Густий вихлопний дим вирвався з труби і клубочився просто в обличчя Чидзінові, змушуючи його мимоволі примружитися. Він відчув, як гарячий, обпікаючий сморід осів у легенях, залишаючи після себе їдкий присмак.
Водій, чоловік середніх років із щетиною, висунувся з вікна кабіни, спершись на край дверцят, і з неприхованим подивом втупився в Чидзіна.
— Щось сталося, офіцере? – запитав він, явно не розуміючи причини зупинки.
— Виходьте з машини, – рівним голосом наказав Чидзін, піднісши ліхтар до рівня очей водія. Промінь на мить освітив зморшкувату шкіру чоловіка, а тоді змістився вниз, вказуючи спершу на землю, а потім ‐ на дверцята кабіни. – Рутинна перевірка.
До головного виїзду в’язниці залишалося всього кількасот метрів. Там, біля шлагбаума, стояли кілька охоронців, готових провести фінальну перевірку. У звичайних обставинах ніхто не зупиняв би машину ще до поста.
Водій і його напарник - молодший хлопець, що сидів на пасажирському сидінні, переглянулися. В їхніх очах промайнув подив, але сперечатися вони не стали. Водій зітхнув, вимкнув двигун, і обидва спокійно вистрибнули з кабіни, м’яко приземлившись на потрісканий асфальт.
— Відійдіть убік, – коротко кинув Чидзін, показуючи ліхтарем у бік узбіччя.
Чоловіки слухняно зробили кілька кроків назад, дозволяючи йому зайти в кабіну і почати огляд.
Кабіна була просторою. Крім двох передніх сидінь, одразу за ними на широкій полиці лежав тонкий матрац. Очевидно, це було спальне місце для водіїв, які змінювали один одного під час довгих переїздів.
Чидзін перевірив кожен куток, обмацав спинку сидінь, зазирнув під них, але жодних слідів присутності когось стороннього не виявив. Кабіна була надто тісною, щоб тут міг сховатися такий кремезний чоловік, як Шен.
Він поставив ногу на край сидіння водія, підтягнувся, намагаючись зазирнути вище, і провів рукою по даху кабіни, перевіряючи, чи немає там потаємного відділення. Але дах був рівний, гладкий, без жодних підозрілих деталей.
Далі він опустився й оглянув днище машини. Присівши, провів ліхтарем по рамі, оглядаючи всі потенційні схованки. Потім піднявся й попрямував до вантажного відсіку.
Там стояли великі металеві ємності для перевезення фарби.
Чидзін постукав палицею по кожному з них, уважно прислухаючись до звуку. Якщо бак порожній, чи всередині хтось є, звук буде відрізнятися.
Але ніщо не видавало присутності сторонньої людини.
Водії, які стояли осторонь, виглядали дедалі розгубленішими.
— Офіцере, що ви шукаєте? – нарешті не витримав один із них.
— Ви впевнені, що тут нікого більше немає? – різко запитав Чидзін, повертаючись до чоловіків.
— Як це можливо? – здивувався водій. – Це якесь непорозуміння?
— Ми справді просто доставляємо вантаж, – додав його напарник. – Більше нічого не знаємо.
Чидзін пильно вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись уловити хоча б найменший натяк на брехню. Але жоден із них не виглядав підозрілим.
Щось було не так.
Він знову обійшов вантажівку, ретельно перевіряючи кожен куток, ніби намагався перевернути її догори дриґом і витрусити звідти Шена. Але ніде не було жодного сліду його присутності.
Невже Шен не скористався цим способом для втечі?
Але це був єдиний транспорт, що сьогодні в’їжджав на територію в’язниці. Якщо він не був у цій машині… то іншого способу втекти у нього просто не було.
— Офіцере, ми можемо їхати? – нерішуче спитав водій.
Чидзін глибоко вдихнув зітхнув і махнув рукою, дозволяючи їм рушати.
