Поки над обрієм здіймалося високо сонце, а під тином ще не смеркло, Сухбару рушив пригледіти за вольєрами з худобою. Оглянув усе вздовж і впоперек, він наказав охоронцям, які, власне, відповідали за нічний дозор, тримати вуха насторожі, а сам поспішив до намету.
Це й не дивно, адже завдяки худобі, їхнє племʼя могло зі спокійною душею перезимувати цю зиму. Та зрештою, усякий раз, відколи починали випадати перші сніги, Сухбару одразу ж біг оглядати загони свійської тварини день-при-дні. Зокрема зараз, коли сутички між племʼям Ченлі й Туба все частішали протягом останніх років. Принаймні, формально вони не розірвали мирну угоду, але як тільки насувалася осіння пора, а надворі стояла смута, пси племʼя Туба знов розпалювали конфлікти між племенами, що підпорядковувались племʼям Ченлі. Якби вони наважилися здійснити настільки необдуманий крок, не маючи жодної опори під боком.
Від холодної, зимової стужі Сухбару пирхнув. Три роки минуло з того часу, як він розірвав шлюбну угоду між племʼям Туба. Певно, відтоді принцеса їхнього племʼя вже встигла побратися на юному принці з племені Вейке. Чоловік вмить прийшов до тями, згадавши, що в наметі на нього чекає люба дружина. Усмішка осінила обличчя Сухбару, що той закрокував швидше.
Незважаючи на пізню пору, у наметі досі відсвічувалося теплими вогниками. Сухбару зняв свій плащ і повісив його на вішалку коло входу, перш ніж зайти всередину. У його око кинувся силует молодої жінки, це була Фужон. Вона все шила одяг при сяйві масляної лампи. Подібна сцена зворушила чоловіка до глибини душі, що з його вуст злетіло:
– Не перетрудися, ти ж вагітна одначе. Чи не радше залишити цю роботу іншим жінкам в племені?
Фужон на мить підвела своє змарніле чоло й глянула йому в очі. Слідом, продовжила свою роботу, немов нічогісінько не розчула в словах чоловіка. Пізніше вона мимохідь, тихо обронила:
– Коли ласка твоя, говори тихіше. Аґула лишень нещодавно заснула.
Краєм ока Сухбару побачив міцно задрімавше немовля, він коротко усміхнувся й випалив:
– Не кипʼятися, Мей-дзи. Наше дитя спить так, що й грім не годен розбудити.
Почувши відповідь чоловіка, вираз обличчя Фужон з скептичного, наповнився ніжністю, рисами люблячої матері. Вона відклала крихітну, ручної роботи шубку кудись поодаль. Слідом, припала ніжними руками до свого живота.
– Маю надію, що бодай це дитя народиться хлопчиком.
Не помітив тривоги в словах дружини, Сухбару мигцем присів навпроти й рвучко затараторив:
– Мей-дзи! Сьогодні, між іншим, Аґула з першого разу натягнула лук і зуміла вразити мішені, що зо пʼять кроків від неї. До слова, також я розпорядився, аби їй доставили маленьке лоша прокататися, але вона одразу ж відмовилася, натомість, вперлася рогом, що їй конче необхідно проїхатись на моєму жеребці, на Чорному Буревію! – Сухбару гордо підняв обличчя й продовжив: – Тільки-но уяви, я зміг натягнути лук лишень у чотири роки, поки інші дітлахи бодай у шість літ, якщо не пізніше! Ба навіть яко в когось і вдавалося натягнути, не кожному було до снаги вразити мішень з першого ж пострілу… А нашій Аґулі нещодавно виповнилося три роки і вона все схоплює на льоту! У майбутньому на неї чекатиме неминуча слава із такою майстерністю!
– Направду… Вона росте не по днях, а по годинах. Те пальто, яке я геть недавно пошила, уже їй замале…
Слідом Фужон огорнула руками живіт і подумки взялась благати: «Нехай наші молитви справдяться, а Небеса благословлять єство наше, та дарують нам хлопчика, щоби нашій донечці, урешті, нормально зажилося».
– Як вважаєш… Нашій дитині лише зо три роки… Либонь, не варто брати її з собою до галявини?
Сухбару вразили раптові слова жінки. Його густі брови вмить полізли до лоба.
– І з якої радості б це?
Фужон усе ніяк не наважувалася і слова вимовити, але згодом, під важким поглядом чоловіка, вона обронила кілька коротких речень:
– Нині… Аґула бачила маленького сина з родини Ґуці й… – Фужон різко замовкла; її обличчя пробралося румʼянцем.
