- Пан Мужон хоче переїхати з маєтку Юе? - Ґу Ман був шокований. — Він зовсім один, куди він піде?
- Не знаю, - Юе Ченьцін опустив голову і розсіяно посмикав мішечок-оберіг з пахощами. Він виглядав дуже сумним і дещо розчарованим.
В Юе Ченьціна досі ніколи не бувало такого виразу обличчя. Він стільки років слідував за Мужоном Чуї, він бував розчарованим, невдоволеним, засмученим, але ніколи не виглядав таким виснаженим, як зараз.
Ймовірно, це через те, що серце людини все ж із плоті і якщо ентузіазм довго не знаходить відгуку, неодмінно настане день, коли його буде вичерпано і людина охолоне. Крім того, Дзян Єсюе та Мужон Чуї обидва були його старшими, обидва великими майстрами вдосконалення зброї, але перший ставився до нього геть інакше, ніж другий. На такому контрасті не дивно, що його завзятість похитнулася.
- Четвертий дядько казав, що його жилах тече не наша кров і він ніколи не ставився до нас як до своєї родини. Єдина причина, з якої він залишався в Чонхва - бажання відплатити моїй матері за доброту, за те, що підібрала його. Тепер, коли я досяг повноліття, він, напевно, вважає, що повернув свій борг, тому... тому він хоче піти.
Пальці Юе Ченьціна знову і знову кружляли навколо вузла на мішечку.
- …Я також не знаю, куди він хоче поїхати. Можливо, він хоче відправитись у подорож світом, щоб знайти свою справжню сім’ю, або ж просто вважає нас дратуючими і хоче саме з’їхати від нас. Я не знаю, як переконати його. В будь-якому разі, він... він не буде слухати моїх слів...
Мо Сі з Ґу Маном перезирнулися і нічого не сказали. А що вони могли сказати?
Юе Ченьцін не був їх родичем, а Мужон Чуї й поготів. Стороннім не гоже було багато говорити про чужі сімейні справи.
Як тільки атмосфера стала незручною, позаду них почувся дзвін намистин завіси.
Першою відреагувала маленька Лань-ер. Дівчинка радісно і спритно кинулась вітати, вигукуючи:
- Сяньшен! Сяньшен!
Усі у дворі повернули голови й побачили Дзяна Єсюе, що виїхав із внутрішнього залу в дерев’яному інвалідному візку. Сьогодні він був одягнений у блакитне вбрання, а його чорне волосся було зібране темною нефритової шпилькою і спадало на плечі. Він усміхнувся й погладив маленьку Лань-ер по волоссю і та радісно сказала:
- Я штовхатиму Ваш візок.
- Добре.
Маленька дівчинка закинула повітряного змія-сороконіжку собі на спину і вивезла Дзяна Єсюе на подвір’я.
Дзян Єсюе підвів обличчя з м’якими рисами і зі сміхом сказав:
- Я був всередині, робив мішечки-обереги і не чув шуму. Я був неуважним. Мо-сьоне, Ґу-сьоне, щасливого свята човнів-драконів.
Тепер, коли всі зібралися, маленьке подвір’я, вимощене блакитним каменем, стало жвавішим.
У домі Дзяна Єсюе не було слуг, тому вони самі мали мити очерет і змішувати клейкий рис. Однак саме це принесло їм відчуття миру і людських радощів.
Юе Ченьцін та маленька Лань-ер були юними та жвавими. Високий і маленька, вони бігали по подвір’ю – приносили дрова, колодязну воду, щоб намочити листя.
Ґу Ман сів на маленький табурет, засукав рукави і мішав клейкий рис. Побачивши жвавість цих двох, він похитав головою і сказав:
- Я боюся, що з такою швидкістю до обіду вони використають всю воду з резервуару.
- Так і має бути, - з посмішкою сказав Дзян Єсюе. – На свято Двань-ян треба брати воду до опівдня, коли енергія Ян найсильніша. Кажуть, щоб відганяти зло і хвороби, вода, зібрана в цей час, підходить найкраще. Хіба не ти той, хто найбільше у це вірив?
