«Як з вродливої дівчинки зробили сина»

  Маленька зграйка рясно білих хмарин поволі пливла по небесам, укриваючи своїм пухким шаром розпростерті рівнини й широкополі лани. 

  Звідкілясь прохолодними хвилями грайливо дунув вітерець. А зверху здіймалося безкрайно-чисте небо, осяюючи своєю блакиттю. Аромат свіжого дощику мʼяко розкинувся по травʼянистим полям, насича‌в повітрям легені.

  У далекім краєвиді, де виднілася лінія зіткнення піднебесся й зеленкавих роздолів, траплялись вигини та впадини у землистій корі, придав своєрідної мальовничості картині.

  Помеж зеленастих дібров озорилася жменька білявих, чистих клубочків пуху. Стадо овечок покірно слідувало за групкою воїнів на жеребцях – мешканців степів; раз-у-раз юнаки, підбиваючи батогом, зрідка прикрикували вівцям.

  Зненацька щось черкнуло обрій; і з усією силою загуркотів стукіт копит, змусивши весь світ стрепенутися. Умить з далеких хащів винирнув цілий загін сповнений духу.

  Попереду отари здіймався вершник одягнутий в звірині шкури, а за плечима розповзалося довге волосся. На лобі звисав начільник, а трохи нижче підборіддя вкривала густа борідка. Наїзник різко похилився, спираючись ногами за металеві дужки, що підвішені до сідла. В очах його згорала невимовна радість, яка з часом оберталась в нервозність. Придержуючи зверху однією рукою віжки, іншою ж він сердито стьобнув коня.

– Вйо!.. – щосили прокричав чоловік. До вух пронісся ржання скакуна. Піддавши ходу, вершник таки відірвався уперед від всієї отари.

Шовкова грива жеребця змішалась з довгими пасмами наїзника, граючись по вітро‌ві.

Як-то кажуть, який господар така й худоба: вершник, що й кінь, мірялися завзяттям на шляху. У їхніх очах палав норовистий дух.

  З іншого краю до них назустріч мчався на коні юнак. Коли до групки людей було рукою подати, хлопчина вихорцем зскочив з коня припавши до землі одним коліном.

  Вершник різко підчепив до себе віжки. А воїни, що сторч головою летіли за предводителем ураз зупинилися один біля одного не вагаючись зробити й кроку. Здавалося, що світ завмер разом із ними.

– Гей! Кажи, що трапилося? – пролунав стійкий, твердий голос чоловіка, знаючого собі ціну.

– Повідомляю кага‌ну*: хатун* збирається народжувати!

*Кага‌н або "великий хан" – титул правителя монгольських кочових народів середньовіччя.

*Хатун – жіночий титул, аналогічний чоловічому титулу «хан». Тс., що й «цариця», «імператриця», «королева» тощо.

  Умить попри гінця, що сидів припавши до землі, стрілою промчався кінь не зупиняючись ні на мить.

  Знахарка рокувала, що залишилося рівно три дні до обіцяних поло‌гів. Почувший цю новину вершник, разом зі своєю ватагою, не щадячи сил, якомога швидше приборкали крихітне племʼя, що вдосталь їм досолило в минулому. Та як би вони не спішили денно і нічно блукати по степах – усе одно запізнювалися.

  Крізь всю дорогу чоловіка ніщо не збило з шляху. З горем пополам прибувши, він різко зскочив з коня. Зустріли його жителі степів, вони окружили величезний намет, повставав на коліна, склав руку до серця, і гордо, зрештою, промовили: 

– Щиро раді Вас бачити, кагане!

  Поруч же стояло восьмеро мирян. Вони легко схилили голови додолу, віддаючи свою честь, накінець, промовив:

– Кагане!

  З-за намету раз за разом доносився галас, чути було жалобні крики болю, що пронизували до самих кісток. У чоловікових очах зʼявився відблиск болю за кохану, що аж ніяк не вписувався у його образ «статечного мужчини». Слідом, він зрушив з місця, мовчки закрокував до входу в намет. Проте в останню мить йому стала на дорозі знахарка, не даючи ходу назад, та процідила: 

– Прошу вибачення, Кагане, одначе зараз всечесна пані не в змозі приймати гостей, оскільки народжує. Нині вхід до намету під замком.

  Чоловʼяга ж, напрочуд, мав очі, як у тигра. Почувши її слова, його погляд гримнув, мов сотні мечей.

  Знахарка на мить знітилася, та й відступила в бік криткома, відкриваючи шлях уперед.

  Понад двору дзвінко пролунав жіночий стогін пекучого болю. Чоловік же миттю опинився попри ліжка дружини й лагідно спитався: 

–  Мей-дзи*, як почуваєшся?