– То що ж таки трапилося?..
Невже цей малий задирався до Аґули? – влучно запитався Сухбару.
– …Ох, річ далеко не в тім. Власне кажучи, тоді Аґула побачила як він справляв нужду. А відколи вона повернулася до намету, усе розпитувала мене, чому в неї все не так, як у нього…
Сухбару ніжно огладив плечі дружини, запевняючи її:
– Сину сімʼї Ґуці лише чотири з гаком… Опріч того, Аґула ще дитя, вона скоріш позабуде про ці непорозуміння через кілька днів!
– Авжеж, та все одно серце крає в мене за дитину! Не приведи Господь, що Аґула не взялася розпитувати про це інших! Що би я робила тоді?..
Відповідь дружини вивела Сухбару з душевного спокою, він на мить замовк. Слідом, потягнувся обійняти безрадісну Фужон. Легенько схилився над нею та поцілував у чоло, а своєю рукою огладив її живіт.
– Гаразд, твоя правда. Завтра нехай вона залишиться тут. Знаю я, як ти турбуєшся. Але твій да-ґе запевняє, що більше подібних ситуацій не допустить. Менш із тим, останнім часом, народ племʼя Туба все більш озвірілий, ще не бракувало до купи з усіма бідами раптове викриття справжньої статі Аґули… Вибач мені, на милість, що змушую вас проходити крізь ці незгоди…
Фужон похитала головою. Вона притулилася до його широких грудей, а свої ніжні пальці поклала на тильну сторону рук чоловіка.
В останні кілька років вона жила не знаючи бід. Її коханий був знатним каганом, але зрештою вирішив віддати серце одній їй; завжди дбав про неї, оповив любовʼю й ласкою.
Хоч вона й була неосвіченою, утім знала, що в королівстві Вей жінкам, які одружувалися на заможних чинах, нелегко було показуватися народу. Але десь далеко, там, де її оточують безкрайні рівнини, вона вільно могла розгулювати куди бачили очі. Крім того, супруг не лише заохочував її показуватися людям, але й нерідко брав із собою на важливі перемовини. Фужон з юності жила під крилом свого коханого "да-ґе". Словом, їхні милі звернення між одне одним ніколи не змінювалися, ба навіть після стількох років шлюбу, як і ставлення Сухбару до Фужон.
Проте дещо не давало спокою Фужон уже давно: від тіла до волосся, від очей до шкіри – зроду дано нам батьками. На її рідних землях ведеться прислівʼя, що будь-яка шкода собі – безчестя предків! Власне, і на своєрідні відмітки в жінки знайшлася своя гадка; у імперії Вей здавна наносили мітки лише вигнанцям та злодюжкам. І попри те, що Аґула була ще геть немовлям, на її грудях уже красувалась марка "ватажка вовків", то з чого б їй не тривожитися за власну доньку?
Одначе жінка ніколи не давала волі своєму язику, адже хвилювалась скривдити коханого подібними виказуваннями.
У цю мить Сухбару продовжив голосити свої тиради після кількох хвилин довгого мовчання:
– Хай там що, але наша Аґула розумна не на свої літа; зрештою, як в тебе знайдеться зайвий час, необхідно поступово розкрити їй всю правду, хто вона така й чом все так обернулося, що вона зобовʼязана залишатись в очах народу першим принцем. Тим паче, коли наше дитя природжене щоб пиряти крізь безкрайні луги й степи наших країв. Доки вона не збагне нинішні обставини, вільно розгулювати племʼям для неї заборонено. А до теї пори, я самотужки обучу доньку їздити верхи на конях і стріляти з лука. Нам, як уродженцям славетного роду Ціянь, несила залишити спину жеребця, незалежно, чоловік це чи жінка.
***
Згодом минуло два роки. На ту пору Аґулі вже малося пʼять років, а другій дитині Фужон і Сухбару нещодавно виповнилося два роки. Тим не менш, Небеса не благословили бажання подружжя й обрекло на ще одну дочку.
Їхню другу доньку назвали Ціянь Номін, що тлумачилося як "яшма". Сухбару особисто дав добро своїй коханій обрати імʼя, яке б належало до імперії Вей – Сяо Дʼє*.
*小蝶; xiǎo dié – досл. крихітний метелик.
Сухбару, безжальний тигр безкрайніх степів, на чолі з військом Ченлі зо два роки переслідували племʼя Туба ближче до узбережжя річки Ло.