«Айа, я забув», - подумав Ґу Ман.
Однак він глянув на Мо Сі, який мив листя біля кам’яної платформи вдалині, і таємно зрадів, що це Дзян Єсюе нагадав йому. Пізніше він може сказати це Мо Сі - той може подумати, що він все ще пам’ятає такі дрібні деталі, і йому стане легше на серці.
Ґу Ман подумав про це і звернувся до Дзяна Єсюе, змінюючи тему:
- Ти говорив Юе Ченьціну та іншим про мою ситуацію?
- Не зовсім, - сказав Дзян Єсюе. - Я тільки сказав, що у Ґу-сьона є деякі секрети, які незручно розкривати іншим. Однак я знаю, що ти не злочинець. І якщо він довіряє мені, то я сподіваюся, що він також зможе довіряти і тобі... Ченьцін дуже розумний і на багато речей йому немає потреби вказувати.
Ґу Ман не знав, що сказати. Зрештою він опустив очі і мовив:
- … Дякую.
- За що ти мені дякуєш? - зітхнув Дзян Єсюе. - Насправді, я також підвів тебе, я не мав твердої віри в тебе і дуже вдячний, що ти не звинувачуєш мене.
Він кинув погляд на подвір’я, так, наче дивився крізь роки і бачив те надзвичайно просте весілля, яке справляли тут багато років тому.
Пара молодят, нечисленні гості. Інші цуралися їх, як чуми. Однак Ґу Ман, здавалося, боявся, що світ не дізнається про його ставлення і заграв на своні «Пісню Датін». Серед двору, повного кольорового паперу, він всміхався до Дзяна Єсюе.
- Коли мене всі цуралися, ти не відвернувся від мене. А я не зберіг твердої віри в тебе. Це я перед тобою боргу.
Ґу Ман був трохи збентежений його словами. Він почухав потилицю й сказав:
- Айя, що за борги можуть бути між братами? - йому знову захотілося змінити тему. Його блакитні очі оглянули двір і зупинилися на маленькій Лань-ер. Він поспішно сказав: - Точно, що з Лань-ер? Чому вона живе у тебе?
- Ти знаєш її ситуацію, - зітхнув Дзян Єсюе. – У неї надзвичайно потужне духовне ядро, майже співставне з ядром Сіхе-Дзюня. Однак її тіло слабке і не може витримати таку силу - це вилилось у хворобу, божевілля серця. Тому хоч вона зазвичай тиха й слухняна, але як тільки її симптоми проявляються, вона нікого не впізнає і стає дуже жорстокою...
- У неї знову був напад?
- Так, нещодавно у неї знову стався напад, в Академії, - Дзян Єсюе поглянув на маленьку дівчинку, що поралась вдалині. - Хоча старші Академії вчасно зупинили її, вона все одно поранила кількох дітей. Один із них - далекий племінник Імператора.
- …
- Спочатку вони хотіли виключити її з Академії та знищити її духовне ядро. Я не міг цього допустити, тому взяв її в учениці та залишив поруч із собою. Я не цілитель, але трохи розуміюся на цьому. Я знаю, що з божевіллям серця людина дуже чутлива до зовнішніх подразників, тому не варто, щоб інші ранили її словами, - Дзян Єсюе зітхнув. – В Академії повно ще незрілих дітей, які під впливом деяких старших продовжують називати її монстром. Їй не стане краще, якщо вона залишиться там.
- Це правда, - кивнув Ґу Ман. – Діти легко наслідують інших.
- Тому я переконав Чанфен-Дзюня дозволити його дочці залишитися у мене. Я можу, по-перше, продовжувати вчити її, по-друге, повільно позбавляти її від надмірної енергії духовного ядра. По-третє… - Дзян Єсюе зробив павзу, а тоді сказав: - Мій маєток – безлюдне, тихе і спокійне місце. Тут нікому знущатися над нею. Це також буде добре в її стані.
Ґу Ман усміхнувся і сказав:
- Маєш рацію. Ти назвав три причини, чи є четверта?
