Після того як Мо Сі повернувся додому, він усамітнився на три дні поспіль.
У людей було багато припущень щодо того, що сталося. У кожного були різні думки. Усім було цікаво, яку розмову мав Мо Сі з Імператором, коли того дня прийшов до палацу. Незважаючи на те, що він зробив таку величезну помилку, Імператор не покарав його, тільки закрив вдома на три дні. Так недбало.
Але ніхто не міг знати правди.
Протягом цих трьох днів Дзян Фулі не покидав маєтку Сіхе. Травми Ґу Мана були надто серйозними, йому довелося закрити двері і лікувати його. Усі тримались подалі, нікого не підпускали до кімнати лікування.
На третій день.
Крізь віконну решітку пробивалося сонячне світло. Минав час, і чорна, як чорнило, тінь повільно пливла по підлозі. Мо Сі сидів перед столом із сандалового дерева й дивився на стос листів перед собою.
За останні дні він прочитав цю купу листів незліченну кількість разів. Це були звіти, які Ґу Ман надсилав Імператору з країни Ляо протягом кількох років. Імператор завжди носив їх у своєму мішечку цянькунь.
За ті п'ять років зібрався чималий стос листів. На найдавніших з них чорнило вицвіло, самі листи пожовкли.
Єдине, що не мінялося - це дуже добре знайомий Мо Сі почерк. Штрихи були трохи похилими, ієрогліфи дещо безладними, закінчення кожного було трохи закручене вверх.
«Ваша Величносте, я вже прибув до країни Ляо. Ґвоши Ляо дуже обережний і трохи ускладнив справи. Але зараз уже все гаразд, не варто хвилюватися. Вітаю Вашу Величність».
«Ваша Величносте, країна Ляо планує напасти на місто Лань на півночі Чонхва після осіннього збору врожаю. У місті Лань багато людей. Я сподіваюся, що Ваша Величність подбає про людей і підготується завчасно».
«Ваша Величносте, я перебуваю на горі Тяньдан з армією Ляо. Тепер, коли я генерал Ляо, вбивства на полі бою неминучі. Через сім днів, коли ми атакуємо місто Лань, ми будемо битися проти Чонхва. Цього не уникнути. Цей Ґу завчасно просить вибачення і стає на коліна».
Був навіть лист від Ґу Мана до Імператора після битви на Донтін.
Почерк у цьому листі був ще більш неохайним, ніж у всіх попередніх, ніби кінчик пера тремтів. Здавалося, Ґу Ман був надто схвильований і не міг писати спокійно. Зі слів у листі можна було побачити його тодішню тривогу.
«Ніж у серце, у мене не було іншого вибору. Генерал Мо занадто наївний і впертий. Я сподіваюся, що Ваша Величність добре про нього подбає. Крім того, у цього Ґу є прохання. У нас із генералом Мо глибокі братерські стосунки. Я боюся, що не зможу знову битися з ним в майбутньому...»
Щоразу, коли Мо Сі читав це, він не міг не думати про те, що відчував Ґу Ман, коли писав цього листа. Здавалося, для нього це було надто боляче, і йому було важко пробачити самому собі.
Мо Сі гортав листи один за одним. Окрім повідомлення про військову ситуацію країни Ляо та опису демонічної магії, найчастішою річчю, про яку писав Ґу Ман, була кількість убитих ним людей і кількість зруйнованих в результаті битви міст. Це було не вибачення перед Імператором, скоріше підрахування життєвого боргу.
До п’ятого року.
Ґу Ман раптом перестав рахувати. Він, напевно, нарешті зрозумів, що як би він не рахував, ті люди вже загинули від його рук і він був не в змозі їх повернути.
Він лише писав маленьке речення в кінці кожного листа - там, де підписував своє ім’я: «Грішник Ґу Ман, знову вклоняється».
Мо Сі погладив ієрогліфи із загорнутими вверх рисками. Грішник Ґу Ман … він гладив і гладив, і сльози текли, капаючи на чотири слова самоприниження та самозвинувачення.
Потім перегорнув до останнього листа.
У ньому Ґу Ман написав кілька простих рядків, в яких пояснював, що Імператор має використати його для експерименту з демонічною магією.
