Хто цей привид насправді?

Розділ 32: Хто цей привид насправді?

Після того, як дівчата вирішили вислухати його, вони пішли за ним до іншої зали.

Як виявилося, у головному приміщенні були сховані двері до захаращеної лабораторії з купою обладнання.

Марії здалося кумедним, що привид використав двері.

— Аріє, дай-но я приберу фарбу з твоїх речей…

— Дякую тобі.

— Активаця магії-.. М? Не працює? Магія очищення!.. Очищення!!

— Маріє?

— А, не звертай увагу. Хвилинку.

“А цю фіолетову штуку доволі важко змити… Час покращити магію очищення… Можливо, я маю уявити, як її форма знаходиться у пральній машині на конкретному режимі й там хімозний порошок, багато бульбашок… Ем. Добре, магія очищення, активувати!”

Активувавши заклинання ще раз, купа бульбашок вилетіло з рук дівчинки і повність покрили її подругу. Вони моментально полускали і одяг Арії вже виглядав як новенький.

Марія зробила те ж саме і з собою.

— Тепер ми чисті!

— Ого-о…

“Е-е-е… ця фарба була особливо створена… вона не мала змиватися щонайменше тиждень…”

Привид щиро дивувався магії дівчинки.

— Ну що, пане привиде, можете говорити. Ми вас слухаємо.

Привид, який був не з плоті, а з кісток, зробив глибокий вдих і почав говорити.

Його звали Пітер.

Двісті років тому його люба сестриця відмовилася стати наложницею одного з впливових аристократів. Чоловік зненавидів дівчину і вирішив отруїти її, через що вона б страждала від невиліковної хворі протягом усього її життя.

Пітер відчайдушно намагався врятувати свою сестру, шукаючи різні способи варіння еліксирів, які б могли вилікувати її, але, на жаль, він помер так і не зробивши нічого. Через відчуття сильної провини він залишився у прив’язаним до цього світу як привид.

Аби хоч трохи полегшити те, що він відчуває, він продовжив займатися своєю справою навіть після смерті.

Так сталося, що він зустрів Деймона, який потім забрав його до своєї фортеці, яка зараз є Адрашельмською академією для дівчат.

Деймон попросив Пітера перевіряти на талант володіння магією усіх солдат, які потраплять до лабіринту, на заміну, Деймон постачатиме його корисними матеріалами.

— Зрозуміло… Нам шкода.

“Не варто думати про це”.

— До речі, яким був цей Деймон?

— Так, мені також цікаво.

“Він був дивакуватим… із своїми тарганами”.

Пітер одразу відповів як відрізав, не задумуючись ні на хвилину.

Марія повністю погодилася з ним. Вона поклала свою руку на магічну торбинку, у якій досі знаходилася мапа, й одночасно уявляла, на скільки ж дивакуватим він був.

“Але попри це, він був хорошим хлопцем. Він дуже допоміг мені з дослідженням. Хай там як, думаю, він був таким через те, що самотужки збудував це все й створив купу дивних штук для освіти талановитих чарівників”.

— Так, згодна. Я також думаю, що він був доволі божевільним.

— Пане Пітере, що ви маєте на увазі під “освітою талановитих чарівників”? — зацікавлено спитала Арія, розчісуючи свій хвостик пальцями.

“До того, як я відповім… панночко Маріє, ви є власницею мапи?”

— Ага.

“Чи усвідомила ти щось після того, як прочитала усі питання у кросворді?”

— Чи я усвідомила щось?.. М-м-м…

Вона дістала аркуш із торбинки і розгорнула його, проте він уже перетворився на повноцінну мапу. Увесь кросворд із запитанням зник.

Тоді дівчинка вклала її назад і задумуючись схрестила руки.

“Хм, якщо я не помиляюся, питання були якимось чином пов’язані з історією, магією, математикою і таким, по базі… О! Це може бути…”

— Чи може це бути про важливість освіти? Вона потрібна для комфортного співіснування у аристократичному суспільстві.

“Правильно”.

