Хиба

Ґу Ман нахмурився і ще кілька разів уважно оглянув табличку.

Напис був акуратним, дерево хорошим, розміщення правильним.

Все було як треба, але щось не давало йому спокою і що довше він дивився, то сильнішим ставало це відчуття.

Коли Ґу Ман уп’яте оглянув її, його осяяло, серце забилося сильніше - він зрозумів, що не так!

Пил.

Ця вишукано вирізана табличка була вкрита тонким шаром пилу. Виглядало так, ніби її давно не протирали.

Але хіба зазвичай люди не витирають пил, коли вклоняються пам’ятній табличці?

Ґу Ман дивився на неї застиглим поглядом. Раптом від дверей почувся звук коливання бамбукової завіси і за його спиною пролунав легкий і усміхнений голос:

- На що ти дивишся?

У Ґу Мана на спині виступив холодний піт. Він різко обернувся. Бозна чому, але він відчув у своєму серці сильний страх. Він підняв предмет у руці.

- Я… я взяв нитку дев’яти кольорів.

Дзян Єсюе сидів біля дверей, не заїжджаючи всередину. Він дивився на нього проти світла і усміхався.

- Невже так важко знайти дев’ятикольорову нитку? Чи я її не там поклав?

Ґу Ман трохи заспокоївся. Насправді в тому, що він виявив, не було нічого особливого. Це було просто трохи дивно. Він не розумів, чому раптом відчув такий страх. Ймовірно, просто через те, що Дзян Єсюе несподівано заговорив у нього за спиною і налякав.

- Не зовсім… - сказав Ґу Ман. - Я щойно побачив меморіальну дошку невістки… і хотів віддати шану…

Дзян Єсюе якусь мить дивився на нього лагідними, як весняна річка, очима. Потім м’яко сказав:

- Дякую. Впевнений, душа Дзінь-ер буде рада твоїй щирості.

Ґу Ман облизав губи й більше нічого не сказав.

З того, як Дзян Єсюе назвав її, було очевидно, що він був дуже близький зі своєю покійною дружиною. Насправді це не було дивним. Дзян Єсюе був відомий тим, що він м’який зовні, але твердий всередині, він ніколи не відходив від своїх принципів. Тоді він наполягав на тому, щоб одружитися з Цінь Мудзінь. Після смерті пані Цінь Дзян Єсюе протягом багатьох років не мав наміру одружуватися повторно. Здавалося, він притримувався думки «одна людина на все життя».

Просто така глибока прихильність, з одного боку, а з іншого - пил, який він щойно виявив на меморіальній табличці... це було трохи дивно…

Можливо, Дзян Єсюе останнім часом був занадто зайнятий і йому було не до того.

- Маленька Лань-ер уже загорнула дзондзи на дворі, тільки чекає на нитки. Якщо ще тут затримаєшся, вона хвилюватиметься, - Дзян Єсюе підняв рукою бамбукову завісу і посміхнувся. – Ходімо.

- … Гаразд.

Як тільки листя та клейкий рис опинилися у них в руках, вони показали, що означає «одна дзяошу може роздражнити героя»*. Маленька Лань-ер зазвичай любила допомагати батькові вдома. Її руки були спритні і вона швидко загортала дзондзи. Дзян Єсюе та Ґу Ман – один вдосконалювач зброї, а інший в юності був рабом в маєтку Ваншу. Хоча їх дзондзи не могли зрівнятися з тими, що робила Лань-ер, вони були більш менш пристойними.

*Дзяошу – давня назва дзондзи; варіація виразу «одна монета може роздражнити героя».

Юе Ченьцін же виглядав досить кумедно. Він був жадібним до начинки і наклав в один чотирикутний дзондзи вісім її типів: насіння гінкго, свіже м’ясо, шинку, каштани, яєчний жовток, квасолю, курку та арахіс. «Подушечка» була вкрай переповнена. Дзян Єсюе посміхнувся, побачивши це, і сказав:

- Цей точно розвалиться.

- Не розвалиться! Це називається дзондзи з восьми скарбів, в маєтку Юе такі щороку роблять.

- Тільки кухар може зробити дзондзи з восьми скарбів, - терпляче мовив Дзян Єсюе. – Якщо ти новачок, краще робити солодкі дзондзи.

- Я просто пробую. Не спробую – не дізнаюся.

В його наступні кілька спроб або листя розлазилось, або м’ясо вивалювалося. Зрештою, коли йому нарешті вдалося зав’язати дзондзи, він був товстезний і з чотирьох його кутів витікав рис.