А в силу обставин, народ племʼя Вейке з власної волі наважується передати велику кількість худоби, аби відродити добрі стосунки з племенем Ченлі, і, зокрема, не спіткати тієї ж участі. Відтоді племʼя Ченлі з голови до ніг омивалося споконвічною славою.
Але світ потойбіч водного потоку вкрай відрізнявся. Упродовж чотириста років аристократам було не підвладно опанувати закони історії, на чім зрештою і поплатилися. Вочевидь, занепад всієї імперії був не за горами. Відколи на престол зійшла нова влада, що не знала жалю до своїх громадян, а пихатістю била через край; людей карали навіть без суду й слідств, а тутешні чиновники розкидувалися взятками зліва направо, купуючи ліпші посади. Лише з перебігом п'яти літ деспотичного правління, скарбниця королівства геть спорожніла. Народу було нічим сплачувати непомірну данину, ба й дозволити висловити бодай якусь скаргу для них не малося можливим. Уся столиця кишіла біженцями, а зарплатня придворних повсякчас затримувалася.
Голова уряду, придворний чин Нанґон Жан, власною персоною висловився на численні скарги чиновників. У спілці з вельмишановним полководцем Лу Цюанем, вони влаштували показовий спектакль, таким чином переконавши імператора покарати "зухвалу підложницю", і врешті прислухатися до слів народу. Умить крізь гул криків спалахнула пожежа. Зрештою, імператор і його віроломна підложниця загинули в палаючому палаці! Імператор був ще молодих літ, ба більше, спадкоємця в нього теж не малося. Єдиною кровною родичкою йому приходилася старша сестра, яка невдовзі після трагедії зникла безвісти. А як відомо, імперія не здатна прожити й дня без суверенітету. Понанд сорока девʼяти днів імператорський двір стояв пусткою без єдиної живої душі, допоки Нанґон Жан не був коронований імператором за посередництвом відчайдушного народу на чолі з вельможним полководцем Лу Цюанем...
А на тім боці, у краях Дзін, за степами й рівнинами попри табору племʼя Ченлі стояв охоронець; усе ходив околясами, зроду не стулив очей. Аж раптом парубка оповило дивне чуття. Він вмить примружив очі й зиркнув звідкіля доносився гомін кінських копит. Усвідомив, хто там за ватагою, він ураз відпустив ятаган, що звисав на його поясі.
Попереду ватаги височів юний хлопчина на вигляд п'яти-шести літ змалу; усупір віку, він уже з легкістю їздив верхи на дужому жовтогривому коні. Зважаючи на його розслаблену поставу, не складно второпати, що малий не промах і вже у юному віці здобув звання взірцевого вершника. Хлопці опоясував невеликий плащ зі звіриних шкур та чоботи, певно, з коров'ячого хутра. На поясі блищав невеличкий ятаган, а високо на спині задерся лук. Його тонкі пасма сплелися в безліч маленьких кіс, що вольовито розкинулися вниз плечами, а з лівого вуха стирчала витончена срібна сережка, що яскраво поблискувала на світлі.
За парубком слідувало навздогін близько десятка юнаків на конях. Найстаршому ж з них було приблизно чотирнадцять літ, а наймолодшому – стільки, скільки й хлопчині.
А тим звісним "хлопчиною" був ніхто інший, як кровний син нинішнього кагана, Ціянь Аґула. Аж раптом, у три миги й ватага вже опинилась поруч табору. Аґула однією рукою натягнула віжки, а іншою підвіла догори. До вух прилинув звук ржання жеребців, помалу, їхня ватага спустившись додолу, закрокувала вдаль.
– Можете бути вільні. Усім вертатися до своїх наметів.
– Слухаємося, принце!
– Баїне, чого ти не йдеш?
– Андо*, до мене дійшла чутка, що Номін прихворіла… Я би хотів провідати її дещо.
*Анда – досл. з монгол. побратим, товариш, нерідний брат – подібне прізвисько використовувалося до не кровних братів, ближніх друзів; ще в юності вони присягаються в довічній дружбі й злагоді.
– То рушаймо.
Хлопчик, на імʼя Баїн, являвся молодшим сином роду Ґуці. Він змалку ріс руч-об-руч з Аґулою, настільки поріднившися, що й стали андасами.
Аґула завжди знала, що вона особлива, тому зайвий раз не зближувалася з іншими. Опроче анди, який виріс опліч з нею.
Вони вдвох зскочили із коней. Передавши віжки тутешньому сторожу, який стовбичив попри входу, слідом закрокувавши до намету.