Пітер заплескав у долоні. Через те, що у нього не було плоті, звук був такий, наче кістки б’ються одна об одну.

“У правилах йдеться про заборону прямого запитання в людей інформації. Це покращує твоє вміння використовувати евфемізми, що, до речі, дуже корисно в нашому гнилому аристократичному суспільстві, не думаєте, дівчатка?”

— Ага… Я не могла робити цього прямо, але могла хитрити.

— Тепер я розумію, чому ти бувало запитувала дивні речі.

— Саме так.

Арія переконалася у кількох речах, послухавши їхню розмову.

Насправді, вона підозрювала Марію, коли та говорила про щось дивакувате. Вона знала, що є щось, що та хоче почути, але чомусь складно формулювала питання, замість того, аби прямо сказати те, відповідь на що хоче почути.

“Деймон хотів новачків, які б знали, як правильно комунікувати з елітою. Таким чином можна зрозуміти, що він не хотів досвідчених магів, які потім могли б стати “інструментами” вельмож”.

“Хм, якщо це правда, то Деймон був не поганою людиною. Але його особистість здається саме такою…”

У Марії були змішані почуття щодо нього.

“Панночко Маріє, а на вашу думку, що найважливіше для чарівників?”

— Гм… гарна уява та… наполегливість?

“Звичайно, це також важливо, але крім цього, є ще три важливі речі, які потрібні вам”.

Він підняв три своїх кострубатих пальці, коли вимовив ці слова, а дівчата здивовано глянули на нього.

“Перше – це талант. Друге – навички комунікації, ну і третє… дружба”.

— Талант, комунікація і…

— Дружба…

Коли Арія вимовила слово "дружба", вони подивилися одна на одну розгубленими очима, а потім їхні обличчя спалахнули яскраво-червоним. Вони моментально відвели свої погляди, відчуваючи зніяковілість і трохи радості.

“У Деймона зовсім не було друзів поки йому не виповнилося тридцять, і він, здавалося, шкодував. Саме тому кросворд можна вирішити лише, якщо вас буде двоє. Він хотів, аби молоде покоління чарівників вчилося дружити”.

— Ого… тепер зрозуміло.

“Чесно, я навіть радий, що став екзаменатором, бо зміг побачити таку гарну дружбу між вами двома”.

— Гарну дружбу… Еха-хе-ха…

Дівчата засоромлено всміхнулися одна одній.

“Що ж, я ледь не помер через вас… Чекайте!.. Я ж уже мертвий! Мгха-ха-ха-ха!!”

“Що це таке?! Жарт від покійника?!”

— Ах-ха-ха… Вибачте мені за це, але пане Пітере, дякую вам, тепер ми з Арією офіційно подруги, щиро дякую! Ми вдячні вам. Правильно, Аріє?

— Так, звичайно. Дякуємо вам, пане Пітере і… пану Деймону також… Насправді, я планувала сказати це першою, але Марія зробила це швидше… Я завжди хотіла дружити з нею, але мені не вистачало сміливості…

У момент, коли Арія опустила голову із сумішшю сорому та розчарування в очах, Марія взяла її руку у свою і широко всміхнулася.

— Не хвилюйся. Що важливіше, це взаємно.

— Маріє… Мг, ти маєш рацію.

Арія також відповіла їй широкою усмішкою.

“Вуху! Дружба між дівчатами справді гарна, і не важливо, скільки разів я вже її бачив”.

— Справді? Хі-хі…

Марія почухала свою голівоньку, усе ще тримаючи Арію за руку.

Обидві були настільки щасливі, що не могли перестати усміхатися, червоніючи від щастя.

***

Дівчата дізналися, чому Деймон створив мапи для молодих магів з освітньою ціллю.

“Усі питання так чи інакше стосувалися базових знань, якими мали б володіти аристократи, і відповідь це… дружба. Тепер я розумію”.

“Ви змогли знайти відповідь, тому я вірю, що ви насправді талановиті дівчата. Коли вже мапа проявилася, ви можете насмілитися знайти секрет цієї фортеці”.

— Там будуть загадки?