Ґу Ман писав: «П’ять років тому, коли я тільки прибув до країни Ляо, мені загартували тіло, влили вовчу кров і вирізьбили на моїх кістках демонічні прокляття. Протягом цих п’яти років мій розум поступово ставав більш хаотичним, а я ставав дедалі неконтрольованішим. Я вже відчуваю наміри країни Ляо. Невдовзі вони відокремлять мою свідомість, знищать мої спогади, а потім відішлють мене назад до Чонхва як подарунок до мирної угоди. Вашій Величності не потрібно витрачати час на те, щоб зцілити моє заплямоване кров’ю тіло. Якщо Ваша Величність дійсно співчуває болю, якого я зазнав, будь ласка, ув’язніть мене та дослідіть моє тіло. Це може допомогти знайти спосіб протистояти демонічній магії країни Ляо. Таким чином, моє бажання буде виконано».
В кінці листа залишився рядок вкрай скромних слів.
«Грішник Ґу Ман, знову вклоняється».
Останні слова Імператора в Палаці Фенікса все ще звучали у Мо Сі в голові:
- Вогняна Куля, ти знаєш, що відчув Цей Самотній, коли побачив цього листа?
У першому листі за п’ять років до цього він писав Цьому Самотньому, що країна Ляо ускладнила йому справи, однак усе вже налагодилося і Цьому Самотньому не варто хвилюватися. Однак через п’ять років він зрозумів, як країна Ляо могла вчинити з ним і лише тоді розповів мені про минуле. Те, що він назвав «ускладненням», було насправді загартуванням тіла і висіченням проклять на його кістках.
Тепер ти розумієш? Причина, з якої країна Ляо відправила його назад, полягала в тому, що темні закляття та тиск демонічної крові в тілі Ґу Мана виходили з-під контролю. Ніхто не знав, що станеться з Ґу Маном після того, як його свідомість буде повністю поглинута демонічною частиною. Ніхто не наважувався вбити це тіло, що зазнало демонічної мутації, тому вони відправили його назад до Чонхва.
Імператор зробив павзу, а потім продовжив.
- Вогняна Куля, у Цього Самотнього не було іншого вибору. Незважаючи на жорстокість демонічних випробувань, це був єдиний спосіб, який міг придумати Цей Самотній. Можливо, так його можна врятувати. А інакше, коли в тілі Ґу Мана спалахне демонічна аура, це буде непоправно як для Чонхва, так і для самого Ґу Мана...
Хтось постукав у двері. Мо Сі різко виринув із болісних спогадів. Він підняв руку й швидко витер сліди сліз, відклав листа, а тоді сказав:
- Заходьте.
Увійшов Лі Вей.
У ці дні тільки він міг входити в цю кімнату з тим, щоб його не вигнали. Лі Вей сказав:
- Господарю, гарні новини! Його врятовано!
Мо Сі вмить підвівся і хотів вибігти. Лі Вей поспішно сказав:
- Він все ще спить. Майстер-цілитель Дзян наказав нам не будити його. Крім того, пан Дзян чекає Вас на задньому дворі. Він сказав, що має щось з Вами обговорити.
Дзян Фулі сидів на задньому дворі маєтку Сіхе, біля лотосового ставка, притулившись до стовпа павільйону. Він дивився на ставок, повний розквітлих квітів лотоса. У глибині його очей перетікали світло й тіні, які інші не могли б зрозуміти. Здавалося, він думав про щось, що його бентежило. Його брови були злегка насуплені, а тонкі губи міцно стиснуті.
Мо Сі пройшов звивистим коридором і підійшов до нього:
- Майстер-цілитель Дзян.
Можливо, через те, що три дні лікування були надто виснажливими, чи з якоїсь іншої причини, але Дзян Фулі відреагував не відразу. Натомість він тупо дивився на рибу, що плавала в лотосовому ставку.
- ... Майстре-цілителю Дзян?
Коли його покликали вдруге, Дзян Фулі ніби отямився від сну:
- О, це Ви. Ви тут.
У цей момент думки Мо Сі були зайняті лише Ґу Маном, тому він не звернув уваги на незвичну поведінку Дзяна Фулі. Натомість він запитав:
- Як мій шисьон?
Дзян Фулі:
- Відповідь не дуже проста. Вам не варто надто нервуватися. Сідайте і я вам розповім.
Мо Сі був справді неспокійним, але Дзян Фулі виглядав так, ніби йому було ліньки говорити, якщо він не присяде, тож у нього не було іншого вибору, окрім як сісти навпроти майстра-цілителя.