Гучний рик двигуна знову прорізав нічну тишу. Фура повільно зрушила з місця, її колеса зашурхотіли по асфальту, і вона неквапливо покотилася до виїзду.
Чидзін залишився стояти, спостерігаючи, як вантажівка проходить через останню перевірку.
Він бачив, як охоронці ретельно оглядали кожен куточок, і його впевненість зросла: якщо вони теж нічого не знайдуть, то це означатиме, що Шена в цій машині справді не було.
Його розум знову запрацював на повну, аналізуючи ситуацію.
Він змусив себе глибоко вдихнути, намагаючись упорядкувати свої думки так, як це зробив би Мін'ї.
Отже, можливі два варіанти.
Перший – Шен залишився у в’язниці. Це була єдина машина, що сьогодні заїжджала на територію, а він у ній не був.
Другий – Шен усе ж таки зумів втекти. Він міг знайти якийсь спосіб сховатися так, що жодна перевірка його не виявила.
Ймовірність другого варіанту була вкрай низькою, але він не міг її повністю відкидати.
Якщо Шен усе ж таки втік…
Це означало, що ситуація вийшла з-під контролю. І дороги назад уже не було.
Коли Чидзін дійшов цієї думки, він більше не вагався. Він взяв рацію й уже збирався запитати, чи хтось знає, де перебуває Шен, але саме в цей момент у в'язниці різко завила сирена. Одночасно, неподалік від нього, у блоці А спалахнуло моторошне полум'я.
— Пожежа в блоці А, гасіть негайно!
— Усіх ув’язнених повернути до камер!
Чидзін кинув погляд уперед і зрозумів, що ситуація виходить з-під контролю також у блоках B і C. Зараз мав бути час для перегляду новин, коли всі в'язні збиралися разом. Ніхто не хотів, щоб його замкнули в камері, поки в корпусах лунає пожежна тривога.
Якщо вогонь пошириться з блоку А і пошкодить електричну систему, двері камер можуть залишитися заблокованими. Це означатиме лише одне – смерть.
Деякі охоронці кричали на в’язнів, інші поспішали через сполучний коридор, щоб допомогти загасити пожежу в блоці А. Під нічним небом корпуси в’язниці були оповиті вогнем, миготінням аварійних вогнів, гучними вигуками і метушнею. Лише Чидзін стояв осторонь цієї сцени, зосереджений і серйозний, обдумуючи втечу Шена.
За всю історію в'язниці тут ще ніколи не спалахувала пожежа, і ось саме сьогодні, у ніч, коли Шен мав тікати, сталася така ситуація.
Буквально за мить блок А вже був охоплений величезним полум’ям. Вогонь поширювався так стрімко, що серце стискалося від страху.
Чидзін миттєво згадав важливу деталь: фарба. Фарба була легкозаймистою, а днями надійшла ще одна партія.
Усе виглядало так, ніби було продумано до найменших деталей. Надто ідеально, щоб бути простим збігом.
Раптом з рації пролунав різкий, напружений голос:
— Ув’язнений утік! Швидко, зупиніть ту вантажівку!
Чидзін миттєво напружився.
— Хто це?! – спитав хтось.
— Сю Шен!
— Це неможливо, Сю Шен зараз допомагає гасити пожежу в блоці А!
— Тоді це хтось інший! Швидко, затримайте ту вантажівку!
— Хто саме?! В нас немає вільних рук!
— А що з вартовими?
— Вони не можуть покинути свої пости!
Серед усього цього хаосу Чидзін зосередився лише на одному: Сю Шен перебуває в блоці А.
Він втрачав контроль над ситуацією. Часу на роздуми не було, тому він кинувся бігти. Як і очікував, невдовзі він побачив серед інших пожежних добровольців Шена.
— Чому ти тут?! – раптом схопивши його за лікоть, запитав Чидзін.
— Офіцере Дзян? – Шен усе ще тримав у руках відро з водою й здивовано дивився на нього. – Хіба це не я мав би запитати вас про це?
— Хіба ти не збирався тікати у вантажівці?
