«За даром Божим слідує обітний скакун»

  Крізь товстий, оббитий клейончатою шкірою намет долинала гупанина кінських копит.

  Парубок, що возсідав на великому жеребці, являв собою одного з довірених охоронців кагана. 

  Декілька днів поспіль, Сухбару та його бойова дружина вирушили на полювання в далекі хащі степових лісів, а цей молодик, відай, прибув сповістити про його явку в отчий дім.

– Шановна хатун, за указом всеможного кагана, він очікує зустрічі з принцом Аґулою.

– Невже біда якась спіткала?..

– О шановна пані хатун, Ваше серце може бути спокійним. На цей час каган прибув із доброю вісткою: у запеклому бою, всемогутній пан здобув неоціненний скарб, справжнісінького ферганського коня*. Утім, за життя він повівся страшенним волелюбом, що й ніякий мастак з муштрування не здатен підкорити його, отож…

*Ферганські коні піднебесся – порода жеребців, рідний край яких являлись землі Даюань (大宛; dàyuān; досл.: Великий Юань) на окраїнах Ферганської долини. Ці коні славилися великою грацією, дужою силою та визначною особливістю –  вони «укривалися кровʼяним потом». Що слугувало для мешканців Китаю ознакою божественного походження. Подейкують, що з силою цих скакунів можна було дістатися до самого піднебесся. А секрет їхньої дивовижної особливості «укриватися кровʼяним потом» полягав у тому, що їхню шкіру поїдали паразити, спричиняючи такий незвичайний ефект.

  У відповідь Фужон тямовито кивнула головою. Аґула вмить збагнула, що їй намагалась донести матір, і без зайвих слів випроводила Сяо Дʼє та Баїна за межі намету. 

– Матінко, а чи можу я взяти з собою в дорогу сестрицю?

  Запримітивши оком, що Фужон піддається тисячам сумнівів, Аґула мимохідь схопила Сяо Дʼє за руку. Миттю дівчинка взялась підігравати в дудку, влившись в образ капризної малечі, вона чимдуж заголосила, що й зіграло на руку.

– Мату-усю! Ну мату-у-усю!

– Як така справа, то йдіть… Головне бережіть себе…

– Матінко, присягаюся, що кінь нікого не поранить під моїм приглядом. Поза тим, із нами буде батько!

Баїн вирішив вставити словечко:

– Атож!.. Вельможна хатун, Ви можете бути спокійною, адже на цих землях не існує скакуна, якого б не приручив мій анда!

  Усім відомо в племені Ченлі, що їхній князь Аґула володів видатною майстерністю, дарованою самими небесами. Яким дужим не був кінь, він умить ставав покірним жеребцем у руках Аґули.

  Коли трирічна Аґула вперше вчилася їздити верхи, Сухбару наказав слугам вести поні для неї. Та ба! Несподівано для всіх, Аґула ручилася підкорити Чорного Буревія – коня свого батька. Неоціненний жеребець Сухбару визнавав лише одного господаря. Будь-хто інший, хто наближався до нього – отримував копняка, і лише Сухбару міг доглядати за ним щодня. Не витримавши наполегливості свого "сина", Сухбару попрямував до Чорного Буревія з Аґулою на руках. Дівчинці лишень довелося поплескати його по шиї, слідом, через що той став навколішки, охоче дозволивши Аґулі покататися на своїй спині.

  Спершу Сухбару гадав, що його кінь просто мудрий, от і впізнав у ній родичку. Утім, коли Аґула підросла, Сухбару зрештою усвідомив, що яким би сильним не був кінь, він стає слухняним, щойно опиняється в руках його "сина". На що Аґула завжди відповідала: «Я вмію дослухатися до сердець коней, та розуміти глибину їхньої душі».

  Сухбару супроводив сина до священника, поки той мовив, що це божественний дар. Лише той, хто має чисту душу, обраний Божеством, здібний приборкати силу природи та уважно прислухатися до сердець коней. 

  Натовп обступив галявину. Посеред пасовища стояло кілька виструнчених воїнів, які розмахували в руках жердинами-ласо, "борючись" з конем.

  Аґула придивилася до коня: це являла собою вогненно-руда вагітна лошиця. Її тіло було граціозним, а кінцівки сильними і високими. Хоча вона й була втомлена, в її очах читалася непохитна ворожість. Тонкий шар червонуватої крові забарвив траву попід нею. Серце Агули сповнилося захопленням: це воістину ферганська лошиця!

  Стовпище людиськ оступилось, ґедзнувши по різні боки, щойно в їхньому полі зору явилась Аґула.

  Натомість Аґула ж опішила, припхавши ближче до своїх обіймів Сяо Дʼє.