Дзян Фулі сказав:
- Дозвольте мені спершу запитати Вас. До того, як Джов Хе провів своє демонічне випробування, Ґу Ман відновив більшу частину своєї пам’яті, так?
Він запитав прямо і Мо Сі не заперечив.
- Я не займаюся політикою і не маю наміру запитувати про інші речі. Не хвилюйтеся. Мені просто цікаво. Він втратив дві душі, а отже, його пам’ять не могла настільки відновитися. Що сталося на Острові Кажанів, що призвело до цього?
Мо Сі відповів:
- Дзеркало Часу.
Дзян Фулі мить помовчав.
- Не дивно. Тоді я розумію.
Я поясню це Вам так, Сіхе-Дзюню. Дзеркало Часу справді може відновити свідомість і пам’ять Ґу Мана, але людську душу замінити неможливо. Дзеркало Часу може лише викликати «спалах», а не дати справжнє відновлення.
- Викликати спалах...
- Саме так, - сказав Дзян Фулі. - Це схоже на останнє сяйво призахідного сонця. Воно триватиме недовго. Через місяць-два спогади, повернені Дзеркалом Часу, зникнуть.
Він зробив павзу і продовжив:
- Вибачте, навіть я не можу змінити це.
Насправді Мо Сі вже очікував цього. Коли Шань Ґао використав Дзеркало Часу зі словами, що хоче «відновити» пам’ять Ґу Мана – уже тоді його це стурбувало. Але коли він почув підтвердження від Дзян Фулі, його серце впало.
Мо Сі опустив вії та тихо сказав:
- Я розумію… Дякую.
- Я беру з людей гроші не для того, щоб вони дякували. Інші травми Ґу Мана більше не є проблемою. Йому просто потрібно відпочити, і він повільно відновиться. Але я повинен вам дещо нагадати, - сказав Дзян Фулі. Вираз його обличчя раптом став серйозним. - Його дух більше не витримає великих потрясінь.
Серце Мо Сі раптом стиснулося. Він запитав:
- Він все ще хворий?
- А він може бути в порядку? - Дзян Фулі підняв перед Мо Сі три пальці. - По-перше, його душа неповна. По-друге, він був змушений відновити пам’ять завдяки стародавньому божественному Дзеркалу. По-третє, Джов Хе розтинав йому мозок… Дозвольте сказати Вам, Сіхе-Дзюню: Ваш Ґу-шисьон справді надзвичайно міцний. Якби хоч однієї з цих трьох речей зазнав хтось інший, він би не витримав і збожеволів.
Перераховуючи, він загинав пальці. Коли всі три його пальці були загнуті, навіть така горда людина, як Дзян Фулі, не міг не зітхнути:
- Він зазнав трьох, але не втратив себе.
Прохолодний вітерець подув над ставом із лотосами, від чого вода вкрилася брижами.
Дзян Фулі обернувся, поглянув на хвилясту поверхню ставка і прошепотів:
- Насправді, як цілителю, мені дуже цікаво: яка психологічна одержимість могла зробити його таким незнищенним.
- …
Мить мовчання, його мигдалеподібні очі дивилися на риб, що плавали в лотосовому ставку.
Раптом Дзян Фулі сказав:
- Сіхе-Дзюню, дозвольте запитати Вас: Ґу Ман насправді шпигун, якого Чонхва послав до країни Ляо, так?
Мо Сі різко підняв голову й витріщився на нього. Дзян Фулі за три дні витратив чимало енергії і був дуже втомленим. Він ліниво притулився до стовпа павільйону, повернув обличчя вбік і зіщулив очі, дивлячись на хвилястий став із лотосами. Він повільно проговорив:
- Не хвилюйтеся, я не використовував лікування, щоб проникнути в його серце. Крім того, у нього неабияка психічна сила. Навіть якби я дав йому Воду Сповіді, те, що він би сказав, могло б бути неправдою. Я просто так відчуваю, тому і запитую. Вам не потрібно відповідати мені.
У горлі Мо Сі було надзвичайно гірко. Через деякий час він сказав:
- Ви… Чому Ви так думаєте?
- Це дуже просто, - сказав Дзян Фулі. - Зрадник, який не може витримати удар і стає на шлях помсти, ніколи не матиме такої сили волі, як у нього. У мене немає жодних доказів, і я не маю наміру втягуватися в суд, але як лікар я вже можу підтвердити, що він непогана людина.