— Ситуація змінилася, тому і плани теж.
Чидзін уже зовсім не розумів, що відбувається. Він нахмурився.
— Тоді хто щойно втік із в’язниці?
— Хтось утік? – Шен запитав дивним тоном. – Я допомагав розвантажувати товар. Не бачив нікого.
Якщо це був не Шен, але хтось, хто знав про план втечі…
Раптом у голові Чидзіна промайнула тривожна думка.
‘Невже… Мін’ї?!
Ні-ні-ні, це неможливо.’
Мін’ї завжди тверезо мислив і чітко розрізняв, що хороше й погане. Ба більше, він навіть допомагав Чидзіну придумувати способи, як зупинити втечу Шена. Чому той сам мав би тікати? До того ж у нього не надто довгий термін, тож жодного мотиву для втечі не повинно бути.
Ця думка трохи заспокоїла Чидзіна, проте в голові все одно була плутанина. Він знову звернувся до Шена:
— Це ти підпалив блок?
— З глузду з’їхали? – Шен потряс відром із водою. – Не вірите - спитайте у Мін’ї. Він знає, що я більше не збираюся тікати.
У голові Чидзіна крутилося забагато запитань. Він вже збирався бігти до блоку B, але все ж перепитав:
— Мін’ї зараз у блоці B?
— Мабуть, у душовій, – відповів Шен.
Душові були окремою невеликою будівлею. Щовечора в’язні ходили туди групами, щоб дотримуватися гігієни.
Чидзін кинувся бігти, не озираючись. Коли він підбіг ближче, то помітив, як із будівлі виходять кілька в’язнів – але без супроводу охоронців.
Це було вкрай дивно, адже навіть у надзвичайних ситуаціях охоронці не мали дозволяти в’язням пересуватися без нагляду. Хіба що ситуація була настільки критичною, що охоронцям просто не до них.
Раптом до Чидзіна дійшло.
Зараз половина охоронців гасила пожежу, інші намагалися взяти ситуацію під контроль. У жодної зі сторін не було вільних людей. А охоронці не могли покидати своїх постів. Це означало, що єдиними, хто міг би кинутися за вантажівкою, були ті охоронці, які першими дізналися про втечу.
Якщо зараз у душових не залишилося жодного охоронця, це означало тільки одне: ті, хто тут чергував, вирушили переслідувати вантажівку. А отже, саме звідси надійшла інформація про втечу.
Хтось навмисне повідомив охоронцям, що один із в’язнів тікає, щоби змусити їх піти.
Якщо до цього всього був непричетний Шен, то залишалася лише одна кандидатура – Стара Дев’ятка.
Картинка раптом склалася в єдину цілісну мозаїку.
Шен в останню мить передумав тікати. Але Дев’ятка не знав про це і продовжив діяти за початковим планом.
Його люди дочекалися, поки вантажівка виїде з в’язниці, і лише тоді підпалили фарбу, створивши хаос.
Далі Дев’ятка вичікував. Коли він переконався, що вантажівка поїхала, то повідомив охоронців про втечу в’язня, детально пояснивши ситуацію, щоби зробити її якомога правдоподібнішою. Але через брак людей охоронці змушені були вирушити в погоню самі.
При цьому людина, яка підпалила фарбу, могла не помітити, що Шен так і не покинув в’язницю. Можливо, вони працювали на різних поверхах, або ж у момент підпалу Шен ненадовго відійшов у вбиральню.
У будь-якому разі весь сенс цього був у тому, щоб посіяти хаос у в'язниці. Навіть якби їм не вдалося відволікти всіх охоронців, якщо ситуація стане достатньо неконтрольованою, то ймовірність, що за ними прийде патрульна група, значно зменшиться.
Було очевидно, що план Дев’ятки спрацював напрочуд успішно. Усі охоронці, які зазвичай чергували біля душових, були виманені, і саме там, у напівтемному приміщенні, мав розгорнутися фінальний акт його ретельно продуманого дійства.
