Маленька зграйка рясно білих хмарин поволі пливла по небесам, укриваючи своїм пухким шаром розпростерті рівнини й широкополі лани.
Звідкілясь прохолодними хвилями грайливо дунув вітерець. А зверху здіймалося безкрайно-чисте небо, осяюючи своєю блакиттю. Аромат свіжого дощику мʼяко розкинувся по травʼянистим полям, насичав повітрям легені.
У далекім краєвиді, де виднілася лінія зіткнення піднебесся й зеленкавих роздолів, траплялись вигини та впадини у землистій корі, придав своєрідної мальовничості картині.
Помеж зеленастих дібров озорилася жменька білявих, чистих клубочків пуху. Стадо овечок покірно слідувало за групкою воїнів на жеребцях – мешканців степів; раз-у-раз юнаки, підбиваючи батогом, зрідка прикрикували вівцям.
Зненацька щось черкнуло обрій; і з усією силою загуркотів стукіт копит, змусивши весь світ стрепенутися. Умить з далеких хащів винирнув цілий загін сповнений духу.
Попереду отари здіймався вершник одягнутий в звірині шкури, а за плечима розповзалося довге волосся. На лобі звисав начільник, а трохи нижче підборіддя вкривала густа борідка. Наїзник різко похилився, спираючись ногами за металеві дужки, що підвішені до сідла. В очах його згорала невимовна радість, яка з часом оберталась в нервозність. Придержуючи зверху однією рукою віжки, іншою ж він сердито стьобнув коня.
– Вйо!.. – щосили прокричав чоловік. До вух пронісся ржання скакуна. Піддавши ходу, вершник таки відірвався уперед від всієї отари.
Шовкова грива жеребця змішалась з довгими пасмами наїзника, граючись по вітрові.
Як-то кажуть, який господар така й худоба: вершник, що й кінь, мірялися завзяттям на шляху. У їхніх очах палав норовистий дух.
З іншого краю до них назустріч мчався на коні юнак. Коли до групки людей було рукою подати, хлопчина вихорцем зскочив з коня припавши до землі одним коліном.
Вершник різко підчепив до себе віжки. А воїни, що сторч головою летіли за предводителем ураз зупинилися один біля одного не вагаючись зробити й кроку. Здавалося, що світ завмер разом із ними.
– Гей! Кажи, що трапилося? – пролунав стійкий, твердий голос чоловіка, знаючого собі ціну.
– Повідомляю кагану*: хатун* збирається народжувати!
*Каган або "великий хан" – титул правителя монгольських кочових народів середньовіччя.
*Хатун – жіночий титул, аналогічний чоловічому титулу «хан». Тс., що й «цариця», «імператриця», «королева» тощо.
Умить попри гінця, що сидів припавши до землі, стрілою промчався кінь не зупиняючись ні на мить.
Знахарка рокувала, що залишилося рівно три дні до обіцяних пологів. Почувший цю новину вершник, разом зі своєю ватагою, не щадячи сил, якомога швидше приборкали крихітне племʼя, що вдосталь їм досолило в минулому. Та як би вони не спішили денно і нічно блукати по степах – усе одно запізнювалися.
Крізь всю дорогу чоловіка ніщо не збило з шляху. З горем пополам прибувши, він різко зскочив з коня. Зустріли його жителі степів, вони окружили величезний намет, повставав на коліна, склав руку до серця, і гордо, зрештою, промовили:
– Щиро раді Вас бачити, кагане!
Поруч же стояло восьмеро мирян. Вони легко схилили голови додолу, віддаючи свою честь, накінець, промовив:
– Кагане!
З-за намету раз за разом доносився галас, чути було жалобні крики болю, що пронизували до самих кісток. У чоловікових очах зʼявився відблиск болю за кохану, що аж ніяк не вписувався у його образ «статечного мужчини». Слідом, він зрушив з місця, мовчки закрокував до входу в намет. Проте в останню мить йому стала на дорозі знахарка, не даючи ходу назад, та процідила:
– Прошу вибачення, Кагане, одначе зараз всечесна пані не в змозі приймати гостей, оскільки народжує. Нині вхід до намету під замком.
Чоловʼяга ж, напрочуд, мав очі, як у тигра. Почувши її слова, його погляд гримнув, мов сотні мечей.
Знахарка на мить знітилася, та й відступила в бік криткома, відкриваючи шлях уперед.
Понад двору дзвінко пролунав жіночий стогін пекучого болю. Чоловік же миттю опинився попри ліжка дружини й лагідно спитався:
– Мей-дзи*, як почуваєшся?
