Зіткнення

Чидзін підготував для Мін'ї домашні капці, чашку для зубної щітки та інші необхідні речі. Але окрім цього, в голові у нього було порожньо – він не міг придумати, що ще слід підготувати.

Не можна було залишатися в такому стані, тож він вирішив навідатися до будинку через дорогу в пошуках натхнення.

За стільки часу місцеві вже звикли до занедбаної будівлі, але варто було лише переступити поріг двору, як важке відчуття гнітючої похмурості накочувалося хвилею.

Тепер смолянисто-чорні стіни майже не зберегли слідів колишнього вигляду, а двір покрився бур'янами.

Чидзін обережно переступив через поліцейську стрічку, якою було обгороджене місце, і пройшов крізь дверний отвір, пошкоджений від вогню.

Попереднє розслідування лише встановило, що пожежу спричинено навмисно, але далі цього слідство не просунулося.

Чоловік у чорному, який напав на Мін'ї, здавався підозрілим, але його давно відпустили.

Він стверджував, що був лише дрібним злодієм і не мав жодного стосунку до підпалу. Поліція теж не знайшла жодних доказів його причетності.

Пробігшись поглядом по вітальні, Чидзін занотував собі чашку. На кухні вирішив, що варто взяти для Мін'ї ще кілька фартухів.

До туалетного приладдя не було сенсу придивлятися, тож він одразу піднявся в спальню на другому поверсі.

Зрозуміло, що одяг і постільна білизна згоріли вщент, а всі годинники Мін'ї перетворилися на купу обпаленого металобрухту.

Чидзін прикинув масштаби втрат. Вартість годинників, ймовірно, перевищувала навіть ціну самої будівлі. Логічно було б припустити, що злочинець, який влаштував цю пожежу, отримав чимало грошей за свою роботу, але те, що він не взяв із собою жодного з цих дорогих аксесуарів, говорило про його досвідченість. Він добре знав, що фірмові годинники легко відстежити на чорному ринку.

Мимоволі Чидзін згадав чоловіка в чорному.

Той мав атлетичну статуру, рухався чітко й впевнено – відразу було видно, що він професіонал. Він двічі з’являвся в будинку Мін'ї. Вперше його викинув з другого поверху сам Мін'ї. Вдруге він обнишпорив меблі й зник ще до приходу Ґвань Вея.

Обидва рази, як і в випадку з підпалом, він діяв обережно та зосереджено, маючи унікальний характер.

Але зараз не було сенсу над цим роздумувати. Чидзін не був кримінальним слідчим, якщо навіть поліція не змогла знайти доказів, то йому тим паче це не під силу. Проте він усе ж вирішив швидко оглянути місце, раптом після пожежі щось залишилося.

Біля тумбочки валялося безліч речей, вочевидь, викинутих із шафи під час другої появи чоловіка в чорному, коли той шукав якісь зачіпки.

Окрім звичних предметів, пульта, зарядних пристроїв тощо, Чидзін натрапив на річ, яку впізнав одразу: бінокль відомого люксового бренду.

Ця модель була найкращого класу. Якщо його власний монокуляр дозволяв розгледіти судини на руці Мін'ї, то цей бінокль міг би роздивитися навіть вії на повіках самого Чидзіна.

‘Чорт забирай.’

Ця річ була навіть крутішою за обладнання, яке використовував він - сам професійний вуаєрист.

Раніше Мін'ї зізнався, що почав стежити за Чидзіном одразу після того, як дізнався про його стеження.

Тоді Чидзін не надав цьому особливого значення, вирішивши, що йдеться про звичайне спостереження. Але тепер усе виглядало інакше: поняття «спостереження» у Мін'ї було тим самим, що й «стеження» у нього самого – просто звучало витонченіше. Обоє вони шпигували один за одним із далеко не найчистішими намірами.

Цікаво, чи був у Мін'ї свій власний «топ-3» образів, що жили у його голові.

— Топ-3?

У понеділок зранку, розпочинаючи новий тиждень, Чидзін згадав про бінокль і водночас запитав у Мін'ї про його трійку найяскравіших візуальних моментів. Судячи з виразу обличчя, той ніколи не складав таких буденних рейтингів, принаймні спочатку виглядав розгубленим. Але, зрозумівши, про що мова, лише розсміявся.

— Дай подумати, – сказав Мін'ї. – Ти перший.

— Я тебе питаю, – Чидзін не повівся.

