Милість.

Ніколи ще час не тягнувся так нестерпно. Чидзін майже щохвилини поглядував на Мін'ї. 

Мін'ї тримав у руках комікс і з насолодою читав його, тоді як Чидзін ледве міг змусити себе щось робити, навіть не мав бажання відкрити камеру спостереження, яку він встановив у кімнаті відпочинку.

Причина була проста. Він уже вдруге зазнав поразки, як і тоді, коли Мін'ї використав його вії як привід, щоб подражнитись.

Мін'ї з легкістю аналізував слова Чидзіна. Але він помітив, що з словами Мін'ї щось не так, лише ввечері.

Роздратування, яке він відчував через це, було набагато більшим, ніж будь який програш у суперечці.

Час повільно тягнувся до другої години. Ув'язнені нарешті почали виходити з бібліотеки. Однак Мін'ї, здавалося, був захоплений коміксом, який читав. Хоча в бібліотеці більше нікого не було, він все ще непохитно сидів на своєму місці біля вікна.

— 1017. – Зрештою, Чидзін не витримав. – Ти йдеш чи ні?

Мін'ї підняв голову і подивився на нього, куточки його губ ледь помітно зігнулися. Він відкрито зустрівся з поглядом Чидзіна. 

— Офіцере Дзян, ваші очі сьогодні дуже напружені, коли ви дивитесь на мене.

— Ти щось приховуєш від мене? – Чидзін сказав першим, не давши його жодного шансу підготуватися.

Це питання, очевидно, мало на меті витягнути відповіді, але в будь-якому разі, Чидзін не очікував, що Мін'ї чесно зізнається у цьому. Він просто хотів оцінити його реакцію на це запитання. Але не очікував, що Мін'ї на мить замовкне і видасть йому непередбачуване:

— Так.

— Що? – Чидзін несвідомо насупився.

Мін'ї відкрив рота, та ніби навмисно тримаючи його в напрузі, почекав деякий час, перш ніж нарешті сказати:

— Я думаю, що ви маєте дуже привабливий вигляд у своїй уніформі.

Це?

Чидзін застиг на долю секунди, а потім швидко збагнув, що Мін'ї дражнить його. Він придушив гнів, що піднявся в його серці, і суворо запитав: 

— Мін'ї, я виглядаю так, ніби з мене легко знущатися?

— Ні. - Щиро відповів Мін'ї. – Я бачив, яким лютим ви виглядаєте, коли б'єте когось палицею, як я можу наважитися?

Але порівняно з майстерністю, яку демонстрував Мін'ї, Чидзін практично бліднув на очах. Він відчував, що той постійно переступає межу знущань.

— Скажіть, офіцере Дзян, – змінив тему Мін'ї. – Як пройшло ваше побачення?

— Нормально, – недбало відповів Чидзін і одразу ж повернувся до тієї теми. – Коли ти запитав мене, чи я їду до міста, звідки ти знав, що я не живу в місті?

— Невже? – запитав Мін'ї без жодного здригання у виразі обличчя.

Чидзін не очікував, що той так категорично заперечуватиме. Він міг лише звинувачувати себе в тому, що не спіймав його на гарячому, інакше Мін'ї не мав би навіть можливості прикинутися дурником.

— Ти це сказав. – Чидзін витріщився на нього. – Ти запитав мене, чи не їду я в місто, щоб розважитися.

— А, ви про це. – Мін'ї вміло заперечив. – Після того, як ти закінчив роботу, хіба це не була поїздка в місто?

Безумовно, існувала різниця між в'їздом до міста та поверненням до нього. Але якби вони справді хотіли причепитися до логіки, то пішли б по колу в цій суперечці. І тут Чидзін нарешті помітив проблему: що б він не говорив, Мін'ї міг просто сказати, що він собі надумав.

— Ти знаєш де я живу чи ні? – зрозумівши, що так Мін'ї нічого не скаже, Чидзін не втримався і поставив запитання, яке турбувало його протягом усіх вихідних.

— Де ви живете? – з цікавістю запитав Мін'ї. – Це поруч зі мною?

Чидзін балансував на межі вибуху, ледь не сказавши:

'Так, я живу прямо навпроти тебе, і коли мені не було чим зайнятися, я шпигував за тобою.'

Але, добре це чи погано, він зміг стриматися.

— Зовсім ні, – холодно відповів Чидзін. – Я живу в місті.

Він зрозумів, що не було сенсу питати далі. Чидзін не міг бути впевненим, Мін'ї прикидається дурнем чи ні. Якщо так, то він міг б підіграти йому. 