*妹子; mèi zi – досл. молодша сестриця; дружниця – може використовуватися в межах сімейних уз, кшталт до ближніх, чи в романтичному плані.
Побачивши лице чоловіка, жінка щосили старалась стиснути кутики губ. Її довгі чорняві пасма пристали до чола, а обличчя було геть захекане, вистраждане, і без натяку на живий румʼянець, притаманний дівчинам. Утім, не взираючи на кволий вигляд, у її ясних очах грала невтримна сила волі.
– Кагане… – згодом жінка прошептала хрипко. Здавалося б, одне коротеньке слово, проте в якому чулася палка ніжність, цілком не звична для жителів рівнин.
Чоловік мав ріст високий, а тілом – кремезний. Опустившись на одне коліно поперед ліжком, їхні погляди зрівнялися. Він ласкаво пригорнув до себе дружину, поцілувавши в щоку. А вслід, різко змахнув рукою піт з її вимученого лиця. Грубі пальці разюче відтіняли бліду шкіру з мʼякими рисами обличчя.
– Я припізнився.
– Кагане, наше дитя… Це хлопчик чи дівчинка?
Чоловік украдкою зиркнув на дитину з ніг до голови. Накінець, запевняючи:
– Хлопчик. Наш первісток – хлопець.
Уста жінки враз обдало щирою усмішкою. Після такої розради, вона слабо примкнула віки, занурюючись в сон. Помітив, чоловіка вмить охопив страх. Він миттю перевірив дихання супруги, згодом таки заспокоївшися. Зрештою вкривши її якнайтепліше ковдрою із звіриних шкур.
Доки повитуха все не знала куди себе діти; її руки без кінця тремтіли, поки вона купала новонароджене немовля, а в голові крутилося: "Вочевидь, це дівчинка, а ніякий не хлопчик! Що ж змусило кагана сказати подібне?"
Закінчив домивати маля, повитуха цупко загорнула її, слідом віддавши в руки чоловікові. Налякана його холодним поглядом, вона одразу ж опустила голову, мовчки відійшовши осторонь.
Чоловік тримав новонароджене дитинча в одній руці. Він розсунув міцно закутаний коцик, мимохідь окинув оком, і, зрештою, щільно обгорнув нижню частину тіла немовляти звірячою шкурою, залишивши відкритим лише передню частину тулуба. Малеча безперервно гірко плакала, повсякчас штрикаючись о звірині шкури на тілі батька.
– Знахарко!
Знахарка опустилася перед чоловіком навколішки, тримаючи в руках десятидюймову золоту голку.
– Ця смиренна до Ваших послуг.
– Мітку вовчого ватажка.
– Утямила.
Ураз немовля, заливаючись слізьми, узялося голосити дужче минулого, коли її груди окропило червоною кровʼю. В очах новоспеченого батька прослизнув відблиск жалю. Так повелося, що мітка на тілі уродженця степів являла собою обовʼязковим обрядом для кожного мешканця рівнин, але, як батькові, серце кровʼю обливається на таке дивитися. Утім, єдиною розрадою з його вуст злетіло лиш:
– Справжній воїн рівнин суден проливати кров ворогів, а не гіркі сльози. Годі вже рюмсати.
Та чи підвладно новонародженій малечі збагнути складні для розуміння вчення батька? Затим, вона знов ударилася в сльози.
На щастя, мітка ватажка вовків була завершена менш ніж за годину. Знахарка дістала з пазухи горня рослинного попелу і присипала ним груди дитинча. Урешті-решт, кровотеча невдовзі зупинилася.
Чоловік крадькома глянув на повитуху й випалив:
– Залишайся в наметі й потурбуйся про хатун. Поки цей каган подбає, щоб найближчим часом тебе в супроводі доставили назад на південь.
Повитуха опустилася на коліна, схиляючи чоло, нібито її щойно помилували з-під смертної кари.
– Щиро дякую Вам, милостивий володарю!
Чоловік вийшов з намету із немовлям на руках. Він мимохідь оглянув вирази облич усіх присутніх, слідом, підняв дитя високо над головою, міцно обмотавши великими руками звірину шкуру навколо талії дитини.
– …Дитя на моїх руках – первісток Фужон, плоть і кров вашого кагана! Згідно заповіді, радо нарікаю Фужон – хатун племені Ченлі, таким чином розриваючи шлюбну угоду між племенем Туба!
Воїни, що височіли десь поодаль, зненацька рушили додолу, безперестанку кланяючися. Разом викрикуючи привітання.