– Братейку!.. Брате-ейку!..
– Сяо Дʼє обережніше! Не жени так! –прогомоніла наостанок Фужон.
Вона мимохідь проводила поглядом силует доньки та поволі сама покинула намет. Насамперед, взір жінки впав на Аґулу, що держалась неподалік.
Що тут і казати, її дочка ще з пелюшок була прикута до свого "старшого братця". Ба більше, дівчинка настільки поділяла почуття свого братика, що деколи відчувала коли він прибуде додому й одразу бігла вітатися. Слідом жінка побачила, як Сяо Дʼє враз опинилася на руках Аґули. Фужон з ласкавістю оглянула двох доньок. Невдовзі Аґула витягнула з-за пазухи вінок із пахучих квітів та обережно начепила на голівоньку Сяо Дʼє. Її очі засяяли й вигнулись у формі півмісяців; вона любо торкнула молодшу сестру за щоки.
– Братейку, обійми ж мене! – прокричало дівча. Її слова змусили Аґулу всміхатися; вона ніжно огорнула руками Сяо Дʼє.
На лиці Баїна застигла гримаса заздрості. У його сімʼї було троє старших братів, а нещодавно на світ зʼявився ще один молодший брат. Усе життя хлопець марив мати молодшу сестрицю й всякчас дбати про неї.
Аґула поволі підійшла до Фужон з Сяо Дʼє на руках, поки за нею тихо слідував Баїн.
– Матінко. – промовила вона.
– Вельмишановна хатун, я чув зі слів анди, що Сяо Дʼє прихворіла, тому прибув навідатися до неї. Перепрошую за доставлений клопіт…
На обличчі Фужон розцвіла усмішка, слідом жінка ласкаво запросила Баїна до намету. Вона розклала дерев'яний стіл, розложила кілька табуретів попри нього, аби троє дітлахів мали де всістися. Згодом, на столі вже виднілись два кухоля гарячого кінського молока.
– Баїне, залишайся з нами повечеряти. – пробубоніла господиня й звернула до виходу з намету, дозволивши дітлахам побути наодинці.
Баїн узяв до рук кухоль з кінським молоком і випив його до дна одним махом. Коли кухоль торкнувся столу, його очі кинулися в бік та він побачив, як його анда дмухає на кінське молоко. Аґула спершу спробувала температуру молока губами, а потім піднесла кухоль до рота Сяо Дʼє.
– Прошу, я тебе погодую. – бурштинові очі Аґули були вкрай сповнені безмежної ніжності й ласки.
Баїн стер піну з губ, слідом сердито процідив:
– До речі, андо… Це ж ти сьогодні підстрелив того зайця. Харбара ж застрелив його лише тоді, як він уже припав додолу мертвим трупом! Чому ж ти дозволив йому загребти всю славу?
Аґула скривила кутики губ, а потім тихенько мовила:
– …Це лишень заєць. Хіба через якусь тваринку варто розводити чвари?
– Я міг би й закрити на те очі, якби це був хтось інший… Проте, це далеко не перша витівка Харбару, і все тому, бо він нібито має високий статус в племені… Отепер і задирає свого носа вже й у твій бік!
Аґула поклала кухоль та витерла кутики губ Сяо Дʼє. Вона повернулася до Баїна й процідила:
– А що нам ще робити? Влізти в бійку з ним через якогось зайця?
– Чом ні? Зроду його ніхто не боїться!
Усмішка осінила лице Аґули, поплескавши Баїна по плечу, вона виголосила:
– Він старше за нас на цілих сім
літ! Та зайці в нас не така вже й рідкість, у кожному кутку лісу їх сила-силенна... А на оленів підемо іншим разом.
Очі Баїна засяяли, той вигукнув:
– Направду?!
– Мгм!
– То наступного разу я все-таки одержу собі оленячу шкуру?!
– Авжеж, вона вся у твоїх руках!
Гнів Баїна миттю затьмарило щастям. Він єхидно потирав руки, смакуючи дух майбутнього трофея.
– Братейку, візьми й мене з собою!
Аґула ласкаво штрикнула Сяо Дʼє за щічки.
– Коли ти крапельку підростеш, твій братець обовʼязково обучить тебе їздити верхи на конях!