Сонячне світло відбивалося в очах Дзян Фулі і освітлювало його обличчя так, що воно вже не було таким непокірним і непохитним, як зазвичай. Дзян Фулі виглядав м’яким і зітхаючим.
І цей м’який погляд дав Мо Сі смутне відчуття, що він зустрічав його раніше.
- Дбайте про нього, Сіхе-Дзюню. Його свідомість тепер така ж крихка, як тріснута поверхня льоду. Якщо він отримає четверту психічну травму… - Дзян Фулі зробив павзу й серйозно сказав: - Він втратить розум. Тоді вже, якщо не знайти дві частинки його душі, навіть безсмертні не зможуть його врятувати.
Ніч того ж дня.
На небі висів місяць, яскраво сяяли зірки. Чумацький Шлях пролягав через темно-синій нічний небозвід подібно довгому мечу чи дракону.
Цієї ночі багато людей у місті Чонхва мали власні турботи та труднощі.
Імператор закутався в лисячу шубу в Палаці Фенікса. Його очі були закриті, він пальцями перебирав намистини браслету на зап’ясті.
В маєтку Юе Мужон Чуї підійшов до спальні Юе Ченьціна. Після тривалих вагань він нарешті підняв руку й постукав. Але почекавши деякий час, відповіді не отримав, тому обережно штовхнув двері. Він побачив всередині непогашену лампу, акуратні й охайні постіль і стіл. Юе Ченьціна не було. Тут увійшов слуга і сказав...
Що Юе Ченьцін пішов до Дзян Єсюе за порадами, щоб покращити навички. Мужон Чуї нічого не сказав. Через довгий час він заплющив очі.
В маєтку майстра-цілителя Дзян Фулі поспішно пакував речі, пояснюючи, що збирається в далеку дорогу. Його дружина стояла біля дверей. Вона ніби хотіла щось сказати, але не сказала.
В маєтку Ваншу Мужон Лянь лежав на бамбуковому дивані у внутрішньому дворику й потягував зі своєї люльки «Життя як сон». Дим повільно виходив з його рота й линув у бік розквітлих квітів павловнії. Мужон Лянь закусив люльку й ошелешено подивився на свої пальці. Його очі були темні і яскраві.
В маєтку Сіхе.
Після стількох поворотів і кривавих штормів, усе нарешті повернулося до тимчасового спокою. Ґу Ман лежав на великому ліжку в головній спальні, накритий тонкою ковдрою. Він ще не прокинувся. Мо Сі попросив слуг піти і був єдиним, хто залишився біля ліжка.
Він був дуже терплячим. Він не заперечував, що Ґу Ман надто довго спав або що він зайняв його ліжко. Це те, що він обіцяв дати Ґу Ману.
- Я обіцяв дати тобі дім, - Мо Сі взяв його руку, притягнув до своїх губ і ніжно поцілував. – Вибач, шисьоне. Я змусив тебе занадто довго чекати.
Людина на ліжку слухняно лежала. Її густі вії були опущені, наче маленькі віяла закриваючи очі. Зараз йому вже не потрібно було прикидатися, не потрібно було терпіти, не потрібно було важко працювати. Він виглядав таким втомленим і худим. Мо Сі дивився на людину перед собою. Він не міг пригадати свого Ґу Мана-ґеґе здоровим, сильним і сонячним, яким він був колись. Час надто сильно зруйнував його.
Мо Сі опустив голову, уперся чолом у прохолодну долоню Ґу Мана й тихо сказав:
- Шисьоне, ти вдома.
Теплі сльози текли по його щоках, потрапляли на долоню Ґу Мана.
Його ніби розбудили це бурмотіння та глибокі емоції. Через кілька секунд тиші кінчики пальців Ґу Мана злегка ворухнулися і він розплющив очі.