– Поздоровляємо, кагане!
– Щиро вітаємо, кагане!
Двоє з шести воїнів, що стояли спереду, щиро усміхнулися й кивнули, але в інших чотирьох замість усмішки, рот скривило болісною гримасою. Вони немов хотіли щось сказати, та все ніяк не наважувалися.
Проте, один з чоловіків, на пасмах якого грала сивизна, урешті промовив:
– Кагане, хоч вона й народила майбутнього спадкоємця – принца степів, вона дедалі залишатиметься чужинкою, прибувшою з півдня, для нашого племені. Кажи не кажи, але в принцесі племені Туба тече кров справжніх нащадків рівнин, то чому…
Чоловік перебив його промову:
– Дядьку Бабу, невже ставите під сумнів благородство крові цього кагана?
– Зроду ні. Та попри це, наше плем'я Ченлі й плем'я Туба ще за давніх-давен уклали шлюбний союз із Божої волі. Тим не менш, якщо раптово розірвати угоду, складену при всім чеснім народі, це може понести за собою наслідки та обурення з боку жителів племені Туба.
У відповідь на лиці чоловіка заграла холодна посмішка.
– Дядьку, либонь, думки-думкуєте на старості років? Якщо ж плем'я Туба посміє висловити своє "обурення", цей каган особисто стре їхній народ з лиця землі разом зі своїми браттями!
– Але ж неприпустимо порушувати дану нами священну клятву...
– Ваші слова, дядьку, безумовно, слушні. Та з тієї причини, що моя дружина - південка, цей каган пішов назустріч побажанням кількох панів і тимчасово нарік її як підложницю. Цей каган також уклав угоду з кількома іншими паничами: якщо Фужон народить принца до дня весілля, її охрестять як хатун племені Ченлі. То чи не підводить Вас, ненароком, памʼять, дядьку?
– Направду…
– От і по всьому. Коли так, нехай дядько привселюдно оголосить Фужон – хатун нашого племʼя.
– …Гаразд.
Доцільно на горизонті обʼявився ще один старець вставити слово:
– Вибачайте на слові, та чи вельможний каган уже вдостоїв імʼям принца?
Обличчя чоловіка розцвіло усмішкою, згодом він відповів уже з іншою манерою:
– У свій час я перебрав багато імен, проте мій вибір не зупинився на жодному з них.
Старець погладив рукою сиву борідку й врешті висунув пропозицію:
– …Як щодо Аґули?
– …Гм? Аґула? Ціянь Аґула… Славно! Нехай буде по Вашому, милостивий дядьку!
Імʼя Аґула тлумачилося в народі як "високі гори". Чоловік мʼяко пригорнув до себе новонароджене дитя. Він ласкаво огледів її тендітне тільце, наче вирізьблене з чистого нефриту, а в голові промайнуло: «Хоч у твого батька й не має вибору, окрім як виховувати з тебе хлопця, твій батько плекатиме віру в те, що наше дитя з Фужон виросте благородною й могутньою, мов гора, навіть будучи дівчиною».
***
З півночі простягалися землі Дзін, а з півдня – Вей. Ці рівнини були розділені навпіл водним потоком, так званою "річкою Ло".
Краї Вей володіли родючим ґрунтом із частими дощами. Так повелося, що їхні землі були придатні для сільського господарства, тому, протягом тисячоліть, на території Вей поступово розвивалася система землеробства.
Між тим, землі Дзін славилася дуже низькою родючістю, а часом і взагалі безплідними землями, у їхній місцевості проростали лишень бурʼяни, тому, невдовзі, народу країв Дзін довелося вжити заходи через що вони поступово стали кочівним народом.
Рівнини півночі населяли три головних племена: плем'я Ченлі, плем'я Туба й плем'я Вейке.
Кожен з цих племен займав найродючіші луги в степах. А тим часом, крихітні племʼя обирали собі вождя, від якого залежали цілком і повністю. Плем'я Ченлі ж було найсильнішим з усіх племен, а "Ціянь" – являло собою прізвище королівського клану племені.
Твердий характером чоловік з дитям на руках був теперішнім каганом племені Ченлі. Його звали Ціянь Сухбару, чиє імʼя тлумачили як "безжальний тигр"
А мешканці рівнин називали людей, що жили на південному березі річки Ло – південцями.
У своїх серцях вони гріли думи, що так звані "південці" являлися лиш безпорадними й немічними каліками. Ба більше, жителі племен гадали, що каган, у якого тече кров благородного нащадка степів, не візьме в дружини дівчисько, родом з півдня.