Далі
Розділ 3 - «За даром Божим слідує обітний скакун»
Крізь товстий, оббитий клейончатою шкірою намет долинала гупанина кінських копит. Парубок, що возсідав на великому жеребці, являв собою одного з довірених охоронців кагана. Декілька днів поспіль, Сухбару та його бойова дружина вирушили на полювання в далекі хащі степових лісів, а цей молодик, відай, прибув сповістити про його явку в отчий дім. – Шановна хатун, за указом всеможного кагана, він очікує зустрічі з принцом Аґулою. – Невже біда якась спіткала?.. – О шановна пані хатун, Ваше серце може бути спокійним. На цей час каган прибув із доброю вісткою: у запеклому бою, всемогутній пан здобув неоціненний скарб, справжнісінького ферганського коня*. Утім, за життя він повівся страшенним волелюбом, що й ніякий мастак з муштрування не здатен підкорити його, отож… *Ферганські коні піднебесся – порода жеребців, рідний край яких являлись землі Даюань (大宛; dàyuān; досл.: Великий Юань) на окраїнах Ферганської долини. Ці коні славилися великою грацією, дужою силою та визначною особливістю – вони «укривалися кровʼяним потом». Що слугувало для мешканців Китаю ознакою божественного походження. Подейкують, що з силою цих скакунів можна було дістатися до самого піднебесся. А секрет їхньої дивовижної особливості «укриватися кровʼяним потом» полягав у тому, що їхню шкіру поїдали паразити, спричиняючи такий незвичайний ефект. У відповідь Фужон тямовито кивнула головою. Аґула вмить збагнула, що їй намагалась донести матір, і без зайвих слів випроводила Сяо Дʼє та Баїна за межі намету. – Матінко, а чи можу я взяти з собою в дорогу сестрицю? Запримітивши оком, що Фужон піддається тисячам сумнівів, Аґула мимохідь схопила Сяо Дʼє за руку. Миттю дівчинка взялась підігравати в дудку, влившись в образ капризної малечі, вона чимдуж заголосила, що й зіграло на руку. – Мату-усю! Ну мату-у-усю! – Як така справа, то йдіть… Головне бережіть себе… – Матінко, присягаюся, що кінь нікого не поранить під моїм приглядом. Поза тим, із нами буде батько! Баїн вирішив вставити словечко: – Атож!.. Вельможна хатун, Ви можете бути спокійною, адже на цих землях не існує скакуна, якого б не приручив мій анда! Усім відомо в племені Ченлі, що їхній князь Аґула володів видатною майстерністю, дарованою самими небесами. Яким дужим не був кінь, він умить ставав покірним жеребцем у руках Аґули. Коли трирічна Аґула вперше вчилася їздити верхи, Сухбару наказав слугам вести поні для неї. Та ба! Несподівано для всіх, Аґула ручилася підкорити Чорного Буревія – коня свого батька. Неоціненний жеребець Сухбару визнавав лише одного господаря. Будь-хто інший, хто наближався до нього – отримував копняка, і лише Сухбару міг доглядати за ним щодня. Не витримавши наполегливості свого "сина", Сухбару попрямував до Чорного Буревія з Аґулою на руках. Дівчинці лишень довелося поплескати його по шиї, слідом, через що той став навколішки, охоче дозволивши Аґулі покататися на своїй спині. Спершу Сухбару гадав, що його кінь просто мудрий, от і впізнав у ній родичку. Утім, коли Аґула підросла, Сухбару зрештою усвідомив, що яким би сильним не був кінь, він стає слухняним, щойно опиняється в руках його "сина". На що Аґула завжди відповідала: «Я вмію дослухатися до сердець коней, та розуміти глибину їхньої душі». Сухбару супроводив сина до священника, поки той мовив, що це божественний дар. Лише той, хто має чисту душу, обраний Божеством, здібний приборкати силу природи та уважно прислухатися до сердець коней. Натовп обступив галявину. Посеред пасовища стояло кілька виструнчених воїнів, які розмахували в руках жердинами-ласо, "борючись" з конем. Аґула придивилася до коня: це являла собою вогненно-руда вагітна лошиця. Її тіло було граціозним, а кінцівки сильними і високими. Хоча вона й була втомлена, в її очах читалася непохитна ворожість. Тонкий шар червонуватої крові забарвив траву попід нею. Серце Агули сповнилося захопленням: це воістину ферганська