Дражнилки.

Наближалася друга година дня, ув'язнені повільно виходили з бібліотеки, прямуючи до заводської території на післяобідню роботу.

Ніхто не помітив, що одна людина залишилася сидіти навпроти Чидзіна, не читаючи книгу і не маючи наміру йти.

Після того, як усі в'язні бібліотеки пішли, Мін'ї переніс свій стілець і став навпроти офісного столу Чидзіна, багатозначно вигукуючи:

— Офіцере Дзян.

— Просто сиди там. – сказав похмуро Чидзін.

— Але мені потрібно бачити тенденції на ринку.

Саме так. Керівник дійсно дозволив Мін'ї доступ до комп'ютера. Чидзін ніколи не чув більш абсурдної речі.

На екрані було кілька ліній тренду даних, але двигати монітор було незручно. Крім того, Чидзін повинен був стежити за Мін'ї, щоб переконатися, що той не зловживає доступом до комп'ютера, тому він міг погодитися лише на те, щоб Мін'ї сидів поруч з ним.

З того часу, як Чидзін почав тут працювати, і до сьогодні, ніхто ніколи не заходив у його робочу зону, не кажучи вже про те, щоб торкатися його комп'ютера.

Але тепер двоє дорослих чоловіків тіснилися в крихітній робочій зоні, і якби Чидзін хоч трохи розслабився, його коліно наштовхнулися б на коліно Мін'ї.

Вони були надто близько. Надто.

До цього Чидзіна та Мін'ї завжди розділяла відстань. Ця відстань була гарантувала почуття спокою Чидзіна.

Тепер ж, від цієї безпечної відстані і сліду не залишилось. Навіть нормальна дистанція у повсякденній взаємодії не могла бути збережена. Лише Бог знав, наскільки сильно Чидзін хотів вигнати Мін'ї зі свого робочого місця.

— Офіцере Дзян, що це?

Голос Мін'ї перервав роздуми Чидзіна. Він простежив за поглядом Мін'ї і подивився на екран, курсор зупинився на іконці програмного забезпечення, яка, якщо її відкрити, відкриє відео з камери спостереження в кімнаті відпочинку.

— Це неважливо. – Чидзін поспішно вихопив мишу з рук Мін'ї. – Окрім сторінок, що стосуються акцій, тобі не дозволяється торкатися нічого іншого.

— Зрозумів.

Цього разу Мін'ї забрав мишу. Його долоня накрила тильну сторону руки Чидзіна.

Наче ошпарений, Чидзін поспішно відсмикнув руку. У цей момент він почув слова Мін'ї: 

— Можете починати читати книгу, офіцере Дзян.

Вени на скронях Чидзіна набрякли. 

— Хіба ти не вивчаєш біржові тенденції?

— Яке це стосується того, що я слухаю, як ви читаєте? – Мін'ї подивився на Чидзіна.

Це був перший раз, коли Чидзін зустрівся з Мін'ї поглядом з такої близької відстані. Яскраве світло за вікном підсвічувало його райдужну блідо-коричневим кольором, саме таким, який Чидзін бачив у монокуляр, коли Мін'ї пив воду біля вікна на другому поверсі.

Чидзін незручно відвів погляд. Він роздратовано взяв книгу і почав читати вголос "Техніку посадки полуниці".

— Оскільки полуниця є світлолюбною рослиною, тьмяне освітлення не сприяє росту полуниці. Полуниця любить прохолодний клімат. Коли полуниця піддається впливу температури вище 30°C і прямих сонячних променів, необхідно вжити відповідних заходів для забезпечення затінення...

'Раз, два, три.'

Не витримавши, Чидзін відклав книгу і подивився на Мін'ї. 

— Ти можеш стулити ноги?

Їхні коліна постійно ненавмисно стикалися одне з одним. Мін'ї, здавалося, не дуже переймався цим, але Чидзін був абсолютно нездатний зосередитися. Образ Мін'ї в шортах удома продовжував миготіти в його голові.