“Не знаю. Я відповідаю лише за частину з кросвордом. — Петер знизав плечима. Він був привидом, але його тіло поводилося як людське. — Можливо, ви дізнаєтеся, коли пройдете всю мапу. Дивіться, вона буде самостійно заповнювати місця, де ви були”.

“О, прямо як у пригодницьких іграх? Цікаво”, — Марія дістала мапу з мішечка й розгорнула її.

Місця, які вони вже встигли дослідити, були ніби чітко зображені, проте, більша частина все ще була схожа на пустий аркуш.

— Ого, і справді. Гуртожиток, перевернута вежа, кафетерій, шкільне подвір’я, задній двір з клумбами, філіали, бібліотека й багато інших місць, які я раніше відвідувала.

“Знаєте, а це цікаво – досліджувати раніше невідомі нам місця. До речі, у мене також є схожа мапа… — сказавши це, він ткнув кістлявим пальцем на захламлений стіл, де красувався великий аркуш пергаменту, — я витратив багато часу, сидячи тут. О, точно. Твоя подруга тепер також може бачити те, що зображено на мапі. Ви можете разом досліджувати цю фортецю… ні. Тепер це дівоча академія, так? Хай там як, ви можете бігати тут разом і вдвох розчистити мапу”.

— Справді?!

— Аріє, зробімо це разом!

— Так! — дівчата кивнули одна одній.

Після цього, Марія серйозно подивилася на Петера і запитала: — Пане, можна у вас дещо дізнатися?

“Так. Запитуй усе, що цікавить”.

— Ну, ми шукаємо спосіб, яким можна зняти закляття, яке перетворює усе живе на скам’янілі статуї, — слухаючи слова Марії, Арія також серйозно подивилася на примару. Вони подумали, що він, ймовірно, може знати відповідь, адже чоловік вивчав алхімію протягом сотні років, він мав щось про це знати.

“Скам’янілі статуї?..” — Петер виглядав дещо стурбованим.

— Так. Через це ми й вирішили розгадати секрет мапи. Можливо, існують якісь артефакти, які здатні на це і вони сховані десь тут?

— Насправді, моя бабуся потрапила під вплив цього прокляття… — Арія почала пояснювати, як її бабуся закам’яніла і з яким відчаєм її родина намагається врятувати жінку.

Прослухавши повну історію, чоловік озирнувся навколо:

— Зрозуміло. Йдіть за мною.

— М? — дівчата подивилися одна на одну здивованими очима й тихо пішли за Петером. У найдальшій частині своєї маленької лабораторії він мав таємні двері. Застосувавши відточену до ідеалу магію, він відчинив двері, й вони швидко проковзнули всередину.

— А?..

— Це?..

Зайшовши до таємного приміщення дівчата заціпеніли. Їх здивувала кам’яна статуя молодої дівчини в одному з кутів, яка виглядала занадто реалістично аби бути простою каменюкою.

— Що ж, це… Це моя сестра — Меґґі… — промовив він сумним голосом.

“Його сестра?.. Але ж він сказав, що її отруїв ображений чоловік, хіба ні? Гей, невже… він уже дві сотні років не може знайти спосіб зняти це прокляття?.. — Марії стало тривожно. Вона подивилася на подругу. Подумавши, що врятувати бабусю, скоріше за все, неможливо, Арія зблідла. Бачачи їхні обличчя, сповнені безнадії, він усміхнувся.

“Здається, ви все неправильно зрозуміли. Не хвилюйтесь. Я зробив це навмисно”.

— А…

— Що ви маєте на увазі?..

“Я думав, вам відомо, що час зупиняється, коли живе кам’яніє. Тому я й наклав на свою сестру це прокляття, аби не дати її хворобі прогресувати й через це потім померти. До того ж вона досі виглядає молодо. А я, поки вона існує в такому стані, продовжую своє дослідження. З того часу пройшло більше ніж двісті років”.

— Зачекайте-но… це означає, що ви знаєте, як зняти це прокляття?! — жваво запитала Арія, на що Петер відповів стриманим кивком.