лошиця! Стовпище людиськ оступилось, ґедзнувши по різні боки, щойно в їхньому полі зору явилась Аґула. Натомість Аґула ж опішила, припхавши ближче до своїх обіймів Сяо Дʼє. З-поза натовпу виринув юний воїн. Підступивши ближче, він простягнув свої руки, аби підтримати їми Сяо Дʼє. Слідом Аґула обік із Баїном зіскочили з коней. На знак своєї шани, вони разом повставали навколішки віддаючи честь могутньому правителю – Сухбару. – Батьку… – мовила Аґула. – Кагане! Плечі Сухбару на мить розпростерлися, приймаючи у свої обійми Сяо Дʼє. Незграбно несучи малу дівчинку однією рукою, чоловік нарізь випалив: – Сину, чи не ти нарікав своєму батьку давним-давно, що, нібито, твій кінь слабий на швидкість? От собі й маєш, проте спершу доведеться приручить тобі його! Почувши слова батька, тіло Аґули похитнулося, а слідом її лице обдало щирою радістю, притаманною дітям: – Красно дякую, любʼязний батьку-кагане! Баїн схрестив руки й гордо підвів догори своє обличчя. Його погляд впав на бляклий силует Аґули, яка з радою душею попрямувала до коня. Декілька воїнів, що стояли повз усіх подій, утримуючи жеребця за ласо, умить засукали свої рукави й вступили дорогу їй. Звідусіль лунав гул і гамір; Схвильований народ чимдуж норовив протиснутися вперед і на власні очі побачити цю знаменну подію. Нині кожен волів одного: побачити, як благословенний Божеством принц, власними силами приборкає непокірливого жеребця, що не в змозі здолати десяток людей. Аґула спинилася за три метри від ферганської лошиці. Згодом, вона звільнила її з-під грізного ятагана на поясі й кінського батога, відкинувши їх обох убік. Кінь насторожливо зиркнув на Аґулу та з обачливістю пирхнув, вдаривши копитом по землі. Аґула злегка опустилася, зігнувши коліна, слідом розкинувши руки, повільно наближалась до ферганської лошиці. Раптом нізвідки, ферганський жеребець видав довге ржання. Простий люд, своєю чергою, теж підоспів, та з остраху заметушився, адже хто його зна, що той кінь утне! – Братейку! – Андо! Занепокоєно заголосила Сяо Дʼє, а за нею й Баїн. Усмішка Сухбару враз погасла. Йому зроду не доводилося бачити за всі прожиті літа, щоби кінь отак поводився перед Аґулою. Аґула вкотре опішила. На щастя, під її важким поглядом, жереб досі не зробив жодних різких рухів. На галявині панувала суцільна тиша. Одна дівчинка й одна лошиця стояли обличчям одна до одної. Зрештою, після тривалого мовчання, Сухбару поставив Сяо Дʼє на землю. А слідом простягнув руку, і тоді охоронець подав йому лук та кілька стріл. Чоловік прицілився, натягнувши сам лук до кінця. І тут дещо прояснилося: якщо лошиця зробить ще один рух, він без вагань пристрелить її. У цей момент Аґула, яка стояла обличчям до коня, миттю повернула голову назустріч чоловікові. Побачивши як сміливо красується лук у руках батька, вона стривожено вирівняла плечі й загомоніла, наче той дзвоник: – Батьку, батьку! Опусти лук! Не лякай його! Сухбару на мить остовпів, згодом послабивши тятиву лука. Невже його "сину" насправді підвладно вести балачки з кіньми?! Аґула знову зробила крок уперед, та підійшла до ферганської лошиці. Цього разу вона не пручалася, а лишень тихесенько, мирно стовбичила собі на місці, раз у раз важко дихаючи через ніс. Ставши навшпиньки, Аґула поплескала її по дужій, міцній шиї. Та відчула наскільки втомленою вона була. Ферганська лошиця знову пирхнула, ніби скаржачись на спричинену їй шкоду. Аґула вмить розцвіла блискучою осмішкою, а слідом ніжно обійняла коня за шию. Крізь вигуки простого люду, ферганський жереб опустив голову, щоб штрикнути Аґулу в щоку. Воїн підняв догори батіг, але дівча одразу ж відсмикнуло його. Укінці, кінь та його супровідниця направилися до Сухбару. Лошиця спокійно й слухняно тупотіла слідом за Аґулою, не пориваючись зробити лиха. Аґула опустилася на одне коліно, згодом підійняла своє усміхнене обличчя з кривавими бісеринками поту, залишеного від жеребиці, та проказала: – Батьку-кагане, на цей раз