Місто Сирен

З цього моменту для ліпшої візуалізації, монстри будуть вставлятися у вигляді артів!


Охоронець сказав, що кімната з басейном з гарячою водою, куди прямував Бай Льов, була трохи віддалена, а світло там не працює, тож він попросив Бай Льова бути обережним. Він також попередив, що в тій частині музею хаотично навалено багато статуй русалок, і порадив не врізатися в них.

Коли він це говорив, його обличчя було сповнене зловтіхи.

Бай Льов рухався між мармуровими колонами. Вони стояли на відстані, достатній для проходу двох-трьох людей. По обидва боки дороги розташовувалися статуї, кожна з яких мала унікальну позу, але всі їхні риб’ячі хвости торкалися землі.

Бай Льов помітив, що майже всі ці статуї дивилися у вікна.

«Ніби вони хочуть втекти звідси...»

Басейн із гарячою водою знаходився в кінці коридору. Незрозуміло, хто його відкрив, але з нього постійно витікала вода. Весь коридор був наповнений парою. Бай Льов ішов ним, немов рухався туманною поверхнею моря, оточений русалами, що плавно гойдалися під водою.

Зробивши кілька кроків, він зауважив, що шиї статуй русалів, які дивилися у вікна, повільно викривлялися. Їхні безвиразні обличчя поступово поверталися до нього.

Більше того, статуї попереду та позаду теж почали дивитися прямо на Бай Льова. Вони наближалися до нього – дуже повільно, майже непомітно, але невідворотно.

Величезна, темна, закрита європейська будівля. Одинокий турист ступав по гладкій підлозі. Витончено вирізьблені статуї русалок на обох сторонах коридору, що, здавалося, завмерли, насправді міняли пози та вирази облич, тільки-но він відводив погляд.

Те, що колись було порожнім та мертвим, тепер мало легку, ледь помітну посмішку. Їхні хвости волочилися по підлозі, а білий туман огортав усе навколо, немов прагнув забрати життя Бай Льова.

Вони були бліді та бездоганні, мов група привидів, заморожених у цьому місці.

Бай Льов мовчки рахував кількість статуй у думках, періодично озираючись, щоб контролювати швидкість їхнього руху.

«Їх тут занадто багато...»

Коли він дивився на статуї позаду, ті, що були попереду, змінювали пози ще швидше. Варто було йому повернути голову вперед, як та, що стояла перед ним, уже простягала руку до його шиї, готова її схопити й здавити.

«Їхня швидкість не надто велика, але якщо дати їм оточити мене, вибратися буде складно...»

Рухаючись, Бай Льов продовжував озиратися і використовувати колони, щоб змінювати траєкторію свого руху. Він уже мав досвід у боротьбі з цими істотами і знав, що вони не надто розумні. Найгірше було те, що вони не піддавалися знищенню, а їхня кількість була надто великою.

Русалки продовжували повільно скорочувати відстань, і Бай Льов зрозумів, що вони... змінюються.

Спочатку всі вони здавалися йому схожими одна на одну. Але що ближче вони підходили, то більше їхні обличчя набували... його власних рис.

Так, ці істоти ставали схожими на нього.

Вони розтягували губи в надмірно широких посмішках і рухалися до нього, оголюючи гострі зуби й кігті.

Нарешті Бай Льов досяг басейну з гарячою водою, про який згадував охоронець. Кран у старому, пожовклому умивальнику був укритий бурими плямами. Чи то була іржа, чи кров – невідомо.

Над умивальником стояв прямокутний залізний котел, у якому булькала гаряча вода.

Бай Льов спокійно кинув газету в басейн, а потім обернувся.

Перед ним у кілька рядів вишикувалися статуї. Всі вони були різної форми, але мали обличчя, схожі на його власне на 80–90%.

Вони стояли, опустивши голови, а приглушене світло музею відкидало похмурі тіні на їхні порожні очі. На мармурових обличчях застигли неприродно широкі усмішки. Вони були очевидно зловісними, але водночас у них відчувалося щось божественне, як милосердя, спотворене до жаху.

Ці створіння полювали на нього.

«Я ж щойно сказав, що вони недостатньо розумні, щоб усвідомлено атакувати... Але вони вчаться. Вони вже навчилися оточувати мене».

Бай Льов спокійно дивився на цю юрбу, не повертаючи голови. За його спиною гаряча вода продовжувала переливатися через край умивальника, крапля за краплею падаючи на підлогу.

Він простягнув руку назад і перекрив воду.

Мерехтливий туман здіймався від гарячої рідини, а газета плавала на поверхні.

Бай Льов моргнув.

Русалки просунулися на крихітний крок уперед.

Їхні обличчя стали ще потворнішими, але Бай Льов, здавалося, цього навіть не помітив. Він лише уважно розглядав їх і, торкаючись підборіддя, задумливо пробурмотів:

– Інкубація... Що це означає? Чим ближче вони до мене, тим більше вони на мене схожі... До того ж, чим ближче вони, тим сильніше від мене тхне рибою... Виходить, я теж заражений інкубацією? А як щодо жителів міста?

Він був спокійний, проте глядачі перед його маленьким телевізором явно нервували.

– Він ще й аналізує, замість того щоб тікати! – хтось роздратовано фиркнув. – Подивимося, що він зробить зі своїми трьома дешевими проєкторами. Фільм покаже русалам?

– Я ж думав, він розумний, у нього ж 100 інтелекту.

– Марно витратив очки. Я вперше грав краще за нього.

Але раптом хтось вигукнув:

– Новачок із факелом прорвався! Дивіться!

На екрані іншого телевізора, два місця лівіше від Бай Льова, інший гравець тримав палаючий факел. Він люто розмахував ним, кричачи:

– Геть! Забирайтеся, якщо не хочете згоріти!

Русали відступили, і перед екраном пролунали радісні вигуки.

– Казав же, що цей гравець здатний! Він правильно вибрав предмет.

– Сильний хлопець, якщо прокачаємо його, він потрапить у топ новачків.

– Ох, якби я знав, то не витрачав би очки на Бай Льова...

Тим часом Бай Льов спокійно дістав три дешеві 3D-проєктори й усміхнувся.

Він натиснув на кнопки, і в трьох напрямках виникли його ідентичні голограми.

Чотири Бай Льови, кожен із яких мав яскравий ліхтар, направили світло на русалів.

Бай Льов посміхнувся ще ширше:

– Один – це мало. Але чотири... Цього має вистачити.