Далі
Розділ 132 - Ти подобаєшся мені
Мо Сі різко підвів обличчя. В напівтемряві вії Ґу Мана затремтіли, а потім він повільно розплющив глибокі, як море, очі. Він дивився на Мо Сі з великим занепокоєнням, його свідомість ще не прийшла в норму, тому вираз його обличчя був природнім, розслабленим, м’яким і дуже ніжним – яким і мав бути «Ґу Ман-сьон». - Моя принцесо... Чого ти плачеш?... – зітхаючи, пробурмотів він, але перш ніж Мо Сі встиг відповісти, сонний вираз зійшов з обличчя Ґу Мана, він поступово прокинувся і після цього неозброєним оком можна було побачити – подив, страх, впертість, жорстокість, жаль... Кожна емоція була фрагментом його минулого, здіймалася хвилею і змивала ніжність у його очах. Коли всі ці емоції минули, Ґу Ман різко підвівся і забрав руку від серця Мо Сі. На його обличчі з’явилася звична жорстока маска. - Мо Сі, ти з глузду з'їхав?! Хто просив тебе забирати мене з кімнати випробувань? Ти знаєш?... Але його перервали раптові обійми Мо Сі. Вони були теплі й міцні, ніби ця людина хотіла виловити його із крижаної води озера й пригорнути до весняного світла, яке він давно втратив. Блакитні очі Ґу Мана раптом широко розплющилися. Він був настільки здивований і наляканий, що забув, що хотів сказати. Мо Сі міцно обійняв його, притулившись підборіддям до маківки, цілував і гладив його волосся. - Я вже все знаю. Одна фраза – і все тіло Ґу Мана напружилось. Він хотів відштовхнути Мо Сі, але перш ніж встиг докласти хоч трохи сили відчув, що чоловік, який обіймав його, тремтів. Він хрипко сказав: - Шисьоне, більше не кажи і не роби ніяких дурниць. Ґу Ман розгубився. Протягом багатьох років він вважав свою гру хорошою. Він побудував найтвердішу мушлю, щоб світ міг бачити лише його холодну рішучість, ненависть і жорстокість. Але як тільки він прокинувся, то виявив, що його фальшива маска була розбита на друзки. Людина, яку він найбільше хотів захистити, з’явилася перед ним із почервонілими очима, простягнула руку і торкнулася його м’якого серця, якому не було куди сховатись. Майже інстинктивно він заперечив: - Мо Сі, може ти й знаєш якусь дещицю, але мої справи тебе не обходять! Я казав тобі, ми не разом. Я не просто... У відповідь Мо Сі поклав руку йому на потилицю і сказав глибоким низьким голосом: - Ти зовсім не така людина. Ґу Ман: - ... Вони ніби були розділені шаром льоду і Мо Сі зовні обіймав Ґу Мана, що був вкритий цим льодом. І якою б холодною не була чорна крига, він відмовлявся відступати, тому та поступово танула і руйнувалася. - Ти не хочеш вбивати, не хочеш воювати. Ти ніколи не хотів завдати мені болю чи комусь помститися... Голос Мо Сі був тихим. Коли Ґу Ман спав, він просто плакав. Коли ж той прокинувся, він не хотів показувати сліз. Ґу Ман достатньо настраждався, і він не хотів, щоб ця м’яка людина переживала за нього чи страждала через нього. - Вісім років, Ґу Мане, мені було дуже гірко… Вибач, я тебе не розумів. З кожним словом у Ґу Мана дедалі виразніше тремтіли руки. В кінці фрази у Ґу Мана було враження, ніби його зараз розчавить. Він так зіщулився, що навіть почув, як йому перехопило горло. Він відчував, як щось тепле просочується в його груди. - Ні... Ні, ні... - Ґу Ман почав борсатись. Мо Сі бачив раніше, як кмітливо і вміло його Ґу Ман-ґеґе брехав, коли був загнаний в глухий кут. Його Ґу-шисьон просто захищав його і не давав йому бути поруч. Зараз же він робив це незграбно; вперто, але незграбно і жалюгідно. Настільки незграбно, що його серце і тіло пронизав біль. Ґу Ман не знав, як іще він міг пояснити і чим пожертвувати. Він просто весь час захищав інших. Цей захист став глибоко вкоріненим інстинктом і якщо він не міг захистити, то ставав розгубленим, наче дракон, якому осліпили очі та зламали кігті. Він постійно повторював: - Це не так... Ти не розумієш... Мо Сі взяв його за руку. Його очі були трохи почервонілі. - Ти