*妹子; mèi zi – досл. молодша сестриця; дружниця – може використовуватися в межах сімейних уз, кшталт до ближніх, чи в романтичному плані.

  Побачивши лице чоловіка, жінка щосили старалась стиснути кутики губ. Її довгі чорняві пасма пристали до чола, а обличчя було геть захекане, вистраждане, і без натяку на живий румʼянець, притаманний дівчинам. Утім, не взираючи на кволий вигляд, у її ясних очах грала невтримна сила волі.

– Кагане… – згодом жінка прошептала хрипко. Здавалося б, одне коротеньке слово, проте в якому чулася палка ніжність, цілком не звична для жителів рівнин.

  Чоловік мав ріст високий, а тілом – кремезний. Опустившись на одне коліно поперед ліжком, їхні погляди зрівнялися. Він ласкаво пригорнув до себе дружину, поцілувавши в щоку. А вслід, різко змахнув рукою піт з її вимученого лиця. Грубі пальці разюче відтіняли бліду шкіру з мʼякими рисами обличчя. 

– Я припізнився. 

– Кагане, наше дитя… Це хлопчик чи дівчинка?

Чоловік украдкою зиркнув на дитину з ніг до голови. Накінець, запевняючи:

– Хлопчик. Наш первісток – хлопець.

  Уста жінки враз обдало щирою усмішкою. Після такої розради, вона слабо примкнула віки, занурюючись в сон. Помітив, чоловіка вмить охопив страх. Він миттю перевірив дихання супруги, згодом таки заспокоївшися. Зрештою вкривши її якнайтепліше ковдрою із звіриних шкур.

  Доки повитуха все не знала куди себе діти; її руки без кінця тремтіли, поки вона купала новонароджене немовля, а в голові крутилося: "Вочевидь, це дівчинка, а ніякий не хлопчик! Що ж змусило кагана сказати подібне?"

  Закінчив домивати маля, повитуха цупко загорнула її, слідом віддавши в руки чоловікові. Налякана його холодним поглядом, вона одразу ж опустила голову, мовчки відійшовши осторонь.

  Чоловік тримав новонароджене дитинча в одній руці. Він розсунув міцно закутаний коцик, мимохідь окинув оком, і, зрештою, щільно обгорнув нижню частину тіла немовляти звірячою шкурою, залишивши відкритим лише передню частину тулуба. Малеча безперервно гірко плакала, повсякчас штрикаючись о звірині шкури на тілі батька.

– Знахарко!

  Знахарка опустилася перед чоловіком навколішки, тримаючи в руках десятидюймову золоту голку.

– Ця смиренна до Ваших послуг.

– Мітку вовчого ватажка.

– Утямила.

  Ураз немовля, заливаючись слізьми, узялося голосити дужче минулого, коли її груди окропило червоною кровʼю. В очах новоспеченого батька прослизнув відблиск жалю. Так повелося, що мітка на тілі уродженця степів являла собою обовʼязковим обрядом для кожного мешканця рівнин, але, як батькові, серце кровʼю обливається на таке дивитися. Утім, єдиною розрадою з його вуст злетіло лиш: 

– Справжній воїн рівнин суден проливати кров ворогів, а не гіркі сльози. Годі вже рюмсати. 

  Та чи підвладно новонародженій малечі збагнути складні для розуміння вчення батька? Затим, вона знов ударилася в сльози.

  На щастя, мітка ватажка вовків була завершена менш ніж за годину. Знахарка дістала з пазухи горня рослинного попелу і присипала ним груди дитинча. Урешті-решт, кровотеча невдовзі зупинилася.

  Чоловік крадькома глянув на повитуху й випалив: 

– Залишайся в наметі й потурбуйся про хатун. Поки цей каган подбає, щоб найближчим часом тебе в супроводі доставили назад на південь.

  Повитуха опустилася на коліна, схиляючи чоло, нібито її щойно помилували з-під смертної кари.

– Щиро дякую Вам, милостивий володарю!

  Чоловік вийшов з намету із немовлям на руках. Він мимохідь оглянув вирази облич усіх присутніх, слідом, підняв дитя високо над головою, міцно обмотавши великими руками звірину шкуру навколо талії дитини.

– …Дитя на моїх руках – первісток Фужон, плоть і кров вашого кагана! Згідно заповіді, радо нарікаю Фужон – хатун племені Ченлі, таким чином розриваючи шлюбну угоду між племенем Туба!

  Воїни, що височіли десь поодаль, зненацька рушили додолу, безперестанку кланяючися. Ра‌зом викрикуючи привітання. 

– Поздоровляємо, кагане!

– Щиро вітаємо, кагане!

