можуть відрізнятися від оригіналу, бо анлейти, на які спираюсь, в цьому плані шкутильгають Жінка з невиразним лінь’аньським акцентом співала дитячу пісню з південного берега річки Яндзи, заколисуючи дитину. Червона бегонія, жовта бегонія… Ґу Ман від болю зробив крок назад, в його черепі застукотіло. З одного боку його спогади розсіювались, з іншого ж деякі зараз отримали імпульс для відтворення. Розпорошене минуле в його свідомості було важко вловити, як плинний вітер і сніг, але раптом з’явилася тінь, що його розтривожила. Він ніби побачив хатину в маєтку Ваншу. Тітка Лінь сиділа біля вікна з накинутою на плечі ковдрою. Вона поплескувала Ґу Мана, що засинав у неї на колінах, і тихенько співала: - ...як мелодійно вітер віє. Хлопчина маленький від рідних далеко... Спогад невиразно сплив у його пам’яті очима дитини, що мружилась, усміхаючись, і сонно бурмотіла: - Тітко Лінь, ти так гарно співаєш. Очі тітки Лінь були ніжні, як весняні кетяги. Вона торкнулася волосся дитини і сказала: - Якщо тобі подобається, тітка Лінь завжди співатиме для тебе. - Ти не втомишся? - Ні, - посміхнувшись, сказала жінка. - Тобі не захочеться пити? - Ні. Дитина лежала й позіхала. Згорнувшись біля жінки, як маленьке звірятко, вона сказала: - Тітонько Лінь, як було б добре, якби ти була моєю мамою. Руки, що пестили його, раптом завмерли і трохи затремтіли. Але тоді Ґу Ман абсолютно не помітив цих деталей і не підвів голови, щоб побачити складний вираз обличчя тітки Лінь. Він просто згорнувся і зручніше вмостився біля неї. За відчиненим вікном маленької хатини опадали пелюстки, які вітер разом із весняним дощем завіював у кімнату. Ніжно рожеві, вони нашадували прекрасний сон, який може в будь-який момент обірватись. - Хлопчина маленький від рідних далеко, За мамою й татом серцем тліє. В глибині свого сну Ґу Ман раптом упав на коліна. Його голову наче розколоти тупою сокирою, він обхопив її й опустився на землю, важко дихаючи. Він був схожий на вмираючу рибу, що дедалі сильніше здригалася. Мужон Лянь сказав, що він, принаймні, має пам’ятати... Пам’ятати що? Що справжнє прізвище тітки Лінь – Чу, що він не був рабом в маєтку Ваншу, а був дитиною Мужон Сюаня та панни Чу… так? Він не міг не згадати важливі речі, що заносив у свої записи, і слова, які він там неодноразово повторював: «В маєтку Ваншу тобі врятували життя. Минуле важко прояснити, а суперечки важко висловити. Я сподіваюся, що ти принаймні пам’ятатимеш про це і не будеш ускладнювати справи Ваншу-Дзюню». Отже, до того, як втратити пам’ять, він уже знав правду, так? Здавалося, в його свідомості щось затремтіло і деякі спогади, що було вже канули в безодню, виплили на поверхню, як дракон, що виринає з води. Завдяки цій пісеньці про бегонію він смутно пригадав слова, які тітка Лінь сказала йому перед смертю. Хвора жінка міцно стискала його руку, її зів’ялі губи слабко ворушилися, коли вона говорила: - А-Мане… пані Джао… пані… Хоча вона… здається не дуже доброю… але вона… але вона не така, як про неї говорять у місті – що вона… гм, безжальна та ревнива жінка… вона… відрізняється від своєї сім’ї… У неї добре серце… але вона дуже вперта, і багато людей неправильно її розуміють… а вона не хоче пояснювати … Але ти не можеш неправильно її зрозуміти… якби не вона… А-Мане, ти б не зміг з’явитися на цей світ… Ти знаєш… Вона... вона врятувала життя тобі та твоїй матері, - на худому обличчі тітки Лінь з’явилася ледь помітна посмішка. - Тож, будь ласка, не ображайся на цих мати й сина. Насправді пані Джао та юний пан… Вона промовляла ці слова, дуже важко дихаючи. Її бліді губи тремтіли, а погляд був прикутий до обличчя Ґу Мана, наче вона хотіла закарбувати його глибоко в своїй душі. Її голос був тихим, наче в комара, але все ж, стримуючи сльози, вона продовжувала: - Насправді… вона… їй теж можна поспівчувати... Та хвороба взяла своє. - Тітко Лінь! Тітко Лінь! - маленький