Іноді, коли Мін'ї сидів на дивані, схрестивши ноги, поділ його шортів задирався, оголюючи стегно та відкриваючи лінії м'язів його підтягнутих ніг.

— Чому я повинен їх стуляти?

Але, як і очікував Чидзін, Мін'ї не послухав його, тримаючи ноги недбало розставленими.

— Ти пан "Сто тисяч чому"? – Чидзін нетерпляче сказав, – якщо я кажу тобі стулити їх – стули, ти торкаєшся мого коліна.

Погляд Мін'ї опустився нижче, на кілька секунд зупинившись на їхніх колінах. Він озирнувся на Чидзіна, можливо, навмисно, а можливо, ні, продовжуючи ставити свої запитання. 

— Що в цьому поганого?

Брови Чидзніна мимоволі насупилися, певне передчуття знову з'явилося в його голові.

— А що хорошо? – Чидзін суворо відповів. – Я тюремний офіцер, а ти – ув'язнений.

І одразу після того, як він це сказав, коліно Мін'ї знову вдарилося об його.

Чидзін глибоко вдихнув, нецензурна лайка вже крутилася на кінчику язика – але в цей час Мін'ї раптово підняв руки, супроводжуючи цю дію своїм голосом. 

— Не рухайся.

Перш ніж Чидзін встиг відреагувати, долоня Мін'ї вже була на його щоці, а великий палець ніжно торкнувся куточка його ока.

— Вія. – одразу після сказаного Мін'ї забрав руку назад. – У вас дуже довгі вії.

Його тон був таким спокійним, ніби він коментував гарну погоду, настільки невимушено, наскільки це можливо. Але вії не були погодою, і не були темою для розмови, яку могли використати незнайомі люди.

'Що з ним не так?'

Чидзін зустрічав ув'язнених, які ненавмисно торкалися його, а також, які навмисно. У будь-якому разі, він міг відрізнити їх з першого погляду.

Лише Мін'ї був для нього абсолютно непередбачуваним. Важко було сказати, чи робив він це навмисно. Його очі були кришталево чистими, без найменшої нотки насмішки. Якщо це було випадково, то кожна його дія зазіхала на зону комфорту Чидзіна.

Прибравши руку, Мін'ї зробив вигляд, ніби нічого не сталося, і продовжив стежити за біржовими трендами на екрані комп'ютера.

Те, що Чидзін говорив перейшло на другий план. Він деякий час дивився на Мін'ї, і врешті-решт знову взяв книгу і повернувся до читання характеристик полуниці.

Півгодини минули швидко. Керівник в'язниці дозволив Мін'ї залишитися в бібліотеці до другої тридцяти, якраз тоді, коли біржа закривалася на день.

Мін'ї скористався бібліотечним домофоном, щоб дати керівнику кілька порад щодо акцій, після чого його відправили на заводську територію за адміністративним корпусом, щоб разом з іншими ув'язненими взяти участь у післяобідніх роботах.

— До завтра, офіцере Дзян. – Мін'ї підвівся і вийшов з бібліотеки. 

Коли його постать вже майже зникла за дверима, Чидзін не витримав і покликав його. 

— 1017.

Цього разу Чидзін використав номер ув'язненого Мін'ї.

Мін'ї частково розвернувся та  подивився на Чидзіна.

— Чи справді на моєму обличчі була вія? – запитав Чидзін.

Мін'ї тихо засміявся. Немов скинувши з себе всю удаваність, в його очах нарешті з'явилася безсумнівна грайливість. 

— Здогадайтеся. – З цими словами він пішов за тюремним охоронцем, що чекав біля дверей.

Чидзін заплющив очі і глибоко вдихнув, ледве стримуючи порив вдарити кулаком по столу.

Цей хлопець справді зробив це навмисно.

Деякі люди мають тенденцію аналізувати те, як вони поводилися в бійці. Якщо вони не дали гідної відсічі, то почуваються вкрай роздратованими.

Чидзін відчував себе саме так.

