Після переїзду в передмістя Чидзін завжди жив на самоті. Час від часу він повертався додому на сімейні зустрічі, але до його невеличкого будинку ще ніхто жодного разу не навідувався.
Аж ось, рано-вранці в суботу, у його домі з’явився незваний гість. Він розташувався за столом із царською невимушеністю та розділяв із ним сніданок.
— Хочеш ще полуничного джему?
Мін’ї підсунув банку ближче до Чидзіна, і зробив це так природно, ніби справжній господар цього дому.
— Ні, дякую.
Чидзін втупився у свій тост, тримаючи лікті щільно притиснутими до боків. З якоїсь причини він не наважувався зустрітися з Мін’ї поглядом.
Якби він знав, що Мін’ї вийде так швидко, то радше прикусив би язика, ніж дав би таку обіцянку.
— Наївся? – несподівано спитав Мін’ї.
Чидзін ледь не вдавився тостом. Відкашлявшись, він поспіхом запив молоком із прозорої склянки.
— Що?
— Два тости, – повторив Мін’ї. – Цього достатньо?
У його погляді не було нічого підступного – лише просте запитання, чи вистачило Чидзіну їжі.
Але той не сумнівався: цей хитрий вовк робив це навмисно. Глибоко вдихнувши, він спокійно відповів:
— Я ситий, дякую.
Він мусив визнати: раптова поява Мін’ї вибила його з рівноваги. Але, оговтавшись, Чидзін швидко зрозумів, що не має причин почуватися невпевнено. Це його дім, його територія, і цілком природно, що він мав поводитися як господар.
Закінчивши снідати, він забрав тарілку та склянку і відніс їх до раковини. Відкручуючи кран, він кинув через плече:
— Як доїси, занеси посуд.
У відповідь почулися звуки, як Мін’ї підвівся, а потім – кроки, що наближалися.
А наступної миті сильні руки обхопили його за талію, відсунувши убік. Мін’ї забрав у нього тарілку, закотив рукави і спокійно сказав:
— Я помию.
Чидзін завмер. Він не чекав, що Мін’ї так легко і невимушено займе своє місце в його домі. Йому було незвично, коли хтось порушував його особистий простір, і це завжди викликало дискомфорт. Але, мабуть, тому що він вже давно несвідомо дозволив Мін’ї переступити цю межу, зараз його присутність біля раковини чомусь діяла заспокійливо.
Чидзін повернувся до вітальні, сів на диван і взяв телефон, аби переглянути новини. Але погляд його вперто залишався прикутим до постаті Мін’ї.
На ньому був той самий костюм, що він носив на суді. Після оголошення вироку його взяли під варту прямо в залі, а разом із ним - і цей одяг, що згодом опинився у в'язниці.
Сорочка вже втратила свої ідеальні, напрасовані складки. Коли Мін’ї нахилявся до раковини, на тканині проступали хаотичні складки, і цей бездоганний раніше вигляд тепер здавався незавершеним.
З того місця, де сидів Чидзін, спина Мін’ї виглядала широкою й міцною. Лінії його фігури напружувалися на рівні талії, а штани щільно облягали його стегна. Закочені до ліктів рукави оголювали рельєфні передпліччя. Ці руки зазвичай були задіяні для боксу, але зараз вони спокійно мили посуд на його кухні.
Це точно доведе його до загибелі.
Чидзін із запізненням усвідомив, що до біса обожнює нишком спостерігати за Мін’ї.
Лише Бог знає, як сильно йому хотілося зараз обійняти його ззаду, повільно розстібнути блискавку на його штанах…
‘Стоп. Зупинись просто зараз.’
Чидзін різко відвів погляд – і лише тоді помітив, що тримає телефон догори дриґом.
За мить у кухні стих звук води. Мін’ї вийшов до вітальні й сів на іншому кінці дивана. І тільки тоді Чидзін помітив електронний браслет на його щиколотці.
Миготливий червоний GPS-індикатор нагадував йому, що людина, яка зараз сиділа поруч, - в’язень. І, хоч би як він цього не хотів, це додавало реальності всій ситуації.
— Де Ґвань Вей? – запитав він.
