Щойно вийшовши з ванної кімнати, я почала шукати перо й аркуш паперу.
Я мала придумати, як вижити, раз уже стала Пенелопою.
У цьому хард-режимі важко було здобути чиюсь прихильність, а падіння до негативного рівня означало смерть.
Особливо кепсько йшли справи з другим сином герцога. Його зацікавленість вже була в мінусі. Смерть неминуча, якщо не зумію підняти її до плюса.
Було необхідно систематизувати інформацію про гру.
На щастя, фальшива леді мала принаймні деякі привілеї, гідні знатної особи.
У великій кімнаті стояла розкішна книжкова шафа та письмовий стіл.
Я без вагань сіла за нього. Вмочила кінчик пера в чорнило.
— Спершу персонажі.
У грі було п’ять чоловічих персонажів.
Двоє синів герцога, кронпринц, чарівник і лицар.
На відміну від нормального режиму, де їхній інтерес починався з 30%, у хард-режимі він стартував з нуля або навіть мінусового значення.
Я почала записувати все, що пам’ятала, на чистий аркуш паперу.
Перший — Дерік Екарт.
Він був старшим сином герцога, фактично — молодий герцог. Типовий аристократ.
До Пенелопи ставився байдуже, бо був надто зайнятий підготовкою до ролі спадкоємця.
Однак він відчував сильну зневагу й ненависть до неї за те, що та зайняла місце його рідної сестри.
У грі рідко траплялося, щоб саме Дерік убивав Пенелопу. Проте він завжди карав її за найменшу провину.
У таких випадках гравець отримував штраф і обмеження у виборі реплік.
Так само, як і сьогодні — я не можу вийти з кімнати через покарання, отримане вчора.
Далі — молодший син герцога, Рейнольд Екарт.
Цей хлопець, ну, тут навіть пояснювати особливо нічого.
Шалений, активний, з жахливим характером, постійно конфліктував із Пенелопою з будь-якого приводу.
Він був лідером серед тих, хто знущався з Пенелопи, і зазвичай саме він доводив її до смерті у якийсь несподіваний, дивний спосіб.
— Зараз розумію, ці двоє сильно нагадують покидьків із мого дому.
Я цокнула язиком, переглядаючи написану інформацію.
У нормальному режимі ці двоє мали найпростіші маршрути.
Бо між ними йшлося про «сімейну любов», а не романтичну — адже вони, нібито, були родичами.
Але, враховуючи, що Пенелопа їм не рідня, це давало більше шансів на іншу кінцівку, ніж у нормальному режимі.
Я похитала головою.
Намалювала великий хрест на їхніх іменах.
— Безнадійні. З ними не варто й намагатись.
До того ж, інтерес Рейнольда стартував у мінусі.
Навіть не з нуля — а з мінуса.
Навіщо взагалі таке додавати.
Це був чіткий меседж від розробників гри: жодної надії на хорошу кінцівку з Рейнольдом, краще одразу здатись.
До того ж я була людиною, яку нудило від самого слова «оппа», тому вирішила повністю їх викреслити.
— Далі — кронпринц.
Калісто Регулус.
Уся моя інформація про нього була лише з нормального режиму.
Кронпринц, який зневажав життя через нещасливе дитинство, зустрічав ангелоподібну героїню, та зцілювала його серце. Потім він карав лиходійку Пенелопу.
З його точки зору — торжество справедливості. З точки зору Пенелопи — справжній жнець.
У хард-режимі саме він найчастіше вбивав Пенелопу.
Я стільки разів тиснула на кнопку «перезапуск» у його маршруті, що вже й не пам’ятала, що там взагалі відбувалося.
— Навіть близько до нього не підходити.
Я згадала ілюстрацію, де Калісто розрізає мені горло.
Мене пройняв холод.
Я кілька разів обвела його ім’я хрестами.
Швидко перейшла до наступного персонажа.
Наступний — Вінтер Верданді. Чарівник і маркіз.
Він приховував своє становище, діючи під прикриттям.
Обмінювався інформацією і загадковими предметами, і саме завдяки цьому дізнавався, що головна героїня — загублена дочка герцога.
Після цього Вінтер викривав лиходійські плани Пенелопи, попереджав героїню або сам знешкоджував небезпеку.
Окрім цього, він був найбільш корисним для отримання слави та пошани.
У нормальному режимі творив романтичну магію. Солодкий чоловік, який допомагав з тіні.
Але я не знаю, яким він був у хард-режимі.
Я була надто зайнята смертями від кронпринца і двох герцогівських синів, перш ніж його маршрут узагалі починався.
Але він мав найвищий потенціал з усіх, тому я вирішила залишити його як варіант.