  Двоє з шести воїнів, що стояли спереду, щиро усміхнулися й кивнули, але в інших чотирьох замість усмішки, рот скривило болісною гримасою. Вони немов хотіли щось сказати, та все ніяк не наважувалися.

  Проте, один з чоловіків, на пасмах якого грала сивизна, урешті промовив:

– Кагане, хоч вона й народила майбутнього спадкоємця – принца степів, вона дедалі залишатиметься чужинкою, прибувшою з півдня, для нашого племені. Кажи не кажи, але в принцесі племені Туба тече кров справжніх нащадків рівнин, то чому…

  Чоловік перебив його промову: 

– Дядьку Бабу, невже ставите під сумнів благородство крові цього кагана?

– Зроду ні. Та попри це, наше плем'я Ченлі й плем'я Туба ще за давніх-давен уклали шлюбний союз із Божої волі. Тим не менш, якщо раптово розірвати угоду, складену при всім чеснім народі, це може понести за собою наслідки та обурення з боку жителів племені Туба.

  У відповідь на лиці чоловіка заграла холодна посмішка. 

– Дядьку, либонь, думки-думкуєте на старості років? Якщо ж плем'я Туба посміє висловити своє "обурення", цей каган особисто стре їхній народ з лиця землі разом зі своїми браттями!

– Але ж неприпустимо порушувати дану нами священну клятву...

– Ваші слова, дядьку, безумовно, слушні. Та з тієї причини, що моя дружина - південка, цей каган пішов назустріч побажанням кількох панів і тимчасово нарік її як підложницю. Цей каган також уклав угоду з кількома іншими паничами: якщо Фужон народить принца до дня весілля, її охрестять як хатун племені Ченлі. То чи не підводить Вас, ненароком, памʼять, дядьку?

– Направду…

– От і по всьому. Коли так, нехай дядько привселюдно оголосить Фужон – хатун нашого племʼя.

– …Гаразд.

  Доцільно на горизонті обʼявився ще один старець вставити слово:

– Вибачайте на слові, та чи вельможний каган уже вдостоїв імʼям принца?

  Обличчя чоловіка розцвіло усмішкою, згодом він відповів уже з іншою манерою: 

– У свій час я перебрав багато імен, проте мій вибір не зупинився на жодному з них.

Старець погладив рукою сиву борідку й врешті висунув пропозицію:

– …Як щодо Аґули?

– …Гм? Аґула? Ціянь Аґула… Славно! Нехай буде по Вашому, милостивий дядьку! 

  Імʼя Аґула тлумачилося в народі як "високі гори". Чоловік мʼяко пригорнув до себе новонароджене дитя. Він ласкаво огледів її тендітне тільце, наче вирізьблене з чистого нефриту, а в голові промайнуло: «Хоч у твого батька й не має вибору, окрім як виховувати з тебе хлопця, твій батько плекатиме віру в те, що наше дитя з Фужон виросте благородною й могутньою, мов гора, навіть будучи дівчиною».

***

  З півночі простягалися землі Дзін, а з півдня – Вей. Ці рівнини були розділені навпіл водним потоком, так званою "річкою Ло".

  Краї Вей володіли родючим ґрунтом із частими дощами. Так повелося, що їхні землі були придатні для сільського господарства, тому, протягом тисячоліть, на території Вей поступово розвивалася система землеробства.

  Між тим, землі Дзін славилася дуже низькою родючістю, а часом і взагалі безплідними землями, у їхній місцевості проростали лишень бурʼяни, тому, невдовзі, народу країв Дзін довелося вжити заходи через що вони поступово стали кочівним народом.

  Рівнини півночі населяли три головних племена: плем'я Ченлі, плем'я Туба й плем'я Вейке.

  Кожен з цих племен займав найродючіші луги в степах. А тим часом, крихітні племʼя обирали собі вождя, від якого залежали цілком і повністю. Плем'я Ченлі ж було найсильнішим з усіх племен, а "Ціянь" – являло собою прізвище королівського клану племені.

  Твердий характером чоловік з дитям на руках був теперішнім каганом племені Ченлі. Його звали Ціянь Сухбару, чиє імʼя тлумачили як "безжальний тигр"

  А мешканці рівнин називали людей, що жили на південному березі річки Ло – південцями.

  У своїх серцях вони гріли думи, що так звані "південці" являлися лиш безпорадними й немічними каліками. Ба більше, жителі племен гадали, що каган, у якого тече кров благородного нащадка степів, не візьме в дружини дівчисько, родом з півдня.

  Однак, Сухбару мав свої погляди на подібні висловлювання, що зумовлені його пережитим минулим.