“Звичайно, що знаю. Потрібно просто застосувати особливе зілля на тілі жертви”, — він показав пальцем на одну з полиць, забиту різними флакончиками та пробірками.

— Пане Петере, я розумію, що прошу занадто багато, але… чи не могли б ви продати нам це зілля?

“На жаль, ні… у мене є лише одне”.

— Шкода… — очі Арії, направлені на полицю, різко заблищали слізьми. Вона засмутилася через те, що зілля, за допомогою якого вони можуть врятувати її бабусю – знаходиться прямо перед нею, але їй не судилося його отримати.

“Будь ласка, досить плакати. Я не можу вам його продати, але знаю, як це зілля виготовити”.

— Невже?! Ви можете дати мені рецепт?

“Можу, але не за просто так. Як щодо такого: ви знаходите мені трохи матеріалів для дослідження, а я розповідаю вам, як його приготувати. Згода?

— Ага, згода. Дякуємо вам, пане Петере.

Арія витерла сльози й поклонилась примарі.

Марія була рада за свою подругу. Вона також усміхнулась і поклонилася чоловікові.

“Нарешті! Ось ми й на крок ближче до порятунку її бабусі!”

— То що саме вам потрібно?

“Гм… Зараз мені потрібно трохи мітрилу. Зможете принести мені сто грамів?”

— М-мітрил? До того ж… С-сто грамів… — спочатку Арія всміхалася, але потім вона знову різко зблідла.

Мітрил – це рідкісний метал, який не боїться сильного впливу магії. Сто грамів мітрилу можуть коштувати від однієї сотні золотих (еквівалентно до ста тисяч доларів).

До того ж небагато хто торгує ним саме через те, що він дуже важкий у добуванні.

— Буде дуже складно… Навіть не уявляю, скільки часу ми витратимо на це…

“Що ж, мені знадобилося більш як двісті років аби закінчити рецепт, тому я ще не дуже вас навантажив. Не турбуйтеся, можете не поспішати. Ви завжди можете знайти мене тут…”

— Пане! — поки чоловік розмовляв з її подругою і ні про що не задумувався, Марія перебила їх своїм, як завжди, безтурботним голосом: — Цього буде достатньо? — після чого витягла кусень мітрила зі свого мішечка і показала його Петеру. — У мене ще купа цього… металу?.. Ось, це вам.

“Нічо-ого-о собі… Панночко, ви насправді щиро дивуєте мене”.

— Ну от! Домовилися ж.

“Ага!” — Петер був такий щасливий, що отримавши цей метал, злетів високо догори та почав танцювати.

Арія також була щаслива, але чомусь їй також було ніяково.

— Дякую, але це занадто! Я обов’язково відплачу тобі, але пізніше!

— Ні-ні. Не варто. Ми ж із тобою подруги. Ги-ги-ги…

— Так… Подруги… — дівчинка зашарілася, проте раптово її настрій змінився і вона серйозно промовила: — Я наполягаю! Я почала занадто сильно розраховувати на тебе, тому прошу, дозволь мені!

— Ха-ха-ха. Гаразд, можеш відплатити мені пізніше.

— Дякую, Маріє! Завдяки тобі я тепер можу допомогти своїй бабусі.

— Аріє… — дівчата всміхалися одна одній. Вони були такі щасливі: нарешті вони зможуть досягнути своєї мети.

“Дякую вам за мітрил. Ось рецепт. Будь ласка, читайте уважно”. — Петер передав папірець з рецептом у руки Марії, після чого дівчата разом почали вчитуватись.

“Дикий ямс, півмісяць, чарівний трюфель, чагарник, магічний камінь, свята вода… Ми можемо знайти це в купців, але…”

— Здається, у нас проблема.

— Ага… — дівчата крутнули головами, і ледве не стукнувшись чолами прочитали останній інгредієнт. Останнім, завершальним інгредієнтом була… кров Василіска.

 

Переклад: Buruliy

Редактура: Yuuiopop

Подякувати: 4441 1111 3516 9708

T.me/KATARNOVEL