Раз на тиждень я проходив медичний огляд у доктора Сато.
Коли я вперше повернувся, я думав, що мене завербують, щоб допомогти з нашими антиаккадськими стратегіями, але мені сказали: «Наступна стратегія вже в середині розробки. Як ми і планували, Аккад вже закохався в тебе. Наразі, краще, якщо ти будеш у межах моєї досяжності. Все йде гладко.»
Мені не давали наказів змінити те, що я робив.
З іншого боку, воєнна ситуація в Хумбабі, здається, не була хорошою.
— Небезпечно! Дивись, куди ти йдеш!
— ААААААААААААААААААА.
— Гей! Він справді це зробив!
— Хе-хе… Мене так легко прибили…
Під час годинної перерви ми всі зібралися перед телевізором у кафетерії. Деякі хлопці були спочатку з штурмового загону, але ніхто не міг стримати своїх нервових гримас.
Навіть брати ЧупаКабра, Людина-Тінь та Цучіноко трагічно впали перед Аккадом.
Ходили чутки, що Аккад створив власну компанію для матеріально-технічної підтримки, а його союзниками, які почали з’являтися, були його послідовниками з колишнього підрозділу.
Тепер, коли він мав організовану підтримку, його бойові здібності неухильно зростали до рівня кайдзіна.
Я побачив, як на екрані з’явився Аккад, і наче побачив привида того омріяного домашнього життя.
Цікаво, про що ти зараз думаєш?
Ти все ще виглядаєш так круто. Але твої щоки трохи гостріші, тож ти виглядаєш трохи більш диким, ніж був, коли ми були разом.
Приблизно через два місяці після повернення до Хумбаби доктор Сато викликав мене в будівлю, в якій я раніше не був.
Коли я намагався зайти в ліфт, я в щось врізався.
О Боже. Мені справді потрібно приділяти більше уваги тому, що переді мною.
Я відскочив назад, але перш ніж встиг впасти, мене схопила пара потужних рук.
— Вибачте, пані.
Я подивився на іншу людину й побачив, що це був великий, зухвалий чоловік, який світився сріблом. Його очі були занадто великі, щоб бути звичайними, і вони були білими, наче їх зовсім не було.
Це мав бути останній кайдзін, Грей.
— Дякую, але я не жінка.
— Тоді я щиро прошу вибачення за помилку. Якщо твоя ласка, не міг би ти сказати мені своє ім’я?
— Хірото № 1, пане.
— Я Грей. Тобі не потрібно зі мною так ввічливо говорити.
Незважаючи на те, що він ніби зійшов, Грей повернувся на ліфт.
— Який поверх? – запитав він і натиснув на відповідну кнопку на сенсорній панелі, коли я відповів.
— Це перший раз, коли я зустрів когось, хто є кайдзіном.
— Невже? Ну, я також радий познайомитися з тобою. У цій будівлі зберігається надсекретніший кайдзін, тому дозволяється виходити лише обмеженій кількості людей.
Він приязно все мені пояснив, і ми разом поїхали вниз, поки не дісталися мого поверху. Я ввів біометричні дані і вийшов з ліфта. Він повільно махнув рукою на прощання, коли ліфт почав підніматися вгору.
— Тоді це означає, що Аккад для тебе не кайдзін.
Але нікого не було, щоб почути слова Грея.
Серйозною справою, яку хотів обговорити доктор Сато, був дефект, який він виявив у моїх внутрішніх органах, через що йому доведеться зробити пересадку.
Мені наказали не перестаратися на роботі, дотримуватись канцелярської роботи і припинити будь-яку фізичну працю поза легкими вправами.
Проте навіть після пересадки органу стан мого організму поступово погіршувався.
Посеред роботи я все більше і більше губився в думках, деколи впадав у жахливу ненависть до себе, а також мене почало нудити.
Незважаючи на легку роботу впродовж дня, я знову був розсіяний, але мої колеги не злилися, а хвилювалися.
— Хірото, я справді хвилююся за тебе. Ти повинен попросити, щоб тебе оглянули.
— Доктор мене вже ретельно оглянув. Здається, ніде немає проблем.
— Ти впевнений, що в твоєму мозку немає жодних порушень? Може якась дивна хвороба?
Юкі провів мене до вільної робочої кімнати і спробував посадити на диван.
— Можливо, це те, що наш доктор не може помітити. Просто дозволь мені відвезти тебе до медичного кабінету.
Комунікаційний пристрій в його руці ожив від балаканини, тому я відповів:
— Не перебільшуй.
У цей момент пролунала аварійна сигналізація.