Однак, Сухбару мав свої погляди на подібні висловлювання, що зумовлені його пережитим минулим.
Коли Сухбару тільки виповнилося чотирнадцять років, двоє його дядьків були залучені до повстання разом із двома іншими великими племенами, щоб звергнути стариганя-кагана з трону.
У супроводі сотні відданих воїнів на жеребцях Сухбару тікає до королівства Вей, перетнувши річку Ло.
Там він зіткнувся з геть іншою цивілізацією. Люди королівства Вей не випасали худобу на пасовищах. Коні для них були ще тим дивом на землі! Словом, мешканці півдня з покоління в покоління оселялися на одній місцевості, живучи там до скону. Також вони вирощували худобу в загонах, розводили птахів і засівали поля.
В одному з поселень країв Вей Сухбару прихистила родина звичайних селянин. Там він прожив п'ять років.
У цій родині була лиш одна донька, яку звали Фужон*.
*芙蓉 – досл. рожевий гібіскус мінливий – квітка, що за походженням була з півдня Китаю; її особливістю є яскравий колір, що неодмінно привертає взір. У пер. значенні «гарна», «красива».
Край, у якому ця сімʼя мешкала протягом багатьох поколінь, називався "землями Фужон". Це ім'я було під стать їхній доньці.
Власне, Сухбару був щиро вдячним родині землеробів, що прихистила його в скруту. Він слова зайвого не давав собі обронити, коли виконував роботу по хазяйству. А через його спокійну й щиру натуру благородного мешканця рівнин, він одразу приглянувся старому подружжю. У свій час північ і південь були розділені водним потоком, тому і мови не могло йтися про дискусії з боку обох країв. Отож, подружжя радо схвалило шлюб своєї доньки з Сухбару.
Та згодом, ціла ватага, родом з його клану, увірвалася в село напередодні їхнього весілля. На другий день Сухбару довелося вирушити в далекі краї разом із ними.
Перед від'їздом Сухбару подарував Фужон намисто з вовчих іклів. Слідом ласкаво промовив їй:
– Мей-дзи, дочекайся, коли твій любий да-ґе* прибуде із доброю вісткою та неодмінно одружиться на тобі.
*大哥; dà gē – досл. старший братусь – любʼязне прізвисько до юнака, приблизно того ж віку, що й співрозмовник/ця.
Як виявилося, старець-каган за останні п'ять років вздовж і впоперек перекроїв старе плем'я та відвоював кілька прикордонних долин. Але перш ніж плем'я Ченлі змогло остаточно встати з колін під його врядуванням, здоровʼя старця вже почало підводити.
Усі сини старця-кагана полягли в бою під час повстання п'ять років тому. Лишень його наймолодший пасинок – Сухбару – залишився з головою на плечах.
Ціянь Сухбару повернувся в рідний край і одразу перейняв з рук батька владу. За його управлінням плем'я Ченлі рівно через п'ять років повернуло собі статус одного з трьох найвидатніших племен.
Плем'я Туба найбільше тремтіло перед постаттю цього "безжального тигра". Власне, тому вони добровільно відмовилися від трьох родючих долин, а для зміцнення ділових взаємин – запропонували шлюб поміж їхніми сімʼями.
Після ділових обговорень між шістьма старійшинами, вони згодилися на мирні переговори. Однак Сухбару не переставав тужити за своєю коханою, яка й досі не побралася ні на кім. Тому, незважаючи на опір люду, він прихопив із собою кількох довірених підлеглих, щоб особисто відшукати Фужон.
На той час Фужон вже прозвали "старою дівою". Оскільки вісті не лежать на місці, а жахливі чутки розповзалися одне за одним, тиняючись по селу, подружжя не витримує, і, зрештою, покидає цей світ навіки.
Сухбару дав присягу перед їхніми могилами: він ніколи в житті не покине Фужон. Чим, власне, довів свої слова.
Дива ради, але люди з рівнин мали глибоке упередження щодо "південців", незважаючи на відсутність взаємодії із ними. Шість поважних старійшин славилися великими почестями та мали в своїх руках немалу міць. Сухбару нічого не залишалося, окрім як змусити свою доньку змиритися з її призначенням заради своєї затії.
Словом, він розмірковував на всі боки, і нарешті висунув пропозицію: якщо і він, і його дружина ще молоді, то незабаром у них точно повинен зʼявитися син. Коли це станеться, можна буде сміливо прикрити цей спектакль, і пролити світло на особистість своєї доньки. Власне, степові племʼя не були такими педантичними, як жителі півдня; вони не ставилися до своїх дочок гірше, аніж до синів.
