Щиросердно

Ґу Ман не міг не затремтіти. Він мав так мало. Він був відомим генералом, але був подібний до дитини-жебрака, безсоромно вимагаючи якихось благ у вельмож і просячи визнання. Тепер Імператор кинув на нього все, про що він благав, обіцяв йому все. Як його спина могла залишатись прямою?

Зарозумілість була привілеєм таких людей як Мужон Лянь та Мо Сі, але в його розпорядженні її не було.

Можливо, Імператор розумів це, тому не поспішав. Він стояв на місці, заклавши руки за спину, чекаючи, поки Ґу Ман повільно здасться, чекаючи, доки він повільно ступить на шлях без вороття.

Чекаючи поки у Вівтарного Звіра не залишиться вибору, окрім як самому піти на заклання.

Звичайно, через довгий час Ґу Ман підвів голову, його темні вологі очі дивилися на Імператора перед ним.

Він уже заспокоївся, але світло в його очах перетворилося на вуглинки, серце – на мертвий попіл.

- Мені доведеться потурбувати Вашу Величність... – Нарешті тихо мовив він. - Пообіцяйте мені одну річ.

- Кажи.

- Джаньсін… його не можна тримати в невіданні. Я хочу особисто піти до в’язниці і розповісти йому правду.

Помовчавши деякий час, Імператор заплющив очі й зітхнув:

- Ґу-ціне, чому ти маєш…

- Тому що я відчуваю себе винним.

- Але не говорити йому правди - це найкращий вибір для тебе, для мене і для Чонхва.

- Ні, він має знати. Його жертва досить велика. Я прошу вас, принаймні зараз… подумайте про нього, - Ґу Ман болісно заплющив очі, сльози просочилися з його густих вій і капнули вниз. – Йому вже завдали шкоди... Я не можу допомогти... не можу врятувати його... Але я можу принаймні дати йому...

Кожне з останніх слів було жорстоким, наче розпечене залізо, що ранило серце.

- Я можу принаймні дати йому знати, що він ніколи не робив нічого поганого.

Я можу принаймні дозволити йому… померти без почуття провини…

Після цього речення голос ослаб, а фігура стала неясною.

Сцена перед очима повільно темніла. Перш ніж темрява повністю поглинула Золоту платформу, Мо Сі побачив, як Ґу Ман повільно вклонився Імператору.

Це була не покірність, а якесь виснаження.

Його очі потемніли.

У той же час різкий біль пронизав кінцівки і кістки Мо Сі! Нефритовий літопис-сувій знову став черпати силу з його плоті та крові. Однак Мо Сі відчував, що з його тіла висмоктується не лише духовна сила - здавалося, з нього витягували й розтирали в дрібний порошок душу.

Але Мо Сі не відчував болю.

Розмова на Золотій платформі восьмирічної давності все ще лунала в його вухах, а перед очима все ще коливався розпачливий вираз обличчя Ґу Мана.

Нічний дощ, схема, жертва.

Вісім років омани ...

Генерале Ґу, мені потрібна людина. Вона має бути достатньо відданою, сміливою та розумною. Мені потрібна людина, яка могла б піти до країни Ляо та передавати інформацію для мене, яка могла б стати отрутою для країни Ляо і старих дворян...

Ґу-ціне, чи бажаєш ти бути правою рукою Чонхва і взяти на себе такий тягар?

…

Чи готовий ти... щоб відтепер у всьому світі лише одна людина знала правду? Люди, яких ти захищатимеш, зневажатимуть тебе, усі твої колишні підлеглі не розумітимуть тебе, найближчий друг в твоєму житті буде твоїм ворогом.

Ти вирвеш палаюче серце і запропонуєш гарячу кров усього свого життя, а всі пам'ятатимуть тільки твою зраду і пляму на твоєму імені.

Ґу-ціне, генерале Ґу, Ґу Мане.

Ти готовий?

Голос ніби йшов із глибини хмар і пронизував його серце, як гостре шило.

Світ закрутився перед його очима, і всі кольори розсипалися, як сніжинки, а потім зібралися разом. Мо Сі продовжував падати серед тремтячих уламків, наче у бездонну прірву. Його очі були широко відкриті і тільки коли він відчув якусь пекучу рідину у кутиках очей, він зрозумів, що плаче.