Дзян Єсюе в задумі зігнув пальці і легенько постукав себе по чолу. Через деякий час він посміхнувся і сказав:
- По-четверте, вона дуже слухняна і завжди готова штовхати мій візок. Ніби я підібрав додаткову половину маленького інвалідного крісла.
Вони усміхнулись один до одного. Тут до них обернувся Мо Сі.
- Листя вимито. Мені принести його?
- Тоді мені доведеться потурбувати Мо-сьона.
Створення дзондзи було складною роботою. Найпопулярнішим варіантом дзондзи в столиці Чонхва були дзондзи-подушечки. Для них використовували листя бамбука, дикого рису або очерету. Начинка всередині могла бути солодкою або солоною. Дзян Єсюе був дуже уважним, він пам’ятав смаки кожного, рано вранці сходив на ринок і купив найсвіжіші продукти. На цей момент овочі та м’ясо були вимиті, рівно нарізані і розкладені в маленькі глиняні горщики. Клейкий рис також був підготовлений. Юе Ченьцін потер руки і схвильовано сказав:
- Давайте починати! Я хочу готувати м’ясні дзондзи!
Маленька Лань-ер принесла невеличкий табурет і тихо сказала:
- Тоді я робитиму солодкі дзондзи.
- Ти вже не хочеш підкидати в піч дрова? – трохи піддражнив її Юе Ченьцін.
Лань-ер тихо, але рішуче мовила:
- Ні. Підкидати дрова — це не весело. Робити дзондзи веселіше…
Дзян Єсюе, усміхаючись, дивився на них, аж раптом щось згадав:
- О...
Ґу Ман обернувся до нього.
- Що таке?
- Я забув взяти дев’ятикольорову нитку, щоб зв’язувати дзондзи.
- З твоїми ногами це незручно. Де вона? Я принесу.
Дзян Єсюе трохи зніяковіло посміхнувся:
- Тоді мені доведеться потурбувати Ґу-сьона. Нитка у шафі в маленькій залі - це друга зліва.
Ґу Ман встав і пішов у дім.
Будинок Дзяна Єсюе був дуже простим, без додаткових прикрас. Ґу Ман швидко знайшов у шафі пучок ниток дев’яти кольорів. Тільки-но зібрався його взяти, як помітив боковим зором меморіальну дошку. Вирізана з кипарисового дерева, чорна з написом білими символами:
Пам’яті померлій Дзян Мудзінь, в дівоцтві Цінь
- …
Ґу Ман не міг не зупинитися, дивлячись на меморіальну дошку.
Цінь Мудзінь була першою дружиною Дзяна Єсюе. Тоді у її родини були проблеми й інші уникали її, а Дзян Єсюе досі дотримується даної їй шлюбної обітниці. Після весілля вони були люблячою і гармонійною парою, та хто б міг подумати, що невдовзі після цього Цінь Мудзінь загине в битві. На той час вони ще були молодятами, з ніжністю, притаманною цій порі взаємин.
Оскільки вони були знайомі недовго, Ґу Ман не встиг сформувати свого враження про пані Цінь. Найбільше запам’яталося, як вона була вбрана нареченою на весіллі. На ній була яскраво-червона сукня і вуаль, тонка і легка, крізь яку виднвлося обличчя.
Крім цього він пам’ятав тільки, що наречена дуже добре вміла пити. Вона виглядала тендітною і слабкою, але вона пила з кожним гостем, хто пив за неї, і всі ті гості були п’яні. Ґу Ман не став винятком. Після весільного бенкету він трохи похитувався і Мо Сі був тим, хто супроводив його назад. Однак він не дав йому повернутись додому, натомість потягнув його до себе.
У той час Мо Сі все ще жив у старому маєтку родини Мо. Його могутній дядько ще не помер, тому в особняку було багато шпигунів, які стежили за молодим паном. Однак того дня чомусь Мо Сі був дуже імпульсивним. Не зважаючи на те, що по той бік стіни були очі й вуха, він притиснув Ґу Мана до ліжка, щоб злитись із ним. Ґу Ман справді випив забагато. Він продовжував прикривати рукою очі. Все його тіло розм’якло і було настільки гарячим, що Мо Сі все більше і більше втрачав контроль. Під час цього у двері постукав слуга й запитав, чи не треба молодому пану поміняти свічку для вечірнього читання. У відповідь Мо Сі загасив свічку в кімнаті, після чого, у темряві, став ще більш розпусно знущатись над своїм шисьоном.