  З-поза натовпу виринув юний воїн. Підступивши ближче, він простягнув свої руки, аби підтримати їми Сяо Дʼє.

  Слідом Аґула обік із Баїном зіскочили з коней. На знак своєї шани, вони разом повставали навколішки віддаючи честь могутньому правителю – Сухбару.

– Батьку… – мовила Аґула.

– Кагане!

  Плечі Сухбару на мить розпростерлися, приймаючи у свої обійми Сяо Дʼє. Незграбно несучи малу дівчинку однією рукою, чоловік нарізь випалив:

– Сину, чи не ти нарікав своєму батьку давним-давно, що, нібито, твій кінь слабий на швидкість? От собі й маєш, проте спершу доведеться приручить тобі його! 

  Почувши слова батька, тіло Аґули похитнулося, а слідом її лице обдало щирою радістю, притаманною дітям:

– Красно дякую, любʼязний батьку-кагане!

  Баїн схрестив руки й гордо підвів догори своє обличчя. Його погляд впав на бляклий силует Аґули, яка з радою душею попрямувала до коня. Декілька воїнів, що стояли повз усіх подій, утримуючи жеребця за ласо, умить засукали свої рукави й вступили дорогу їй. 

  Звідусіль лунав гул і гамір; Схвильований народ чимдуж норовив протиснутися вперед і на власні очі побачити цю знаменну подію.

  Нині кожен волів одного: побачити, як благословенний Божеством принц, власними силами приборкає непокірливого жеребця, що не в змозі здолати десяток людей.

  Аґула спинилася за три метри від ферганської лошиці. Згодом, вона звільнила її з-під грізного ятагана на поясі й кінського батога, відкинувши їх обох убік. Кінь насторожливо зиркнув на Аґулу та з обачливістю пирхнув, вдаривши копитом по землі.

  Аґула злегка опустилася, зігнувши коліна, слідом розкинувши руки, повільно наближалась до ферганської лошиці.

  Раптом нізвідки, ферганський жеребець видав довге ржання. Простий люд, своєю чергою, теж підоспів, та з остраху заметушився, адже хто його зна, що той кінь утне! 

– Братейку!

– Андо!

  Занепокоєно заголосила Сяо Дʼє, а за нею й Баїн. Усмішка Сухбару враз погасла. Йому зроду не доводилося бачити за всі прожиті літа, щоби кінь отак поводився перед Аґулою.

  Аґула вкотре опішила. На щастя, під її важким поглядом, жереб досі не зробив жодних різких рухів. На галявині панувала суцільна тиша. Одна дівчинка й одна лошиця стояли обличчям одна до одної.

  Зрештою, після тривалого мовчання, Сухбару поставив Сяо Дʼє на землю. А слідом простягнув руку, і тоді охоронець подав йому лук та кілька стріл. Чоловік прицілився, натягнувши сам лук до кінця. І тут дещо прояснилося: якщо лошиця зробить ще один рух, він без вагань пристрелить її.

  У цей момент Аґула, яка стояла обличчям до коня, миттю повернула голову назустріч чоловікові. Побачивши як сміливо красується лук у руках батька, вона стривожено вирівняла плечі й загомоніла, наче той дзвоник:

– Батьку, батьку! Опусти лук! Не лякай його!

  Сухбару на мить остовпів, згодом послабивши тятиву лука. Невже його "сину" насправді підвладно вести балачки з кіньми?!

  Аґула знову зробила крок уперед, та підійшла до ферганської лошиці. Цього разу вона не пручалася, а лишень тихесенько, мирно стовбичила собі на місці, раз у раз важко дихаючи через ніс.

  Ставши навшпиньки, Аґула поплескала її по дужій, міцній шиї. Та відчула наскільки втомленою вона була.

  Ферганська лошиця знову пирхнула, ніби скаржачись на спричинену їй шкоду. Аґула вмить розцвіла блискучою осмішкою, а слідом ніжно обійняла коня за шию.

  Крізь вигуки простого люду, ферганський жереб опустив голову, щоб штрикнути Аґулу в щоку. Воїн підняв догори батіг, але дівча одразу ж відсмикнуло його.

  Укінці, кінь та його супровідниця направилися до Сухбару. Лошиця спокійно й слухняно тупотіла слідом за Аґулою, не пориваючись зробити лиха.

  Аґула опустилася на одне коліно, згодом підійняла своє усміхнене обличчя з кривавими бісеринками поту, залишеного від жеребиці, та проказала:

– Батьку-кагане, на цей раз Аґула не розчарував Вас.

  Сухбару вдарився в сміх, махнувши великою рукою випалив:

– Відтепер ти хазяїн цього жеребця!