— І нарешті — Екліпс.
Екліпс був лицарем герцогської родини й походив з простолюддя.
Герцог, випадково побачивши його в місті й оцінивши його майстерність у володінні мечем, викупив його за великі гроші й зробив лицарем-початківцем.
Згодом Екліпс стає наймолодшим майстром меча, отримує шляхетний статус і титул «молодого красеня».
Він був найімовірнішим кандидатом на щасливе завершення серед усіх п’яти.
Єдиний, хто до кінця відчував до Пенелопи співчуття.
Вона була його останньою господинею, і, мабуть, саме тому він найменше протидіяв їй, навіть коли та знущалася з головної героїні.
Хоча я з ним у хард-режимі навіть не зустрічалася...
— Хах... Не так вже й багато користі з того, що я пам’ятаю.
Я важко зітхнула, дивлячись на список.
Я мало що знала про хард-режим, адже він постійно ставив мені палки в колеса.
І навіть якби щось знала, то не впевнена, чи воно спрацює в реальності — тут правила могли бути іншими.
Єдине, що я знала напевно — це те, що смерть настає, коли інтерес персонажа падає в мінус, і що є часові обмеження.
Церемонія повноліття Пенелопи.
Я повинна завершити хоча б один маршрут до цієї дати.
Бо саме тоді в історії з’являється справжня дочка герцога.
«Бідна Пенелопа».
Вона втрачає все, коли в день її повноліття з’являється справжня дочка герцога.
Це й був початок нормального режиму.
Якщо до того часу я ні з ким не зійдусь, то, швидше за все, хтось із них мене вб’є — навіть якщо я не поводитимусь як лиходійка.
Звісно, не було жодної гарантії, що я не загину раніше.
— ...Я не можу померти.
Я стиснула зуби, думаючи про своє гірке майбутнє.
Так. Я не можу.
Я щойно втекла з того гнилого дому. Не можу просто померти в цій грі.
— Я виживу за будь-яку ціну.
Мене чекає ранок у школі.
Я повинна жити й повернутись туди, де моє місце.
Я вирішила, безтямно втупившись у «не знаю що», що виживу.
І саме тоді: тук-тук.
Почулося двічі, як постукали у двері. Я ще не встигла заховати папери з написаною інформацією, як двері різко відчинилися.
— Пані.
Переді мною з’явився старий дворецький із сивим волоссям.
Він не зайшов у кімнату, а лише стояв на порозі, звертаючись до мене:
— Його світлість наказує вам з’явитися.
Я знала, що написане на папері не потрапить йому на очі, але його грубість все одно викликала в мені огиду.
У моєму минулому домі теж був управитель.
І навіть якщо той мене не злюбив, він принаймні не вривався в кімнату, як цей дворецький зараз.
До того ж, цей світ не базувався на демократії, а на класовій системі.
(Демократія — громадяни обирають тих, хто матиме владу.)
(Класизм — влада залежить від соціального стану: герцог, маркіз, простолюддя тощо.)
Я міркувала, чи просто змиритися, чи якось відреагувати.
Але не встигла вирішити, як перед моїми очима з’явилось біле вікно з варіантами.
-
(Кидаючи речі в кімнаті) Ти посмів відчинити мої двері без дозволу? Старий, тобі жити набридло?!
-
Якщо хоче щось сказати — нехай сам прийде!
-
(Поглядом свердлить його 5 секунд, потім встає) Добре.
«Ах».
Я знову забула, що зараз не можу злитися просто так…
Але й поводитися, як наказують ці варіанти, мені зовсім не хотілося.
Я з роздратуванням обрала третій.
Інтереси, інтересами, але з цією системою вибору треба щось робити.
— ...Добре.
Було на щастя, що герцог покликав мене саме зараз.
Я заховала написані папери глибоко в шухляду й підвелася.
Потім пішла за дворецьким.
Я знала про цей маєток лише з кількох ілюстрацій, тому скористалася нагодою, щоби уважно роздивитися все довкола.
Маєток був величезний — наче замок із європейського фільму.
Кімната Пенелопи була на другому поверсі.
Всередині панувала метушня. По дорозі я зустріла чимало слуг.
Погляди, якими вони мене проводжали, були не надто доброзичливими.
Але я не зважала.
Я надто добре знала ці погляди ще до того, як потрапила сюди.
Дворецький, що вів мене, спустився на перший поверх і зупинився біля розкішних дверей.
Схоже, це був кабінет герцога.
Стук-стук-стук.
— Ваша світлість. Я привів пані.
— Заходь.
Скрип — двері відчинились, коли дворецький штовхнув їх.
Я, трохи нервуючи, увійшла до кімнати.