— Невже? - Мін'ї торкнувся свого підборіддя, зробивши спантеличений вираз обличчя. – Офіцере Дзян, звідки ви знаєте, що місто знаходиться далеко від мого будинку?

Іншими словами: звідки ви знаєте, де я живу?

Чидзін зрозумів, що він знову схибив.

Він сказав, що вони не живуть поруч, але питання полягало в тому, що тільки знаючи, де живе Мін'ї, він міг визначити відстань між їхніми будинками.

— Офіцере Дзян, - зітхнув Мін'ї. Його вираз виглядав трохи роздратованим і ніжним. – Ви справді...

Чидзін очікувально дивився на Мін'ї. Він уже приготувався вдавати, що нічого не знає, якщо Мін'ї продовжуватиме розпитувати до кінця.

Мін'ї нахилився, притискаючи їхні плечі один до одного. Він нахилив голову і біля самого вуха Чидзіна прошепотів: 

— ...дурнувато милий.

Після цього Мін'ї відійшов назад, взяв мишку і почавши вивчати біржові тенденції.

Чидзін недовірливо втупився в Мін'ї. Відколи він пішов до середньої школи, ніхто ніколи не називав його милим. І навіть якщо його оцінки не були найкращими, він стабільно залишався в групі вище середнього. Ніхто ніколи не називав його дурнем у вічі.

У нього навіть був момент сумніву. Невже він справді був розумово відсталим?

Неможливо. Мін'ї точно був ненормальним.

— Двинься. – Чидзін підвівся, вени на його скроні набрякли, коли він подивився на Мін'ї. 

— Навіщо? – запитав Мін'ї.

— Я збираюся до керівника.

Чидзін серйозно не міг зрозуміти. Він нічого не винен Мін'ї, чому він повинен витрачати свій час на читання книг для нього?

Мін'ї мав зрозуміти його намір по очах. Він відпустив мишу, недбало поклавши руки на стегна. 

— Тоді проходьте.

— Дай дорогу.

З його робочої зони був лише один вихід, який знаходився з боку Мін'ї. Якщо той не подвинеться, то Чидзіну доводилося б переступати через нього.

— Я вам не заважаю, – пробурмотів Мін'ї.

Але з його пози було зрозуміло, що він не має наміру рухатися.

Чидзін відмовився витрачати час на щось подібне. Він лише на мить завагався, перш ніж підняти ногу і переступити через нього.

Чидзін рухався дуже обережно, так, ніби переступав через перила. Однак, як тільки його нога приземлилася, з'явилася проблема. Він не міг дозволити Мін'ї користуватися комп'ютером без нагляду, тому мусив перевести його у сплячий режим.

З цією думкою він перевернувся та натиснув на кнопку вимкнення на клавіатурі.

Через неправильно розподілений центр ваги та незручну позу, після того, як він натиснув на кнопку і вже збирався перевернутися, його тіло мимоволі похитнулося.

Він був упевнений, що цілком здатний відновити рівновагу самостійно. Але Мін'ї підняв руку і підтримав його за талію, що, навпаки, порушило його рівновагу, і коли він прийшов до тями, то вже сидів на колінах у Мін'ї.

У цій позі було щось незручне.

Чидзін мав погану звичку аналізувати людей, яка випливала в його нездатності приборкати свою уяву. Це було чимось схоже на мізофобію. Люди з мізофобією можуть більше не хотіти мити руки, але через свій психологічний стан все одно мимоволі тягнуться до крана.

Він був саме таким. У такій ситуації все, що він хотів зробити - це очистити свій мозок, але різні невимовні образи спливали в його голові, наче комікс.

В уяві він навіть знімав сорочку з Мін'ї.

Нічого не вдієш, раціональний розум Чидзіна продовжував так поводитися. Та він не був збоченцем.

Він прикусив язика, намагаючись вигнати з голови недоречні в цій ситуації непристойні картинки. Але саме тоді, коли він думав про те, щоб встати з Мін'ї, він раптом почув кроки біля дверей бібліотеки.

Чидзін озирнувся та побачив Лво Хая, який стояв у двері шокований.

— Ви двоє...

Ну от. Зараз Чидзін відчував сильну спокусу протаранити себе головою об стіну і привітати смерть.

— Зрозумій мене правильно. – Чидзін поспішно підвівся з тіла Мін'ї. – Це не те, що ти думаєш.

— Справді?

Погляд Лво Хая змістився вниз, впираючись у талію Чидзіна. Лише тоді Чидзін усвідомив, що рука Мін'ї все ще тримається за нього.