Далі
Розділ 13 - Хаос
— Залишайся тут! Юкі, відомий своїми швидкими ногами, миттєво вибіг на вулицю. Коли я поспішно вийшов за ним, я ніде не зміг побачити навіть його спини. Поки я лиш почав бігти в бік сильних вибухів. Але як вороги знайшли нас тут? Якщо нас і можна було десь і треба було виявити, то це мав би бути штаб. Нарешті я знайшов місце вибухів: там був повний хаос. Гвардійці вступили в бій з ворожими військами, і якимось чином поділили їх на авангард* і ар'єргард**. Їм вдавалося оточити їх наявною зброєю, але в порівнянні з ворогами, їхнє спорядження було на низькому рівні, а їхні навички також залишали бажання бути кращими. *Аванга́рд – військова одиниця, яка під час пересування військ (флоту) походом (маршем) іде попереду головних сил для їхньої охорони. **Ар'єрга́рд – військовий підрозділ, частина або з'єднання, що охороняє військо при переміщенні із фронту в тил або вздовж фронту. Більше того, ворогом у камуфляжі, були Аккад та його підрозділ. Моїм порятунком було те, що Аккад ще не з'явився в полі мого зору. Мабуть, він був там, звідки лунали всі вибухи, що було на певній відстані від мене. Я не міг заспокоїтися, після того як зрозумів, що скоро можу опинитися поруч із цим чоловіком. Моє серце вистрибувало з грудей, а кров прилила до голови. Я не міг придушити хвилювання свого тіла. Заспокойся. Справа в тому, що в таких ситуаціях наш головний пріоритет – не дозволити центральному стовпу оборони зруйнуватися до прибуття союзного кайдзіна: я повинен допомогти стримати ворога. Я відрегулював дихання і приготував свою променеву рушницю. Я змусив їх повернутись на фабрику Гільгамеша, щоб забрати мою улюблену зброю. Я відчув, як швидко зростає моя концентрація. Моє поле зору звужується. Я нічого не боюся. Я нічого не відчуваю. Я міцно тримав важкий ствол пістолета, без найменшого тремтіння, і натиснув на курок. Один постріл. Два постріли. Три постріли… — Я знайшов тебе. Голос, який я ніяк не міг забути, пролунав біля мого вуха. Руки, наче сталь, обвились ззаду навколо моєї талії, і в наступну мить мій світ пофарбувався у чисто білий колір. БАМММММ Мене оточував щит Аккада, і я міг лише бачити, як стався вибух. Дідько. Я забув про себе. — Ти жартуєш… В один удар щит був знищений. Спалах вибуху поступово згасав, і мій зір прояснився настільки, щоб побачити, що, окрім мене, усі бойовики впали на землю. Серед цієї жалюгідної сцени, де не пролунало жодного звуку, я виявив знайому постать. Я ахнув. Я стряхнув руки Аккада і побіг. — Ах! Юкі! — Гей. — Юкі! Ююкііі!! Краєм ока я помітив, як Аккад нахмурився від невдоволення, але це не могло мати жодного відношення до мене. Я обійняв Юкі, намагаючись перевірити його травми. — З ним все буде добре. Я стримувався, тому ніхто не повинен був померти. Аккад важко зітхнув. Він знову обхопив моє тіло руками і, приклавши силу, підняв мене. Збентежений, я приставив до грудей свій дорогоцінний пістолет. Він бере мене з собою? Дідько! Дідько! Моє серце билося ще швидше. — Алексе, зроби це швидко. Лунав неумісно-веселий голос, і перед нами з'явилися ворожий бієць. Я не міг у це повірити. Як йому вдалося пережити той вибух? — А, я вже закінчив. — Отже, ця дитина твоя дружина? Власник голосу подивився на моє обличчя з широкою усмішкою. У 9 випадках з 10 люди, які усміхаються з повним ротом блискучих білих зубів, були американцями. — Мнг. Це Хірото. — Егх. Ти ж не маєш на увазі Хірото №1? Снайпера-аса?! (Тимчасовий) американець відвернувся від мене з обличчям, на якому було все більше жаху. Які в тебе проблеми? Я теж не думав, що ви, хлопці, знаєте моє ім’я. — Чудово, повернемося назад. Аккад підняв мене на руки і дозволив своїм військам надати першу медичну допомогу своїм товаришам і навіть моїм пораненим союзникам. — Ти відступаєш? Не збираєшся просуватися далі? — В першу чергу потрібно забезпечити твою безпеку. (Тимчасовий) американець прямо перед моїм носом енергійно підняв мені великий палець. — Якби моєї дружини тут не було, я б продовжив шукати далі, щоб знайти тебе. Чому вони зайшли так далеко заради мене? Чи справді Аккад думає про мене як про свого коханця? Але перш ніж я встиг запитати, вони почали тікати. — Чі. У той момент, коли Аккад клацнув язиком, усі стали напруженими й пильними. Ми вийшли з будівлі й рухалися через ліс. Війська спритно розійшлися. — Знизу! ГУР-ГУР-ГУР... З ревом з-під землі вирвалося темно-червоне щупальце, звиваючись у повітрі. — Це монгольський Хробак Смерті, – несвідомо пробурмотів я. — Вогонь! Миттєво линув вогонь куль.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!