— Напевно, працює над справою, – відповів Мін’ї, потягнувши за комір і розстібаючи верхні два ґудзики своєї сорочки.
Костюм - не надто зручний варіант для дому. Він не міг зрівнятися з м’яким домашнім одягом: білою бавовняною футболкою й шортами до колін, у які був одягнений Чидзін. Він сидів, недбало підібгавши ноги збоку, з ліктем, спертим на підлокітник дивана.
— Працює над справою? – перепитав він. – Хіба він не повинен за тобою наглядати?
— А навіщо йому це? – спокійно відказав Мін’ї. – Я ж просто перебуваю у тебе вдома, а не кудись тікаю.
Чидзін одразу відчув щось недобре. Він був упевнений, що Мін’ї прийшов лише поснідати, а потім вирушить із Ґвань Веєм у місто працювати над справою. Але тепер здавалося, що в того зовсім інші плани.
— Ти ж мав розслідувати справу Ву Пена? – уточнив він.
— Мені не обов’язково бути там особисто, – відповів Мін’ї. – Люди Сю Шена стежать за Ву Пеном і повідомлять Ґвань Вею, якщо щось станеться.
— Якщо тобі не потрібно бути там особисто, – повільно сказав Чидзін, відчуваючи, як плутанина затуманює розум, – тоді навіщо Ґвань Вей поручився за тебе?
Сам по собі вихід Мін’ї з в’язниці не був великою проблемою - він би не вчинив нічого необдуманого. Але врешті-решт він усе ще був ув’язненим, і якби щось пішло не так, кар’єра Ґвань Вея опинилася б під загрозою.
— Минулого разу я передав Ґвань Вею кілька цінних відомостей, – пояснив Мін’ї. – Серед них була й зачіпка щодо ABC Technologies. Вони прокололися, і це допомогло йому знайти докази. Але з іншими компаніями буде складніше. Шен має розгалужену мережу й може використати дещо… нестандартні методи. Тому я доручив йому стежити за справою для Ґвань Вея. А в обмін він погодився поручитися за мій тимчасовий вихід.
— Але ж тут немає нічого, що стосувалося б безпосередньо тебе, чи не так? – озвучив Чидзін питання, що не давало йому спокою. – Можу я спитати, навіщо ти тоді вийшов?
Досі Мін’ї бездоганно керував ходом справи просто з-за ґрат – йому не потрібно було особисто виходити, щоб стежити за процесом. Він приходив і йшов, коли заманеться. Він що, вважає в’язницю якимось курортом?
— Ти, – недбало відповів Мін’ї.
— Я? А що зі мною? – Чидзін не розумів, до чого той хилить.
— Нічого, – Мін’ї відвів погляд і взяв із журнального столика книгу «Основи ґо». – Ти вчишся грати у вейці?
— М-м, – не приховуючи, кивнув Чидзін. Він і не збирався це приховувати, зрештою, його початковий план полягав у тому, щоб, навчившись, зіграти з Мін’ї. – Коли навчусь, зіграємо.
— Бо боїшся, що мені нудно у в’язниці? – Мін’ї усміхнувся, відклав книгу і рушив до книжкової шафи біля телевізора. – Часто читаєш удома?
Насправді ці книги були просто декором. Хто ж у глибині душі не мріє бути трохи естетом? Єдиним справжнім хобі Чидзіна вдома було спостерігати за Мін’ї.
— Звісно, читання формує характер, – з усією серйозністю заявив він.
Мін’ї кивнув, а потім підійшов до сходів і запитав:
— Можу я глянути, що там нагорі?
— Ні, – без тіні вагання відповів Чидзін.
Його спальня була нагорі. І він аж ніяк не міг пояснити, чому ліжко й досі стоїть біля вікна.
Мін’ї не наполягав. Він просто повернувся на диван, сів на іншому кінці й цього разу зняв краватку, недбало кинувши її на журнальний столик. Потім розстібнув ще один ґудзик на сорочці й сказав:
— У тебе тут трохи душно.
Чидзін вважав, що ні, принаймні, йому самому в футболці й шортах було цілком комфортно.