Трохи згодом Ґу Ман запитав Мо Сі, що на того найшло, і після довгого мовчання Мо Сі сказав, що він просто заздрив Дзяну Єсюе, бо той зміг одружитися з людиною, яку він кохав.
На той момент у Ґу Мана зовсім не лишилося сил. Він не знав, сміятися йому чи плакати. У світі дуже багато наречених – ти будеш так реагувати кожного разу, коли бачитимеш когось із них?
Мо Сі не видав ні звуку. Трохи згодом він сказав, що насправді йому здалося, ніби очі нареченої за червоною вуаллю були схожі на очі Ґу Мана.
Ґу Ман ледь не вибухнув роздратованим сміхом від виправдання, яке той знайшов для своєї звірячої поведінки. Він сказав, її очі схожі на мої? Чому мені здається, що її ніс схожий на твій?
Не схожий.
Думаєш? А я гадаю, дуже схожий. А губи у неї, як у Мужон Ляня.
Абсолютно ні.
А форма обличчя як у Мужона Чуї.
…
Мо Сі більше не став заперечувати, ніби відчувши, що не має сперечатися із своїм шисьоном, над яким щойно так познущався. А можливо, що через згасання пам’яті Ґу Ман просто міг забути більшу частину розмови.
Що б відчув Мо Сі зараз, побачивши цю меморіальну табличку? Тоді вони були ще молоді і могли заздрити тому, що хтось одружується з коханою людиною. Але хто знав, що на світі є така печаль, як розлука подібних пар?
Можливо, люди ніколи не зможуть перемогти долю.
Ґу Ман зітхнув. Він склав руки і вклонився перед меморіальною табличкою пані Дзян, в дівоцтві Цінь. У будь-якому випадку, він і Дзян Єсюе були товаришами і якби Цінь Мудзінь була ще жива, він мав би назвати її невісткою. Поклонившись, він глянув на табличку ще раз, вагаючись, чи сказати про це Дзяну Єсюе і запропонувати запалити пахощі. Але раптом йому здалося, що щось не так.
Він не міг сказати, що саме, нічого не впадало в око. Але після того, як він оглянув її ще кілька разів, занепокоєння зросло — все ж, щось справді було не так.
Далі
Розділ 139 - Хиба
Ґу Ман нахмурився і ще кілька разів уважно оглянув табличку. Напис був акуратним, дерево хорошим, розміщення правильним. Все було як треба, але щось не давало йому спокою і що довше він дивився, то сильнішим ставало це відчуття. Коли Ґу Ман уп’яте оглянув її, його осяяло, серце забилося сильніше - він зрозумів, що не так! Пил. Ця вишукано вирізана табличка була вкрита тонким шаром пилу. Виглядало так, ніби її давно не протирали. Але хіба зазвичай люди не витирають пил, коли вклоняються пам’ятній табличці? Ґу Ман дивився на неї застиглим поглядом. Раптом від дверей почувся звук коливання бамбукової завіси і за його спиною пролунав легкий і усміхнений голос: - На що ти дивишся? У Ґу Мана на спині виступив холодний піт. Він різко обернувся. Бозна чому, але він відчув у своєму серці сильний страх. Він підняв предмет у руці. - Я… я взяв нитку дев’яти кольорів. Дзян Єсюе сидів біля дверей, не заїжджаючи всередину. Він дивився на нього проти світла і усміхався. - Невже так важко знайти дев’ятикольорову нитку? Чи я її не там поклав? Ґу Ман трохи заспокоївся. Насправді в тому, що він виявив, не було нічого особливого. Це було просто трохи дивно. Він не розумів, чому раптом відчув такий страх. Ймовірно, просто через те, що Дзян Єсюе несподівано заговорив у нього за спиною і налякав. - Не зовсім… - сказав Ґу Ман. - Я щойно побачив меморіальну дошку невістки… і хотів віддати шану… Дзян Єсюе якусь мить дивився на нього лагідними, як весняна річка, очима. Потім м’яко сказав: - Дякую. Впевнений, душа Дзінь-ер буде рада твоїй щирості. Ґу Ман облизав губи й більше нічого не сказав. З того, як Дзян Єсюе назвав її, було очевидно, що він був дуже близький зі своєю покійною дружиною. Насправді це не було дивним. Дзян Єсюе був відомий тим, що він м’який зовні, але твердий всередині, він ніколи не відходив від своїх принципів. Тоді він наполягав на тому, щоб одружитися з Цінь Мудзінь. Після смерті пані Цінь Дзян Єсюе протягом багатьох років не мав наміру одружуватися повторно. Здавалося, він притримувався думки «одна людина на все життя». Просто така глибока прихильність, з одного боку, а з іншого - пил, який він щойно виявив на меморіальній табличці... це було трохи дивно… Можливо, Дзян Єсюе останнім часом був занадто зайнятий і йому було не до того. - Маленька Лань-ер уже загорнула дзондзи на дворі, тільки чекає на нитки. Якщо ще тут затримаєшся, вона хвилюватиметься, - Дзян Єсюе підняв рукою бамбукову завісу і посміхнувся. – Ходімо. - … Гаразд. Як тільки листя та клейкий рис опинилися у них в руках, вони показали, що означає «одна дзяошу може роздражнити героя»*. Маленька Лань-ер зазвичай любила допомагати батькові вдома. Її руки були спритні і вона швидко загортала дзондзи. Дзян Єсюе та Ґу Ман – один вдосконалювач зброї, а інший в юності був рабом в маєтку Ваншу. Хоча їх дзондзи не могли зрівнятися з тими, що робила Лань-ер, вони були більш менш пристойними. *Дзяошу – давня назва дзондзи; варіація виразу «одна монета може роздражнити героя». Юе Ченьцін же виглядав досить кумедно. Він був жадібним до начинки і наклав в один чотирикутний дзондзи вісім її типів: насіння гінкго, свіже м’ясо, шинку, каштани, яєчний жовток, квасолю, курку та арахіс. «Подушечка» була вкрай переповнена. Дзян Єсюе посміхнувся, побачивши це, і сказав: - Цей точно розвалиться. - Не розвалиться! Це називається дзондзи з восьми скарбів, в маєтку Юе такі щороку роблять. - Тільки кухар може зробити дзондзи з восьми скарбів, - терпляче мовив Дзян Єсюе. – Якщо ти новачок, краще робити солодкі дзондзи. - Я просто пробую. Не спробую – не дізнаюся. В його наступні кілька спроб або листя розлазилось, або м’ясо вивалювалося. Зрештою, коли йому нарешті вдалося зав’язати дзондзи, він був товстезний і з чотирьох його кутів витікав рис. - Він розвалиться, як тільки потрапить в киплячу воду. Юе-ґеґе надто жадібний, - твердо мовила Лань-ер і всі засміялися. Юе Ченьцін був засмучений, коли ніс свою дзондзи-подушечку, і збентежено потер носа. Закипіла вода і першу порцію дзондзи кинули в горщик. Дзондзи при приготуванні дуже примхливі до температури - вони не люблять сильний вогонь, їх треба варити на повільному. Поки ця порція варилася, вони використали решту начинки та листя і зробили дзондзи різних форм і розмірів. Крім дзондзи-подушечок вони також зробили дзондзи у формі рога, меймей дзондзи… Навіть кілька найтрадиційніших бамбукових дзондзи. Однак це була нудна робота і Юе Ченьцін трохи від неї втомився. Він не втримався і витягнув шию, щоб поглянути: - Коли зваряться ті дзондзи в горщику? - Ще рано, - посміхнувся Дзян Єсюе. – Тобі не терпиться? - … Не зовсім. - Зроби ще дзондзи і потім понесеш їх своєму дядьку, щоб спробував. Юе Ченьцін спочатку загорівся цим, очі засяяли. Однак через якусь мить він знову занепав духом: - Четвертий дядько свариться з моїм батьком, останнім часом він ні з ким не хоче говорити. Мабуть