- Він розвалиться, як тільки потрапить в киплячу воду. Юе-ґеґе надто жадібний, - твердо мовила Лань-ер і всі засміялися. Юе Ченьцін був засмучений, коли ніс свою дзондзи-подушечку, і збентежено потер носа.

Закипіла вода і першу порцію дзондзи кинули в горщик. Дзондзи при приготуванні дуже примхливі до температури - вони не люблять сильний вогонь, їх треба варити на повільному.

Поки ця порція варилася, вони використали решту начинки та листя і зробили дзондзи різних форм і розмірів. Крім дзондзи-подушечок вони також зробили дзондзи у формі рога, меймей дзондзи… Навіть кілька найтрадиційніших бамбукових дзондзи. Однак це була нудна робота і Юе Ченьцін трохи від неї втомився.

Він не втримався і витягнув шию, щоб поглянути:

- Коли зваряться ті дзондзи в горщику?

- Ще рано, - посміхнувся Дзян Єсюе. – Тобі не терпиться?

- … Не зовсім.

- Зроби ще дзондзи і потім понесеш їх своєму дядьку, щоб спробував.

Юе Ченьцін спочатку загорівся цим, очі засяяли. Однак через якусь мить він знову занепав духом:

- Четвертий дядько свариться з моїм батьком, останнім часом він ні з ким не хоче говорити. Мабуть не варто.

- Знову сваряться? - пробурмотів Дзян Єсюе і зітхнув. – Цей його характер…

Він похитав головою і більше нічого не сказав.

Вони швидко загорнули решту дзондзи – вийшло набагато більше, ніж вони самі могли з’їсти.

- Чому б нам не роздати це сусідам? – сказав Дзян Єсюе. - Тут багато самотніх людей похилого віку. У більшості діти загинули у війні проти країни Ляо. Старі люди не в доброму здоров’ї і не знають, як подбати про себе на свята. Оскільки в нас забагато, то ми поділимось з ними.

- Старший брате, ти такий добрий, - сказав Юе Ченьцін.

Маленька Лань-ер сором’язливо сказала:

- Сяньшене, я теж хочу піти, можна я піду з Юе-ґеґе?

Дзян Єсюе взяв два бамбукові кошики й поклав усередину чисту тканину. Він був дуже уважним і вибирав тільки маленькі дзондзи без м’яса, щоб старим було легше їсти.

- Ці робила маленька Лань-ер, з червоною квасолею та білим клейким рисом. Ці робив я, - Дзян Єсюе акуратно розкладав дзондзи. Його світлі та тонкі пальці зупинилися над горкою безладних дзондзи. Зрештою він відсунув їх і кілька разів трохи ніяково кашлянув. - Ченьціне, твої… і Сіхе-Дзюня... Вони добре загорнуті, але трохи… не підходять для того, щоб пригощати інших. Я їх залишу.

Юе Ченьцін:

- …

Мо Сі:

- …

Дзян Єсюе опустив голову й узяв ще кілька дзондзи, які загортав Ґу Ман. Несподівано, не встиг він покласти їх в кошик, як Ґу Ман їх витягнув.

- Мої теж не треба класти, - усміхнувся Ґу Ман. - Залишимо їх собі, не будемо показувати людям жалюгідну роботу.

Дзян Єсюе був здивований. Ґу Ман рівненько і красиво загорнув дзондзи – як це можна було назвати жалюгідною роботою?

Він не міг зрозуміти, але Мо Сі збагнув одразу - Ґу Ман відчував себе винним. Він переживав, що родичі цих людей могли бути вбиті ним.

Хай яка була причина, Ґу Ман завжди переживав через пролиту ним кров.

Мо Сі якусь мить помовчав, а тоді підійшов своїми довгими ногами до Дзяна Єсюе і взяв у нього бамбуковий кошик.

- Ми з Ґу Маном теж підемо, тут багато дзондзи, які можна віддати, - він потягнув Ґу Мана за зап’ястя і сказав: - Ходімо.

- Га?.. Зачекай… чекай…

Як Мо Сі міг його слухати? Цей чоловік був високий, сильний, впертий і душніший за ротовий орган з гарбуза*. Ґу Ману не залишалося нічого іншого, як дістати зі свого мішечка цянькунь срібну маску і закрити нею обличчя перед тим, як вийти.

*Не впевнена, але здається, тут мова саме про цей музичний інструмент, а не про «гарбуз з вирізаним ротом», як дослівно можна перекласти з анлейту

- Чому ти так наполягаєш на тому, щоб взяти мене з собою?