мав відштовхнути мене? - ... - За ці роки, шисьоне, знаєш, що було найболючішим для мене? Не те, що ти поранив мене, не те, що ти покинув мене, а те, що ти став кимось, кого я взагалі не знав... Знаєш, як мені тоді було сумно? Я розумію, що ти хотів мене захистити і не втягувати у це, але я вже казав тобі, що у мене не було в цьому світі близької людини, крім тебе. Чому ти, захищаючи мене, не подумав, що буде для мене найжорстокішим? Чи боявся б я страждати разом з тобою і бути засудженим іншими?... Чого я боюся - це що ти більше не зможеш повернутися до мене. Ґу Мане, я боюся, що ти залишиш мене! Мо Сі заплющив очі. Навіть якщо він стримував сльози, його вії були вологі. - За стільки років я завжди був з тобою щирим. Раніше я постійно сподівався, що моя щирість може змінити твоє ставлення. Але після стількох переживань для мене вже не має значення, подобаюсь я тобі, чи ні, хочеш ти бути зі мною, чи ні... Я лише прошу тебе... Він погладив Ґу Мана по голові, опустив очі і поцілував його в лоб. Стримуючи тремтіння у своєму голосі, він тихо промовив: - Я лише прошу тебе дати мені можливість захистити тебе і бути поряд... Я просто хочу вберегти тебе... Ти не можеш поділитися зі мною правдою, але чи не можеш ти хоч трохи розділити зі мною той тягар, що обтяжує тебе? Ґу Ман, я теж твій брат. А ти радше впадеш в холодну печеру і залишиш мене жити так... Те, що він говорив, звучало так щиро і ніжно, але Ґу Ман почувався не по собі. Вісім років. З того дня, як Ґу Ман прийняв рішення стати шпигуном, він планував майбутнє для Мо Сі. Але на той час вони були ще молоді й не зазнали болю кохання, тож Ґу Ман наївно думав, що якщо він буде трохи безсердечнішим, молодий чоловік відчує, що любити його дуже болісно і рано чи пізно він це відпустить. Але він чекав, чекав. Мо Сі поряд з ним був повний життєвих сил, а Мо Сі, якого він штрикнув, був вкритий ранами. Однак Мо Сі ніколи його не принижував. Протягом багатьох років він сподівався, що Мо Сі зможе зневажливо глянути на їх минуле кохання, сподівався, що той зможе жити стабільним життям, одружитися із ніжною і доброчесною дівчиною та мати групу жвавих і милих дітей. Його молоде і легковажне кохання рано чи пізно змилося б роками, залишивши по собі лиш ледь помітні нерозбірливі сліди. Він думав, що саме так буде з Мо Сі. Але зрештою він помилився: хоча любов у світі і можна було змінити на ненависть, та в його серці завжди залишалася лише одна людина. Мо Сі ніколи не був непостійним. У той день, коли він вирішив розповісти про це Ґу Ману, він дав Ґу Ману не любов. Він віддав своє серце. Своє... Раптом Ґу Ман зрозумів, що щось не так. Він подивився на груди Мо Сі і відчув, що потік енергії в його тілі був дуже слабким, а духовне ядро майже зламано. Перед очима промайнула сцена з кімнати випробувань. Коли Мо Сі рятував його, обличчя чоловіка було жахливо білим. Він сказав... Ґу Ман раптом підвів очі. - Звідки ти знаєш правду? - ... - Ти знову відправився на Острів Кажанів? Знову Дзеркало Часу? Мо Сі подивився на його напружений вираз обличчя і прикипів поглядом до його блакитних очей. Повільно на його лиці з’явилася ніжна й сумна посмішка. - Ти хвилюєшся за мене? Він не став чекати відповіді Ґу Мана, наче боявся почути «ні», опустив голову й поцілував Ґу Мана в брову. - Я в порядку. Але Ґу Манові, здавалося, вирвали серце. Йому в голову приходили різні здогадки і він відкидав їх одну за одною. Зрештою залишилася лише одна ясна відповідь. Цього разу Ґу Ман не питав, а просто пробурмотів, сльози текли по його ніжному обличчю: - Мені шкода... Це був... нефритовий літопис-сувій... Його довгі вії зімкнулися. Ґу Ман опустив назад голову. Здавалося, він хотів сказати ще щось, щоб подолати прірву між ними. Але... Вісім років. Жорстокість життя і смерті не змогла зупинити Мо Сі від того, щоб погнатися за ним і піти цією дорогою, що