не варто. - Знову сваряться? - пробурмотів Дзян Єсюе і зітхнув. – Цей його характер… Він похитав головою і більше нічого не сказав. Вони швидко загорнули решту дзондзи – вийшло набагато більше, ніж вони самі могли з’їсти. - Чому б нам не роздати це сусідам? – сказав Дзян Єсюе. - Тут багато самотніх людей похилого віку. У більшості діти загинули у війні проти країни Ляо. Старі люди не в доброму здоров’ї і не знають, як подбати про себе на свята. Оскільки в нас забагато, то ми поділимось з ними. - Старший брате, ти такий добрий, - сказав Юе Ченьцін. Маленька Лань-ер сором’язливо сказала: - Сяньшене, я теж хочу піти, можна я піду з Юе-ґеґе? Дзян Єсюе взяв два бамбукові кошики й поклав усередину чисту тканину. Він був дуже уважним і вибирав тільки маленькі дзондзи без м’яса, щоб старим було легше їсти. - Ці робила маленька Лань-ер, з червоною квасолею та білим клейким рисом. Ці робив я, - Дзян Єсюе акуратно розкладав дзондзи. Його світлі та тонкі пальці зупинилися над горкою безладних дзондзи. Зрештою він відсунув їх і кілька разів трохи ніяково кашлянув. - Ченьціне, твої… і Сіхе-Дзюня... Вони добре загорнуті, але трохи… не підходять для того, щоб пригощати інших. Я їх залишу. Юе Ченьцін: - … Мо Сі: - … Дзян Єсюе опустив голову й узяв ще кілька дзондзи, які загортав Ґу Ман. Несподівано, не встиг він покласти їх в кошик, як Ґу Ман їх витягнув. - Мої теж не треба класти, - усміхнувся Ґу Ман. - Залишимо їх собі, не будемо показувати людям жалюгідну роботу. Дзян Єсюе був здивований. Ґу Ман рівненько і красиво загорнув дзондзи – як це можна було назвати жалюгідною роботою? Він не міг зрозуміти, але Мо Сі збагнув одразу - Ґу Ман відчував себе винним. Він переживав, що родичі цих людей могли бути вбиті ним. Хай яка була причина, Ґу Ман завжди переживав через пролиту ним кров. Мо Сі якусь мить помовчав, а тоді підійшов своїми довгими ногами до Дзяна Єсюе і взяв у нього бамбуковий кошик. - Ми з Ґу Маном теж підемо, тут багато дзондзи, які можна віддати, - він потягнув Ґу Мана за зап’ястя і сказав: - Ходімо. - Га?.. Зачекай… чекай… Як Мо Сі міг його слухати? Цей чоловік був високий, сильний, впертий і душніший за ротовий орган з гарбуза*. Ґу Ману не залишалося нічого іншого, як дістати зі свого мішечка цянькунь срібну маску і закрити нею обличчя перед тим, як вийти. *Не впевнена, але здається, тут мова саме про цей музичний інструмент, а не про «гарбуз з вирізаним ротом», як дослівно можна перекласти з анлейту - Чому ти так наполягаєш на тому, щоб взяти мене з собою? Мо Сі: - … Подвір’я Дзяна Єсюе було розташоване в районі старих будинків і вузьких провулків. Вулички були звивисті й темні. Він поклав дзондзи в свій мішечок цянькунь і протягнув Ґу Мана через кілька вулиць. Що б не говорив Ґу Ман, він не відпускав його і не казав ні слова. Тільки коли вони відійшли досить далеко від подвір’я Дзяна і опинилися у провулку, де нікого не було, він нарешті відпустив його. І, передбачаючи, що той може піти, він поклав руку на цегляну стіну вузького провулка, опустив голову і поглянув на нього. - Я скажу тобі ще раз. Блакитні очі Ґу Мана неспокійно бігали. - Скажеш що? - В Чонхва такі люди є не через тебе, а через країну Ляо. Протягом всіх цих років ти передавав важливу інформацію і уникав убивств, коли міг це зробити, — сказав Мо Сі і схопив Ґу Мана за руку. Він відчув, як кінчики пальців Ґу Мана