Ґу Ман присів біля ліжка жінки. Очі жінки були ще розплющені, по щоках текли прозорі сльози, але світло в тих очах уже згасло. Тоді Ґу Ман ще не знав, що таке смерть, але зрозумів, що жінка, яка співала йому на сон дитячі пісні, напевно, вже ніколи не повернеться. Він голосно заплакав. Вперше в житті йому було так сумно, що він не міг вникнути в передсмертні слова тітки Лінь. Лише через довгий час він смутно зрозумів, що якщо тітка Лінь сказала таке, вона мала знати щось про його походження. Принаймні мала знати, ким була його рідна мати. Але вона не дала йому можливості запитати. Потім Ґу Ман виріс. Попри те, що Мужон Лянь завжди ускладнював йому справи та принижував його, він ніколи не обурювався і не сварився з ним. Можливо, це через те, що тітка Лінь ніколи його ні про що не просила і єдиним її передсмертним проханням було не ускладнювати життя пані Джао та її сина. А може через те, що тітка Лінь ніколи йому не брехала і якщо вона сказала, що пані Джао була добра до них, то саме так і було. І він повсякчас дивився на них із вдячністю. З іншого боку, Ґу Ман завжди цікавився своїм походженням. Поступово в нього вималювались певні припущення з маленьких заборонених книжок та з чуток, що передавалися з вуст в уста. Допоки йому не довелось одного разу прибирати запорошену бібліотеку маєтку Ваншу, де він знайшов коробку з перепискою між Мужон Сюанєм і панною Чу. Тоді нарешті все прояснилося. Нарешті він ясно зрозумів, що він син Мужон Сюаня і єдинокровний брат Мужон Ляня. На той час і тітка Лінь, в пані Джао уже спочивали в могилах. У Ґу Мана не було жодних беззаперечних доказів на підтвердження свого походження. Власне, на той момент у нього вже були власні мрії. Він довго жив у тіні, зустрів Лу Джаньсіня та групу друзів у низах. Він не мав бажання здирати до крові шкіру, щоб пристати до групи дворян, до якої мав належати. Він стільки років був рабом, він розумів їхні труднощі, і тому більше волів вести людей через холодну печеру проти вітру, ніж бути самому. Лиш один єдиний раз він відчув тужливий потяг до того, що було пов’язано з його походженням – при виді церемоніального вбрання Мужон Сюаня. Він простягнув руку й ніжно погладив синю з золотом стрічку нащадків героїчних предків. Поряд нікого не було і він бережно пов’язав її собі на лобі. Беззаперечно, це належало йому, але він міг одягати це лише як злодій. Не встиг він ближче поглянути на себе в дзеркало, як двері позаду нього з гуркотом розчинилися. До кімнати увірвався Мужон Лянь, його очі спалахнули від образи та гніву. - Низький раб! Ти смієш торкатися речей мого батька? Зніми це!!! Зніми! Мужон Лянь був вкрай нетерплячий, навіть потягнувся, щоб схопити стрічку Ґу Мана: - Ця річ належить родині Мужон, ким ти себе вважаєш?! Ти не гідний… У той час Ґу Ман був надто засмучений, щоб зрозуміти, що Мужон Лянь, який кинувся на нього виривати стрічку, був дуже стурбований і панікував. Раніше він думав, що Мужон Лянь знущався над ним, бо він йому просто не подобався. Але виявилося, все не так. Він також знав правду про те, що вони двоє були братами, але ніколи її не відкривав. І насправді він знав її вже давно. Через це кожен крок Ґу Мана був ніби ляпасом йому по обличчі, кожен успіх Ґу Мана був як велика загроза його владі. - Ви обидва спадкоємці по крові, і якщо ти погано вчитимешся, маєток Ваншу рано чи пізно стане його. Як ти можеш не бути гіршим за хлопця з простолюду? Мужон Ляню, ти маєш ставитися до нього як до меча, що висить над твоєю головою. Подумай про це, якщо одного дня він дізнається, що також є членом родини Мужон, хіба він не захопить твою владу? Вони двоє, один раніше, другий пізніше, вже знали про своє кровне споріднення. Проте один із них завжди пильнував іншого й злісно спекулював. Другий же, пам’ятаючи останні слова матері, мовчки терпів і захищав. До цього дня. Ґу Ман, задихаючись, різко прокинувся