Аґула не розчарував Вас. Сухбару вдарився в сміх, махнувши великою рукою випалив: – Відтепер ти хазяїн цього жеребця! Натовп захряснув у морі радісних викриків. Аґула, зрештою, підвелася і шанобливо звернулася до Сухбару: – Батьку-кагане, до відома Вашого, у цієї ферганської лошиці вже мається жеребенок в животі. Якщо ласка безмежна Ваша, виділить їй власну стайню і звольте мені особисто пригледіти за нею. – Гм?.. Воістину, нині доля усміхнулася нам! Таких коней зроду-віку не знайдеш, хто б міг подумати, що вона ще й при чаді? Аґула поспішила перевести розмову в інше русло: – Батьку-кагане, я вже обговорив з ферганською лошицею, що відколи її дитя прийде на цей світ, то слугуватиме конем для Сяо Дʼє! Наслухавшись вволю цих розмов, понурений Баїн не стерпів вставити словечко: – Андо, а відай ти геть не думаєш про мене, свого побратима?! – Це ж треба, як справжній чоловік міг дозволити собі, відкинувши острах, забрати щось у дівча? Опріч того, чи не знати тобі, що лоша потребує зо три роки, щоб вирости, і впродовж п'яти літ, аби стати добротним конем для їзди. Або маєш наміри з нами посеред охоти верхи на поні кататися? – підійшовши на крок ближче, Аґула продовжувала тихо й спокійно вимовляти слово за словом; лише їм двом було підвладно їх учути. – Ти не боїшся, що Харбара та його прихвосні впору глузуватимуть з тебе, абощо; мій сугубо добросердечний андо, дозволь мені зараз віддати це лоша сестрі, а згодом тобі перепаде намисто з вовчого зуба як винагороду. – Всправжки? – Присягаюся! – вейкнула Аґула. Радість Баїна вмить розсіяла тугу. Хлопець лагідно пригорнув Аґулу за плечі. Аґула ж, не тамуючи себе в безпробудних міркуваннях, обвила руками того. Відай, через довершеного коня, яким її вдостоїли, вона світилася з щастя. *** Понад три роки минуло, а на просторій галявині, крізь сосни й березівки, підступили обік дітлахи, зібравшись кружкома. – …Доста розпускати руки! Харбаро, годі вже! Інако доведеться мені розповісти всю правду батькові-кагану, – рішуче проказала Аґула, а між тим обік неї репетувала мала Сяо Дʼє. Вона раз за разом подавалась уперед всім тілом, аби дати здачі парубку, та щоразу потерпала невдачі від юнаків, що гінко втримували її за руки. Сяо Дʼє подавно виросла з віку беззахисної малютки, яку необхідно леліяти, голубити та носити на руках і батькам, і єдиному "братцю". Відтепер же вона сміло величалася пʼятирічною панівною; а лоша, що породила ферганська лошиця, також змужніло й набралося сил за прожиті роки. Збоку юної дівчинки покоїлися свіжі останки вовчиці з глибоко встромленими стрілами в тілі. А сутичка поміж чотирма дітлахами дедалі дужчала. Серед усієї ватаги двоє юнаків, вочевидь, мали перевагу у віці. Вони зважливо возсідали на двох парубках, значно молодших за них, так, щоби ті не мали змоги й ворухнутися. Тими, ким являлись ті нещасні парубки, були Ціянь Аґула, принц степу, та її анда, Ґуці Баїн. А їхніми опонентами малися Ціянь Харбара, онук одного з вельми знаних старійшин* Ціянь Ґерґена та його анда – Абдуцін. *托孤; tuōgū – перед смертю довірена сирітка іншому опікуну; здебільшого описується доручення монарха дитя до міністрів. Аґула й Баїн водилися ще геть зеленими юнаками, тому вставати наперекір пʼятнадцятирічним хлопам – варіянт не з дужих. Абдуцін жорстоко побив Баїна, що кров виднілася звідусіль. Харбарі ж було до одного місця на становище Аґули в племені, отож він голіруч вдався душити її за шию, аби вона й пари з уст не зронила, – Аґуло, яко кишка не тонка, скажи ж, що нині виграш за мною, а я намість того, вручу тобі цього вовка! Баїн лунко закричав, мов ужалений. Його вопіющий голос пронісся над галявиною. – Андо, не кажи! Чи не тобі знати, який Харбара воістину криводух! Усі ж бачили як ти вистрілив першим! Вам же, нікчемам, до його майстерності лише й мріяти!.. Щойно його слова злетіли з вуст, Баїн вкотре отримав по обличчю кілька ударів. Попри те, що у нього цівком стікала кров з носа, хай