— Гм… – Мін'ї на мить замислився. – Третє місце - коли ти забираєш свої посилки.

— Коли я забираю посилки? – Чидзін здивовано підняв брови. – І що в цьому такого особливого?

Мін'ї вказав пальцем на підлогу й загадково промовив:

— Посилки стоять на землі.

Чидзін одразу вловив суть. Щоразу, коли йому доводилося нахилятися, щоб підняти своє замовлення, його стегна трохи оголялися.

‘Тц. Просто неймовірно.’

— А в тебе? – запитав Мін’ї.

— Моє третє місце, – Чидзін навмисне заговорив повільніше. – Коли ти носиш вільні спортивні шорти.

— Спортивні шорти? – перепитав Мін’ї.

— Вони так розвиваються, що здається, ніби в тебе ще більший, – Чидзін умів говорити відверті речі абсолютно безневинним тоном.

Мін’ї вибухнув гучним сміхом і ще довго не міг заспокоїтися. Нарешті, перевівши подих, продовжив:

— Моє друге місце - коли ти дивишся телевізор на дивані.

— Дивлюся телевізор? – Чидзін знову не зрозумів, до чого той хилить.

— Згадай, як ти сидиш, – підказав Мін’ї.

Чидзін любив привалитися боком до підлокітника дивана. Одну ногу він зазвичай підтягував перед собою, а іншу ставив на сидіння, зігнувши в коліні. У самій позі не було нічого особливого, але він мав звичку носити вільні шорти. І коли закидав ногу на диван, тканина сповзала майже до самих стегон. Щойно він змінював положення, можна було навіть побачити його білизну.

Високий, дуже високий рівень.

Чидзін таємно спостерігав за Мін’ї доволі довго, але жодного разу не бачив його у спідньому. Тож, порівнюючи цей другий пункт, він змушений був визнати поразку.

— Твоя черга, – нагадав Мін’ї.

— Коли ти замотуєш бинти перед боксом, – відповів Чидзін.

Це не було чимось новим. Востаннє, коли Мін’ї приходив до нього після виходу з в’язниці, вони вже встигли обговорити це.

Мін’ї кивнув і продовжив:

— Моє перше місце - коли ти носиш майку.

Серед домашнього одягу Чидзіна був комплект із майки та шортів, який він одягав раз на кілька днів. Порівняно з футболкою, майка відкривала трохи більше шкіри, але чесно кажучи, Чидзін вважав, що цей вибір на першому місці доволі нудний.

Здається, Мін’ї прочитав його думки, бо додав:

— Коли ти в майці, то чи забираєш доставку, чи дивишся телевізор – ти навіть не помічаєш, як оголюєшся.

‘Оголююся?’

Чидзін одразу зрозумів, що той має на увазі. Він скептично відвернувся, примружив очі й сказав:

— Ти такий збоченець, Джен Мін’ї.

— Маєш впевненість таке казати? – Мін’ї підняв брови. – А що на твоєму першому місці?

— Моєму… – Чидзін відчув, як його пробирає легке почуття провини. Він неквапливо випростався й нарешті зізнався – На моєму першому місце - коли ти ходиш без сорочки.

Якщо Мін’ї був без верхнього одягу, Чидзін міг дивитися на нього скільки завгодно. Бокс, готування їжі, поливання газону - все це автоматично потрапляло в його особистий топ-1.

— То хто тут збоченець? – Мін’ї розсміявся.

— Кхм, – Чидзін прокашлявся.

Два одинаки, які нишком підглядали однин за одним, – подібне маленьку ймовірність, але ж таки сталося. Хоч Чидзін і не був релігійним, йому здавалося, що це справжній дар згори: спокута, яка звільнила його від звички підглядати.

Якщо вже про це говорити, то після того, як Мін’ї викрив його з тим спостереженням у кімнаті для відпочинку, той удар по нервах був настільки сильним, що він більше жодного разу сам не відкривав відео з тих камер.

Із ув’язненням Мін'ї, будинок навпроти залишився порожнім, а Чидзін змушений був різко відмовитися від своєї звички.

Можливо, це маленьке захоплення, яке супроводжувало його багато років, не було так глибоко вкорінено, як він думав.

***

Коли Мін'ї вийшов із бібліотеки, до Чидзіна прийшла несподівана людина. За пів року його роботи тут це був перший раз, коли Сю Шен з’явився в бібліотеці.