  Коли Сухбару тільки виповнилося чотирнадцять років, двоє його дядьків були залучені до повстання разом із двома іншими великими племенами, щоб звергнути стариганя-кагана з трону.

  У супроводі сотні відданих воїнів на жеребцях Сухбару тікає до королівства Вей, перетнувши річку Ло.

  Там він зіткнувся з геть іншою цивілізацією. Люди королівства Вей не випасали худобу на пасовищах. Коні для них були ще тим дивом на землі! Словом, мешканці півдня з покоління в покоління оселялися на одній місцевості, живучи там до скону. Також вони вирощували худобу в загонах, розводили птахів і засівали поля.

  В одному з поселень країв Вей Сухбару прихистила родина звичайних селянин. Там він прожив п'ять років.

  У цій родині була лиш одна донька, яку звали Фужон*.

*芙蓉 – досл. рожевий гібіскус мінливий – квітка, що за походженням була з півдня Китаю; її особливістю є яскравий колір, що неодмінно привертає взір. У пер. значенні «гарна», «красива».

  Край, у якому ця сімʼя мешкала протягом багатьох поколінь, називався "землями Фужон". Це ім'я було під стать їхній доньці.

  Власне, Сухбару був щиро вдячним родині землеробів, що прихистила його в скруту. Він слова зайвого не давав собі обронити, коли виконував роботу по хазяйству. А через його спокійну й щиру натуру благородного мешканця рівнин, він одразу приглянувся старому подружжю. У свій час північ і південь були розділені водним потоком, тому і мови не могло йтися про дискусії з боку обох країв. Отож, подружжя радо схвалило шлюб своєї доньки з Сухбару.

  Та згодом, ціла ватага, родом з його клану, увірвалася в село напередодні їхнього весілля. На другий день Сухбару довелося вирушити в далекі краї разом із ними.

  Перед від'їздом Сухбару подарував Фужон намисто з вовчих іклів. Слідом ласкаво промовив їй: 

– Мей-дзи, дочекайся, коли твій любий да-ґе* прибуде із доброю вісткою та неодмінно одружиться на тобі.

*大哥; dà gē – досл. старший братусь – любʼязне прізвисько до юнака, приблизно того ж віку, що й співрозмовник/ця.

  Як виявилося, старець-каган за останні п'ять років вздовж і впоперек перекроїв старе плем'я та відвоював кілька прикордонних долин. Але перш ніж плем'я Ченлі змогло остаточно встати з колін під його врядуванням, здоровʼя старця вже почало підводити.

  Усі сини старця-кагана полягли в бою під час повстання п'ять років тому. Лишень його наймолодший пасинок – Сухбару – залишився з головою на плечах.

  Ціянь Сухбару повернувся в рідний край і одразу перейняв з рук батька владу. За його управлінням плем'я Ченлі рівно через п'ять років повернуло собі статус одного з трьох найвидатніших племен.

  Плем'я Туба найбільше тремтіло перед постаттю цього "безжального тигра". Власне, тому вони добровільно відмовилися від трьох родючих долин, а для зміцнення ділових взаємин – запропонували шлюб поміж їхніми сімʼями.

  Після ділових обговорень між шістьма старійшинами, вони згодилися на мирні переговори. Однак Сухбару не переставав тужити за своєю коханою, яка й досі не побралася ні на кім. Тому, незважаючи на опір люду, він прихопив із собою кількох довірених підлеглих, щоб особисто відшукати Фужон.

  На той час Фужон вже прозвали "старою дівою". Оскільки вісті не лежать на місці, а жахливі чутки розповзалися одне за одним, тиняючись по селу, подружжя не витримує, і, зрештою, покидає цей світ навіки.

  Сухбару дав присягу перед їхніми могилами: він ніколи в житті не покине Фужон. Чим, власне, довів свої слова.

  Дива ради, але люди з рівнин мали глибоке упередження щодо "південців", незважаючи на відсутність взаємодії із ними. Шість поважних старійшин славилися великими почестями та мали в своїх руках немалу міць. Сухбару нічого не залишалося, окрім як змусити свою доньку змиритися з її призначенням заради своєї затії.

  Словом, він розмірковував на всі боки, і нарешті висунув пропозицію: якщо і він, і його дружина ще молоді, то незабаром у них точно повинен зʼявитися син. Коли це станеться, можна буде сміливо прикрити цей спектакль, і пролити світло на особистість своєї доньки. Власне, степові племʼя не були такими педантичними, як жителі півдня; вони не ставилися до своїх дочок гірше, аніж до синів.

  І ось, завдяки затії батька, Ціянь Аґула стала першим принцом племені Ченлі, щойно зʼявившись на цей світ, на її грудях одразу вичеркнули образ вовчого ватажка на грудях...