“— Він повинен бути в душових.
— Якщо не мертвий, то принаймні покалічений.”
Слова Шена та Дев’ятки лунали в голові Чидзіна. Він різко натиснув кнопку на рації, намагаючись викликати когось до душових, але в цей час всі кричали в рацію, скаржачись на ув’язнених, які бунтують. Охоронці намагалися впоратися з ситуацією: одні доповідали про бунтівних ув’язнених, які скористалися загальним хаосом, інші кричали у відповідь, запитуючи, коли ж нарешті прибуде пожежна команда, щоб зупинити поширення вогню.
Чидзін підніс рацію ближче до рота й закричав у неї, сподіваючись перекричати загальний гамір, але його голос просто потонув у цьому хаосі.
Він більше не міг чекати. Він побіг до душових, а серце гучно гупало в грудях, підганяючи його вперед. Але щойно він добіг до дверей будівлі, хтось зсередини вискочив назустріч і з усього врізався в нього.
— Офіцере Дзян?! – голос був сповнений тривоги. Перед ним стояв принцесса, обличчя його було напружене. – Кличте когось! Дев’ятка зараз зводить рахунки з Мін’ї!
Чидзін і сам це розумів. Він був готовий, не зупиняючись, кинутися всередину, але принцеса схопив його за руку, змушуючи затриматися ще на мить.
— Усередині немає жодного охоронця! – вигукнув він. – У них ніж!
— Біжи по допомогу!
Чидзін різко смикнув руку, звільняючись від хватки принцеси, і рішуче увірвався всередину.
Ледь він переступив поріг, як перед його очима постала тривожна картина: чотири міцних чоловіки, кожен із яких виглядав так, ніби міг розламати людину навпіл голими руками, тримали Мін’ї притиснутим до холодної стіни. А Дев’ятка стояв перед ним, стискаючи в руці розкладний ніж, наносячи удари по оголеній верхній частині тіла Мін’ї.
— Стара Дев’ятко!
Його тіло діяло швидше, ніж розум. Не роздумуючи ані секунди, він кинувся уперед і з усієї сили вдарив ногою, врізавши Дев’ятці прямо в груди. Той похитнувся й відступив назад.
В’язні завмерли, побачивши охоронця. Вони не наважувалися зробити жодного руху, ніби вмить усвідомили, що їхні дії можуть мати наслідки. Але Дев’ятка, корчившись від болю, злісно заревів:
— Чого стоїте, дурні?! Валіть його теж!
— Та ви зовсім знахабніли! – гаркнув Чидзін, вихоплюючи палицю. Він зробив крок уперед, розмахнувся і щосили вдарив першого, хто кинувся на нього. Той зігнувся від удару й похитнувся. Другого він відштовхнув ногою, змусивши того втратити рівновагу.
За його спиною пролунав вигук:
— Обережно!
Чидзін встиг повернути голову вбік і миттєво відхилився, ухиляючись від ножа, який Дев’ятка щосили метнув у його бік.
Один із тих, хто тримав Мін’ї, побачивши, що вони не можуть швидко впоратися з Чидзіном, відпустив його ногу й кинувся на охоронця. Одночасно з цим інший, якого вже зачепила палиця, оговтався від удару й знову кинувшись уперед, змушуючи Чидзіна опинитися в пастці двох супротивників.
Він миттєво сконцентрувався на захисті, вступивши в нерівний бій. Йому довелося прийняти кілька болючих ударів, але зрештою він перехопив ініціативу.
Проте ця коротка затримка дала Дев’ятці шанс завдати удару. Чидзін встиг ухилитися двічі, але на третій раз лезо ножа вже майже торкнулося його талії. У ту ж мить Мін’ї, з неймовірною силою вирвавшись із хватки, відштовхнув Дев’ятку убік. Його власна рука прийняла на себе удар, і на шкірі миттєво пішла кров.