Він ненавидів себе за те, що не розкусив наміри Мін'ї, коли це сталося, і дозволив цьому хлопцеві доторкнутися до свого обличчя.

Саме тоді, коли Мін'ї простягнув до нього руку, він мав би схопити його за зап'ястя і надіти наручники.

Ні, ще до цього, коли коліна Мін'ї стукали об його, він повинен був використати палицю, щоб вдарити.

Чим більше Чидзін думав про це, тим більше дратувався. Він дістав з шухляди пачку сигарет і пішов до лазарету.

Вікна лазарета виходили на заводську територію за адміністративним блоком, і відрізнялися від бібліотеки тим, що з цього боку кімнати був невеликий балкон, куди Чидзін і Лво Хай часто виходили покурити.

— Щось сталося? Ти виглядаєш роздратованим. - Лво Хай підпалив обидві їхні сигарети та видихнув дим.

— Ти коли-небудь стикався з ув'язненим, від якого болить голова? – Чидзін не став прямо говорити про Мін'ї, тому що вважав занадто принизливим бути обдуреним ув'язненим.

— Звичайно, – сказав Лво Хай. – Той хлопець, Ю Ґван, один з них.

— Він? – Чидзін холодно подивився на Лво Хая. – Ти, скоріше, більш ніж щасливий мати головний біль через нього.

Лво Хай не намагався дізнатись більше. Він знав, яка Чидзін людина. Якщо той не хотів розповідати, марно було й намагатись його розпитувати.

Вони мовчки дивилися на будівлю з пласким дахом внизу та палили.

Аж раптом хтось вийшов з теплиці на сільськогосподарській ділянці. 

— Що вони садять у теплиці? – Чидзін раптом завмер та запитав Лво Хая.

Вікна бібліотеки виходили на подвір'я, де ув'язнені відпочивали у вільний час. Чидзін знав про взаємозв'язки між ув'язненими, але він не володів інформацією про те, хто чим займається поза бібліотеки.

— У тій, з якої вийшов Джен Мін'ї? – Лво Хай указав пальцем. – Це теплиця для посадки полуниці.

Чидзін заціпенів.

'Гаразд, добре. Він справді вирощує полуницю.'

Мін'ї тримав у руці відро та набирав туди воду з крану.

О третій годині дня сонце було найпекучішим, але на обличчі Мін'ї не було видно ані сліду роздратування. Він просто спокійно чекав, поки відро наповниться, час від часу витираючи рукавичками крапельки поту з чола.

Дійсно, Чидзін все ж таки було звичніше спостерігати за Мін'ї саме в таких умовах.

Маючи безпечну відстань між ними, він міг чітко стежити за кожним рухом Мін'ї, тоді як той залишався абсолютно нечутливим до його допитливих очей.

Цей комфортний стан змусив уяву Чидзіна вислизнути з-під його контролю – якби прямо зараз раптом прорвало кран, і все тіло Мін'ї було б залите водою...

Якщо так подумати, то минуло вже досить багато часу, відколи він востаннє бачив Мін'ї топлес.

— Агов.

Звук клацання пальців врізався в уяву Чидзіна. Він озирнувся і побачив Лво Хая, який дивно дивився на нього.

— Що таке?

— Я кликав тебе тричі, – сказав Лво Хай.

— Ха.

Чидзін ще раз глянув на Мін'ї та побачив, що той вже наповнив відро і тепер повертається до теплиці.

— Що з тобою? – запитав Лво Хай. – Я тебе знаю, і ти поводишся дивно.

Чидзін не відповів йому. Все було так, як сказав Лво Хай, він і сам знав, що був не зовсім при своєму розумі.

— Я запросив ще одного друга на вечерю в п'ятницю, – сказав Лво Хай.

— Кого? – запитав Чидзін.

— Адвоката, з яким я обіцяв тебе познайомити.

Чидзін не бажав цього знайомства. Але, можливо, через докори сумління, а можливо, через те, що не хотів знову потрапити під вплив Мін'ї, він на мить замовк, а потім неохоче погодився. 

— Гаразд.