І ось, завдяки затії батька, Ціянь Аґула стала першим принцом племені Ченлі, щойно зʼявившись на цей світ, на її грудях одразу вичеркнули образ вовчого ватажка на грудях...
Далі
Розділ 2 - «Зародилося братерство у вольовитих парубків»
Поки над обрієм здіймалося високо сонце, а під тином ще не смеркло, Сухбару рушив пригледіти за вольєрами з худобою. Оглянув усе вздовж і впоперек, він наказав охоронцям, які, власне, відповідали за нічний дозор, тримати вуха насторожі, а сам поспішив до намету. Це й не дивно, адже завдяки худобі, їхнє племʼя могло зі спокійною душею перезимувати цю зиму. Та зрештою, усякий раз, відколи починали випадати перші сніги, Сухбару одразу ж біг оглядати загони свійської тварини день-при-дні. Зокрема зараз, коли сутички між племʼям Ченлі й Туба все частішали протягом останніх років. Принаймні, формально вони не розірвали мирну угоду, але як тільки насувалася осіння пора, а надворі стояла смута, пси племʼя Туба знов розпалювали конфлікти між племенами, що підпорядковувались племʼям Ченлі. Якби вони наважилися здійснити настільки необдуманий крок, не маючи жодної опори під боком. Від холодної, зимової стужі Сухбару пирхнув. Три роки минуло з того часу, як він розірвав шлюбну угоду між племʼям Туба. Певно, відтоді принцеса їхнього племʼя вже встигла побратися на юному принці з племені Вейке. Чоловік вмить прийшов до тями, згадавши, що в наметі на нього чекає люба дружина. Усмішка осінила обличчя Сухбару, що той закрокував швидше. Незважаючи на пізню пору, у наметі досі відсвічувалося теплими вогниками. Сухбару зняв свій плащ і повісив його на вішалку коло входу, перш ніж зайти всередину. У його око кинувся силует молодої жінки, це була Фужон. Вона все шила одяг при сяйві масляної лампи. Подібна сцена зворушила чоловіка до глибини душі, що з його вуст злетіло: – Не перетрудися, ти ж вагітна одначе. Чи не радше залишити цю роботу іншим жінкам в племені? Фужон на мить підвела своє змарніле чоло й глянула йому в очі. Слідом, продовжила свою роботу, немов нічогісінько не розчула в словах чоловіка. Пізніше вона мимохідь, тихо обронила: – Коли ласка твоя, говори тихіше. Аґула лишень нещодавно заснула. Краєм ока Сухбару побачив міцно задрімавше немовля, він коротко усміхнувся й випалив: – Не кипʼятися, Мей-дзи. Наше дитя спить так, що й грім не годен розбудити. Почувши відповідь чоловіка, вираз обличчя Фужон з скептичного, наповнився ніжністю, рисами люблячої матері. Вона відклала крихітну, ручної роботи шубку кудись поодаль. Слідом, припала ніжними руками до свого живота. – Маю надію, що бодай це дитя народиться хлопчиком. Не помітив тривоги в словах дружини, Сухбару мигцем присів навпроти й рвучко затараторив: – Мей-дзи! Сьогодні, між іншим, Аґула з першого разу натягнула лук і зуміла вразити мішені, що зо пʼять кроків від неї. До слова, також я розпорядився, аби їй доставили маленьке лоша прокататися, але вона одразу ж відмовилася, натомість, вперлася рогом, що їй конче необхідно проїхатись на моєму жеребці, на Чорному Буревію! – Сухбару гордо підняв обличчя й продовжив: – Тільки-но уяви, я зміг натягнути лук лишень у чотири роки, поки інші дітлахи бодай у шість літ, якщо не пізніше! Ба навіть яко в когось і вдавалося натягнути, не кожному було до снаги вразити мішень з першого ж пострілу… А нашій Аґулі нещодавно виповнилося три роки і вона все схоплює на льоту! У майбутньому на неї чекатиме неминуча слава із такою майстерністю! – Направду… Вона росте не по днях, а по годинах. Те пальто, яке я геть недавно пошила, уже їй замале… Слідом Фужон огорнула руками живіт і подумки взялась благати: «Нехай наші молитви справдяться, а Небеса благословлять єство наше, та дарують нам хлопчика, щоби нашій донечці, урешті, нормально зажилося». – Як вважаєш… Нашій дитині лише зо три роки… Либонь, не варто брати її з собою до галявини? Сухбару вразили раптові слова жінки. Його густі брови вмить полізли