В очах Чидзіна спалахнула лють. Вперше в житті він відчув неконтрольоване бажання вбити когось. Керований рефлексами, він кинувся уперед, але Мін’ї в останню мить схопив його за зап’ястя й тихо, але напружено сказав:
— Біжіть.
Розумні люди, навіть якщо вони чемпіони світу з боїв, не вступають у сутичку з головорізами, озброєними ножами. З іншого боку було вісім міцних ув’язнених, а Дев’ятка й досі стискав лезо в руці. Чидзін чудово розумів, що в цій ситуації залишатися й битись – це чисте безумство.
— Ти, бляха, краще поясни, що тут, до біса, відбувається! — вилаявся він, хапаючи Мін’ї за зап’ястя й ривком тягнучи його за собою. Разом вони кинулися з душових.
Позаду почулися вигуки й важкі кроки – люди Дев’ятки кинулися за ними. Ці люди щоранку пробігали кілометри по тюремному двору й були у відмінній фізичній формі, тому швидко скорочували дистанцію.
Чидзін спочатку хотів бігти до найближчого блоку С, але вся в’язниця зараз була на локдауні – двері до камер були наглухо закриті, і туди було не потрапити.
Він подумав про блок А, де зараз перебувають більшість охоронців, але та будівля була надто далеко, і він не міг гарантувати, що їх не схоплять по дорозі.
Зрештою, він зробив вибір – направився разом із Мін’ї до адміністративного корпусу. Це місце викликало у в’язнів найбільше побоювань через тотальний нагляд: камери спостереження були повсюди, тож, імовірно, Дев’ятка не ризикне переслідувати їх там.
— Брате Дев’ятко, вони побігли до адміністративного корпусу. Може, здамося?
— Що ти мелеш, дурню?! – гаркнув Дев’ятка, стискаючи ножа. — Я ж сказав, що сьогодні покінчу з Мін’ї!
— Але ж… камери…
— Та яка, в біса, різниця! Офіцер Дзян і так уже побачив те, що не мав би бачити. Камери нічого не змінять!
Він з’їхав з глузду.
— Не бійтеся. – Мін’ї перевернув руку, схопивши долоню Чидзіна у свою, і тихо сказав, – Просто біжіть. Я поруч з вами.
Їхні погляди зустрілися. Вибору не було. Лише бігти.
Через нерішучість головорізів, що гналися за ними, відстань між переслідувачами й утікачами трохи збільшилася. До того моменту, коли люди Дев’ятки увірвалися до адміністративного корпусу, Чидзін і Мін’ї вже були на другому поверсі.
Спершу Чидзін хотів бігти далі, на третій поверх, але Мін’ї зупинив його. Він вихопив із його рук рацію, що потріскувала від безперервних голосів, і жбурнув її сходами вгору, а тоді потягнув його в інший бік – до кімнати відпочинку.
Гучний сигнал рації мав відволікти переслідувачів і змусити їх подумати, що на третьому поверсі є й інші охоронці. Але Чидзін ніяк не міг зрозуміти, навіщо вони йдуть у кімнату відпочинку. Він схопив Мін’ї за руку й стривожено сказав:
— Двері в кімнату відпочинку не зачиняються.
— Саме тому вони не подумають шукати нас там, – спокійно відповів Мін’ї.
У адміністративному корпусі було кілька кімнат із замками, але щойно двері будуть зачинені, це одразу стане очевидним для будь-кого, хто візьметься за ручку. Вісім кремезних чоловіків могли легко вибити будь-який замок. Тому, якщо вони справді хотіли сховатися, найнебезпечніше місце виявлялося найкращою схованкою.
— Але ж там ніде ховатися! – Чидзін досі не міг заспокоїтися.
— Є.
Зайшовши у кімнату відпочинку, Мін’ї швидко спустошив одну з шаф, перекинувши всі речі до сусідньої. Потім прослизнув усередину й сказав:
— Залазьте.
— У шафу?
— Вони не здогадаються.
Цей хід був настільки несподіваним, що навіть у Чидзіна від подиву розширилися очі. Мін’ї вміє дивувати.