Але раптом згадав, як Мін’ї завжди ходив голий по пояс у вихідні. Порівняно з тим, костюм справді мав здаватися нестерпним.
— Увімкнути кондиціонер? – запитав він.
— Ага, – погодився Мін’ї.
Чидзін підвівся, зачинив усі вікна на першому поверсі й увімкнув центральне кондиціонування.
Остудити кімнату займе ще деякий час. Мін'ї нетерпляче обмахувався коміром сорочки, то відкриваючи, то знову приховуючи свої ключиці. Він закинув ногу на ногу – немов суворий бос, що слухає доповідь підлеглого, або примхливий замовник, якого важко вдовольнити.
Чидзін увесь цей час уникав думок про сказане, прикидаючись, що ніколи не вимовляв ті провокативні слова про те, що йому буде «тільки в радість». Але варто було йому глянути на краватку, недбало кинуту Мін'ї на журнальний столик, і на той бездоганно підігнаний костюм, як розум зрадив його знову.
Він хотів зв’язати Мін'ї руки за спиною, осідлати його стегна й роздерти білосніжну сорочку.
Він хотів зацілувати Мін'ї до безпам’ятства, щоб той зрозумів, якою помилкою було його спокушати.
Він хотів жорстоко вкусити Мін'ї за шию, змагаючись, хто краще залишає засоси.
Він хотів…
— Офіцере Дзян, – Мін'ї ледь розтулив губи, спрямувавши на нього погляд. – Про що задумався?
Чидзін різко отямився, поховавши всі непристойні фантазії у глибинах своєї свідомості. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, коли він спокійно відповів:
— Ні про що.
Повернувшись на диван, Чидзін сів збоку, мляво скинувши кімнатні капці. Його оголені ноги витягнулися до середини дивана, і, здавалося б, випадково, ступні ковзнули по тканині класичних брюк.
Мін'ї опустив погляд – спершу на бліді ступні, а потім на байдужий вираз обличчя Чидзіна. Піднявши одну брову, він запитав:
— Хочеш, щоб я посунувся?
Чидзін зробив вигляд, що не розуміє, і запитав у відповідь:
— А навіщо?
Він чудово знав, що Мін'ї грає в недосяжність.
Спочатку, через спроби уникнути теми й придушити власні думки, він усіма силами не дозволяв собі пускатися в розпусту. Тому жодного підтексту не вловлював. Але тепер, озираючись назад, він згадав, як запитав Мін'ї, навіщо той вийшов. І почув у відповідь: заради нього.
Якщо скласти ці два речення разом, виходило, що Мін'ї вийшов із в’язниці, щоб зайнятися з ним цим.
З самого початку Мін'ї й не думав приховувати своїх намірів. Він навіть послабив краватку, розстібнув кілька верхніх ґудзиків і поскаржився, що в будинку спекотно. А Чидзін був настільки тупий, що тільки зараз усвідомив: цей павлин розкрив перед ним свій розкішний хвіст.
Тієї ночі, коли між ними спалахнула іскра, він не втримався й першим поступився. Цього ж разу, на своїй території, він мав намір бути тим, хто диктує правила.
— Здається, я заважаю твоїм ногам, – м’яко зауважив Мін'ї. – Напевно, не дуже зручно, коли тісно?
— Та ні, – Чидзін перевернувся на спину, витягуючи ноги і недбало закидаючи їх на стегна Мін'ї. Не відриваючи погляду від телефону, ліниво промовив:
— Позич мені трохи свої ноги.
Мін'ї завмер, не зводячи очей з його гомілок.
Через те, що він майже весь день носив форму, стопи Чидзіна здавалися ще білішими за шию. Він перекотився на бік, лежачи спиною до краю дивана, а його пальці ніг вказували прямо на певну частину тіла Мін'ї.
— Офіцере Дзян… – голос Мін'ї пролунав напружено, ніби він стримувався з останніх сил.
— Гм? – недбало озвався Чидзін, ледь-ледь торкаючись носком блискавки на його класичних штанах.
— Ти коли-небудь вивчав акупунктурні точки на стопах? – поцікавився Мін'ї, а потім схопив його неслухняну стопу між своїми ногами, проводячи великим пальцем по її вигину.
