Розділ 8.2

ГЛАВА 8.2

— Доля непроста штука. Як то кажуть, «потрібно сто років практики, щоб перетнути річку в одному човні, й тисячі років — щоб заснути на одній подушці». Знаєш, Лу Лісін, думаю те, що ми стали чоловіком і дружиною — то також доля. Нехай тобі пощастить у майбутньому житті. — Смерть списує усі борги, тому Цзі Цінцін вирішила пробачити йому те, що він примусив її понад двадцять разів назвати його «чоловіченьком». — Я не буду дорікати тобі за те, що сталося вчора, викреслимо цей рядок з нашого минулого.

Коли помирає людина, то наче зірка згасає, які вже тут розрахунки? Про що сперечатися?

Цзі Цінцін зітхнула й вже збиралася йти, аж тут Лу Лісін під простирадлом ворухнувся.

Спершу їй здалося, що це просто в очах зарябіло, й вона, насупивши брови, кілька секунд зосереджено витріщалася на ліжко. Аж тут Лу Лісін відкинув простирадло й сів, втупивши у неї безвиразний погляд.

Двоє мовчки гляділи одне на одного.

«Ту-дум, ту-ду-ту-дум, ту-ду-ту-ду-ту-ду-ту-дум...» — прислухалася Цзі Цінцін до гуркоту власного серця.

Безмірний подив заполонив її думки: Лу Лісін щойно прокинувся?

То він не мертвий?

Лу Лісін живий!

Він, виявляється, живий!!!

Тобто Лу Лісін... просто прикидався мертвим?

Тоді, хіба це не означає, що він чув усе, що вона казала?

Що ж саме вона говорила оце зараз?

Що буде палити для нього ладан і паперові гроші?!

Проминуло кілька секунд, а Цзі Цінцін жодної гадки не спало на думку, як виправити ситуацію.

— То я недостатньо боровся? — Лу Лісін встав і зробив крок до неї.

«...», — дівчина мовчки витріщалася на нього. Отже, він і справді усе чув.

— І ти хочеш бути моєю вірною вдовою? — Лу Лісін з уїдливою посмішкою зробив ще один крок до неї.

«...», — Цзі Цінцін відступила на крок назад.

— А ще ти збираєшся палити для мене ладан та паперові гроші? — брови Лу Лісіна зсунулися, а погляд поважчав. 

«...», — Цзі Цінцін зробила ще один крок назад.

— Ми чоловік і дружина, й тому ти хочеш викреслити наше минуле? — Лу Лісін наблизився до жінки впритул і пильно вдивився в очі, сповнені паніки.

«...», — Цзі Цінцін торкнулася спиною стіни. Далі відступати було нікуди.

Лу Лісін нахилився до неї та запитав: 

— То я помер?

Цзі Цінцін сковтнула й, вичавивши з себе ввічливу, але не позбавлену ніяковості посмішку, пробелькотіла:

— Т-т-ти... не помер.

Відтоді, як Лу Лісін виписався з лікарні, Цзі Цінцін жодного разу не бачила, щоб він був схожий того, хто ось-ось помре. Але зараз, коли вона дивилася на моторошно спохмурніле обличчя Лу Лісіна, дівчині здалося, що в нього будь-якої миті може трапитись серцевий напад.

Їй захотілося плакати.

Й цього разу потік сліз був значно щиріший та потужніший, за горстку шмарклів, розмазаних по обличчю нещодавно.

— В-ви-вибач. Я голосно кликала тебе, але ти так і не прокинувся. Тож я подумала... — Цзі Цінцін розуміла, що зробила величезну помилку. Вона відчувала себе настільки винною, що взагалі не наважувалася підняти очі на Лу Лісіна.

Але чи можна її звинувачувати?

Вона наробила стільки шуму, а він так і не прочув? Він що, усю ніч полював на привидів, що сьогодні спав як мертвий?

— Про що ж це ти подумала? Що я помер?

Пильний погляд Лу Лісіна тиснув на Цзі Цінцін так, що вона не знала, куди подітися від сорому. Важка голова потребувала підтримки, щоб наважитись подивитися в очі своїй смерті. Вона похитала головою.

Чи могла вона визнати це?

Ні за що!

З кам’яним обличчям Лу Лісін промовив:

— Ні? Я ж помер.

— Ні-ні-ні, ти не помирав.