Мо Сі:

- …

Подвір’я Дзяна Єсюе було розташоване в районі старих будинків і вузьких провулків. Вулички були звивисті й темні. Він поклав дзондзи в свій мішечок цянькунь і протягнув Ґу Мана через кілька вулиць. Що б не говорив Ґу Ман, він не відпускав його і не казав ні слова.

Тільки коли вони відійшли досить далеко від подвір’я Дзяна і опинилися у провулку, де нікого не було, він нарешті відпустив його. І, передбачаючи, що той може піти, він поклав руку на цегляну стіну вузького провулка, опустив голову і поглянув на нього.

- Я скажу тобі ще раз.

Блакитні очі Ґу Мана неспокійно бігали.

- Скажеш що?

- В Чонхва такі люди є не через тебе, а через країну Ляо. Протягом всіх цих років ти передавав важливу інформацію і уникав убивств, коли міг це зробити, — сказав Мо Сі і схопив Ґу Мана за руку. Він відчув, як кінчики пальців Ґу Мана рухаються в його долоні і міцно стиснув його руку, переплівши їхні пальці. – Більше не думай, що твої руки вкриті кров’ю, добре?

Сказавши це, він підніс руку Ґу Мана до своїх губ і поцілував тильну сторону долоні. Крізь довгі вії очі Мої Сі дивилися на нього таким люблячим поглядом, що його напружена спина поволі розслабилася.

Ґу Ман облизнув губи, ніби хотів щось сказати, але не знав, що саме. Він лише вимовив:

- Але я...

- Не ти.

- Але...

- Ніяких але.

- Я...

Зрештою Мо Сі зітхнув і прикрив йому рота рукою. Він дивився на Ґу Мана очима, сповненими смутку, безпорадності, а також душевного болю, який, як він вважав, дуже добре приховував.

Мо Сі тихо мовив:

- Ти найкращий і завжди таким був.

Ґу Ман кліпнув своїми блакитними очима, а потім похитав головою.

- …

Мо Сі підняв іншу руку й натиснув йому на маківку, змусивши кивнути.

Це водночас розсердило і потішило Ґу Мана. Його пошарпане старе серце, здавалося, виділило якусь зелену і кислу рідину, що через судини заструмилася по всьому тілу. Потім він лизнув долоню Мо Сі.

Мо Сі був заскочений зненацька та інстинктивно відпустив руку. Ґу Ман взяв на себе ініціативу, підскочив і сам притиснув Мо Сі до стіни. Однак той був набагато вищий за нього і коли Мо Сі сперся на стіну рукою і знерухомив його, атмосфера і позиція виглядали правильно. Але як тільки вони помінялись ролями, Ґу Ман дивився на нього знизу вверх і зовні це виглядало не як прояв сили, а більше як…

Кокетство.

Від цієї думки у Ґу Мана здригнувся куточок рота. Але побачивши, що Мо Сі ніяк не відреагував на те, що його притиснули, що його очі були спокійні й незворушні, ніби мовчки запитували його: «Що ти збираєшся робити?», Ґу Ман трохи розсердився і йому закортіло провчити його. Тому він просто підскочив і вдарив його головою, закритою металевою маскою.

Почувся глухий звук.

- Ну як? – самовдоволено спитав Ґу Ман. – Боляче?

Мо Сі:

- …

- Має бути боляче. Твій Ґу Ман-ґеґе навчить тебе правилам старшинства.

У відповідь Мо Сі схопив його й потягнув до себе. Потім іншою рукою взяв його срібну маску і зсунув її вбік.

За маскою було тендітне й бліде обличчя, яке раніше було м’яким і сяючим, з видовженими й лагідними очима, рівною щелепою, витонченим вигином носа й солодкими, червоними, як ягоди, губами. Під довгими і м’якими віями ховалася пара блакитних очей, глибших за річки й озера.

Великий мозолястий палець Мо Сі ніжно торкнувся губ Ґу Мана. Він повернув обличчя і його погляд повільно перемістився з губ до двох темно-блакитних водойм.

- Мм. Я засвоїв урок.

- …

- Шисьоне, будь ласка, навчи мене ще.

І нахилився поцілувати його.

Але в цей момент він раптом почув дивний звук з-за рогу. Мо Сі був дуже пильним - миттю опустив маску на обличчя Ґу Мана, сховав його у своїх обіймах і суворо крикнув:

- Хто там?!

Тремтячи від страху, з-за рогу показався заклинач у формі Північної прикордонної армії. Очевидно, що він повертався додому з продуктової лавки. В руках у нього був кошик зі свіжими овочами, ріпою та пучком листя рогозу. Зараз він був блідий і наляканий. З дрижанням він обернувся і тремтячим голосом сказав:

- В-в-в-вітаю, в-вітчиме!