до лоба. – І з якої радості б це? Фужон усе ніяк не наважувалася і слова вимовити, але згодом, під важким поглядом чоловіка, вона обронила кілька коротких речень: – Нині… Аґула бачила маленького сина з родини Ґуці й… – Фужон різко замовкла; її обличчя пробралося румʼянцем. – То що ж таки трапилося?.. Невже цей малий задирався до Аґули? – влучно запитався Сухбару. – …Ох, річ далеко не в тім. Власне кажучи, тоді Аґула побачила як він справляв нужду. А відколи вона повернулася до намету, усе розпитувала мене, чому в неї все не так, як у нього… Сухбару ніжно огладив плечі дружини, запевняючи її: – Сину сімʼї Ґуці лише чотири з гаком… Опріч того, Аґула ще дитя, вона скоріш позабуде про ці непорозуміння через кілька днів! – Авжеж, та все одно серце крає в мене за дитину! Не приведи Господь, що Аґула не взялася розпитувати про це інших! Що би я робила тоді?.. Відповідь дружини вивела Сухбару з душевного спокою, він на мить замовк. Слідом, потягнувся обійняти безрадісну Фужон. Легенько схилився над нею та поцілував у чоло, а своєю рукою огладив її живіт. – Гаразд, твоя правда. Завтра нехай вона залишиться тут. Знаю я, як ти турбуєшся. Але твій да-ґе запевняє, що більше подібних ситуацій не допустить. Менш із тим, останнім часом, народ племʼя Туба все більш озвірілий, ще не бракувало до купи з усіма бідами раптове викриття справжньої статі Аґули… Вибач мені, на милість, що змушую вас проходити крізь ці незгоди… Фужон похитала головою. Вона притулилася до його широких грудей, а свої ніжні пальці поклала на тильну сторону рук чоловіка. В останні кілька років вона жила не знаючи бід. Її коханий був знатним каганом, але зрештою вирішив віддати серце одній їй; завжди дбав про неї, оповив любовʼю й ласкою. Хоч вона й була неосвіченою, утім знала, що в королівстві Вей жінкам, які одружувалися на заможних чинах, нелегко було показуватися народу. Але десь далеко, там, де її оточують безкрайні рівнини, вона вільно могла розгулювати куди бачили очі. Крім того, супруг не лише заохочував її показуватися людям, але й нерідко брав із собою на важливі перемовини. Фужон з юності жила під крилом свого коханого "да-ґе". Словом, їхні милі звернення між одне одним ніколи не змінювалися, ба навіть після стількох років шлюбу, як і ставлення Сухбару до Фужон. Проте дещо не давало спокою Фужон уже давно: від тіла до волосся, від очей до шкіри – зроду дано нам батьками. На її рідних землях ведеться прислівʼя, що будь-яка шкода собі – безчестя предків! Власне, і на своєрідні відмітки в жінки знайшлася своя гадка; у імперії Вей здавна наносили мітки лише вигнанцям та злодюжкам. І попри те, що Аґула була ще геть немовлям, на її грудях уже красувалась марка "ватажка вовків", то з чого б їй не тривожитися за власну доньку? Одначе жінка ніколи не давала волі своєму язику, адже хвилювалась скривдити коханого подібними виказуваннями. У цю мить Сухбару продовжив голосити свої тиради після кількох хвилин довгого мовчання: – Хай там що, але наша Аґула розумна не на свої літа; зрештою, як в тебе знайдеться зайвий час, необхідно поступово розкрити їй всю правду, хто вона така й чом все так обернулося, що вона зобовʼязана залишатись в очах народу першим принцем. Тим паче, коли наше дитя природжене щоб пиряти крізь безкрайні луги й степи наших країв. Доки вона не збагне нинішні обставини, вільно розгулювати племʼям для неї заборонено. А до теї пори, я самотужки обучу доньку їздити верхи на конях і стріляти з лука. Нам, як уродженцям славетного роду Ціянь, несила залишити спину жеребця, незалежно, чоловік це чи жінка. *** Згодом минуло два роки. На ту пору Аґулі вже малося пʼять років, а другій дитині Фужон і Сухбару нещодавно виповнилося два роки. Тим не менш, Небеса не благословили бажання подружжя й обрекло на ще одну дочку. Їхню другу доньку назвали Ціянь Номін, що тлумачилося як "яшма". Сухбару особисто дав добро своїй коханій обрати імʼя, яке