По всій нозі пробіг електричний розряд, аж до самої гомілки. Чидзін прикусив губу, намагаючись приборкати раптовий напад лоскоту, і у відповідь нахабно притиснув стопу другої ноги до паху Мін'ї.
— Що, вивчав традиційну китайську медицину? – з викликом кинув він.
Мін'ї насупив брови, примружив очі й міцно стиснув ступню Чидзіна, залишаючи на ній червоні сліди.
— Боляче, Мін'ї! – обурився Чидзін, намагаючись вирвати ногу, а щоб підсилити свій протест, безцеремонно втиснув другу ступню просто в його прес.
Цього разу Мін'ї, схоже, більше не міг стримуватися. Він раптово нахилився вперед, розсунув ноги Чидзіна і затиснув обидві руки біля його вух, промовивши:
— Ти виграв, офіцере Дзян.
Його сорочка була розстебнута на три верхні ґудзики, і коли Чидзін опустив погляд, то помітив, як серед складок тканини мерехтять рельєфні м’язи живота. Видовище було до абсурду спокусливим.
Він ледь прикусив кінчик язика, тримаючись за залишки самоконтролю. Зухвало подивився на Мін'ї:
— І це все, на що ти здатен?
— Так, я здаюся, – легко визнав той і, нахилившись, прикусив його губи.
Чидзін насолоджувався покірним поцілунком Мін’ї, безмежно задоволений. Але в наступну мить почув, як Мін'ї, ледь переводячи подих, запитує:
— Де твоя уніформа? Перевдягнися, перш ніж ми продовжимо.
— Е-е-е... – Чидзін застиг. – Я її не взяв.
Мін'ї завмер, припинивши цілувати його.
— А наручники і палицю?
Чидзін злегка винувато відвів погляд:
— Їх теж не взяв.
Мін'ї глибоко вдихнув, ніби силоміць стримував роздратування.
— Ти ж прекрасно знав, що сьогодні я виходжу. Чому ж зовсім не підготувався?
Чидзін не вважав себе винним. Він щиро думав, що Мін'ї звільнився лише для розслідування справи. Хто ж міг здогадатися, що той проведе весь день у нього вдома?
Це була проблема надто розумних людей: сюрпризи не працюють, якщо інші не встигають за їхньою логікою через брак синхронізації.
— Я підготувався, – не надто переконливо виправдався Чидзін. – Коли прокинувся і побачив тебе внизу, то витратив удвічі більше часу на ранковий душ, ніж зазвичай.
Якби йому було байдуже, він би навіть не морочився. Навіть простий домашній одяг, який він зараз носив, був ретельно відібраний із гардероба, щоб виглядати не надто повсякденно, але й не занадто офіційно.
Мін'ї лише важко видихнув, ніби остаточно втратив надію, і стиснув пальцями щоки Чидзіна.
— Що мені з тобою робити, а? Я планував цей день ще з минулого тижня, а все, що ти зробив, ‐ це довше приймав душ?
Чидзін сам мало не засміявся. Мін'ї так ретельно прорахував кожну деталь, навіть вихід із в’язниці, і вся його ретельна підготовка пішла коту під хвіст через власну неуважність.
— Не злися. – Чидзін потягнув Мін'ї за комір, обхопив його талію ногами й, використовуючи його як опору, підвівся з дивана.
Мін'ї без заперечень підтримав його за стегна й піднявся разом із ним. У такому положенні Чидзін виявився майже на пів голови вищим.
Він не надто вмів заспокоювати людей словами, тому просто запустив пальці у волосся на потилиці Мін'ї, змушуючи його закинути голову. Примружений погляд, ледь хрипкий голос:
— У тебе є лише 24 години. Справді хочеш витрачати їх на злість?
— Вже 23. – Мін'ї ковзнув поглядом по циферблату годинника.
Його останні залишки самоконтролю розсипалися вщент. Він пильно подивився на Чидзіна, в очах палало щось дикіше за будь-які слова.
— Я не можу дозволити собі змарнувати жодної секунди.