вже заросла ожиною. Перешкоди, які Ґу Ман ставив, небезпеки, які він залишив, врешті-решт не зупинили цього хлопця. Його шиді все одно прийшов за ним. Він озирнувся в темряві і побачив, що його коханий вже не такий молодий, як вісім років тому. Він був вкритий пилом і кров’ю. Єдиним, що не змінилося, були його вперті та яскраві очі. Коханий, якого він відштовхнув, біг за ним, наздогнав його і, зупинившись за терновим кущем, важко дихаючи, сказав йому: - Шисьоне, Ґу Мане, я прийшов забрати тебе. Ходімо додому. Лід розтрощився на тисячі яскравих цяток. Чоловіка, що був вкритий льодом, нарешті обійняв його шиді. Ґу Ман раптом відчув, що більше не може стримуватись. Струна, що була натягнута вісім років, нарешті обірвалася. Він голосно плакав і промовляв: - Вибач... Вибач... Я зневажив твої почуття. Я не розумів твого впертого серця. Я зробив вибір за тебе, не питаючи, яким шляхом ти хочеш піти. Я виказав неповагу до твоєї волі, не розумів, про що ти найбільше турбуєшся, і нав’язав свій план твоїй долі. Я тебе обманював... Не дав тобі шансу піти... Вісім років. Я зробив тобі боляче, я відчужив тебе, я зробив усе, щоб розчарувати тебе, я ледь не вбив тебе. Чому ти озирнувся, моя маленька дурна принцесо? Чому ти все ще йдеш на ризик, щоб розкрити правду, а потім приходиш до мене під дощем зі шрамами - чому ти такий дурний? - Мо Сі, вибач... Мо Сі на мить поклав руку йому на волосся. - Це не має значення. Я знаю, що ти вибрав, і я знаю, що ти витримав, вистраждав і чим заплатив за цей вибір... Тобі не потрібно вибачатися переді мною. Насправді, я вже сказав тобі, якщо я тобі дійсно не подобаюся і ти хочеш бути вільним, я більше не наполягатиму на своєму... доки ти зможеш повернутися... - Він говорив і його очі повільно червоніли. Його губи ніжно торкнулися чола Ґу Мана. Це була ніби найпочесніша молитва. - Поки ти в порядку, дозволь мені бути поряд з тобою, дай мені можливість ділити все з тобою. Ґу Мане, мій добрий шисьоне, цього достатньо. Сказавши це, він подумав, що його обійми можуть змусити Ґу Мана почуватись недобре, тому знову опустив голову, обережно торкнувся підборіддям чола Ґу Мана і хотів відпустити його. Але в цей момент його раптом стримала люта сила - Ґу Ман обійняв його. Як бродячий звір, який нарешті повернувся до свого супутника. Ґу Манові перехопило подих від сліз. Чоловік, який надто довго не мав дому, був самотнім, так багато пережив, протягом восьми років зберігав таємницю, нарешті розплакався в обіймах свого коханого. Його чоло було притиснуте до грудей Мо Сі, а його серце було сповнене суму... І він ніби хотів гіркоту всіх цих років влити у ці маленькі краплі сліз. Ґу Ман міцно обійняв Мо Сі за талію, його видовженні м’які очі були вологими, їх кутики почервоніли. Нарешті він вигукнув те, що ховав у своєму серці роками: - Це надто боляче... Мо Сі... Мені дуже боляче... Він обіймав Мо Сі і ці обійми були схожі на те, як потопельник хапається за корягу. Він був такий розпачливий і такий втомлений. Мо Сі стиснуло серце. Він торкнувся його голови і пробурмотів: - Я знаю, я знаю... - Що б я не робив, я був один... Що б не робив, я міг тільки бути самотнім... Стільки років я нічого не міг сказати оточуючим. Я мав вбивати людей своєї країни, заклиначів... Вбивати своїх братів і сестер... Це справді боляче, Мо Сі... Мо Сі теж плакав: - Так, я знаю... - Я справді божеволію... Ніби в мене щоночі, щомиті, встромлявся ніж, але я все одно мав говорити... «Гарна робота», «гарна робота»... - Ґу Ман здригнувся і з болем заплющив очі. - Я не хотів вбивати... Я хотів повернутися в Чонхва... Хотів думати, що Лу Джаньсін ще живий... Що нічого не сталося... - Я знаю, знаю... Говори, тобі стане легше, коли ти це проговориш. Я з тобою. Я на твоєму боці... Ґу Ман не відповів, але розплющив свої блакитні очі. Через деякий час він пробурмотів: - Я не хотів