б належало до імперії Вей – Сяо Дʼє*. *小蝶; xiǎo dié – досл. крихітний метелик. Сухбару, безжальний тигр безкрайніх степів, на чолі з військом Ченлі зо два роки переслідували племʼя Туба ближче до узбережжя річки Ло. А в силу обставин, народ племʼя Вейке з власної волі наважується передати велику кількість худоби, аби відродити добрі стосунки з племенем Ченлі, і, зокрема, не спіткати тієї ж участі. Відтоді племʼя Ченлі з голови до ніг омивалося споконвічною славою. Але світ потойбіч водного потоку вкрай відрізнявся. Упродовж чотириста років аристократам було не підвладно опанувати закони історії, на чім зрештою і поплатилися. Вочевидь, занепад всієї імперії був не за горами. Відколи на престол зійшла нова влада, що не знала жалю до своїх громадян, а пихатістю била через край; людей карали навіть без суду й слідств, а тутешні чиновники розкидувалися взятками зліва направо, купуючи ліпші посади. Лише з перебігом п'яти літ деспотичного правління, скарбниця королівства геть спорожніла. Народу було нічим сплачувати непомірну данину, ба й дозволити висловити бодай якусь скаргу для них не малося можливим. Уся столиця кишіла біженцями, а зарплатня придворних повсякчас затримувалася. Голова уряду, придворний чин Нанґон Жан, власною персоною висловився на численні скарги чиновників. У спілці з вельмишановним полководцем Лу Цюанем, вони влаштували показовий спектакль, таким чином переконавши імператора покарати "зухвалу підложницю", і врешті прислухатися до слів народу. Умить крізь гул криків спалахнула пожежа. Зрештою, імператор і його віроломна підложниця загинули в палаючому палаці! Імператор був ще молодих літ, ба більше, спадкоємця в нього теж не малося. Єдиною кровною родичкою йому приходилася старша сестра, яка невдовзі після трагедії зникла безвісти. А як відомо, імперія не здатна прожити й дня без суверенітету. Понанд сорока девʼяти днів імператорський двір стояв пусткою без єдиної живої душі, допоки Нанґон Жан не був коронований імператором за посередництвом відчайдушного народу на чолі з вельможним полководцем Лу Цюанем... А на тім боці, у краях Дзін, за степами й рівнинами попри табору племʼя Ченлі стояв охоронець; усе ходив околясами, зроду не стулив очей. Аж раптом парубка оповило дивне чуття. Він вмить примружив очі й зиркнув звідкіля доносився гомін кінських копит. Усвідомив, хто там за ватагою, він ураз відпустив ятаган, що звисав на його поясі. Попереду ватаги височів юний хлопчина на вигляд п'яти-шести літ змалу; усупір віку, він уже з легкістю їздив верхи на дужому жовтогривому коні. Зважаючи на його розслаблену поставу, не складно второпати, що малий не промах і вже у юному віці здобув звання взірцевого вершника. Хлопці опоясував невеликий плащ зі звіриних шкур та чоботи, певно, з коров'ячого хутра. На поясі блищав невеличкий ятаган, а високо на спині задерся лук. Його тонкі пасма сплелися в безліч маленьких кіс, що вольовито розкинулися вниз плечами, а з лівого вуха стирчала витончена срібна сережка, що яскраво поблискувала на світлі. За парубком слідувало навздогін близько десятка юнаків на конях. Найстаршому ж з них було приблизно чотирнадцять літ, а наймолодшому – стільки, скільки й хлопчині. А тим звісним "хлопчиною" був ніхто інший, як кровний син нинішнього кагана, Ціянь Аґула. Аж раптом, у три миги й ватага вже опинилась поруч табору. Аґула однією рукою натягнула віжки, а іншою підвіла догори. До вух прилинув звук ржання жеребців, помалу, їхня ватага спустившись додолу, закрокувала вдаль. – Можете бути вільні. Усім вертатися до своїх наметів. – Слухаємося, принце! – Баїне, чого ти не йдеш? – Андо*, до мене дійшла чутка, що Номін прихворіла… Я би хотів провідати її дещо. *Анда – досл. з монгол. побратим, товариш, нерідний брат – подібне прізвисько використовувалося до не кровних братів, ближніх друзів; ще в юності вони присягаються в довічній дружбі й злагоді. – То рушаймо. Хлопчик, на