Його тіло, здавалося, більше не належало йому, а душа ніби розкололася надвоє, і ці частини люто сперечались у руйнуванні. Йому згадувалися всі розмови з Ґу Маном у минулому, і розтирали його на попіл.

Ґу Ман сказав: «Вони моя кров, мої очі, мої руки та ноги. Вони моя сім’я, моє життя».

А він одного разу гнівно дорікнув Ґу Манові: «Коли ти власними руками вбивав незліченну кількість братів, Ґу Мане, чи шкодував ти про це хоч трохи?!»

Ґу Ман сказав: «Як я можу зрадити на користь абсурдної країни, яка вбила незліченну кількість моїх братів і запалила вогонь війни по всіх дев’яти провінціях?!!»

А він одного разу сказав: «Якщо ти хотів зрадити Чонхва, є багато країн, але ти вибрав країну Ляо. Ти хотів помститися за свої амбіції, за своїх товаришів, за свою гордість. Тебе не хвилювала чужа кров».

Ґу Ман сказав: «Вони ніколи не перетворяться на бруд... Їм завжди буде пам’ятник у моєму серці. Я буду пам’ятати кожне їхнє ім’я, кожне обличчя до того дня, коли сам помру».

Але він одного разу він вдарив Ґу Мана по щоці і сказав одне слово, що ранило його серце.

Він сказав, що він…

Подумавши про це слово, Мо Сі не міг не здригнутися, жахнувшись того, що сказав тоді.

Він назвав його... брудним.

Після того як Ґу Ман втратив пам’ять, він підсвідомо захотів носити героїчну стрічку Чонхва. Він підсвідомо прагнув того дня, коли зможе очистити своє ім’я й знову стати перед генералами й солдатами трьох армій, у своїй броні, що сяяла на сонці. Це була, мабуть, єдина втіха, яку Ґу Ман мав за роки життя під личиною.

Єдине, що він мав — це ілюзорна мрія, його божевільна уява.

А він зневажав його, за те, що той брудний.

«Я справді відчув, що ця річ для мене дуже важлива…» Блакитноокий Ґу Ман, втративший пам’ять, боровся за свою стрічку. У цьому упертому і скорботному голосі, здавалося, відлунював біль цих років.

Ляпас, якого він дав тоді Ґу Ману, ніби обернувся ляпасом по його власному обличчю. Пекло й щипало.

Чим ти це заслужив?

… Чим ти це заслужив?!!!

Мо Сі був здивований тим, що в цей момент він не плакав, а усе ще міг стриматись. Він навіть не знав, чи він заціпенів від болю, чи справді загартував своє серце в камінь за роки відчаю.

Хто знав значення Золотої платформи?

Здавалося, що його кінцівки й кістки ось-ось розірвуться. Літопис гриз його душу і здавалося, що в глибині його голови лунав голос, який дошкуляв йому та питав.

Хочеш продовжити перегляд? Мо Сі, Сіхе-Дзюню. З чого твоє серце? Як ти все ще можеш дивитися в очі цьому кривавому минулому і правді?

Кожне слово було наче гострий ніж, що розрізав йому груди. Але його тіло, здавалося, було вже не його. Кров текла по грудях, але він нічого не відчував.

Він широко розплющив очі в заціпенінні, як ходячий труп. Біль? Смерть? Крах духовного ядра? Це вже було неважливо. Байдуже, називайте мене залізом, каменем чи льодом.

Дайте мені побачити далі.

Я хочу знати все. Правду, яку приховали, проковтнули, забілили.

Чому ти приховав це від мене… Чому… перед тим, як стати на цей шлях… ти відштовхнув мене в сторону… і я нічого не знав…

Чому?!! Чому?..

Сувій-літопис похмуро мовив:

- Якщо твоє серце таке, дай мені своїй плоть і кров…

Він відчув колючий біль у грудях, ніби невидимий кіготь з численними зазубринами вхопився за серце. Духовна енергія ядра ніби почала випаровуватись і готова була вибухнути. Дзян Єсюе сказав, що якщо братись читати не повністю відновлений сувій-літопис, він поглинатиме духовну силу і змусить його страждати від болю від руйнування кісток і сухожиль. Але в цей момент Мо Сі відчував, що біль у кістках та сухожиллях був просто болем... Він не міг перекрити болю від правди.