залишати тебе... - Я... - Мо Сі не міг не втішати його, повторюючи, що все знає і розуміє, але був приголомшений, почувши ці слова. Довгий час ніхто з них не порушував тиші. Було чути лише серцебиття. Тудум, тудум, тудум... Так наполегливо, так швидко, ніби правда, яка була схована в глибині його серця протягом стількох років, мала от-от пробитися назовні. Ґу Ман говорив пошепки. Цей чоловік, який завжди був витривалим і сильним, завжди випромінював мужність, у цю мить був вкрай боязким. Ніби людина, яка боїться бідності, обережно розкриває руки й намагається обійняти дорогий скарб, який, як вона думала, їй не судилося отримати. Він прошепотів: - Я не хотів тобі брехати... Я не хотів, щоб ти йшов, я... я ніколи не хотів... - ... - Я не хотів, щоб ти йшов, я не хотів бачити тебе з кимось іншим. Рука Мо Сі завмерла. Його гарне обличчя раптом зблідло, а потім почервоніло. Він уже геть відкинув надію. Він звикнувся з думкою, що це просто його бойовий брат. Доки Ґу Ман зможе бути здоровим, щасливим, розслабленим, будь-яким іншим – цього достатньо. Він ніколи більше не буде змушувати його і не ускладнюватиме йому справи. Але слова Ґу Мана ніби розпалили вогонь, який він щойно власноруч загасив. Ґу Ман заплющив очі і в цей момент його багаторічне маскування остаточно розсипалось. Він сказав: - Мо Сі, ти мені справді подобаєшся... Серце Мо Сі ніби зупинилося в цей момент. Він поглянув на людину перед собою - на це мокре, виснажене, але справжнє обличчя. Йому снився найкращий в житті сон і він не смів вірити, що почув ці щирі слова Ґу Мана направду. - Ти весь цей час мені подобався... Вибач, я був егоїстом. Я не думав про те, чого ти насправді хотів і чого ти насправді боявся. Я просто хотів захистити тебе по-своєму, але я не знав... Але я не знав... Але я не знав, що ти вісім років спотикатимешся, щоб наздогнати мене, витратиш найкращі роки своєї молодості тільки щоб віднайти мене. Я не знав, що ти вибрав людину на все життя, будучи ще таким молодим. Я не знав, чи захотів би ти супроводжувати мене, навіть якщо це була б дорога в пекло. Ґу Ман не продовжував. Мо Сі підвів своє обличчя, його очі були вологі. Він підняв руку і потроху витер сльози з лиця Ґу Мана. - Ти не знав, що так сильно і так довго мені подобаєшся? – прошепотів він. Ґу Ман опустив вії й тихо сказав: - Вибач, що брехав тобі стільки років. - ... - Ти все ще хочеш мене? - Дурень, я ще як вперше зізнався тобі сказав, що знаю, що це одна людина на все життя, - серце Мо Сі тремтіло, але він намагався зберігати спокій. Він більше не міг плакати перед Ґу Маном. Він зарікся. Тож він підвів свої вологі очі фенікса й показав усмішку, яка здавалася нескінченно блискучою і водночас нескінченно сумною. - Я обіцяв тобі все життя. Це лише вісім років. У нас з тобою попереду ще довгий шлях. Як я можу тебе не хотіти? Ці двоє людей, які витерпіли колосальну вимушену брехню і пережили багато радощів і горя, відверто дивилися один на одного. Вони більше не плакали через возз’єднання розбитого дзеркала. Тому що обидва в глибині душі знали, що хоча дорога життя була довгою, їм судилося ніколи більше не бути здоровими як колись, тому жоден із них не міг відпустити своєї радості. Їх мучили доля та ситуація, що склалася, але коли дві пари вологих очей дивилися одна на одну, їм підступали сльози. Повільно збираючи всю мужність і тепло своїх сердець, вони спроміглися показати одне одному найніжніші посмішки, на які тільки були здатні. Пара поранених тварин, що потрапили в пастку, нарешті обійнялися без будь-яких перешкод і лід розтанув. Нарешті вони змогли ввібрати тепло один одного і поділитися теплом одне з одним. Відтоді, будь то безкрайнє холодне озеро чи весна на землі, він завжди буде з ним і вони ніколи не розлучаться. Авторці є що сказати: Ба-ха-ха-ха, candy time ;)
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!