імʼя Баїн, являвся молодшим сином роду Ґуці. Він змалку ріс руч-об-руч з Аґулою, настільки поріднившися, що й стали андасами. Аґула завжди знала, що вона особлива, тому зайвий раз не зближувалася з іншими. Опроче анди, який виріс опліч з нею. Вони вдвох зскочили із коней. Передавши віжки тутешньому сторожу, який стовбичив попри входу, слідом закрокувавши до намету. – Братейку!.. Брате-ейку!.. – Сяо Дʼє обережніше! Не жени так! –прогомоніла наостанок Фужон. Вона мимохідь проводила поглядом силует доньки та поволі сама покинула намет. Насамперед, взір жінки впав на Аґулу, що держалась неподалік. Що тут і казати, її дочка ще з пелюшок була прикута до свого "старшого братця". Ба більше, дівчинка настільки поділяла почуття свого братика, що деколи відчувала коли він прибуде додому й одразу бігла вітатися. Слідом жінка побачила, як Сяо Дʼє враз опинилася на руках Аґули. Фужон з ласкавістю оглянула двох доньок. Невдовзі Аґула витягнула з-за пазухи вінок із пахучих квітів та обережно начепила на голівоньку Сяо Дʼє. Її очі засяяли й вигнулись у формі півмісяців; вона любо торкнула молодшу сестру за щоки. – Братейку, обійми ж мене! – прокричало дівча. Її слова змусили Аґулу всміхатися; вона ніжно огорнула руками Сяо Дʼє. На лиці Баїна застигла гримаса заздрості. У його сімʼї було троє старших братів, а нещодавно на світ зʼявився ще один молодший брат. Усе життя хлопець марив мати молодшу сестрицю й всякчас дбати про неї. Аґула поволі підійшла до Фужон з Сяо Дʼє на руках, поки за нею тихо слідував Баїн. – Матінко. – промовила вона. – Вельмишановна хатун, я чув зі слів анди, що Сяо Дʼє прихворіла, тому прибув навідатися до неї. Перепрошую за доставлений клопіт… На обличчі Фужон розцвіла усмішка, слідом жінка ласкаво запросила Баїна до намету. Вона розклала дерев'яний стіл, розложила кілька табуретів попри нього, аби троє дітлахів мали де всістися. Згодом, на столі вже виднілись два кухоля гарячого кінського молока. – Баїне, залишайся з нами повечеряти. – пробубоніла господиня й звернула до виходу з намету, дозволивши дітлахам побути наодинці. Баїн узяв до рук кухоль з кінським молоком і випив його до дна одним махом. Коли кухоль торкнувся столу, його очі кинулися в бік та він побачив, як його анда дмухає на кінське молоко. Аґула спершу спробувала температуру молока губами, а потім піднесла кухоль до рота Сяо Дʼє. – Прошу, я тебе погодую. – бурштинові очі Аґули були вкрай сповнені безмежної ніжності й ласки. Баїн стер піну з губ, слідом сердито процідив: – До речі, андо… Це ж ти сьогодні підстрелив того зайця. Харбара ж застрелив його лише тоді, як він уже припав додолу мертвим трупом! Чому ж ти дозволив йому загребти всю славу? Аґула скривила кутики губ, а потім тихенько мовила: – …Це лишень заєць. Хіба через якусь тваринку варто розводити чвари? – Я міг би й закрити на те очі, якби це був хтось інший… Проте, це далеко не перша витівка Харбару, і все тому, бо він нібито має високий статус в племені… Отепер і задирає свого носа вже й у твій бік! Аґула поклала кухоль та витерла кутики губ Сяо Дʼє. Вона повернулася до Баїна й процідила: – А що нам ще робити? Влізти в бійку з ним через якогось зайця? – Чом ні? Зроду його ніхто не боїться! Усмішка осінила лице Аґули, поплескавши Баїна по плечу, вона виголосила: – Він старше за нас на цілих сім літ! Та зайці в нас не така вже й рідкість, у кожному кутку лісу їх сила-силенна... А на оленів підемо іншим разом. Очі Баїна засяяли, той вигукнув: – Направду?! – Мгм! – То наступного разу я все-таки одержу собі оленячу шкуру?! – Авжеж, вона вся у твоїх руках! Гнів Баїна миттю затьмарило щастям. Він єхидно потирав руки, смакуючи дух майбутнього трофея. – Братейку, візьми й мене з собою! Аґула ласкаво штрикнула Сяо Дʼє за щічки. – Коли ти крапельку підростеш, твій братець обовʼязково обучить тебе їздити верхи на конях!
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!