Так перед ним розсипались і збиралися, як хмари, незліченні роки минулого.

Золота платформа зникла.

Перед ним знову постала холодна й темна в’язниця.

Це була камера, яку він бачив у Дзеркалі часу, камера, в якій сидів Лу Джаньсін.

Сувій повернув його до холодної в’язниці, де він не міг бачити ні неба вгорі, ні землі внизу. Коли картина перед ним прояснилася, горло Мо Сі наповнилося сильним присмаком крові.

Він терпів запаморочення і глянув угору, щоб побачити правду, що поставала перед ним... У темній камері вісім років тому була слабка лампа, в якій мляво миготів вогонь, ніби в ній от-от мало закінчитись масло.

Лу Джаньсін сидів на вузькому й холодному кам’яному ліжку. На цей момент він ще не бачився з Ґу Маном і виглядав абсолютно іншою людиною – не тим спокійним і ясним заступником генерала Лу з Дзеркала Часу.

Він пригнічено притулився до стіни, обличчя його ховалося в глибокій тіні, кілька пасом розпатланого волосся звисало перед очима. З ніг до голови він випромінював відчуття пригніченості. Зараз він був справжнім в’язнем.

Двері камери зі скрипом відчинилися.

Тюремник сказав:

- Ти, на прізвище Лу, офіцер, посланий Імператором, тут! Ти можеш висказати будь-які претензії, які у тебе є, можеш висловити будь-які свої прохання, але пам’ятай про чесність! Не божеволій!

Сказавши це, він улесливо посміхнувся і мовив до чоловіка, що стояв за дверима:

- Прошу, пане.

- Можете йти.

«Офіцер» в масці зайшов до камери, наклав заклинання та підняв руку, щоб зачинити двері. У тісній кімнаті, окрім Мо Сі, якого інші не бачили, не було нікого, хто міг би почути їхню розмову.

Лу Джаньсін не відчував ніякого хвилювання через прихід цього «офіцера», якому можна було поскаржитися - мабуть, тому, що таких людей у ці дні приходило багато, але жоден з них не дав йому надії. Тож він навіть обличчя не підвів. Його сильні руки лежали на колінах, він просто повторив прохання, яке, мабуть, повторював уже тисячі разів. Він сухо сказав:

- Я хочу побачити Ґу Мана.

- …

- Більше нічого. У мене немає ніяких претензій, ніяких інших прохань, — позбавленим життя голосом пробурмотів Лу Джаньсін, ніби всю його душу висмоктали і залишився лиш цей слід одержимості. — Я хочу вибачитися. Йому особисто. Тоді ви можете мене вбити ... Можете робити що завгодно. Я не буду скаржитися.

«Офіцер» нічого не сказав, натомість раптом став навколішки і тричі вклонився перед брудним ліжком Лу Джаньсіна.

Лу Джаньсін нарешті відреагував. Він трохи здивувався:

- … Що це означає?

- Перед битвою на горі Фен Мін я грав з тобою в кості. Мені довелося піти, не провівши десяти раундів. Тоді ми домовилися продовжити гру після перемоги, — сказав прибулий і вийняв дві дерев’яні гральні кістки зі свого мішечка цянькунь. - Ми не змогли виграти бій. Але кубики я приніс.

Дві дерев’яні гральні кістки мали червоний знак лотоса на сторонах із шістками.

Лу Джаньсін був приголомшений, ніби в нього влучила блискавка. Він рвучко зіскочив з ліжка і мало не схопив «цензора» за комір. Той ще не закінчив говорити і не зняв маски. Але двоє братів, які виросли разом, добре знали один одного. Лу Джаньсін подивився на чорні очі за маскою — він ніколи не бачив ні в кого таких яскравих і жвавих очей, як у його доброго брата, його Ман-ера.

Цьому сильному, непохитному чоловіку раптом перехопило дихання. Він подивився в очі Ґу Мана й сказав:

- Мане!! Це ти?!

«Офіцер» підняв руку і зняв з лиця маску.

У тьмяному світлі відкрилося заплакане обличчя Ґу Мана. Останній раз, коли брати бачилися, один був славним генералом, інший — його заступником з палким духом. Здавалося, після того вони в одну мить опинилися тут.