від ілюзії... Перед ним була непроглядна темрява. Він не знав, де він був, як довго був без свідомості, чи який сьогодні день, і його це не турбувало. Він лише ворухнув губами і підняв тремтячі руки, щоб прикрити повіки. Навколо панувала мертва тиша. Він лежав у темряві, його розум був в хаосі. Він з силою потер обличчя і відчув на руках вологу. Він затремтів. Кров з глибокої рани Мужон Ляня, здавалося, все ще була на його долонях. Засідання двору закінчилося. Імператор, заклавши руки за спину, стояв на балконі за тронною залою. Небо було сіре, темні хмари пливли до імперського міста. Навколо квітів лотоса в квітковому ставку літали бабки, а в повітрі вже відчувався запах грози. - Ваша Величносте, фрагмент душі Кривавого демона-звіра взяли на випробування. Наразі все йде добре, - Джов Хе стояв осторонь, доповідаючи Імператору. - Однак у країні Ляо відбуваються часті переміщення. Я боюся, вони не хочуть залишати Чонхва надто багато часу. На сьогоднішньому засіданні двору Ваша Величність сказали, що вони можуть розпочати широкомасштабну атаку в будь-який момент, і я боюся, що не зможу розробити те, що Вам потрібно, до того як почнеться війна. Імператор заплющив очі. - Людина міркує, небеса порядкують. Фрагмент душі Кривавого демона-звіра було нелегко отримати, це вже можна вважати благословенням з небес. Вам не потрібно багато думати про це, просто робіть все можливе. Джов Хе ствердно відповів, але йти не збирався. Імператор повернув обличчя: - Що? Є ще щось? - Так, - сказав Джов Хе. – Фрагмент душі Кривавого демона-звіра дуже слабкий. Він не може повністю використовувати свою духовну силу. Цей підлеглий чув, що ґвоши країни Ляо збирав для нього духовну енергію за допомогою магічного ґуціня. Однак, на платформі Сишу немає такого інструмента чи його альтернативи, тож я смію звернутися по допомогу до Вашої Величності. - То вам потрібен магічний інструмент, який би міг живити духовною енергією Кривавого демона-звіра? Джов Хе кивнув. - Це справді трохи складно, - насупився Імператор. – Цю справу можна було б доручити клану Юе. Однак здоров’я цього старого Юе Дзюньтяня дедалі гіршає. Нещодавно він забрав усю сім’ю Юе до старого володіння в Лінь’ані, щоб практикувати вдосконалення в печері Хуньтянь, і деякий час вони не повернуться. - Тоді як щодо старійшини Цінсю? – спитав Джов Хе. - Він також не в столиці. Він сказав, що врешті-решт він пов’язаний з кланом Юе. Хоча Юе Дзюньтянь відмовився визнати його, старий зараз на заході літ і Цінсю поїхав разом з ним, - сказав Імператор. - Три майстри артефактів Чонхва - Юе Дзюньтянь, Дзян Єсюе і Мужон Чуї – всі зараз в Лінь’ані. - … - Однак Кривавий демон-звір важливіший, - сказав Імператор. – Я сьогодні ж напишу листа й надішлю його Юе Дзюньтяню. Нехай знайде спосіб розробити магічний інструмент, поки він одужує в Лінь’ані. Не хвилюйся. - Так. Імператор хотів сказати ще щось, але в цей момент поспішно прибув слуга і прошепотів: - Ваша Величносте, зовні чекає Сіхе-Дзюнь, хоче Вас бачити. Тоді Імператор сказав Джов Хе: - Можеш іти. І до слуги: - Впусти його. Джов Хе пішов і зустрів Мо Сі в коридорі. Минуло три дні від того, як Північна Прикордонна Армія повернулася з перемогою після Дадзе. За ці три дні чутки про те, що сталося на передовій, рознеслися з блискавичною швидкістю. Навіть Джов Хе, який не любив слухати про зовнішні справи, чув, що ґвоши Ляо в бою використовував Ґу Мана, щоб погрожувати Мо Сі, не кажучи вже про спекуляції на сердечні теми. За якийсь час все місто охопило хвилювання. Хоча ніхто не наважувався відкрито розпитувати Мо Сі, майже кожна родина, кожні вуста таємно обговорювали стосунки між ним та Ґу Маном. Усі згадали, як Мужон Лянь говорив, що Мо Сі таємно ходив до саду Лвомей відвідати Ґу Мана, як Мо Сі сперечався з Мужон Лянєм при дворі щодо того, під чию опіку має бути переданий Ґу Ман. У той час ніхто нічого не