— Я не помирав? — Лу Лісін схилився ще нижче й прошепотів, — Ти накрила моє обличчя простирадлом. Коли я розплющив очі, побачив білий покрив і почув всі ті прекрасні слова, які ти сказала від щирого серця, то майже повірив, що я й справді помер.

Серце Цзі Цінцін затремтіло, а все тіло здригнулося. Вона доклала усіх сил, щоб натягнути на себе посмішку, яка б не була надто улесливою.

— Ти молодий та енергійний, тож я, безсумнівно, бажаю тобі многая літа!

— Невже? То ти бажаєш мені довголіття?

— Звичайно! — рішуче й впевнено заявила Цзі Цінцін.

Якби Лу Лісін зміг прожити довге життя, то Лу Літін ніколи не очолив би бізнес родини Лу, а їй не довелося б виснажувати себе й сушити мізки над тим, як уникнути впливу аури головних героїв роману.

— Це правда. Я дуже сподіваюся, що ти ще довго будеш живий і здоровий. Заради цього, я б віддала тобі половину власного життя, якби могла.

Якось у Цзі Цінцін запитали, що б вона обрала: прожити лише до п’ятдесяти та мати незлічені статки, чи жити вічно, але в бідності?

Про що тут думати?

Життя безцінне, та вона, звісно, вибрала б перше!

Життя, в якому лишилися одні труднощі та занепад, було б безглуздим.

Якщо Лу Лісін помре, вона назавжди лишиться пасти задніх. А якщо він зостанеться живий, то її життя наблизиться до першого варіанту. Тому, звичайно, вона сподівається, що він житиме.

Коли Лу Лісін пильно вдивлявся в обличчя Цзі Цінцін своїми темними глибокими очима, в них відбивалася лише одна людина — вона сама.

— Якщо я сьогодні помру, що ти робитимеш?

Цзі Цінцін провела очима по колу. Їй вистачало розуму, щоб здогадатися, що зараз краще за все промовчати.

— Говори!

— Навіщо говорити про такі неприємні речі. Поговорімо про щось приємніше. Ти нездужаєш, тому тобі варто повернутися до ліжка... — Цзі Цінцін один раз кивнула, а вдруге схилила голову, збираючись вислизнути з кільця його рук.

Та Лу Лісін посунувся вбік й перекрив їй шлях, легко розгадавши її маленьку хитрість.

— Та ти вже навіть пообіцяла проводити для мене похоронні обряди: палити ладан і паперові гроші. Що ще неприємного ти не наважуєшся сказати?

Посмішка Цзі Цінцін ще більш напружилася та вона невпевнено заговорила:

— Що я одягну найкращу чорну сукню й принесу симпатичні білі квіти на твоє поховання?.. Що я буду найсумніша на всьому похороні й плакатиму більше за всіх?.. Що я особисто нестиму урну з тліном й твоє чорно-біле фото під час процесії жалоби?

Лу Лісін мовчав.

Цзі Цінцін подумала й вкрай серйозно сказала:

— Я пам’ятатиму тебе довіку.

Між ними запанувала тиша.

Лу Лісін зітхнув, подивився на неї і заговорив так само серйозно:

— Цзі Цінцін, послухай мене уважно. Я не помру. Я розв’яжу усі проблеми, які тебе турбують, і не дозволю Лу Літіну знущатися з тебе. Ти чуєш?

— Ее...

Лу Лісін підвищив голос: 

— Ну?

Цзі Цінцін швидко кивнула:

— Я все зрозуміла.

Хоча вона не знала, чому Лу Лісін дав цю урочисту обітницю, щирість його слів змусила її серце битися швидше.

Таке відчуття, ніби вона щойно з’їла цукерку.

— Тепер іди, а я ще трохи відпочину.

Та тим часом зовні почувся тремтячий голос, що наближався.

Цзі Цінцін подумки здригнулася. Ой, як недобре. Тітонька Пей...

— Лісін, дідусь вже тут. Відкрий очі й подивись на мене... Як ти можеш бути таким жорстоким? Як ти міг піти, не побачивши востаннє свого дідуся? — бідкався старий.

— Юний господарю, подивіться, тітонька Пей приготувала ваші улюблені рисові галушки у винному соусі... Погляньте на мене... Погляньте на тітоньку Пей востаннє! — побивалася служниця.

— Юний пане, ооо... — заголосив ще хтось.

— Наш паничу!

Плач піднявся до небес.

=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!