— Відпусти. – Чидзін відмахнувся від його руки, а Мін'ї набув невинного погляду, ніби кажучи, що Чидзін у всьому винен.

— Чого ти мене шукаєш? – Чидзін підійшов до дверей та запитав Лво Хая.

— Просто прийшов поговорити. – Вираз обличчя Лво Хая все ще складно читався. – Не хвилюйся, я розумію, що тебе він цікавить, але не міг би ти хоча б зачинити двері.

Голова Чидзіна розкалювалася.

— Скільки разів я маю це повторювати? Між нами нічого не відбувається.

— Не дивно, що Джан Фань сказав, що він тебе не цікавить. Йому не вистачає гостринки, – розмірковує Лво Хай. – Але, все ж таки, Мін'ї все одно залишається шахраєм. Невже тобі нормально?

— По-перше, те, що ти зараз побачив, було непорозумінням. Між нами насправді нічого немає, – підкреслив Чидзін. – По-друге, що з того, що він шахрай? Хіба твій Ю Ґван не такий ж самий?

— В сенсі такий ж самий? – сказав Лво Хай. – *А-Ґван дурний, але він не поганий хлопець.

* "А-" на початку імені в китайській виражає близькість і неформальність, часто використовується серед друзів і рідних.

— Тоді чому ти вирішив, що Джен Мін'ї поганий?

Лво Хай кинув на нього ще один дивний погляд. Раптом зрозумівши, що чим більше він говорить, тим тільки погіршує ситуацію, Чидзін припинив розмову, махнув рукою Лво Хаю і пішов до сходів. 

— У мене є деякі справи з керівником. Поговоримо пізніше.

Коли Чидзін зайшов до кабінету керівника, той пильно дивився на екран комп'ютера, не бажаючи відривати погляд ні на секунду.

Він швидко глянув на Чидзіна, а потім знову повернувся до екрану свого комп'ютера і сказав: 

— Маленький Дзян, мої акції останнім часом йдуть досить добре.

'Господи. Він дивився на свої акції.'

Чидзін подумав, що це дивно. Навіщо керівник каже йому про акції? А потім він знову почув, як керівник заговорив: 

— Мін'ї щойно подзвонив мені і сказав, що ти хочеш припинити читати йому.

На робочому столі бібліотеки стояв телефон, яким Мін'ї зазвичай користувався, щоб повідомити керінику про те, на які акції варто звернути увагу.

Чидзін не очікував, що Мін'ї перехопить керівника раніше за нього. Незважаючи на погане передчуття, яке закрадалося в його серце, він все ж висловив свої заперечення. 

— Так, я не хочу зближуватися з ув'язненим.

— Наша в'язниця повинна підтримувати ув'язненого, якщо він виявляє бажання вчитися. Як щодо того, щоб ти знайшов когось, хто замінить тебе.

Почувши це, Чидзін потай зітхнув з полегшенням. Взагалі, Мін'ї мав б бути підпорядкований наглядачеві блоку С. Коли б дійшло до справи, він міг би просто відправити його назад до наглядача.

— Однак, – почав керівник, – людина, яку ти знайдеш, повинна отримати схвалення Мін'ї. Адже саме йому читають.

Чидзін завмер. 

З покерним обличчям він повернувся до бібліотеки. Джен Мін'ї, здавалося, вже знав ситуацію, його голос був сповнений жалю. 

— Вже пів на третю, офіцере Дзян.

Півгодини не були коротким часом, але й не довгим. Вони встигли лише трохи поговорити, перш ніж Чидзін пішов. Ось так і промайнув повз них час післяобіднього читання.

— До завтра, офіцере Дзян. – З цими словами він вийшов з бібліотеки, слідом за тюремним охоронцем, який стояв за дверима.

Чидзін повернувся на свій офісний стілець. У бібліотеці знову запанувала звична тиша, а разом з нею і його розчарування.

Однак саме в цей момент Чидзін раптом звернув увагу на мишку на своєму столі.

Він був дуже чутливим до розміщення предметів на своєму робочому місці. Він чітко пам'ятав, що перед тим, як піти до керівника, мишка стояла не так, як зараз. Вона мала бути трохи ближче до того боку, де він сидів.

Він натиснув клавішу "Enter". Комп'ютер все ще був заблокований. За логікою речей, ніхто не повинен був користуватися комп'ютером, заблокованим паролем.

Однак він точно пам'ятав, де була його мишка, що також означало, що тоді, після того, як Чидзін пішов...

Мін'ї торкався його комп'ютера.