запідозрив, але тепер все це виглядало дуже неоднозначно. І Джов Хе, який на власні очі бачив, як Мо Сі забирав піддослідного в’язня, звичайно, мав більш чіткі припущення, ніж інші. Тому, побачивши Мо Сі в коридорі, він двозначно посміхнувся. - Сіхе-Дзюню, Ви знову тут, щоб благати за свого доброго шисьона? - … - Цього разу це буде не так легко. Він підозрюваний номер один у нападі на Ваншу-Дзюня. Мо Сі не звернув уваги на його слова. З холодним і красивим обличчям він пройшов повз нього, навіть не кліпнувши, і рушив до балкону тронної зали. Коли він підійшов, Імператор сидів на краю поруччя і дражнив червоних бабок, що кружляли над ставком, стеблинкою гребінника. - Ваша Величносте. - Мм, ти тут. Мо Сі не став ходити коло та навколо і прямо запитав: - Як Ваншу-Дзюнь? - За ним доглядає Мендзе. Він в не дуже хорошому стані. Минуло стільки днів, але досі немає жодних ознак того, що він може отямитись. - … - Але не хвилюйся, я все розумію і, хай там що, я не повірю, що на Ваншу-Дзюня напав генерал Ґу. Просто зараз він на порозі шторму, і його становище зовні має відповідати тому, що про нього думають інші, - Імператор зробив павзу, а потім продовжив: - Тюремна камера, в якій я тримаю його, тільки називається так, але я вже показував її тобі. Насправді це тиха кімната, де він може одужати та відпочити. Якщо хочеш побачити його, тобі не потрібно доповідати про це мені. - Саме тому я тут, - сказав Мо Сі. Імператор припідняв брови: - Чому? Перед тим, як прийти сюди, Мо Сі багато думав. Він хотів сказати Імператору, що навіть якщо той забезпечить найповніший захист Ґу Мана, він все одно не зможе бути спокійним. Він хотів сказати, що пережив занадто багато розлук з Ґу Маном у першій половині свого життя і не хотів, щоб той покидав його поле зору. Він навіть хотів прямо розповісти Імператору про свої стосунки з Ґу Маном. Але коли дійшло до справи, йому здалося, що жодні додаткові пояснення не потрібні. Він відчув, що Імператор вже знає все і йому не було необхідності щось говорити. Тож Мо Сі сказав: - Я все ще планую таємно повернути його до маєтку Сіхе. Після миті мовчання Імператор зітхнув: - Сіхе-Дзюню, ти прекрасно розумієш, що ув’язнення його для допиту — це лише ширма. Ти також знаєш, що відтоді, як ви повернулися до міста, я весь час добре про нього піклувався. Темна демонічна енергія в його тілі збожеволіла, його розум і пам’ять настільки поринули в хаос, що він вже на межі, і я роблю усе можливе, щоб подбати про нього. - Я знаю, - сказав Мо Сі. - Останні кілька днів я також був зайнятий у Військовому Відомстві, виїжджав рано і повертався пізно. Я знаю, що не міг про нього добре піклуватися, тому покладався на Вашу Величність з тим, щоб Ви подбали про мого шисьона. - Добре, що ти розумієш… - Але я закінчив усі поточні справи і хочу супроводжувати його особисто. - … Імператор прибрав травинку і бабки розчаровано розлетілися. - Ти мені не довіряєш? - Я просто пообіцяв йому, що більше його не покину. Імператор зітхнув. - Сіхе-Дзюню, зараз увесь Чонхва дивиться на вас із ним… Знаєш, ті чутки... - Він не закінчив фрази, зробив павзу та сказав: — Краще йому залишатися тут, зі мною. Але Мо Сі не мав наміру щось обговорювати, він лише мовчки й наполегливо дивився на Імператора. Через деякий час той поступився і, відчуваючи головний біль, сказав: - … Добре, добре. Якщо хочеш, можеш забрати його з тої кімнати терапії. Але ти маєш бути дуже обережним: нікому не треба знати, що він все ще у твоїй резиденції. Мо Сі стиснув кулаки і сказав: - Дякую, Ваша Величносте. Тільки-но він розвернувся, щоб піти забрати його, як помітив, що до них наближався високоранговий тіньовий охоронець палацу. Той зістрибнув з карнизу і, хитаючись, опустився на коліна, очевидно, серйозно поранений. - Ваш... Ваша Величносте! Імператор був приголомшений: - Що сталося? - Вторгнення! До кімнати терапії… увірвався порушник!