Але саме тому він повірив: Дев’ятка та його люди й справді не подумають шукати їх там.
Він глибоко вдихнув, боком втиснувся в тісний простір шафи, ставши обличчям до обличчя з Мін’ї. Коли дверцята зачинилися, зовнішній світ перестав існувати. Лише важке дихання один одного та віддалене виття пожежної сирени порушували тишу.
Але доволі швидко Чидзін пошкодував про це рішення.
Мін’ї був без сорочки. Після виснажливого бігу його шкіра була волога від поту, і в замкненому просторі його тіло випромінювало густий, насичений запах.
Чидзін усвідомив одну дуже неприємну річ.
Мін’ї був перемикачем, що запускав у його мозку справжню бурю брудних думок. Щойно між ними виникав бодай якийсь тілесний контакт, його розум моментально перетворювався на вир розпусти.
Але цього разу ситуація була гіршою, ніж будь-коли.
Чидзін був не набагато нижчим за Мін'ї. Вони притиснулися один до одного так щільно, що всі їхні вигини і контури неминуче торкалися.
Дзян Чидзін хотів померти.
Його мозок вже не міг впоратися з потоком брудних думок, тож тіло знайшло інший спосіб звільнити напругу.
Він відчув, як певна частина його тіла почала реагувати, і хвиля сорому накрила його з головою. Хотілося пробити собі череп об стіну.
Ні, краще покликати Стару Дев’ятку і попросити його випатрати його прямо тут.
Навіщо він, ідіот, погодився ховатися у шафі разом із Мін'ї? Він що, зовсім здурів? Недооцінив той вплив, який Мін'ї мав на нього.
Прямо біля вуха пролунав приглушений сміх, а потім тихий, майже шовковий голос:
— Офіцере Дзян, ви збоченець?
Він це знав. Чорт забирай, він це знав. Мін'ї відчув зміни в ньому, і тепер Чидзін горів від сорому.
Йому хотілося здатися в безнадії та сказати: “Так, я збоченець. Ти тільки зараз дізнався? Я, бляха, шпигую за тобою майже рік і щодня хочу з тобою переспати.”
Але раптовий поворот змусив його на мить заціпеніти.
Тому що Мін'ї відреагував так само.
Як король, що повернув собі владу, Чидзін і з презирливою посмішкою кинув у відповідь:
— Мін'ї, а ти тоді хто?
— Я? – відповідь прозвучала миттєво. – Я в'язень.
Чидзін не зміг одразу осмислити цю логіку. Це що, означало, що в’язням дозволено бути розпусниками без моральних рамок? Що їм можна нахабно притискатися до людей у вузьких просторах?
Мін'ї, схоже, відчув його нерозуміння, бо нахилився ще ближче і шепнув прямо у вухо:
— Не забувайте. Ви – той офіцер, якого в’язні найбільше хочуть трахнути.
Це було якесь безглузде голосування, яке проводили раніше. Чидзін ніколи не надавав цьому значення. Але він не очікував, що ці слова зірвуться саме з вуст Мін'ї.
“— Я в’язень.
— Ви – той офіцер, якого в’язні найбільше хочуть трахнути.”
Якщо скласти це разом, виходило: Я хочу тебе трахнути.
Мозок Чидзіна вибухнув. Він стільки часу стежив за Мін'ї, але навіть у найсміливіших фантазіях не міг уявити, що той хоче його так само – можливо, навіть ще сильніше.
Їхнє важке дихання, кислий запах поту, металевий присмак крові, тісний простір, мерехтіння червоних вогнів, сирени, що пронизували вуха...
Все це накочувалося на нього хвилями, розбурхувало розум, змушувало серце скажено калатати.
Чидзін більше не міг стримуватися.
Він відкинув усі сумніви, притиснув долоню до потилиці Мін'ї і, нарешті піддавшись бажанню, жорстко притиснувся до його губ у поцілунку, якого жадав надто довго.
