Покидаючи гніздо

Шкандибаю.

Мої кроки важкі.

Хоча я так втомилася від бігу на повній швидкості, але мене переповнює шок.

Мій любий будинокок втрачено.

Моє сталеве серце, яке не здригнулося від перетворення на павучиху чи поїдання всякої погані, болить.

Я знала і налаштовувалася до моменту, коли мені доведеться покинути свій дім, але коли цей час настав, виявилася зовсім не готовою.

А те, що я думала, що в мене є ще час до цього, погіршує почуття.

Я планувала залишитися в будиночку принаймні до 10-го рівня.

Ух.

Уууууу.

Ууууу, ууууу, у-г’я!

Йош, до біса вагання.

Потрібно перестати думати про погане.

А поки варто вирішити, що робити далі.

Є кілька варіантів:

1.Побудувати ще один дім десь в іншому місці.

2.Блукати підземеллям.

3.Почовгати до виходу з нього.

Це все, що спадає мені на думку.

З огляду на безпеку і все таке, я хочу обрати варіант № 1.

Але наважуюся відкинути його.

Мій будиночок чудовий.

Є їжа, одя, дах над головою, і для цього майже нічого не треба робити.

(Примітка: повертаємося до попередніх розділів, де вже говорилося про ці базові потреби люди…монстра)

Це був мій рай.

Але якщо продовжу, то деградую.

Психічно і фізично.

Я стану наче дерев’яна фігурка, якщо продовжуватиму спокійно полювати в своєму будиночку, і не зможу впоратися з несподіванками. Тепер я це усвідомлюю.

Проти тих, хто зможе прорватися крізь павутину, я можу лише втекти.

Так далі не можна.

Кожного разу тікатиму в розпачі, знову і знову, по колу.

Знищення мого будиночку спалило щось в мені.

Я не дозволю собі продовжувати тікати.

Так, я розчарована.

Мій дім зруйнували, а я нічого не змогла з цим вдіяти, окрім як втекти.

Так, саме я вважала, що драпати треба без вагань.

Але то думки, а реальність…

Я відчуваю себе такою розчарованою і жалюгідною, що ніби, розриваюся зсередини!

Втекти знову?

Ніби я можу це витримати.

Моє серце так кипить, бо той будиночок був, не просто зручним для життя, а дуже важливим для мене.

Якщо казати банальностями, я належала цьому місцю.

У попередньому житті не було подібного.

Мою сім’ю навіть важко було такою назвати, в школу я не вписувалася.

Навіть ігри були лише вигаданим світом.

Там не було місця для мене.

 

Що ж, я залишуся, навіть якщо для мене немає місця! Я відкрита і чесна з собою.

Мій будиночок був місцем, яке я створила для себе, і тільки для себе.

Моє власне місце, де я одна і мені байдуже до всіх. 

У мене це забрали.

Це було рівнозначно пограбуванню самого мого існування.

Якщо я здамся зараз, я більше ніколи не зможу тримати голову рівно.

Хіба це щастя - просто жити?

Ха, то я була просто розніженою миролюбною дурною японкою.

Життя без гордості нічим не відрізняється від смерті.

Я зрозуміла це на власному досвіді.

Мій дім було втрачено.

Моя гордість постраждала.

Я маю стати сильнішою, щоб більше не ганьбити свою гордість. 

Отже, я не можу просто ховатися в новому будинку і полювати під його дахом.

Мені потрібно отримати справжній бойовий досвід.

А якщо так, залишається або безцільно блукати підземеллями, або спробувати знайти вихід.

Хоча, чесно кажучи, немає особливої різниці.

Тому що я не знаю, де той вихід.

Тож, доведеться тинятися підземеллям.

Насамперед, я майже нічого не знаю про це підземелля.

Я народилася і живу в ньому, але й гадки не маю, як воно називається.

Я не знаю, наскільки воно велике, наскільки складне або навіть загального рельєфу.

Є так багато речей, які мені невідомі.

Хм?

Я гадаю, що вже хвилювалася про речі, яких не знаю...

А!

Точно. Тоді я отримала “Оцінку”!

Так, у мене є “Оцінка”.

Її рівень не міг піднятися вдома, але тепер, назовні, це можливо.

Якщо її рівень підвищиться, це може бути корисно, тож я буду оцінювати все на своєму шляху.

Таким чином я почала оцінювати.

『Стіна лабіринту』

『Підлога лабіринту』

『Стеля лабіринту』

...

Як і раніше, від них мало користі.

Але результати оцінки з'являються один за одним, поки я броджу, тож, мабуть, рівень майстерності навички зростає.

Ух, мене починає нудити від інформації, що проноситься в голові.

Треба трохи потерпіти, поки не звикну.

Коли я вперше оцінювала орду монстрів, мені не було так зле.

Можливо, тому, що тоді я відчувала більше приголомшення, ніж запаморочення?

В усякому разі, мені варто блукати підземеллям, оцінюючи все, що бачу.