там як, він і не думав поступатися парубкам. Його погляд був непохитним, а сам він боровся чимдуж. Аґула з великим зусиллям вдихнула, а слідом спокійно вимовила: – Харбаро, я не можу дозволити тобі забрати цього вовка, незважаючи ні на що! Ліпше повідай, чи вистачить у тебе духу вийти зі мною на чесний поєдинок? Харбара пирснув сміхом. – Який ще поєдинок? – Ходімо до мисливських угідь. Тільки ми вдвох, сам на сам. Подивимося, хто більше вполює – у того й перемога в кишені. То що, насмілишся?.. Вираз обличчя Харбари був невимовний. Аґулу на свої юні літа сміло обізвали мастаком на всі руки; хоч вона й була ще замала, щоби натягнути лук до кінця, але кожен її постріл не оминав цілі. Парубок був старший за Аґулу на цілих сім років. Якби він виграв, то це не було б сприйнятливою славою. А якщо програє, дідусь неодмінно покарав би його... Поки Харбара мʼявся, Сяо Дʼє тихо підняла камінь у руки. Вона обминула околясами, щоби підійти до спини Харбари, слідом, вона з усього маху розбила камінь об його потилицю, – Відпусти мого братуся, негіднику! Харбара зарепетував від болю. Він різко підвівся і розвернувся, аби дати здачі, проте, щойно хлопець усвідомив, що його кривдницею являлась ніхто інша, як Ціян Номін, отож він гнівно схопився за голову, голосно проклинаючи. – Ти, брудна тварюко з кровʼю безбожних південців, смієш водити мене за ніс! Абдуцін, нам час! Він безцеремонно штовхнув Сяо Дʼє й рушив геть з натовпу. Дівчинка ж похитнулась всім тілом. Її маленьке личко почервоніло від сутого гніву, та слідом вона зойкнула парубку в дорогу: – Харбаро, боягузе, повернися сюди, я не закінчила!.. – Сяо Дʼє, – Аґула підвелася зі землі. Слідом покрокувала до Баїна, піднявши його на ноги, а згодом випалила Сяо Дʼє, – Ходи й відведи коней, нам час додому вертатися. – Але братейку! Харбара геть загубився в совісті, треба поставити його на місце! Як прийдемо, я одразу ж розповім татусю-кагану! – Сестрице, про все поговорімо згодом. Рушай та відведи коней. А ниньки тобі необхідно перепочити, он яку рану на руці замала. Аґула обвела поглядом усіх присутніх, і дітлахи, що невтримно споглядали на неї, одразу ж розлетілися галявиною. Баїн неохайно витер кров з носа, слідом обурено виказавши: – Харбаро, безбожний негіднику, гаде, падлюко! Присягаюся, я відплачу тобі за все, коли встану на ноги! Аґула змахнула пил з Баїна. – Тобі не завадило провідати знахарку із такими-то ранами. – Слово честі, обійдуся і без її допомоги! Просто відведіть мене до потічка, я вмиюся, і вже як новеньким стану. Якщо мене, життям побитим узрів люд, моїй репутації капут! – Згода. Як повернемося, я вирву вовчі ікла й зроблю тобі намисто з них, – очі Баїна на мить широко розкрилися зі слів Аґули. – Для мене кажеш? Я-то думав, що мій славний анда відчайдушно брів крізь діброви в пошуках вовка лише заради сестрички Номін! Аґула скривила куточки вуст у всмішці, слідом зиркнула на матір-лошицю та її дитинча, яких Сяо Дʼє встигла привести сюди. – Невже позабув уже, як тобі я обітницю давав? Дорогою назад Аґула мовчала. Коли вона побачила вдалині в'їзд до племʼя, то вронила кілька слів між тим: – Сестрице, прохаю тебе, ні слова вельмишановному батькові-кагану за сьогоднішню оказію. – …Чого це? Харбара гримнув тебе та образив мамусю, й воліє вийти сухим із води? Та ба, я йому покажу де раки зимують, – прогомоніло дівча. Аґула глянула на Сяо Дʼє очима кольору чистого бурштину, а слідом серйозно виказала: – Саме тому, ліпше тримати рота за замком. Всечесна матір зажурилась би з твоїх слів… Ти ж не хочеш аби вона сумувала, еге ж? – Андо, як завжди маєш рацію! Якщо ти розповіла б вельмишановному каганові, то всі мої труди пішли до цурки? Розслабся, твій браташ Баїн обов'язково помститься їм за спричинені біди тобі! Сяо Дʼє глянула на брата, слідом знову на Баїна. Та похмуро відповіла: – Я вже збагнула... І нікому не розповім… Обіцяю…
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!