Одного понизили до простолюдина, другий уже був злочинцем.

- Це я, - голос Ґу Мана був дуже хриплим. Він сказав з почервонілими очима: - … Вибач, минуло стільки часу… а я тільки зараз прийшов до тебе…

Два брати зустрілися знову після довгої розлуки і не могли стримати емоцій: вони обійняли одне одного і заплакали. Через деякий час Лу Джаньсін витер сльози з обличчя й міцно взяв Ґу Мана за руку.

Очевидно, у нього було ще багато запитань, наприклад, як ти прийшов, чому ти прийшов, як ти зараз… Але Лу Джаньсін подивився на обличчя свого брата, і першим, що він запитав, було:

- Ман-ере, битва на горі Фен Мін… Ти все ще звинувачуєш мене?

Ґу Манові перехопило подих:

- Джаньсіне…

Лу Джаньсін зав’яз у своїй провині і слова він тримав у своєму серці так довго, що вони полилися далі, як стихійне лихо. Він продовжував бурмотіти:

- Я був імпульсивним. Не знаю чому… Здавалося, що я одержимий. Мені раптом подумалось, що не варто жертвувати своїм життям заради країни, здалося, що все, що ми робили, було того не варте… Але… Але… я так не думав… у мене час від часу з’являлись такі думки, та насправді я так не думав! 
Я підвів сімдесят тисяч братів на горі Фен Мін… Я не знаю, що зі мною сталося тоді. Мане, я підвів твою довіру, я підвів довіру братів…

Кожна фраза пронизувала його серце.

Лу Джаньсін був повний каяття. Очі червоні, заплакане обличчя - це вразило Мо Сі наче гостра голка.

Лу Джаньсін перед ним був сповнений жалю через свою велику помилку і був геть не схожий на чоловіка з Дзеркала Часу. Лу Джаньсін у Дзеркалі говорив божевільні речі.

Краще я зруйную його [життя], ніж спостерігатиму, як він сам руйнує своє життя та життя багатьох інших.

Імператор урізав його силу... Це добре!!

Ні …

Ні, ні, ні, не так, все було не так.

Правда була не такою.

Мо Сі подивився на Лу Джаньсіна, який стояв на колінах перед Ґу Маном в жалю і агонії.

У вухах гуділо… Не так… Все було не так!!

Він чув, як Лу Джаньсін вибачався перед Ґу Маном, чув, як він сказав Ґу Ману:

- Ман-ере, вибач.

Мо Сі відчув лише холод по всьому тілу. Лу Джаньсін у Дзеркалі часу чітко розумів, що його смерть може врятувати життя решті тридцяти тисячам солдатів, тому хотів узяти всю провину на себе. Звичайно, він не був самовдоволеним божевільним, який обрізав мрії свого брата - він волів зберегти таємницю перед Мо Сі і не дати світові знати, що він герой, перетворений на лиходія, вірна людина, яку було несправедливо засуджено.

 

*«Герой, перетворений на лиходія», «Кинутий до статуї зрадника», куплет про Юе Фея, того вірного генерала, який загинув за безпідставними звинуваченнями.

 

Щоб захистити Ґу Мана, захистити солдатів, що залишилися, Імператор дав йому маску винного чиновника, маску хама, і він терпів це і носив її до смерті!

… Виявлялося, що Лу Джаньсін ніколи не підводив Ґу Мана. Він був його близьким другом і заступником командира – і вони обидва стали мучениками.

Нарешті Ґу Ману вдалося трохи заспокоїти Лу Джаньсіна. Він допоміг йому підвестися і сісти на край ліжка та звернувся до цього засмученого чоловіка:

- Джаньсіне… Ти ніколи не підводив нас, від початку до кінця ти завжди був нашим братом.

Це речення змусило Лу Джаньсіна, який щойно трохи заспокоївся, знову впасти. Він сховав обличчя в долонях, потер його і пробурмотів:

- Ні... Я вбив посланника Жовлі. Я не контролював себе в той час і був засліплений своїм егоїзмом.

Ґу Ман міцно взяв його за руку, його очі були геть червоні:

- Це не так.

- …

Його слова були мов грім, що пронизує небо і важкі хмари.

- Послухай мене, це не твій егоїзм засліпив тебе. А шахова гра Дженьлон у твоєму тілі.