  Натовп захряснув у морі радісних викриків.

Аґула, зрештою, підвелася і шанобливо звернулася до Сухбару:

– Батьку-кагане, до відома Вашого, у цієї ферганської лошиці вже мається жеребенок в животі. Якщо ласка безмежна Ваша, виділить їй власну стайню і звольте мені особисто пригледіти за нею.

– Гм?.. Воістину, нині доля усміхнулася нам! Таких коней зроду-віку не знайдеш, хто б міг подумати, що вона ще й при чаді?

  Аґула поспішила перевести розмову в інше русло:

– Батьку-кагане, я вже обговорив з ферганською лошицею, що відколи її дитя прийде на цей світ, то слугуватиме конем для Сяо Дʼє!

  Наслухавшись вволю цих розмов, понурений Баїн не стерпів вставити словечко:

– Андо, а відай ти геть не думаєш про мене, свого побратима?! 

– Це ж треба, як справжній чоловік міг дозволити собі, відкинувши острах, забрати щось у дівча? Опріч того, чи не знати тобі, що лоша потребує зо три роки, щоб вирости, і впродовж п'яти літ, аби стати добротним конем для їзди. Або маєш наміри з нами посеред охоти верхи на поні кататися? – підійшовши на крок ближче, Аґула продовжувала тихо й спокійно вимовляти слово за словом; лише їм двом було підвладно їх учути. – Ти не боїшся, що Харбара та його прихвосні впору глузуватимуть з тебе, абощо; мій сугубо добросердечний андо, дозволь мені зараз віддати це лоша сестрі, а згодом тобі перепаде намисто з вовчого зуба як винагороду.

– Всправжки?

– Присягаюся! – вейкнула Аґула. 

  Радість Баїна вмить розсіяла тугу. Хлопець лагідно пригорнув Аґулу за плечі.

  Аґула ж, не тамуючи себе в безпробудних міркуваннях, обвила руками того. Відай, через довершеного коня, яким її вдостоїли, вона світилася з щастя.

***

  Понад три роки минуло, а на просторій галявині, крізь сосни й березівки, підступили обік дітлахи, зібравшись кружкома.

– …Доста розпускати руки! Харбаро, годі вже! Інако доведеться мені розповісти всю правду батькові-кагану, – рішуче проказала Аґула, а між тим обік неї репетувала мала Сяо Дʼє. Вона раз за разом подавалась уперед всім тілом, аби дати здачі парубку, та щоразу потерпала невдачі від юнаків, що гінко втримували її за руки.

  Сяо Дʼє подавно виросла з віку беззахисної малютки, яку необхідно леліяти, голубити та носити на руках і батькам, і єдиному "братцю". Відтепер же вона сміло величалася пʼятирічною панівною; а лоша, що породила ферганська лошиця, також змужніло й набралося сил за прожиті роки.

  Збоку юної дівчинки покоїлися свіжі останки вовчиці з глибоко встромленими стрілами в тілі. А сутичка поміж чотирма дітлахами дедалі дужчала.

  Серед усієї ватаги двоє юнаків, вочевидь, мали перевагу у віці. Вони зважливо возсідали на двох парубках, значно молодших за них, так, щоби ті не мали змоги й ворухнутися.

  Тими, ким являлись ті нещасні парубки, були Ціянь Аґула, принц степу, та її анда, Ґуці Баїн. А їхніми опонентами малися Ціянь Харбара, онук одного з вельми знаних старійшин* Ціянь Ґерґена та його анда – Абдуцін.

*托孤; tuōgū – перед смертю довірена сирітка іншому опікуну; здебільшого описується доручення монарха дитя до міністрів.

  Аґула й Баїн водилися ще геть зеленими юнаками, тому вставати наперекір пʼятнадцятирічним хлопам – варіянт не з дужих.

  Абдуцін жорстоко побив Баїна, що кров виднілася звідусіль. Харбарі ж було до одного місця на становище Аґули в племені, отож він голіруч вдався душити її за шию, аби вона й пари з уст не зронила, – Аґуло, яко кишка не тонка, скажи ж, що нині виграш за мною, а я намість того, вручу тобі цього вовка!

  Баїн лунко закричав, мов ужалений. Його вопіющий голос пронісся над галявиною. – Андо, не кажи! Чи не тобі знати, який Харбара воістину криводух! Усі ж бачили як ти вистрілив першим! Вам же, нікчемам, до його майстерності лише й мріяти!..

  Щойно його слова злетіли з вуст, Баїн вкотре отримав по обличчю кілька ударів. Попри те, що у нього цівком стікала кров з носа, хай там як, він і не думав поступатися парубкам. Його погляд був непохитним, а сам він боровся чимдуж.