— Ти сьогодні виходиш? – здивовано запитав Чидзін.

Суд виніс вирок швидше, ніж передбачав Ґвань Вей. Офіційно строк Шена завершився вчора.

Теоретично він міг залишити в’язницю опівночі, але спочатку мав пройти всі необхідні процедури, зокрема отримання документа про звільнення. Саме тому зараз він був у адміністративному корпусі.

— Так, – Шен зітхнув. – А скільки залишилося Мін'ї?

— У нього суд у п’ятницю, – відповів Чидзін. – Його мають звільнити просто в залі засідань.

— Це добре, – кивнув Шен. – А що з Ву Пеном?

— Також у п’ятницю, у них спільний розгляд. Але він, найімовірніше, подасть апеляцію, тож поки що його не посадять.

— У будь-якому разі, коли його посадять, я подбаю про те, щоб мої люди добре про нього подбали, – сказав Сю Шен.

Судові округи мали свої зони юрисдикції. Якщо не станеться нічого несподіваного, Ву Пена також відправлять у цю в’язницю.

Навіть без особливого піклування з боку Шена, Чидзін усе одно не дозволив би Ву Пену розслабитися. Він змінив тему й запитав:

— Тож ти вже вирішив, що робитимеш далі?

— Брати підшукали для мене роботу водія. Спочатку займусь цим, – відповів Шен. – Назбираю грошей, відкрию магазин. А коли він вийде, буде керувати ним.

Просте життя мало свою особливу красу.

— Коли вийдеш, відвідаєш його? – запитав Чидзін.

— Авжеж, – усміхнувся Шен. – Спершу заскочу до лікарні провідати літню пару, а потім поїду до сусіднього міста у в’язницю, щоб побачити його.

— Думаю, він дуже за тобою скучив, – сказав Чидзін.

— Я теж за ним скучив, – засміявся Шен. – До речі, офіцере Дзян, ті дві тисячі, що ви дали, я поверну якнайшвидше.

Чидзін хотів сказати, що це не потрібно, але знав, що Шен не погодиться, тож лише мовив:

— Не поспішай.

— Тоді я пішов. До зустрічі.

— Удачі, – побажав йому Чидзін.

У в’язниці ніколи не бракувало ув’язнених. Одні йшли, інші приходили на їхнє місце. Часом Чидзін зітхав, сподіваючись, що їх стане менше, але знав, що це марна мрія.

Та допоки існувала в’язниця, її історія тривала. Але для Мін'ї цей «відпочинок» у в’язниці вже добігав кінця.

У п’ятницю вранці Чидзін, як завжди, їхав на роботу у в’язницю.

Щоб дістатися парковки, йому потрібно було проїхати довгою алеєю. Сьогодні, щойно він завернув на цю дорогу, то побачив у далечині автобус, що виїжджав із парковки. Чидзін знав: це був транспорт, який віз Мін'ї до міського суду.

Він опустив вікно й зменшив швидкість. Коли машини порівнялися, він помітив Мін'ї біля вікна. Той, безсумнівно, теж його побачив – ледь помітно усміхнувся й махнув рукою.

Попри те, що Мін'ї був у тюремній уніформі й на його зап'ястях виблискували наручники, наступна їхня зустріч, імовірно, мала відбутися вже на волі.

У хорошому настрої Чидзін натиснув на педаль газу й поїхав далі, прямуючи до парковки. Проте раптом у вухах загуло ревіння двигуна.

Він був певен, що цей звук не належав його машині.

Ця широка дорога в передмісті приваблювала любителів перегонів, але він ще ніколи не бачив, щоб хтось ганяв тут так рано – близько восьмої ранку.

Мимоволі поглянувши у дзеркало заднього виду, він помітив чорний седан, що з’явився в кінці алеї. Його передня частина була ледь піднята – одного погляду вистачило, щоб зрозуміти: авто мчало на повній швидкості.

Лихе передчуття стиснуло серце Чидзіна. А вже за секунду седан раптово вискочив на зустрічну смугу, прямуючи просто на автобус, навіть не думаючи гальмувати.

Водій автобуса не встиг загальмувати й різко звернув на сусідню смугу. Транспорт хитнуло, але в цю ж мить седан скористався моментом і врізався прямо в нього.

Усе сталося так швидко, що Чидзін, різко натиснувши на гальма, лише встиг побачити, як автобус перекинувся, зробивши поворот на 180 градусів, і з гуркотом приземлився догори дриґом.