рухаються в його долоні і міцно стиснув його руку, переплівши їхні пальці. – Більше не думай, що твої руки вкриті кров’ю, добре? Сказавши це, він підніс руку Ґу Мана до своїх губ і поцілував тильну сторону долоні. Крізь довгі вії очі Мої Сі дивилися на нього таким люблячим поглядом, що його напружена спина поволі розслабилася. Ґу Ман облизнув губи, ніби хотів щось сказати, але не знав, що саме. Він лише вимовив: - Але я... - Не ти. - Але... - Ніяких але. - Я... Зрештою Мо Сі зітхнув і прикрив йому рота рукою. Він дивився на Ґу Мана очима, сповненими смутку, безпорадності, а також душевного болю, який, як він вважав, дуже добре приховував. Мо Сі тихо мовив: - Ти найкращий і завжди таким був. Ґу Ман кліпнув своїми блакитними очима, а потім похитав головою. - … Мо Сі підняв іншу руку й натиснув йому на маківку, змусивши кивнути. Це водночас розсердило і потішило Ґу Мана. Його пошарпане старе серце, здавалося, виділило якусь зелену і кислу рідину, що через судини заструмилася по всьому тілу. Потім він лизнув долоню Мо Сі. Мо Сі був заскочений зненацька та інстинктивно відпустив руку. Ґу Ман взяв на себе ініціативу, підскочив і сам притиснув Мо Сі до стіни. Однак той був набагато вищий за нього і коли Мо Сі сперся на стіну рукою і знерухомив його, атмосфера і позиція виглядали правильно. Але як тільки вони помінялись ролями, Ґу Ман дивився на нього знизу вверх і зовні це виглядало не як прояв сили, а більше як… Кокетство. Від цієї думки у Ґу Мана здригнувся куточок рота. Але побачивши, що Мо Сі ніяк не відреагував на те, що його притиснули, що його очі були спокійні й незворушні, ніби мовчки запитували його: «Що ти збираєшся робити?», Ґу Ман трохи розсердився і йому закортіло провчити його. Тому він просто підскочив і вдарив його головою, закритою металевою маскою. Почувся глухий звук. - Ну як? – самовдоволено спитав Ґу Ман. – Боляче? Мо Сі: - … - Має бути боляче. Твій Ґу Ман-ґеґе навчить тебе правилам старшинства. У відповідь Мо Сі схопив його й потягнув до себе. Потім іншою рукою взяв його срібну маску і зсунув її вбік. За маскою було тендітне й бліде обличчя, яке раніше було м’яким і сяючим, з видовженими й лагідними очима, рівною щелепою, витонченим вигином носа й солодкими, червоними, як ягоди, губами. Під довгими і м’якими віями ховалася пара блакитних очей, глибших за річки й озера. Великий мозолястий палець Мо Сі ніжно торкнувся губ Ґу Мана. Він повернув обличчя і його погляд повільно перемістився з губ до двох темно-блакитних водойм. - Мм. Я засвоїв урок. - … - Шисьоне, будь ласка, навчи мене ще. І нахилився поцілувати його. Але в цей момент він раптом почув дивний звук з-за рогу. Мо Сі був дуже пильним - миттю опустив маску на обличчя Ґу Мана, сховав його у своїх обіймах і суворо крикнув: - Хто там?! Тремтячи від страху, з-за рогу показався заклинач у формі Північної прикордонної армії. Очевидно, що він повертався додому з продуктової лавки. В руках у нього був кошик зі свіжими овочами, ріпою та пучком листя рогозу. Зараз він був блідий і наляканий. З дрижанням він обернувся і тремтячим голосом сказав: - В-в-в-вітаю, в-вітчиме!
Читати
Відгуки
Не дуже я довіряю Дзян Єсюе, але яка ж класна атмосфера в цьому розділі.. Сімейна) Ніби декілька хвилин спокою перед новим трешом. Мітбан так любить метод кнута і пряника чи що
Тут настільки детально розписані сцени і різні дрібниці що просто 😻😻😻