  Аґула з великим зусиллям вдихнула, а слідом спокійно вимовила:

– Харбаро, я не можу дозволити тобі забрати цього вовка, незважаючи ні на що! Ліпше повідай, чи вистачить у тебе духу вийти зі мною на чесний поєдинок?

  Харбара пирснув сміхом. 

– Який ще поєдинок?

– Ходімо до мисливських угідь. Тільки ми вдвох, сам на сам. Подивимося, хто більше вполює – у того й перемога в кишені. То що, насмілишся?..

  Вираз обличчя Харбари був невимовний. Аґулу на свої юні літа сміло обізвали мастаком на всі руки; хоч вона й була ще замала, щоби натягнути лук до кінця, але кожен її постріл не оминав цілі.

  Парубок був старший за Аґулу на цілих сім років. Якби він виграв, то це не було б сприйнятливою славою. А якщо програє, дідусь неодмінно покарав би його...

  Поки Харбара мʼявся, Сяо Дʼє тихо підняла камінь у руки. Вона обминула околясами, щоби підійти до спини Харбари, слідом, вона з усього маху розбила камінь об його потилицю, – Відпусти мого братуся, негіднику!

  Харбара зарепетував від болю. Він різко підвівся і розвернувся, аби дати здачі, проте, щойно хлопець усвідомив, що його кривдницею являлась ніхто інша, як Ціян Номін, отож він гнівно схопився за голову, голосно проклинаючи. – Ти, брудна тварюко з кровʼю безбожних південців, смієш водити мене за ніс! Абдуцін, нам час!

  Він безцеремонно штовхнув Сяо Дʼє й рушив геть з натовпу. Дівчинка ж похитнулась всім тілом. Її маленьке личко почервоніло від сутого гніву, та слідом вона зойкнула парубку в дорогу:

– Харбаро, боягузе, повернися сюди, я не закінчила!..

– Сяо Дʼє, – Аґула підвелася зі землі. Слідом покрокувала до Баїна, піднявши його на ноги, а згодом випалила Сяо Дʼє, – Ходи й відведи коней, нам час додому вертатися.

– Але братейку! Харбара геть загубився в совісті, треба поставити його на місце! Як прийдемо, я одразу ж розповім татусю-кагану!

– Сестрице, про все поговорімо згодом. Рушай та відведи коней. А ниньки тобі необхідно перепочити, он яку рану на руці замала.

  Аґула обвела поглядом усіх присутніх, і дітлахи, що невтримно споглядали на неї, одразу ж розлетілися галявиною. Баїн неохайно витер кров з носа, слідом обурено виказавши:

– Харбаро, безбожний негіднику, гаде, падлюко! Присягаюся, я відплачу тобі за все, коли встану на ноги!

Аґула змахнула пил з Баїна.

– Тобі не завадило провідати знахарку із такими-то ранами.

– Слово честі, обійдуся і без її допомоги! Просто відведіть мене до потічка, я вмиюся, і вже як новеньким стану. Якщо мене, життям побитим узрів люд, моїй репутації капут! 

– Згода. Як повернемося, я вирву вовчі ікла й зроблю тобі намисто з них, – очі Баїна на мить широко розкрилися зі слів Аґули.

– Для мене кажеш? Я-то думав, що мій славний анда відчайдушно брів крізь діброви в пошуках вовка лише заради сестрички Номін!

  Аґула скривила куточки вуст у всмішці, слідом зиркнула на матір-лошицю та її дитинча, яких Сяо Дʼє встигла привести сюди. – Невже позабув уже, як тобі я обітницю давав?

  Дорогою назад Аґула мовчала. Коли вона побачила вдалині в'їзд до племʼя, то вронила кілька слів між тим:

– Сестрице, прохаю тебе, ні слова вельмишановному батькові-кагану за сьогоднішню оказію.

– …Чого це? Харбара гримнув тебе та образив мамусю, й воліє вийти сухим із води? Та ба, я йому покажу де раки зимують, – прогомоніло дівча.

  Аґула глянула на Сяо Дʼє очима кольору чистого бурштину, а слідом серйозно виказала:

– Саме тому, ліпше тримати рота за замком. Всечесна матір зажурилась би з твоїх слів… Ти ж не хочеш аби вона сумувала, еге ж?

– Андо, як завжди маєш рацію! Якщо ти розповіла б вельмишановному каганові, то всі мої труди пішли до цурки? Розслабся, твій браташ Баїн обов'язково помститься їм за спричинені біди тобі!

  Сяо Дʼє глянула на брата, слідом знову на Баїна. Та похмуро відповіла: 

– Я вже збагнула... І нікому не розповім… Обіцяю…